Тема 10: Особливості Європейського регіоналізму.

1. Поняття Єврорегіон

„Європа регіонів” – поняття, яке відбиває тенденції посилення ролі регіонів у економічному житті Європейського союзу і еволюційний перехід до єдиного економічного і політичного простору як системи регіонів, що взаємодіють безпосередньо. Відповідно до цього регіональна ланка має враховуватися як самостійний учасник європейського інтеграційного процесу. Прагнення регіонів до встановлення прямих контактів з органами ЄС, оминаючи національні уряди, знайшла відображення у відкритті регіональних представництв (бюро) у Брюсселі (сьогодні їх близько 80). [1, ст.78]

Єврорегіон – юридично оформлена (за нормами Ради Європи) територія транскордонного співробітництва між територіальними громадами або місцевими органами влади прикордонних регіонів двох або більше держав, які мають спільний кордон. Це співробітництво спрямоване на координацію взаємних зусиль і здійснення ними узгоджених заходів у різних сферах життєдіяльності відповідно до національних законодавств і норм міжнародного права, для розв’язання спільних проблем і в інтересах людей, що населяють цю територію по обидва боки державного кордону. Діяльність єврорегіонів розглядається як один з елементів загальноєвропейської системи приорітетів, який відповідає принципові інтеграції держав через інтеграцію регіонів. Така діяльність передбачає прискорення соціально-економічного розвитку транскордонних регіонів; кадрову інфраструктурну підготовку регіонів і країни в цілому для поглиблення співробітництва з ЄС, прискорення європейських процесів інтеграції, реалізації потенціалу формування експортної спеціалізації регіонів; розвиток міжнародних зв’язків у галузях туризму, рекреації, охорони навколишнього природного середовища. Відомі, наприклад, Єврорегіон „Сартолюкс”, що включає Саар (ФРН), Лотарингію (Франція), і державу Люксембург. До єврорегіону „Нейсе” входить ряд східних земель ФРН, західні воєводства Польщі і західні округи Чехії (всі вони розташовані вздовж ріки Нейсе). Єврорегіони мають свої органи управління. За сучасних умов єврорегіони можуть бути поділені на три категорії: 1) охоплюють прикордонні території країн ЄС і мають спільні економічні та адміністративні проблеми. Наприклад, низький рівень ВВП у порівнянні з іншими регіонами ЄС, більш високий рівень безробіття; 2) включають території держав ЄС, для яких характерний переважний розвиток аграрного виробництва. Класичним прикладом цієї категорії є французько-іспанське прикордоння; 3) створюються на територіях країн, які не входять до ЄС і є дійовими засадами для включення нових країн до загальноєвропейських інтеграційних процесів. Україна бере участь у діяльності трьох єврорегіонів – „Буг”(Волинська область 1993 р.), „Карпатський” (Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська області, 1993 р.), „Нижній Дунай” (Одеська область, 1998 р.). Триває робота зі створення еко-єврорегіону „Верхній Прут” за участю Чернівецької області. [1, ст. 80]

Пріоритети регіональної політики ЄС – шість приоритетних напрямків, зумовлених відокремленням найбільш відсталих регіонів і необхідністю проведення структурних змін: 1) сприяння структурній перебудові та розвитку депресивних регіонів; здійснюється на рівні NUTS 2 і стосується лише тих регіонів, де рівень ВВП на душу населення протягом трьох років був нижче за 75% від середнього по ЄС; 2) надання фінансових ресурсів регіонам, де спостерігається стагнація промисловості; 3) боротьба з тривалим безробіттям та підтримка ініціатив щодо зайнятості населення регіонів; 4) адаптація підприємців, робітників у промисловості та у сфері виробництва до кардинальних змін, що загрожують безробіттям; 5) фінансування розвитку сільськогосподарських територій та прискорення структурної перебудови сільського господарства; 6) допомога північним країнам ЄС із вкрай низькою густотою населення їхніх територій. [1, ст. 202]

„Євроцентричне кільце ЄС” – територіальне утворення країн, які мають у ЄС центральне положення, обумовлене функціями зростаючого інтеграційного потенціалу у внутрішніх прикордонних регіонах ЄС після завершення створення єдиного ринку ЄС. Для цього утворення характерне легке подолання мовного та культурного бар’єру і доступ до інформації. Деякі регіони створюють корисні передумови розвитку нетрадиційними способами. Так, наприклад, у єврорегіоні Рейн-Вааль будується контейнерний термінал з поєднанням залізниці і водного шляху з метою запобігання перевантаження автомобільних доріг. Регіон Лілль використовує своє центральне положення і розвиває міжнародний бізнес, заснований на комунікаційній доступності (тунель каналу Франція – Велика Британія). [1, ст. 81]

Цілі регіональної політики ЄС –

1) розвиток і реконструкція відсталих регіонів. До відсталих відносяться регіони, які мають ВВП на душу населення менше, ніж 75% середнього по ЄС;

2) економічне і соціальне перетворення (конверсія) регіонів, які мають структурні проблеми. Передбачається процедура відбору регіонів, які підпадають під цю ціль з урахуванням особливостей депресії у промислових, аграрних, міських ареалах;

3) підтримка модернізації політики у галузях підготовки кадрів і зайнятості. Фінансування в рамках цієї цілі може здійснюватись тільки для територій, які знаходяться поза рамками цілей 1 і 2. [1, ст. 299]

2. Інститути, що забезпечують регіональний розвиток

Асамблея Європейських Регіонів (АЄР) – об’єднання близько 300 регіонів з усієї Європи, включаючи країни СНД, яке тісно співпрацює з Радою Європи та інституціями Європейського союзу, і підтримує постійні зв’язки з іншими міжрегіональними асоціаціями. Організована у 1985 році під назвою Ради Регіонів Європи. У Статуті АЄР головна її мета визначається як „політичний голос регіонів Європи”. Складовою її діяльності є програми міжрегіонального співробітництва. Серед завдань АЄР також сприяння регіоналізації в Європі та підтримка принципів субсидіарності та комплементаризму між місцевим, регіональним і національним рівнями, а також наднаціональним (загальноєвропейським). [1, ст. 19]

Асоціація Європейських Прикордонних Регіонів (Association of European Frontier Regions) – об’єднання, до якого входять як прикордонні, так і транскордонні регіони (близько 40 членів). Створена у 1971 році Асоціація відстоює інтереси своїх членів перед державними структурами, організовує конференції та форуми. У 1981 році підготувала Хартію прикордонних та транскордонних регіонів (змінена і доповнена у 1987 році), у якій, зокрема, підкреслювалося, що прикордонні і транскордонні регіони є рушійними силами регіонального розвитку. Асоціація є дорадчим органом Ради Європи та ЄС. [1 , ст. 20]

Асоціація Європейських Регіонів – об’єднання адміністративно-територіальних утворень з країн Європи. Основні напрями діяльності: обмін досвідом управління і господарювання, лобіювання інтересів регіонів в національних і міжнародних організаціях. Виникла у 1998 році. У 2000 році нараховувала 296 членів з 23 країн Європи. Існують також більш дрібні міжнародні асоціації, створені для вирішення конкретних регіональних проблем. Прикладами таких асоціацій можуть бути: 1) Конференція периферійних приморських регіонів (The Conference of Peripheral Maritime Regions ). Створена у 1973 році, налічує понад 100 членів. Виконує дві основні функції: виступає за перенесення економічної активності з центральних до периферійних і приморських територій, а також сприяє спільним ініціативам, що базуються на використанні ресурсів приморських територій; 2) Робоча група традиційних індустріальних регіонів (The Working Group of Traditional Industrial Regions ) створена у 1984 році, об’єднує близько 20 регіонів Європи. Є класичним зразком об’єднання за спільними інтересами. Основною її метою є обмін досвідом та зміцнення зв’язків між індустріальними регіонами, лобіювання включення до нових пріоритетів структурних фондів фінансування регіонів з падінням виробництва промислової продукції; 3) „Чотири двигуни Європи” (Four Motors of Europe ). Створена у 1988 році, об’єднує німецьку землю Баден-Вюртемберг, іспанську Каталонію, італійську Ломбардію і французький регіон Рон-Альпи. Основні напрямки співпраці: розвиток транспортної інфраструктури та комунікацій, співпраця в галузі нових технологій, освіти і науки. У 1995 році підписано документ про спільну європейську стратегію „Чотирьох двигунів Європи”.[1 , ст. 20]

Економічна комісія ООН для Європи (ЕКЄ), Європейська економічна комісія – регіональна комісія Економічної і соціальної ради ООН. Створена 28.03.47. Мета ЕКЄ – сприяти погодженню дій, спрямованих на економічний розвиток країн Європи, підтримувати та зміцнювати економічні відносини між певною країною Європи та іншими країнами світу. Найвищий орган ЕКЄ – пленарна щорічна сесія. Місцезнаходження Секретаріату - Женева. Україна стала членом ЕКЄ ще за часів Радянського союзу. [1 , ст. 71]

Європейська асоціація агентств регіонального розвитку (EURADA) – міжнародна громадська організація, яка координує діяльність агентств регіонального розвитку (АРР) в Європі. Створена у грудні 1991 року, зареєстрована у Бельгії (Брюссель). Асоціація визнає принципово важливим для АРР виконання таких завдань: 1) надання допомоги у створенні підприємств; 2) консультування підприємств, а також тренування їх управлінського персоналу; 3) розвиток та реклама зон підприємництва з метою залучення місцевих та зарубіжних інвесторів; 4) сприяння поширенню сучасних технологій та створенню підприємницьких мереж; 5) створення бізнес-інкубаторів та управління ними; 6) надання капіталу підприємствам; 7) проведення досліджень, а також участь у територіальному плануванні; 8) відродження депресивних територій. [1, ст.78]

Європейський фонд регіонального розвитку (ЄФРР, European Regional Fund ) – складова частина бюджету Європейського економічного співтовариства, згодом Європейського Союзу (ЄС). Створений у 1975 році для фінансування заходів по подоланню існуючих регіональних диспропорцій в країнах ЄС шляхом участі в розвитку та структурній перебудові регіонів, що відстають у розвитку і в конверсії від індустріально розвинених регіонів. Кошти фонду виділяються країнами, як правило, для депресивних районів, де рівень безробіття вищий, ніж у середньому по країні. [1, ст. 79]

Європейські співтовариства – регіональні об’єднання західноєвропейських країн: Європейське об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС), Європейське співтовариство з атомної енергії (Євратом) та Європейське економічне співтовариство (ЄЕС), які формують основу розвитку та функціонування Європейського Союзу. Оформилося в єдину міжнародну урядову організацію з набранням чинності у 1967 році Договору про створення єдиних наднаціональних органів. Відтоді ці співтовариства мають спільні наднаціональні органи: Раду Міністрів – законодавчий орган, Комісію Європейських співтовариств – виконавчий орган, якому надано виключне право подавати на затвердження Ради Міністрів проекти законів; Європейський парламент – орган, який контролює діяльність Комісії і затверджує бюджет; Суд Європейських співтовариств - вищий судовий орган. Пізніше з’явилося ще два органи: Європейська рада, до складу якої входять глави урядів і держав Європейських співтовариств, і Європейське політичне співтовариство. Згідно з Маастрихтською угодою 1993 року Європейські Співтовариства перетворилися на Європейський Союз. [1, ст. 80]

Комітет регіонів ЄС – організація консультативного характеру, створена у 1993 році у рамках інституціональної системи ЄС для врахування регіонального чинника у європейському просторі. Діяльність комітету сприяє включенню актуальних місцевих питань до розгляду, а також забезпечує представництво регіональних та місцевих спільнот у процесі прийняття рішень Європейським Союзом. Комітет регіонів складається з 222 членів – представників регіональних і місцевих адміністрацій європейських країн. Він подає на розгляд органів ЄС пропозиції з різних аспектів регіонального розвитку. Ради або Комісії Євросоюзу звертаються до Комітету регіонів за консультаціями з питань освіти, культури, охорони здоров’я, фонду регіонального розвитку, проектування транс’європейських мереж, проектів, угод щодо структурних фондів. Комітет регіонів ЄС включає вісім спеціалізованих комісій: 1) регіональна політика, економічний розвиток, місцеві та регіональні фінанси; 2) упорядкування сільської зони, сільське господарство, рибальство, ліс, море, гірська зона; 3) транспорт і комунікаційні мережі; 4) урбаністична політика; 5) упорядкування території, довкілля, енергетика; 6) освіта, виховання; 7) Європа громадян, наукові дослідження, культура, молодь, інтереси споживачів; 8) економічне і соціальне об’єднання. [1, ст. 112]

Конгрес місцевих та регіональних влад Європи (КМРВЄ) – консультативний орган Ради Європи, що представляє місцеві та регіональні органи влади країн-членів Ради Європи. Утворений у 1994 році. Головна мета Конгресу – забезпечення участі місцевих і регіональних органів влади у роботі Ради Європи, зміцнення та подальший розвиток місцевої демократії в країнах Центральної та Східної Європи, а також посилення міжрегіонального і транскордонного співробітництва, впровадження стандартів Ради Європи на місцевому та регіональному рівнях у країнах молодої демократії, що має сприяти реалізації загальноєвропейської інтеграційної політики та утвердження демократії на теренах всієї Європи. Україна отримала право на членство в Конгресі у листопаді 1995 року, після вступу до Ради Європи.[1, ст. 118]

Міжрегіональне економічне співробітництво країн ЄС – безпосереднє співробітництво регіонів країн-членів ЄС, найбільш розповсюдженими формами якого є обмін досвідом регіонального розвитку і управління; устрій регіональних ярмарків і виставок на територіях одне одного, що входить до функцій організації „Європартнеріат”; організація торгів на закупівлю товарів для регіональних і місцевих адміністрацій за участю регіонів різних країн; співробітництво споріднених міст. Часто міжрегіональне співробітництво закріплюється двосторонніми і багатосторонніми угодами регіональних і місцевих адміністрацій. [1, ст.144]

Наднаціональна регіональна політика Європейського союзу – регіональна політика, яка здійснюється ЄС для доповнення і посилення регіональної політики держав-членів ЄС у напрямі зменшення міжрегіональних соціально-економічних контрастів і збільшення ефективності міжрегіональної інтеграції в масштабах ЄС. Необхідність її обумовлена тим, що економічний простір сучасного ЄС має досить складну структуру, а механізм ринкової конкуренції в рамках ЄС може не тільки поліпшувати, а й погіршувати стан окремих регіонів у процесі європейської інтеграції. В основі наднаціональної регіональної політики ЄС лежать три принципи, які відбивають ідеологію Європейської інтеграції: партнерство, тобто тісну координацію дій між ЄС, національними урядами, регіональними і місцевими органами влади; субсидіарність як одну з основ федералізму і адиціоналізм (доповнюваність) при акумулюванні ресурсів для підтримки регіонів (взаємодоповнення коштів ЄС і національних інвестицій). [1, ст.163]

3. Нормативна база

Декларація щодо регіоналізму в Європі – документ, прийнятий Асамблеєю Європейських регіонів (АЄР) у Базелі 4 грудня 1996 року. Визначає напрями майбутнього розвитку регіонів – членів АЄР (300 європейських регіонів з різними розмірами та адміністративним і політичним устроєм і близько 400 мільйонів населення). [1, ст.51]

Європейська декларація прав міст – декларація, ухвалена Постійною Конференцією Місцевих і Регіональних Органів Влади Європи (CLRAE ) Ради Європи 18 березня 1992 року. В ній декларується, що жителі європейських міст, усвідомлюючи свою відповідальність за стан міст, виявляють солідарність і беруть на себе зобов’язання домагатися забезпечення усім мешканцям міст рівних прав на правову безпеку (місто маж бути вільним від злочинності), екологічну безпеку (чисті від забруднення повітря, воду і землю, низький рівень шуму, охорону природи та природних ресурсів), роботу (можливість отримати роботу і цим забезпечити свою особисту фінансову самостійність), житло, безпечний рух транспорту, охорону здоров’я, спорт і дозвілля, культуру (можливість займатися різноманітними культурними і творчими видами діяльності), інтеграцію багатьох культур (мирне співіснування різноманітних культурних, етнічних і релігійних громад), якісну архітектуру, гармонійне життя, власне політичне життя, економічний розвиток (коли органи місцевої влади зобов’язуються постійно дбати про економічне зростання виробництва, торгівлі і послуг у місті), гармонійний розвиток (коли місцева влада прагне досягти рівноваги між економічним розвитком і охороною навколишнього середовища), широкий асортимент товарів і послуг, раціональне використання природних ресурсів, співробітництво між містами, фінансову забезпеченість (держава повинна законодавчо гарантувати органам місцевої влади отримання необхідних фінансових ресурсів для здійснення прав, визначених цією Декларацією), рівноправність всіх жителів, незалежно від статі, віку, релігії, матеріального і політичного становища, фізичних або психічних недоліків. [1 , ст. 78]

Європейська рамкова конвенція про транскордонне співробітництво між територіальними громадами та владами – документ, підписаний державами-членами Ради Європи 28.05.1980 р., який надав поняттю „транскордонне співробітництво” правовий статус. Україна приєдналася до Конвенції відповідною постановою Верховної Ради від 14.07.1993. згідно зі ст.. 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Отже, Конвенція прирівнюється до законів України. [1, ст. 79]

Європейська хартія міст – документ, ухвалений Радою Європи у Страсбурзі в 1992 році. Визначає, що слово „місто” в європейських мовах „citta ”, „cite ”, „city ”, „ciudad ”, яке походить від латинського слова „civitas ” охоплює дві основні концепції міста: 1) матеріальне, археологічне, топографічне і містобудівне поняття – місто , як місце збору людей; 2) за визначення Італійської енциклопедії Треккані „історичне і юридичне явище, яке забезпечує характерне, фундаментальне ядро (фокус) життя в суспільстві. Підкреслюється, що поняття „місто” сьогодні все більше ототожнюється з самоврядною громадою (commune , municipium , municipio , Gemeinde ) – „автономною адміністративною одиницею, що об’єднує спільноту жителів з визначеними інтересами”, населеним центром з організованим будівництвом, комунальним обслуговуванням і своєю власною адміністрацією. Документ містить Європейську декларацію прав міст і власне Європейську хартію міст, що в свою чергу складається з таких розділів: 1) Історія прийняття Хартії; 2) Мета, філософія і структура Хартії; 3) Місто в Європі; 4) Окремі глави (4.1. Транспорт і свобода пересування. 4.2. Навколишнє середовище і природа в містах. 4.3. Фізичне обличчя міст. 4.4. Архітектурне надбання міст. 4.5. Житловий фонд. 4.6. Безпека і боротьба зі злочинністю в містах. 4.7. Нужденні і інваліди в містах. 4.8. Спорт і дозвілля. 4.9. Культура в містах. 4.10. Інтеграція культур в містах. 4.11. Охорона здоров’я в містах. 4.12. Участь громадян, управління містами і містобудування. 4 13. Економічний розвиток міст). [1, ст. 79]

Європейська хартія про місцеве самоврядування – документ, підписаний державами – членами Ради Європи 15 жовтня 1985 року, яким передбачено існування в цих країнах місцевих органів самоврядування, які наділені уповноваженими для прийняття рішень органами, створеними демократичним шляхом, і які мають широку автономію щодо своєї компетенції, порядку її здійснення і необхідних для цього засобів. [1, ст. 79]

4. Програми розвитку регіону

Постсоціалістичні держави Євро­пи, включаючи безпосередніх сусідів України, впродовж 90-х рр. також накопичили чималий досвід регіонального управління, що є цікавим для України. Практично у всіх центрально-європейських державах у системі центральних органів влади створені й діють інституції, що безпосередньо опікуються регіональним розвитком: Міністерство місцевого розвитку в Чеській республіці, Міністерство довкілля і регіональної політики та Національна рада регіонального розвитку в Угорщині, Національна рада регіонального розвитку в Румунії тощо. У згаданих державах діють також відповідні структури безпосередньо у регіонах і саме на ці структури покладена значна відповідальність за реалізацію регіональної політики. Так, в Угорщині з 1996 р. функціонують повітові ради розвитку, в Румунії – агентства регіонального розвитку, які об‘єднують представників органів місцевого самоврядування, виконавчої влади, громадських організацій, суб‘єктів підприємництва. Зазначені та аналогічні структури у інших постсоціалістичних державах координують реалізацію державної регіональної політики безпосередньо у регіонах.

Ініціативні регіональні програми ЄС – програми регіонального розвитку, які ЄС реалізує за власною ініціативою (тобто незалежно від національних урядів). Об’єктами цих програм є проблеми певних типів регіонів. Так, програма URBANIZATION передбачає економічне і соціальне перетворення (конверсію) кризових міст, селищ і міських ареалів з метою забезпечення сталого розвитку; програма LEADER – розвиток сільської місцевості на основі місцевих ініціатив; програма EQUAL – транснаціональне співробітництво, спрямоване на реалізацію нових засобів боротьби з усіма видами дискримінації і нерівності на ринку праці; INTERREG – транснаціональне, прикордонне і міжрегіональне співробітництво, спрямоване на стимулювання збалансованого і гармонійного розвитку європейського простору. [1, ст. 99]

Програми регіонального розвитку INTERREG – програми Європейського союзу з підтримки прикордонних територій своїх та суміжних країн та міжрегіонального співробітництва. Згідно з програмою INTERREG -1 прикордонне співробітництво стимулювалося всередині ЄС, особливо в периферійних регіонах країн ЄС, де були започатковані спільні підприємства та територіальні структури, наприклад, єврорегіони та ін. У наш час діє програма INTERREG -2, яка сприяє міжрегіональному співробітництву і відповідно до якої зростає, зокрема, кількість контактів поза кордонами країн ЄС у галузі регіонального планування і охорони середовища. На період 2000-2006 рр. Передбачена нова більш широка програма INTERREG -3 з міжрегіонального співробітництва, яка діятиме у трьох напрямках. INTERREG -3А стосується транскордонного співробітництва, інтегрованого міжрегіонального розвитку між прикордонними регіонами як сприяння розвитку зовнішніх кордонів ЄС. INTERREG -3B стосується підтримки транс регіональної кооперації, сприяння інтеграції і гармонійному територіальному розвитку. INTERREG -3C ставить на меті посилення міжрегіонального співробітництва, підвищення технічного рівня міжрегіонального економічного розвитку. [1, ст. 204]

Програми транскордонного співробітництва PHARE CBC, TACIS CBC, CREDO

PHARE - розроблена в 1989 році Європейським Союзом програма допомоги країнам Центральної та Східної Європи у системнiй економiчнiй трансформацiї. Оскiльки Польща та Угорщина стали її першими учасниками, програма отримала назву PHARE (Poland-Hungary: Action for Reconstructing of Economies).  Пiсля того,  як зміни охопили iншi країни Центральної та Схiдної Європи, програма була поширена на Чеську Республiку, Словаччину, Словенiю, Болгарiю, Румунiю, Литву, Латвію, Естонію та Македонію. Ще кiлька країн очiкують рiшення про їх включення до програми допомоги. На сьогодні програма PHARE є головним каналом фінансового та технічного співробітництва Європейського Союзу з країнами Центральної та Східної Європи. Започаткована з метою підтримки економічних та політичних змін в країнах перехідного періоду, програма PHARE на початок 1996 року включала 13 країн регіону. Запланований на період 1990-1994 рр. бюджет (4.2 млрд. євро), підвищився в 1995-1999рр. до 6.693 млрд. євро. В Порядку денному 2000 Європейська Комісія запропонувала спрямувати програму на підготовку країн-кандидатів до членства в Європейському Союзі, концетруючись на двох найважливіших моментах в прийнятті принципів “спільного доробку”(acquis communautaire): інституційній побудові (Institutional Building) та підтримці інвестицій (investment support). Під поняттям інституційної побудови розуміється адаптація та зміцнення демократичних інститутів суспільства, громадської адміністрації та організацій, що відповідають за впровадження та дотримання законодавчих норм життєдіяльності Суспільства. Процес інтеграції – це не просто підведення норм законодавства країн-кандидатів до стандартів Співтовариства, а й забезпечення їх ефективного та професійного виконання. Він також включає розбудову відповідних структур, розвиток людських ресурсів та навичок управління. Приблизно 30% фондів програми спрямоване саме на потреби процесу інституційної побудови. Розширивши програму PHARE , Союз уклав угоди про асоційоване членство з країнами Центральної та Східної Європи та країнами Балтії. Ці “європейські угоди” охоплюють сфери національної та союзної компетенції. Головними цілями цих угод є:

1)політичний діалог;

2)вільна торгівля і свобода пересування;

3)економічна співпраця;

4)фінансова співпраця;

5)співпраця в питаннях культури.

Список

рекомендованої літератури для вивчення курсу

“Управління регіональним розвитком”

1. Богорад О.Д., Тевелєв О.М., Падалка В.М., Підмогильний М.В. Регіональна економіка. Словник-довідник. К., 2004.

2. Державне управління: Навч. посібник/Мельник А.Ф., Оболенський О.Ю., Расіна А.Ю., Гордієнко Л.Ю.; За ред. Мельник А.Ф. – К.: Знання – Прес, 2003. – 343 с.

3. Закон України „Про генеральну схему планування території України” від 7.02.2002 N 3059-III.

4. Закон України „Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України” від 23.03.2000  № 1602-III.

5. Закон України „Про державні цільові програми” від 18.03.2004 N1621-IV.

6. Закон України „Про загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки” від 21.09.2000  № 1989-III.

7. Закон України „Про місцеве самоврядування в Україні” від 21.05.1997  № 280/97-ВР.

8. Закон України „Про місцеві державні адміністрації” від 09.04.1999  № 586-XIV.

9. Закон України „Про об’єднання громадян” від 16.06.1992 N 2460-XII.

10. Закон України „Про планування і забудову територій” від 20.04.2000  № 1699-III.

11. Запоточій І.В., Захарченко В.І. Державне регулювання регіональної економіки/ За заг. ред. д.е.н., проф. Захарченка В.І. – Харків – Львів – Одеса: ТОВ “Одісей”.2003 – 592 с.

12. Інститути та інструменти розвитку територій. На шляху до європейських принципів /Київ. центр Ін-ту Схід-Захід; за ред. С.Максименка. К.: 2001.

13. Кілієвич О. Англо-український глосарій термінів і понять з аналізу державної політики та економіки. – К.: видавництво Соломії Павличко „Основи”, 2003.

14. Концепція державної регіональної політики. Затверджена Указом Президента України від 25.05.2001 №341/2001.

15. Методичні рекомендації щодо формування регіональних стратегій розвитку. Затверджено наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 29.07.2002.

16. Наукове забезпечення сталого розвитку сільського господарства в Степу України та АР Крим: Монографія. – К.: ТОВ “Альфа”, 2005.

17. Наукові основи агропромислового виробництва в зоні Лісостепу України: Редкол.: М.В. Зубець (голова) та ін. – К.: Логос, 2004 – 776 с.

18. Наукові основи агропромислового виробництва в зоні Полісся і Західного регіону: Редкол.: М.В. Зубець (голова) та ін. – К.: Логос, 2004 – 776 с.

19. Політологічний енциклопедичний словник: Навчальний посібник. – К.: Ґенеза, 1997.

20. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 13.09.2001 №347-р „Про заходи щодо реалізації Концепції державної регіональної політики”.

21. Серебрякова Н.А., ред.Управління регіоном - Навчальне видання. У212.2я73-1

22. Сліпушко О.М. Політичний і фінансово-економічний словник. – К., Криниця. – 1999.

23. Сліпушко О.М. Тлумачний словник чужомовних слів в українській мові. – К., Криниця. – 1999.

24. Стеченко Д.М. Управління регіональним розвитком: Навч. посіб. – К.: В.шк. 2000. – 223 с. Іл.

25. Суховірський Б.І. Регіональна стратегія економічного розвитку України: Монографія. – К.: КНЕУ, 2000. – 154 с.

26. Управління регіональним розвитком: Навч. посіб. для студентів екон. та екон.-геогр. спец. вищ. навч. закладів / [Ред. Н.А. Серебрякова]. - К.: Вища шк., 2000. - 222, [1] с.: іл., табл.

27. Хвесик М.А., Горбач Л.М., Пастушенко П.П. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка: Навч. посібн. – К.: Кондор, 2005. – 344 с.