V.3 Релігійний раціоналізм та реформаторські тенденції в українській літературі останньої чверті хv ст.: Література “ожидовілих”.

У другій половині ХV ст. в Україні з’являється раціоналістичний релігійний рух, відомий згодом з московсько-новгородських джерел як єресь “ожидовілих”. Історія виникнення цієї раціоналістичної течії в духовному житті східних слов’ян та її ідеологічна основа до кінця не з’ясовані.

Згідно московсько-новгородських джерел представники цієї течії не визнавали вчення про св. Трійцю, заперечували божественість Ісуса Христа, духовну ієрархію і чернецтво, відкидали обрядовий бік християнства, зокрема піст, шанування ікон та хреста. Сектантів звинувачували також у запереченні таїнства причастя, а деяких у невірі в безсмертя людської душі. “Ожидовілі” тримали закон Мойсеїв і святкували суботу.

Разом з тим майже всі збережені тодішні тексти свідчать, що центром, а можливо, й колискою єресі “ожидовілих” був Київ, звідки її приніс на північ караїм чи єврей Схарія, перебуваючи у почті князя Михайла Олельковича, запрошеного до Новгорода.

Представники цієї раціоналістичної течії залишили низку перекладів з гебрейської на тодішню українсько-білоруську книжну мову. Ці тексти, доволі різноманітної тематики, що належать переважно до другої половини ХV ст., прийнято називати “літературою ожидовілих”, хоча їхній зв’язок з новгородською сектою не встановлено. Усі ці пам’ятки об’єднує, насамперед, мова, з якої вони перекладалися – іврит (давньоєврейська).

До першої тематичної групи літератури “ожидовілих” можна віднести нові переклади дев’яти книг Старого Заповіту: Пісню над піснями, Плач Єремії, Книгу Рут, Книгу Екклезіастову, Книгу Естер, Книгу Йова, Книгу пророка Даниїла, Книгу Приповістей Соломонових та Псалтир. Найімовірніше, редакторами цих книг були вчені євреї, що виконували переклади на замовлення якогось християнського гуртка, члени якого прагнули мати старозаповітні тексти у безпосередньому перекладі з оригіналу.

Друга група представлена так званим “Псалтирем” Теодора Жидовина, що насправді є зібранням святкових молитв з юдейського молитовника “Махзор” (“Махазор”).

Наступну групу складають історичні праці або уривки з них, що містять в собі інтерполяції з мідрашів: апокрифічне “Житіє та ісход Мойсеїв”, уривки з Книги Йосиппон, оповідь з Мідраша про царя Конію (Єхонію), “Полонення Єрусалима Третє, Титове” та “Слово про Зоровавеля та двох сердюків перського царя”.

До науково-філософських праць, що поширювалися “ожидовілими”, належить “Логіка” (“Логічна термінологія”) Мойсея Маймоніда (Рабену Моше бен-Маймона, Мойсея Єгипетського), “Логіка Авіасафа” – дві частини трактату “Тенденції філософів” Абу-Хаміда Аль-Газалі, “Шестокрил” Іммануеля бар Якоба з Тараскона в Провансі та “Космографія” Іоанна де Сакробоско (Джона Галіфакса), а також “Таємниця таємниць” Псевдо-Арістотеля.

До літератури “ожидовілих” варто віднести також і так звані ворожбитські книги: “Лопаточник”, “Трепетник”, “Громник”, “Сносудець”, “Колядник”, “Лунник” “от жидовських книг”, “Рафлі” тощо, які найвірогідніше походять від єврейських оригіналів.

Наявність значної кількості перекладів з гебрейської у другій половині ХV ст. свідчить, що українсько-єврейські контакти у цей час були досить інтенсивними. Отож, у другій половині ХV ст. на території Великого князівства Литовського у Києві (можливо, у Вільні) існував гурток (гуртки?) вчених людей, що займалися науковою діяльністю й перекладами з івриту.

Поява раціоналістичного руху-єресі в Україні, Білорусі та Росії залежала від ряду зовнішніх і внутрішніх факторів, частину з яких за браком конкретного матеріалу, на жаль, з’ясувати неможливо. До зовнішніх факторів варто віднести ймовірні культурні впливи: південнослов’янський, західноєвропейський та власне єврейський.

У першій половині ХІV ст. вчення, подібне до єресі “ожидовілих” існувало у Візантії та Болгарії. Характерно, що деякі елементи світогляду “ожидовілих” збігаються з богомильськими. Цей факт дає вагому підставу вважати, що обидві духовні течії мали типологічну, а то й генетичну спорідненість.

Низка спільних рис об’єднує єресь “ожидовілих” з реформаторськими течіями Західної Європи й, насамперед, гуситством. Обидві течії ставилися критично до церковних обрядів та до деяких церковних догм. Прагнення до перекладів наукової та релігійної літератури мовою, зрозумілою народові, відчувається як у гуситів, так і в представників гуртка “ожидовілих”.

Отож, саме існування цього раціоналістичного руху та їх перекладацька діяльність засвідчує наявність реформаторських тенденцій в українській духовній культурі другої половини ХV ст.

Одночасно у діяльності цієї раціоналістичної течії відчуваються також секуляризаційні, ренесансні за своєю суттю явища. Так наприкінці “Логічної термінології” Мойсея Маймоніда перекладачем проголошується незалежність світської науки від теології й фактично утверджується рівноправність різних релігійних систем.

Отже, діяльність раціоналістичного гуртка, що займався перекладами теологічної і наукової літератури була виявом як ренесансних, так і реформаційних тенденцій в українсько-білоруському православ’ї. Його учасники цікавилися, насамперед, внутрішньою суттю християнства. Але на відміну від містиків-ісихастів чи єретиків-богомилів, київські вчені намагалися знайти міцні теоретичні підвалини віри, спираючись на розум і користуючись Святим Письмом і раціоналістичними доказами, а не чуттєво-емпіричним методом і містичним досвідом.

Підкреслимо, що усі переклади з івриту (а деякі, як "Книга Рафлі", можливо, безпосередньо з арабської) здійснювалися на мову, що вживалася у діловому письменстві Великого князівства Литовського з досить яскраво вираженими рисами української чи білоруської мов. Можна твердити, що переклади філософсько-наукової літератури були однією з перших спроб створення автентичної філософської термінології у східнослов’янських мовах (не на основі церковнослов' янської).

Разом з тим діяльність цього раціоналістичного гуртка обмежувалась дуже вузькими колами інтелігенції, напевне, близькими до київського княжого двору (хоча не виключено, що на теренах Великого князівства Литовського було декілька подібних осередків).

Таким чином, літературно-перекладацька діяльність раціоналістичної течії, відомої під назвою "ожидовілих", була частиною всеєвропейського духовного руху, що неадекватно виявлявся в різних країнах і в різних галузях культури, але скрізь мав типологічно подібні знакові показники, що характеризували повільну агонію епохи пізнього Середньовіччя.

Шостий розділ Православно-католицький діалог і його відображення в українському письменстві ХV ст.

Наприкінці ХІV – ХV ст. пожвавлюються спроби примирення і об’єднання східної і західної християнських Церков, що знайшло досить активний вияв у літературі.

У 1418 р. Григорій Цамблак як митрополит Київський і Литовський взяв участь у Констанцькому соборі, на якому виголосив дві промови – похвальні слова Папі Римському Мартіну V та отцям Констанцького собору. Цамблак виступив за чесну дискусію та діалог між двома рівноправними гілками християнства, що мало б привести їх до єднання.

Цамблакову справу продовжив владика Ісидор, який 1439 р. від імені Київської митрополії підписав акт Флорентійської унії між православною і католицькою Церквами. У своїх творах – “Посланні в Лядську, в Литовську і в Німецьку землю і на всю Русь” та у “Листі до старости холмського” Ісидор активно пропагував ідею унії.

Дослідження показує, що незважаючи на відсутність активного спротиву, українське суспільство Флорентійську унію фактично зігнорувало. Причому основним чинником її невдачі було небажання безумовного підпорядкування східної Церкви під римські догми.

Останню тезу підтверджують ще дві спроби об’єднання католицької і православної церков в Україні, які сталися в останній чверті ХV ст. і пов’язані з іменами митрополитів Мисаїла та Йосифа І Болгариновича.

У “Посольстві Мисаїла до папи Римського Сикста ІV” (1476 р.), складеному отцем Іоаном, з одного боку, повторюється формулювання Символа віри, що був затверджений на Флорентійському соборі, а з другого боку, наголошується на рівноправності православ’я і католицизму. Твір є одним з найдосконаліших зразків “плетенія словес” в українській літературі.

Послання Йосифа І Болгариновича до папи Олександра VI (1500 р.) досить стисле, а зміст його є фактично тезами “Посольства” Мисаїла, хоча порівняно з останнім думки викладено чіткіше і позбавлено їх певної двоїстості. Митрополит називає папу главою Христової церкви й усіх патріархів, визнає сім Вселенських соборів і восьмий – Флорентійський і повторює за Мисаїлом формулювання про сходження Духа Святого, тобто, як і його попередник, робить поступки католицькій Церкві у питаннях догматики.

Усі ці факти свідчать, що концепція “да будут вси єдино стадо под єдиним пастирем Христовим”¹ існувала і в Григорія Цамблака, і в Мисаїла, і в Йосифа І Болгариновича, а згодом і в Петра Могили. Але розуміли вони, мабуть, це об'єднання як рівноправне співжиття незалежних Східної і Західної церков, що мають спільні догми, але різні обряди. Саме ця позиція, мабуть, не влаштовувала Рим, і тому це об'єднання у XV ст. закінчилося безрезультатно.

У висновках підсумовані спостереження, зібрані протягом дослідження різнопланових аспектів української літератури другої половини ХIII – XV ст. та узагальнені основні тенденції розвитку вітчизняного письменства пізнього Середньовіччя.

За час, що минув від татаро-монгольської навали до появи латиномовних вітчизняних поетів наприкінці XV ст., українська література пройшла тривалий шлях, рух яким позначено низкою часом значних, а часом майже непомітних змін у структурі компонентів “образу світу”, притаманному українській духовній культурі ХІII – ХV ст. Разом з тим протягом ХІII – ХV ст. українська культура в цілому не здійснила якісного стрибка, залишившись у системі категорій християнської середньовічної культури.

Включеність української літератури цього періоду до складу православнослов’янського метаписьменства, а разом з ним і до структури загальнохристиянської літератури Меdia aetas допускає існування у вітчизняному письменстві процесів, генетично і типологічно подібних до загальноєвропейських.

Таким чином, перехідний період від Середньовіччя до Нового часу можна охарактеризувати як Передвідродження, яке, проте, у багатьох випадках не було передвістям Ренесансу в розумінні західнохристиянської культурно-історичної епохи ХV – XVI ст.

Передвідродження було закономірним процесом розвитку культури пізнього Середньовіччя й у різних країнах мало свої специфічні особливості. Основними рисами, що характеризували Передвідродження як стиль епохи були поява підвищеної емоційності у мистецтві, ірраціоналізм, експресивність, динамізм, містичний індивідуалізм.² Разом з тим Передвідродження ґрунтовно не позначилося на макроструктурі культур православнослов’янського кола, “не внесло радикальних змін у їхню жанрово-стильову систему”.³

В основі різноманітних процесів у духовному житті, що відбувалися в період Передренесансу у Східній і в Західній Європі був християнський неоплатонізм Ареопагітиків, причому останні справили значний вплив на ісихазм – вершину християнського антропоцентризму.

Містичний індивідуалізм, віра у свободу волі людини, наданої їй самим Богом, прагнення до усамітненої молитви і можливість самостійного спілкування з Господом є тими спільними показниками, що поєднують офіційну ідеологію православної церкви – ісихазм та дуалістичну єресь – богомильство. Поширення таких поглядів об'єктивно приводило до зменшення ролі духівництва, храмів та обрядів і, одночасно, підносило вагу особистості у Всесвіті.

Із вченням ісихастів була пов’язана поява в Україні емоційно-експресивного стилю – “плетенія словес”. Цей різновид орнаментального стилю з його великою увагою до слова, з індивідуалізацією людських рис і підвищеною емоційністю є типологічно подібний до пізньоготичного стилю в західноєвропейський літературах.

Автобіографічний струмінь досить сильно простежується у деяких творах Кипріяна та Григорія Цамблака, причому тексти останнього зовсім позбавлені топосу самоприниження, характерного для середньовічної літератури. Діяльність героїв низки Цамблакових агіографічних та ораторських творів відбувається в конкретних історичних обставинах.

Знаковим видається також розміщення редактором за хронологічним принципом усіх частин Києво-Печерського патерика у другій Касіянівській редакції (1462р.). Усі ці факти свідчать про зародження в українському суспільстві XV ст. історичності свідомості. Спроба зафіксувати й зобразити певний емоційний стан людини у якийсь момент життя вербальними засобами свідчить про появу розуміння цінності саме даної миті, єдиної і неповторної в усій часовій безмежності.

Змінюється у Григорія Цамблака і роль описів природи, що виконують насамперед не моралізаторську, а естетичну функцію. У його творах пейзаж поступово набуває нового значення, символізуючи душевні стани людини, або надаючи тим чи іншим епізодам певного настрою.

Передренесансним явищем в українській культурі другої половини ХV ст. була діяльність перекладацького гуртка, що займався перекладом з івриту, так званих “ожидовілих”. У “Логічній термінології” Мойсея Маймоніда доволі виразно проголошується незалежність світської науки від богослів’я і проводиться ідея рівноправності усіх релігійних систем. Ідея толерантності, поваги до інших конфесій засвідчує також творчість і діяльність Київських митрополитів Григорія Цамблака та Ісидора.

Звернення гуртка “ожидовілих” до української та білоруської мов, спроба ревізії текстів Святого Письма, що виявилася як у використанні автентичних єврейських джерел, так і в перекладі на приступнішу до посполитого люду “світську”, “просту” мову свідчать як про реформаційні, так і про секуляризаційні процеси у вітчизняній духовній культурі.

Отже, для духовних течій пізнього Середньовіччя в Україні є характерним існування як містичних, так і раціоналістичних тенденцій. Оскільки раціоналізм і містицизм є лише різними шляхами до повної духовної і творчої свободи, то, відповідно, ісихазм, богомильство і покутництво, гуситство й діяльність “ожидовілих” об’єктивно торували шлях до індивідуалізму, до самоусвідомлення, до протиставлення особистості зовнішньому світові і одночасно до її самовідкриття. Сакральна топологія української культури у XV ст. вже почала перенасичуватися емпіричними характеристиками, які все більше й більше проникали в усі її галузі так, що середньовічна символіка як система почала поволі, але невідступно руйнуватись.

Таким чином, спільним знаковим показником, що об’єднує такі неоднорідні явища як ісихазм, богомильство, покаянництво, гуситство, а також західнохристиянські жебраючі ордени і українські церковні братства з перекладацьким гуртком “ожидовілих” включно, було, насамперед, невдоволення діяльністю офіційної церкви у різних проявах. Об'єктивно ці прояви вільнодумства вели часом до зміни наголосів, а часом до низки реформаційних за своєю суттю змін у церковній структурі. Ці збурення у православній і католицькій церквах обіймали значний діапазон, починаючи від захоплення аскетизмом й запровадження зрозумілої народові богослужбової мови і закінчуючи фактично запереченням догм і основ християнської віри.

Зміна низки елементів “картини світу” в епоху пізнього Середньовіччя / Передвідродження загалом не порушила підвалини, на яких трималися як східна, так і західна європейські цивілізації – християнство. Тому про початок секуляризації, що нібито почалася за доби Ренесансу, можна говорити хіба що з великим застереженням. Християнство було й залишалося спільною мовою як для Середньовіччя, так і для Реформації, Ренесансу та Бароко.

В українській культурі епоха пізнього Середньовіччя – це період остаточного утвердження християнства як ідеології. Разом з тим проповідь православного вчення в Україні найчастіше провадилася представниками малописьменного духівництва серед народу, ще доволі міцно зануреного у поганський міфомагічний, хтонічний і анімістичний “образ світу”.

Симбіоз поганських і християнських елементів чи, точніше, “зануреність” церковного вчення у море язичницьких образів, витворили таке унікальне явище, що можна означити як українське народне християнство – важливий компонент традиційної української культури. Ця культура як автентична неповторна система, напевне, сформувалася саме протягом XIII – XVI ст., що підкреслює надзвичайну важливість епохи пізнього Середньовіччя для становлення сучасної української нації.