V.1. Ремінісценції богомильства в українській словесності.

Поширення апокрифічної літератури в епоху пізнього Середньовіччя в Україні та Білорусі тісно пов’язано з досить широким розвитком богомильської єресі, численні течії якої під різними назвами у ХІІ – ХІV ст. охопили майже всю християнську Європу.

Незважаючи на те, що серед богомилів існувало чимало течій, основною онтологічної доктрини єресі був дуалізм. Відповідно до дуалістичної моделі світу богомили вирішували й аксіологічні проблеми. Вони намагалися віднайти джерело походження зла у світі й відповідно до цього вирішувати питання правильного життєвого шляху для боротьби з ним. Згідно богомильського вчення у творенні Всесвіту брали участь два начала – добре, яке уособлював Бог, і зле – втілене в Сатанаїлі.

Богомильство почало проникати на територію Київської Русі майже одразу ж із запровадженням християнства, але саме на кінець ХІV – першу половину ХV ст. припадає найінтенсивніше проникнення дуалістичних богомильських ідей та мотивів на Україну, що пов’язувалося із потоком емігрантів з Болгарії, Македонії та Сербії, завойованих Османською імперією.

“Богомильськими книгами”, що були принесені від південних слов’ян на територію України-Русі в епоху Середньовіччя, можна вважати “Книгу Єноха Праведного”, “Одкровення Варухове”, “Житіє Адама і Єви”, “Видіння Ісаєве”, “Суперечка Христа з дияволом”, апокрифічний апокаліпсис Іоана, “Ходіння Богородиці по муках”, “Бесіда трьох святителів”, “Про хресне дерево”. З богомильським рухом пов’язується також поширення апокрифічного Первоєвангелія Якова, а також Євангелія Томи та Никодимового євангелія.

Українські фольклорні тексти дають послідовну детальну космологічну дуалістичну концепцію, яка свідчить про значне поширення богомильських ідей в Україні.

У більшості українських легенд та міфів богомильські мотиви тісно переплетені з канонічними біблійними, автохтонними дохристиянськими та давніми запозиченнями з неіндоєвропейських міфологічних систем. При цьому слід також враховувати, що деякі тексти містять елементи загальної архетипної моделі космогонічного міфу.

Богомильськими мотивами пройнято низку українських фольклорних текстів та апокрифів, присвячених творенню світу, гріхопадіння перших людей тощо, які наводяться у тексті дослідження. Аналіз текстів деяких народних легенд свідчить, що одна з найважливіших богомильських пам’яток “Тайна книга” (“Книга Іоана Богослова”), збережена лише у двох латинських списках, також була відома в Україні.

V.2. Християнський містицизм і література: відгомони ісихазму.

Завдяки посередництву Болгарії з другої половини ХІV в Україні поширюється ісихазм – релігійно-філософське вчення грецьких теологів св. Григорія Синаїта та св. Григорія Палами, яке фактично було відродженням на пізньовізантійському ґрунті елліністичного християнського містицизму. Ісихазм, розглядаючи низку богословських категорій, як, зокрема, поняття божественної енергії і благодаті, “розумної молитви”, великого значення приділяв людині, яку він ставив у центр земного світу.

Вчення Григорія Палами стверджувало конечну незбагненність Бога для людського розуму і неможливість виразити його в слові. Ця сентенція знайшла собі відповідник у літературі, зокрема у стилі “плетеніє словес”. Оскільки божественне начало пронизує собою весь світ, проблема неможливості пізнати й передати за допомогою слова божественну суть зводить до безсилля взагалі передати вербальним способом сакральні поняття. Тим не менше непізнаваність Бога за допомогою розуму не заважали теології, малярству, літературі прагнути до спілкування з божественним і пошукам шляхів до єднання з Ним в емоційній та ірраціональній сфері, в галузі особистих відчуттів, містичних осяянь, у галузі всього миттєвого, неповторного, індивідуального, рухливого, у нематеріальному світлі та божественній енергії, що поєднує все існуюче. Адже кожна людина, згідно з теоретиками ісихазму, могла досягнути стану блаженного богоспілкування і, здійснюючи Божий задум про неї, виконувати своє творче призначення в земному житті.

Поява ісихастських ідей на Україні була тісно пов’язана з поширенням візантійської оригінальної та перекладної літератури, з діяльністю Київських митрополитів Кипріяна та Григорія Цамблака.

Важливу роль у перенесенні на українські землі містично-аскетичного світогляду Григорія Синаїта та Григорія Палами відіграли вітчизняні ченці-книжники, що відвідували Афон, Царгород та Болгарію, де знайомились з грецькою і слов'янською літературою, вивозили деякі книги на батьківщину, а інколи й працювали там як переписувачі. Зокрема, писар Тимофій у 1420 році зробив список творів Ісаака Сирина для єпископа Володимирського Герасима. Характерно, що розповсюдження ісихастських ідей у ХІV – ХVІ ст. виявлялося не стільки у появі творів Григорія Синаїта та Григорія Палами, скільки у перекладі та переписуванні теологічної літератури, яку рекомендували для читання теоретики ісихазму. Саме у ХIV – ХVІ ст. більшість рукописних збірок містить твори Псевдо-Діонісія Ареопагіта, Іоана Синайського, Ісаака Сирина, Діодоха Фотійського, Симеона Нового Богослова, Ісихія Синайського, Максима Сповідника, Василія Великого, Григорія Синайського, авви Доротея, Калліста, Ніла Синайського, Філофея Синайського та ін.

Погляди Григорія Синаїта та Григорія Палами на слово і мову взагалі, вчення про "мовчальництво", лягли в основу так званої Євтимієвої реформи слов'янської писемності, яка стала одним із чинників, що підштовхнув поряд із ісихазмом розвиток емоційно-експресивного стилю ("плетенія словес") у південно- та східнослов'янських літературах. "Безмовність" ісихастів тісно пов'язана з усвідомленням особливої таємничої сили слова і необхідності точного вираження в слові суті явища та із вченням про творчу здатність слова. За Григорієм Синаїтом слово повинне передавати суть явища, бути адекватним змісту поняття. Слова, які відображають поняття святого, самі мають бути святими, викликати благоговіння. Недаремно ісихасти в імені Божому бачили самого Бога. Це збільшує в свідомості письменників кінця ХІV – ХV ст. вагу цитат із Святого Письма і взагалі писемності, мистецтва слова. Характерно, що сам Григорій Палама порівнює світ з літературним твором.

Ісихазм та ряд літературних творів кінця ХІV – ХV ст. просякнуті новим ставленням до людини, до її внутрішнього світу. Художні завдання, що ставляться письменниками цього часу, розширюються, описи стають динамічнішими. Особливо яскраво ці тенденції відобразилися у творчості Кипріяна та Григорія Цамблака.

Не виключено, що Арсеніївська та Касіянівські редакції Києво-Печерського патерика також постали під впливом ісихазму, ідеї якого були присутні в українській культурі й у постсередньовічну епоху. Вчення ісихастів безумовно вплинуло на Івана Вишенського, Ісайю Копинського, Захарію Копистенського, Мелетія Смотрицького, Іоаникія Галятовського, Григорія Сковороду, Паїсія Величковського, Памфила Юркевича та інших українських мислителів пізніших часів.

Отже, факти, викладені вище, свідчать, що вчення візантійських православних богословів св. Григорія Синаїта і св. Григорія Палами зробило величезний внесок у східнохристиянську теологічну думку і органічно ввійшло до складу української духовної культури.

Підкреслимо, що ісихазм і богомильство, маючи спільні знакові показники, на перше місце ставили внутрішній бік релігії, індивідуальну віру, можливість досягти спілкування з Богом самостійно. Ці ідеї об’єктивно применшували роль обрядовості у віруючих, торували шлях до самоусвідомлення, індивідуалізму, вписуючись у складну й розмиту парадигму східноєвропейського Передвідродження.