Розділ 1 поняття і характеристика нейтралітету в сучасному міжнародному праві

1.1. Поняття нейтралітету у міжнародному праві та його форми

Нейтралітет у міжнародному праві Статут ООН визначає як один з інститутів міжнародного права, побудований на визнанні прав нейтральної держави [1, с. 144]:

– на територіальну недоторканність і цілісність держави;

– на власні збройні сили, чисельність яких не перевищує потреб самооборони;

– на надання нею притулку біженцям і постраждалим внаслідок конфліктів;

– на економічну допомогу інших держав, якщо це не порушує її нейтралітету; а також її юридичних обов’язків:

– здійснювати миролюбну зовнішню політику, розвивати дружні взаємини з усіма без винятку державами, сприяти зміцненню загальних миру та безпеки;

– на практиці доводити готовність здійснювати міжнародне співробітництво з вирішення економічних, соціальних, культурних і гуманітарних проблем, сприяти та розвивати повагу до прав і основних свобод усіх без винятку людей, незалежно від раси, статі, мови та релігії;

– вирішувати міжнародні спори мирними засобами, спрямованими на зміцнення миру, безпеки і справедливості, утримуватися в міжнародних відносинах від погроз силою і від її застосування.

Міжнародне право вирізняє кілька форм нейтралітету [4, с. 207]:

1) воєнний (евентуальний) нейтралітет – неучасть у воєнному конфлікті; цей статус визначає позицію держави стосовно конкретного конфлікту, але стосовно іншого – ця позиція може змінюватися без порушення норм міжнародного права;

2) постійний нейтралітет – неучасть у будь-яких воєнних конфліктах (єдиним дозволеним для держави з постійним нейтралітетом видом воєнного конфлікту є оборонна війна − коли вона збігається з індивідуальною самообороною), у воєнних блоках і союзах, діяльність яких спрямована проти інших держав; постійний нейтралітет передбачає також протидію втягуванню у війну, недопущення іноземного втручання у внутрішні справи, створення на власній території іноземних військових баз і формування загонів воюючих сторін, передачі воюючим сторонам техніки та боєприпасів; у випадку порушення цих правил воюючі сторони вправі вважати територію нейтральної держави театром воєнних дій;

3) неприєднання (позаблоковість) − відмова від вступу до воєнних союзів без будь-яких гарантій або міжнародного визнання такого статусу іншими державами.

Слід додати, що після завершення холодної війни у сфері міжнародної безпеки відбулися істотні зміни, що впливають на визначення державами своїх позицій у сфері безпеки, а сааме [11, с. 34]:

– «деідеологізація» міжнародного права;

– зникнення біполярного світу;

– поява нової сторони воєнних конфліктів – міжнародного тероризму;

– потреба активної участі у процесах економічної і політичної глобалізації, миротворчих операціях ООН, усуненні джерел напруженості у світі.

Нейтралітет як явище міжнародних відносин, у якому внутрішньополітичні аспекти відіграють вторинну роль, є породженням суспільних відносин у межах світової спільноти [37, с. 192]. Нейтралітет визначається трьома головними ознаками. По-перше, існує відповідність між типом нейтралітету і певною системою міжнародних відносин. По-друге, нейтральному властиве прагнення максимально ототожнитись зі світовою спільнотою як єдиним цілим. По-третє, нейтральна держава перебуває в центрі силової взаємодії великих держав та блоків [35, с. 12].

Доцільно говорити не про нейтралітет, а нейтралітети. Адже кожна з історичних систем міжнародних відносин передбачала існування відповідної історичної форми нейтралітету.

Міжнародні відносини від Вестфальської мирної угоди 1648 року до Першої світової війни розгорталися в рамках системи "балансу сил". Принципом організації цієї історичної системи міжнародних відносин був пошук і підтримання рівноваги у міждержавних взаєминах. Посилення однієї країни сприймалось як загроза [32, с. 61]. Одна держава вбачала в іншій водночас і потенційного ворога, і потенційного союзника. Превентивна дипломатія стала головною формою зовнішньополітичної діяльності. З метою запобігання зламу усталеного балансу сил національним актором, що наростив додаткову могутність, організовувалися коаліції і велися превентивні війни.

Поняття постійного нейтралітету ширше і включає евентуальний як складову або модель зовнішньополітичної поведінки постійного нейтрального статусу стосовно конкретної війни [21, с. 57]. Неучасть в актуальному збройному конфлікті – це лише один елемент зовнішньої політики постійно нейтральної держави. Другий може називатися невтягненням і полягає у забороні для постійно нейтральної держави таких зовнішньополітичних дій, які у майбутньому можуть призвести до участі у війні [16, с. 81]. Йдеться про військово-політичні угоди з потенційними учасниками збройного конфлікту або союзи, спрямовані проти третіх країн. Антивоєнне спрямування постійного нейтралітету не виключає, а навпаки, передбачає необмежене право нейтрального актора на самооборону.

Отже, система балансу сил зумовила появу постійного нейтралітету, який через відповідну історичну віддаленість і прив’язку варто називати класичним або традиційним. Така історична форма нейтралітету має антивоєнний характер і дві основні складові – неучасть і невтягнення [1, с. 148].

Перша світова війна знаменувала початок формування нової системи міжнародних відносин, основаної на протистоянні двох керованих наддержавами блоків, кожен з яких уособлював відповідну ідеологічну систему. Остаточно біполярність утвердилася після Другої світової війни [37, с. 201].

Система біполярності передбачала існування відповідного типу нейтралітету, який був поєднанням негативної реакції постколоніальних країн на біполярне протистояння з їх модернізаційними прагненнями.

Варто вирізняти дві основні складові нейтралітету, типу неприєднання – позаблоковість (антибіполярність) та модернізаційність [32, с. 68].

Політика неприєднання вимагала від держави, що їй слідує, вживання зовнішньополітичних зусиль з метою подолання поділу світу на два ворогуючі блоки. Учасники Руху неприєднання зобов'язувалися визнавати і застосовувати принципи активного мирного співіснування, намагатися дипломатичними методами переконувати великі держави припинити гонку озброєнь, підтримувати багатосторонні ініціативи, спрямовані на послаблення великодержавного суперництва, сприяти мирному і справедливому полагодженню міжнародних конфліктів [21, с. 63].

Занадто послідовна антибіполярність часто призводила до демонізації великодержавності і намагань пояснити все зло тодішніх міжнародних відносин політикою наддержав.

Заперечення Рухом неприєднання блокового протиборства і відстоювання принципів мирного співіснування є модифікацією в нових історичних умовах антивоєнного спрямування нейтралітету, яке було властиве і традиційному нейтралітету [16, с. 84]. Підтвердженням послуговує зовнішньополітична установка країн неприєднання на утримання від участі у різних військово-політичних союзах і пактах, утворених за участю або під протекторатом однієї з великих держав-учасниць біполярного протистояння.

Другою складовою нейтралітету часів біполярності є модернізаційність. Перебудова традиціоналістських, спотворених колоніалізмом суспільств на сучасні, індустріальні соціуми стала головним завданням країн неприєднання. Вважається, що тільки успішне завершення цієї трансформації забезпечить незалежність і рівноправність країнам Третього світу [11, с. 41].

Модернізаційний характер соціальних систем країн неприєднання породжував деякі зовнішньополітичні ухили і односторонні політичні оцінки міжнародного середовища.

Нейтралістська зовнішня політика має перспективу як максимально інтернаціоналістська, тобто така, що відповідає ліберальним принципам світової спільноти. Нейтральний регіональний блок мислиться як мінімально замкнений і відкритий до подальшої глобалізації утвір [4, с. 29].

Локальні конфлікти становлять одну з найбільших загроз сучасним міжнародним відносинам. Відповідно зростає роль миротворства. Війна сьогодні – це не взаємне, регулярне і спрямоване застосування насильства державами, а його спонтанний спалах. Існує нагальна потреба у незаангажованих і неупереджених національних акторах, які змогли б стати інструментами світової спільноти у справі полагодження конфліктів. Новітні “нейтрали” мають всі підстави стати основними миротворцями [37, с. 205].

Отже, трьома ознаками гіпотетичної моделі сучасного нейтралітету є: регіоналізм, глобалізм, миротворство [32, с. 72].

Існування трьох історичних форм нейтралітету не заперечує можливості їх співіснування. Так, австрійський нейтралітет ближче до класичного нейтралітету “балансу сил”, проте виник він за часів біполярності. Унікальний швейцарський нейтралітет існує дотепер, переживши дві системи міжнародних відносин.

Другою важливою ознакою нейтралітету є прагнення нейтрального актора максимально ототожнитись зі світовою спільнотою як єдиним цілим [11, с. 43]. Має місце зацікавленість світової спільноти в існуванні нейтральної держави і зворотня зацікавленість в існуванні певного світового порядку.

В даний час до числа нейтральних держав Європи відносяться Швейцарія, Австрія, Швеція, Фінляндія та Ірландія.

Швейцарія отримала статус постійно нейтральної держави в 1815 році, коли на Віденському конгресі Росія та інші європейські держави домовилися про визнання і гарантії “вічного нейтралітету” і недоторканності території цієї країни. Це рішення було закріплено в міжнародно-правовому плані підписанням в тому ж році відповідного акта в Парижі. Але спроби стати на шлях нейтралітету почали вживатися деякими швейцарськими кантонами ще з початку XVI століття. У 1848 році нейтралітет Швейцарської Конфедерації отримав законодавче закріплення і в Конституції країни. Також і в новій редакції швейцарської Конституції, прийнятої в 1999 році, в обов'язок уряду країни ставиться “вживати заходів для забезпечення зовнішньої безпеки, незалежності та нейтралітету Швейцарії” (ст. 185).

Австрія ж стала постійно нейтральною державою відповідно до Московського меморандуму від 15 квітня 1955 року, в якому була зафіксована домовленість, що австрійський уряд візьме на себе міжнародне зобов'язання про нейтралітет “такого роду, якого дотримується Швейцарія”. Це зробило можливим укладення в тому ж році Державного договору з державами переможницями у Другій світовій війні про відновлення незалежної і демократичної Австрії. 26 жовтня 1955 Австрійська Республіка, прийнявши Федеральний конституційний закон про постійний нейтралітет, зобов’язалася підтримувати і захищати свій новий міжнародно-правовий статус "всіма наявними в її розпорядженні засобами" (ст. 1).

Швеція, усвідомивши в минулому столітті безперспективність збройного протистояння з Росією, вийшла на політику нейтралітету поступово. Шведський нейтралітет називають "традиційним", оскільки зовнішня політика залишається незмінною з початку ХIX століття, незважаючи на те що про нейтральний статус країни не згадується ні в одному законодавчому акті. Після Другої світової війни шведська політика нейтралітету зводилася до "утримання від членства у військових союзах з метою дотримання нейтралітету під час війни".

Що стосується Фінляндії, то вона почала дотримуватися політики нейтралітету з 1955 року. Її зовнішня політика характеризувалася добросусідськими відносинами з СРСР, з яким вона в 1948 році уклала Договір про дружбу, співпрацю і взаємну допомогу.

І нарешті, Ірландія проводить політику нейтралітету з кінця 30-х років, що стало можливим лише після того, як Великобританія ліквідувала свої військово-морські бази на її території. Основою такої політики стала ірландська Конституція 1937 року, яка покінчила зі статусом домініону. У статті 28 основного закону зафіксовано, що "війна не повинна оголошуватися і держава не повинна брати участь у будь-якій війні без згоди Палати представників". Згідно з Конституцією країни лише "у разі вторгнення на її територію уряд може робити дії, які вважає необхідними для захисту".

У заявах уряду Ірландії сутність її нейтралітету визначається як “військовий нейтралітет”, що припускає “неучасть у військових союзах” і насамперед у НАТО. Проте ірландська концепція нейтралітету є досить “розмитою” і була завжди прагматично орієнтована на Великобританію. Ірландія, наприклад, не входила в групу нейтральних і неприєднаних (Н + Н) НБСЄ і стала першою нейтральною державою членом “Спільного ринку” (1973 р.).