Орієнтування на місцевості без карти

Орієнтування на місцевості має важливе значення в бойовій діяльності командирів підрозділів. Воно необхідне при доведенні бойових завдань підрозділам, дотриманні напрямку руху, визначенні досягнутих рубежів і місця розташування цілей, а також при цілеспрямуванні та управлінні підрозділами та вогнем. У сучасному бою навіть тимчасова втрата орієн­тування призводить до порушення управління і взаємодії між підрозділами, ставить під загрозу своєчасне виконання бойового завдання. Помилки в орієнтуванні, а відповідно, й у визначенні на місцевості досягнутих рубежів і положення цілей можуть різко знизити ефективність застосування зброї і бойової техніки. Тому вміння швидко і безпомилково орієнтуватися на нез­найомій місцевості в будь-яких умовах обстановки є важливим елементом польо­вих навичок військ.

Орієнтування на місцевості полягає у знаходженні напрямків на сторони горизонту і свого місця розташування відносно навколишніх місцевих пред­метів та форм рельєфу, а також дотриманні накресленого (запланованого) або вказаного напрямку руху. В бойових умовах при орієнтуванні визначають, крім цього, положення на місцевості орієнтирів, своїх військ і військ против­ника, напрямок і глибину дій.

Способи орієнтування на місцевості. Орієнтуватися на місцевості можна за топографічною картою, аерофотознімками і за допомогою навіга­ційної апаратури, яку встановлюють на бойових і командно-штабних маши­нах. Широко використовують у бойовій обстановці й простіші способи орієн­тування: за компасом, небесними світилами й ознаками місцевих предметів.

Командири підрозділів орієнтуються переважно за картою із застосуван­ням компаса. Це основний спосіб орієнтування. На місцевості, де мало орієнтирів або відбулися суттєві зміни, а також у великих містах, орієнту­ватися краще за аерофотознімками. Детальне зображення на них місцевих предметів і дрібних деталей, яких немає на картах, дозволяє швидко визначити своє місце розташування і точно витримувати напрямок руху. При веденні дій вночі чи на місцевості, де мало орієнтирів, рухаються, здебільшого, за азимутами, що раніше були підготовлені за картою чи аерофотознімком. Це достатньо надійний і загальнодоступний спосіб орієнтування.

Для надійного і точного орієнтування в складних умовах місцевості й при поганій видимості використовують навігаційну апаратуру. Вона дозволяє в будь-який момент знати координати свого місцезнаходження на місцевості й дирекційний кут напрямку руху, а також дирекційний кут напрямку на кінцевий пункт маршруту.

Найпростіші способи орієнтування – за компасом, небесними світилами й ознаками місцевих предметів – застосовують при визначенні сторін горизонту і дотриманні напрямку руху. Орієнтування на місцевості може бути загальним і детальним.

Загальне орієнтування полягає в приблизному визначенні свого місце­знаходження, напрямку руху і часу, необхідного для досягнення кінцевого пункту руху. Таке орієнтування найчастіше застосовують на марші, коли екіпажі машин не мають карт, а використовують раніше складені схеми мар­шруту або списки населених пунктів та інших орієнтирів із зазначенням відстані між ними. На марші, в цьому випадку, необхідно постійно слідкувати за часом руху, пройденою відстанню, яку визначають за спідометром машини, і контролювати за схемою (списком) проходження населених пунктів та інших орієнтирів.

Детальне орієнтування полягає в точному визначенні свого місцезна­ходження, положення різноманітних об'єктів і напрямку руху. Його засто­совують при нанесенні на карту результатів розвідки противника і місцевості, визначенні досягнутих рубежів, цілеспрямуванні, русі за азимутами та в інших випадках. Точне орієнтування виконують за картою, аерофотознімками і за допомогою навігаційної апаратури.

Вибір і використання орієнтирів. Місцеві предмети і форми рельєфу, відносно яких визначають своє місцезнаходження й об'єктів і вказують нап­рямок руху, називають орієнтирами. Їх розрізняють здебільшого за фор­мою, забарвленням і легко розпізнають при огляді навколишньої міс­цевості.

Орієнтири поділяють на площинні, лінійні й точкові.

До площинних орієнтирів відносять населені пункти, окремі масиви лісів, гаїв, озера, болота та інші об'єкти, які займають великі площі. Такі орієнтири легко впізнати і запам'ятати при вивченні місцевості.

Лінійні орієнтири – місцеві предмети і форми рельєфу, що мають велику довжину при порівняно невеликій ширині, наприклад дороги, річки, канали, лінії електромереж, вузькі лощини і т.д. Їх використовують, як правило, при дотримуванні напрямку руху.

До точкових орієнтирів відносять такі побудови, як башта, труби заводів і фабрик, ретранслятори, мости, шляхопроводи, перехрестя доріг, ями, кар'єри та інші місцеві предмети і форми рельєфу, що займають невелику пло­щину. Їх використовують здебільшого для точного визначення свого місцезнаходження на місцевості, розташування цілей, призначення секторів (смуг) вогню і спостереження.

Забезпечення надійного орієнтування підрозділів на місцевості багато в чому залежить від правильного вибору орієнтирів. Для дотримання напрямку руху вдень обирають орієнтири, які можна легко впізнавати ще при підході до них, наприклад окремі гаї та дерева, побудови типу башти, тобто в основному точкові орієнтири. При обмеженій видимості використовують здебільшого лінійні орієнтири для дотримування напрямку руху.

Узимку снігові замети приховують складові рельєфу і роблять їх малопомітними здалеку. Тому використання форм рельєфу в цю пору року з метою орієнтирів обмежене. У цих умовах слід вибирати найбільш типові місцеві предмети темного забарвлення, оскільки вони краще спостерігаються на фоні снігового покриву.

При виборі орієнтирів необхідно враховувати і таку особливість. Під час руху при огляді місцевості з різних напрямків її вигляд, а отже, і вид орієнтирів, їхнє взаєморозташування різко змінюються. Особливо це характерно для гірської місцевості. Окремі форми рельєфу і місцеві предмети, які позначають як орієнтири, можуть зникати з поля зору під час руху по гірських дорогах. Таким чином, при виборі орієнтирів необхідно завжди враховувати умови, в яких підрозділ буде діяти на місцевості.

У бойовій обстановці поряд із визначенням свого місцезнаходження і напрямку руху орієнтири використовують для цілеспрямування, управління підрозділом і вогнем. Вони призначаються старшим начальником. При необ­хідності командири підрозділів обирають додаткові орієнтири. За основу орі­єн­тирів слід брати найбільш стійкі місцеві предмети і форми рельєфу, на­п­риклад висоти, насипи, перехрестя доріг, які можуть зберігатися на полі бою.

З метою швидкого і точного визначення місцезнаходження цілі орієнтири вибирають, при можливості, рівномірно вздовж фронту і в глибину. Їх нумерують справа наліво і по рубежах від себе в сторону противника. Кожному орієнтиру для зручності запам'ятовування дають умовну назву, що відповідає його зовнішнім характерним ознакам, наприклад, висота "Плоска", гай "Довгий", обрив "Жовтий".

Номера і назви орієнтирів, що визначені старшим начальником, не змінюють.

Визначення напрямків на сторони горизонту. Нап­рям­ки на сторони горизонту взаємо­пов'язані між собою (рис. 2.37). Я кщо відомий хо­ча б один із них, наприклад на пів­ніч, то в протилежному нап­рямку буде південь, право­руч – схід, а ліворуч – захід. У де­яких випадках при визна­ченні напрямку руху, опису місця розташування і напрям­ку лінійних об'єктів та кордо­нів використовують проміжні напрямки між сторонами гори­зонту. Наприклад, "Рухатись у південно-західному нап­рямку" або "Від висоти "Неві­дома" кордон проходить 1650 м у північно-східному напрямку".

Напрямки на сторони горизонту найчастіше визначають за компасом, місцем знаходження небесних світил і деякими ознаками місцевих предметів.

Будова магнітного компаса. При орієнтуванні на місцевості найчастіше використовують компас Адріанова й артилерійський компас (АК).

Компас Адріанова складається з корпусу (рис. 2.38), в центрі якого на гострому кінці голки розміщена магнітна стрілка. У неробочому стані магнітна стрілка притиснута до скляної поверхні гальмом. При незалежному стані стрілки її північний кінець встановлюється на Північний магнітний полюс, а південний – на Південний магнітний полюс.

Кутомірна шкала (лімб) поділена на 120 поділок, ціна поділки – 3⁰. Шка­ла має два рядки цифр: внутрішній – за ходом годинникової стрілки, від 0 до 360⁰, через 15⁰ (5 поділок шкали) і зовнішній – проти ходу годинникової стрілки через 5 великих поділок куто­міра (10 поділок шкали). Для візуалі­зації на місцеві предмети й отримання результатів за шкалою компаса на замкнутому колі, що повертається, закріплено візуальний пристрій (цілик і мушку) і показник відрахунку. Пів­нічний кінець магнітної стрілки, показ­ники відрахунків і поділок на шкалі через 90⁰ покриті фарбою, яка в тем­ряві світиться, що, у свою чергу, по­лег­шує користування компасом вночі.

А ртилерійський компас (АК) скла­дається з корпусу і кутомірної шкали в корпусі лімба (рис. 2.39). Шкала поділена на 60 поділок, ціна однієї по­діл­ки – 1-00. Рахунок поділок зростає за ходом годинникової стрілки. На корпусі компаса нерухомо закріплено візуальний пристрій (цілик і мушку). Повертання корпусу лімба дозволяє, не змінюючи положення компаса, швидко встановлювати нульову поділ­ку шкали з північним кінцем магнітної стрілки. На внутрішній стороні відкид­ної кришки компаса розміщене мета­леве дзеркало "а", яке дає можли­вість при візуалізації на предмет кон­тро­лювати положення магнітної стріл­ки. На кришці є також виріз "б" для візу­алі­зації та клямка "в".

Гальмо магнітної стрілки спрацьовує автоматично. Якщо кришка закрита виступ гальмівного важеля стрілки опущений вниз і стрілка притиснена до скла, коли відкрита, виступ піднімається вгору і стрілка стає в робоче положення.

На захисному склі компаса нанесена біла смуга – директриса, яка точно збігається з напрямком нульового діаметра лімба, що полегшує роботу з компасом вночі.

На одній із сторін корпусу компаса знаходиться міліметрова шкала для вимірювання відстаней на карті.

Подібним чином побудований і компас "Турист-2". Надписи шкали лімба в ньому подано в градусах, ціна однієї поділки – 5⁰. При спортивному орієнтуванні здебільшого користуються спортивним компасом. Коробка цього компаса заповнена спеціальною рідиною, тому магнітна стрілка швидко заспокоюється і майже не коливається під час бігу спортсмена. Деякі моделі спортивних компасів мають лупу для читання карти і шайбу-крокомір для фіксування сотень пар кроків. Поділки шкали компаса мають цифрові поз­начення, як правило, в градусах.

Правила роботи з компасом. Щоб пересвідчитися в тому, що компас справний, необ­хідно перевірити чутливість його магнітної стрілки. Для цього до компаса в робочому стані підносять будь-який металевий предмет і потім його заби­рають. Якщо магнітна стрілка після кожного зміщення встановлю­ється в попереднє положення, то це свідчить про те, що вона достатньо чу­т­лива. При роботі з компасом слід завжди пам'ятати, що під впливом си­ль­них елек­тромагнітних полів або поблизу розташованих металевих пред­метів стріл­ка відхиляється від напрямку вздовж магнітного меридіана. Тому при визна­ченні сторін горизонту необхідно відходити від лінії електромережі, залізниці, бойової техніки, великих металевих предметів на відстань 40-50 м.

Визначення напрямків на сторони горизонту за компасом. Повер­ненням кола (кільця) встановлюють показник відліку, розташований напроти мушки, на нульовий відлік за шкалою, а компас приблизно в горизонтальне поло­ження. Потім відпускають гальмо магнітної стрілки і повертають компас у горизонтальній площині так, щоб північний кінець стрілки збігався з нульовим відліком шкали. Потім, не змінюючи положення компаса, проводять візуалізацію через цілик і мушку, запам’ятовують на лінії візуалізації від­далений орієнтир, який використовують як напрямок на північ із точки стояння.

Визначення напрямків на сторони горизонту за небесними світи­лами. При відсутності компаса або в районах магнітних аномалій сторони горизонту можна приблизно визначити вдень за Сонцем, вночі – за Полярною зіркою чи Місяцем.

У Північній півкулі Сонце сходить влітку приблизно на північному сході (рис. 2.40), а заходить на північному заході. Узимку воно сходить на пів­денному сході, а заходить на південному заході. Лише двічі на рік Сонце сходить точно на сході й заходить на заході (періоди рівнодення, тобто коли день дорівнює ночі, – приблизно 21 березня і 23 вересня). О 13 год за місцевим часом, а влітку о 14 год за місцевим часом, над територією України Сонце знаходиться на півдні в найвищій точці над горизонтом (у зеніті) і тіні від місцевих предметів мають найменшу довжину і спря­мовані на північ. У міру пере­міщення Сонця тіні зміщу­ються на схід.

Для визначення сторін го­ри­зонту за Сонцем у будь-який час дня використовують наручні годинники. Їх встанов­люють так, щоб годинникова стрілка була спрямована в бік Сонця (рис. 2.41). Кут між го­дин­никовою стрілкою і нап­рямком на цифру 1 (за літнім часом – на цифру 2) на ци­ферблаті ділять порівну. Бі­сектриса цього кута вказує приб­лизний напрямок на пів­день. Кут ділять порівну тому, що Сонце здійснює умовний шлях навколо Землі за 24 год. За цей час годин­никова стрілка обходить весь циферблат двічі. Тому бісек­триса кута показує напрямок, в якому світило по­вин­но знахо­дитись у полудень, тобто напрямок на південь.

Розглянутий спосіб дає порівняно правильні результати в північних широтах і взимку. Влітку й особливо в південних широтах похибки можуть сягати більше ніж 25⁰.

Напрямок на південь можна визначити за Сонцем і таким способом. Відомо, що видиме переміщення Сонця на небосхилі складає приблизно 15⁰ за годину. Якщо о 16 год спроектувати світило на лінію горизонту, вибрати в цьому напрямку орієнтир і відкласти від нього ліворуч (на схід) 45⁰, то це і буде напрямок на південь.

Полярна зірка завжди знаходиться на півночі. Вночі на безхмарному небі її легко знайти за сузір'ям Великої Ведмедиці. Через дві крайні зірки Великої Ведмедиці потрібно умовно провести пряму лінію (рис. 2.42) і відкласти на ній п'ять відрізків, що дорівнюють відстані між крайніми зірками. Кінець п'ятого відрізка вкаже положення Полярної зірки, яка знаходиться в сузір'ї Малої Ведмедиці (кінцева зірка малого "ковша").

П олярна зірка може бути надійним орієнтиром для витримування напрямку руху, оскільки її положення на небосхилі з плином часу практично не змінюється. Точність визначення напрямку за Поляр­ною зіркою складає 2-3⁰.

За Місяцем сторони горизонту визна­чають більш точно тоді, коли видно весь його диск. Повний Місяць постійно знахо­диться в стороні, протилежній Сонцю. Різниця в часі їхнього місцерозташування складає рівно 12 год. Цю різницю на ци­фер­блаті годинника побачити неможливо, оскільки 1 год і 13 год (відповідно 2 год і 14 год за літнім часом) годинникова стріл­ка буде знаходитись на одному і тому ж міс­ці. Тому сторони горизонту за повним Міся­цем визначають так само, як і за Сонцем.

Якщо Місяць неповний (прибуває або відбуває), то потрібно спочатку розділити на око радіус диска Місяця на шість рівних частин, визначити, скільки таких частин міститься в поперечному розмірі видимого серпа Місяця і зазначити час за годин­ником. Потім із цього часу вирахувати (якщо Місяць прибуває) або додати (якщо Місяць відбуває) кількість частин, що містяться в поперечному розмірі видимого серпа Місяця. Отримана різниця чи сума покаже час, коли в тому напрямку, в яко­му знаходиться Місяць, буде пере­бувати Сонце. Після цього Місяць розглядають як Сонце, спрямовують на нього ту цифру циферблата, яка відповідає розрахунко­вому часу, і знаходять напрямок на південь так, як це робять за Сонцем і годинником.

Наприклад, час спостереження – 3 год 30 хв (рис. 2.43), видима частина Місяця в поперечному розмірі містить, за оцінкою на око, 3/6 радіуса його диска. Місяць відходить, отже, Сонце буде знаходитись у тому напрямку, де в даний час перебуває Місяць, – о 6 год 30 хв (3,30+3,00=6,30). Спрямовуємо цифру 6 на циферблаті годинника на Місяць. Кут між цифрами 6 і 1 ділимо порівну й отримуємо напрямок на південь.

Щоб не помилитись, коли брати різницю, а коли суму, ко­­рисно користуватися мнемо­ніч­ним правилом, показаним на рисунку 2.43.

Визначення сторін гори­зон­ту за ознаками місцевих пред­метів. У деяких випадках сто­ро­ни горизонту можна виз­начити за ознаками місце­вих предметів (рис. 2.44). Цей спо­сіб менш надійний, ніж розгля­нуті вище. Тому для виз­на­чення сторін горизонту бажа­но використовувати, при мож­ли­вості, декілька ознак. Більшість ознак зумовлені роз­­та­­шуванням місцевих предметів відносно Сонця:

1. Мохи та лишайники на корі дерев, великих каміннях, скелях, старих дерев'яних будівлях зосереджені переважно на північній стороні. Якщо мох росте по всьому стовбуру дерева, то на північній стороні його більше, особливо навколо кореня.

2. Кора дерев із північної сторони товстіша і темніша, ніж із південної. Особливо це добре помітно на березі.

3. Влітку на стовбурах хвойних дерев виділяється більше смоли з південної сторони.

4. Навесні на північних околицях лісових галявин трава більш густа, ніж на південних;. біля окремих дерев, стовпів, великих камінців трава росте густіше з південної сторони.

5. Мурашники, як правило, знаходяться на південь від ближніх дерев і пеньків, південна сторона їх більш схилена, ніж північна.

6. Сніг швидше розтає на південних схилах, у результаті цього на снігу утворюються зазубрини-шипи, які направлені на південь.

На місцевості є й інші ознаки, за якими можна визначити напрямок на сторони горизонту, наприклад за пануючими (переважаючими) в даній місцевості вітрами, якщо відомо їх напрямок. У великих лісових масивах просіки прорубують по лініях північ-південь і захід-схід.

Поясний, декретний і літній часи. Систему обліку часу за часовим по­ясом було введено в багатьох країнах світу в кінці ХIХ ст. Суть її полягає в такому. Поверхня земної кулі ділиться на 24 годинних пояси за кількістю годин на добу. Кожен пояс має єдиний відлік часу по середньому меридіану. Пояси пронумеровані із заходу на схід від нульового до 23-го.

Час у сусідніх поясах відрізняється рівно на 1 год. Кордонами часових поясів у морях і океанах, а також у малонаселених районах, є меридіани, що стоять на 7,5⁰ до сходу і заходу від середнього меридіана кожного поясу. В населених районах кордони годинникових поясів проходять по державних і адміністративних кордонах та природних рубежах (річках, гірських хребтах і т.п.), розташованих поблизу кордонних меридіанів поясу.

Рахунок середнього сонячного часу в усьому світі ведуть від початкового меридіана Гринвічської обсерваторії (поблизу Лондона), що проходить посередині нульового гринвічського поясу.

Час нульового гринвічського поясу називають західноєвропейським.

На схід від нульового поясу проходить 1-й пояс, час якого відомий як середньо-європейський. Він випереджає на 1 год гринвічський.

Поясний час у СРСР було введено в 1919 році. На території країни пояси мали номери від 2-го до 12-го включно.

Поясний час у звичайному житті називають місцевим. При точних астро­номічних визначеннях місцевий час розраховують для кожного пункту залежно від його довготи.

У 1930 році поясний час було збільшено на 1 год і названо декретним. Декретний час 2-го часового поясу, прийнятий у Москві, називають московським. Показники годинників, які йдуть за московським часом, випе­реджають середній сонячний час меридіана Москви приблизно на 0,5 год.

У 1981 році в СРСР прийнято час, що йде на 1 год попереду декретного. Одночасно було уточнено межі часових поясів. Літній час вводять щорічно на період з 1 квітня до 1 жовтня.

В астрономії часто використовують зіркові системи відрахунку часу, в яких початком відліку є момент верхньої кульмінації точки весняного рівнодення на будь-якому меридіані, а періоди часу виражають у частках зіркової доби, тобто в зіркових годинах, хвилинах і секундах.

Оперативний час – умовний час (дата, години, хвилини), який застосовують у бойовій обстановці й на навчаннях.

Визначення і дотримання напрямків на місцевості. Напрямок руху або дій, а також напрямок на місцевий предмет (ціль), визначають і вказують у величинах магнітного азимута чи горизонтального кута, що вимірюється від початкового напрямку на будь-який віддалений орієнтир. Магнітний азимут – горизонтальний кут, що вимірюється за ходом годинникової стрілки від північного напрямку магнітного меридіана до напрямку на предмет. Його значення можуть становити від 0 до 360⁰.

Магнітний азимут напрямку визначають за допомогою компаса в такому порядку. Відпускають гальмо магнітної стрілки і повертають компас у горизонтальній площині доти, поки північний кінець стрілки не стане напроти нульової поділки шкали. Потім, не змінюючи положення компаса, встановлюють візуальний пристрій так, щоб лінія візуалізації через цілик і мушку збіглась із напрямком на предмет. Відлік за шкалою проти мушки буде відповідати величині магнітного азимута напрямку на місцевий предмет. На рисунку 2.45 магнітний азимут на окреме дерево дорівнює 330⁰.

А зимут напрямку з точки стояння на місцевий предмет називають прямим маг­нітним азимутом. У деяких випадках, наприклад для знаходження зворотного шляху, використовують зворотний ази­мут, який відрізняється від прямого на 180⁰. На рисунку 2.45 зворотний азимут (від окремого дерева на точку стояння) дорів­нює 150⁰.

Для визначення напрямку на місце­вості за заданим магнітним азимутом необхідно встановити на шкалі компаса напроти мушки відлік, що дорівнює значенню заданого магнітного азимута. Потім, відпустивши гальмо магнітної стрілки, треба повернути компас в горизонтальній площині так, щоб північний кінець стрілки встановився напроти нульової поділки шкали. Не змінюючи положення компаса, слід помітити на місцевості по лінії візуалізації через цілик і мушку будь-який віддалений орієнтир. Напрямок на орієнтир і буде напрямком, що відповідає заданому азимуту.

Дотримання напрямку руху. Важливе значення при орієнтуванні має вміння рухатись прямолінійно, особливо на закритій місцевості. Оскільки крок однієї ноги людини менший від кроку іншої ноги, вона непомітно для себе відхиляється в сторону, якщо не слідкує за напрямком руху.

Для дотримання напрямку руху без компаса найчастіше використовують лінійні орієнтири (просіки, джерела, галявини лісів і т.п.). На відкритій чи півзакритій місцевості з цією метою використовують точкові орієнтири (побудови баштового типу, окремі побудови, нерівні форми рельєфу та ін.), які видно здалеку. Щоб точно вийти до обраного чи вказаного віддаленого місцевого предмета (орієнтира) на напівзакритій місцевості, де він може зникати з поля зору, в початковій точці на перетині з віддаленим орієнтиром намічають орієнтир, який буде видимий на всій ділянці по ходу руху, і рухаються до нього. Досягнувши його, знову вибирають орієнтир за напрямком руху. Такі орієнтири називають проміжними. Легко витримувати напрямок руху за небесними світилами: вдень – за Сонцем, а вночі – за Місяцем і яскравим сузір'ям. Вони є допоміжними орієнтирами. Слід лише пам'ятати, що Сонце і Місяць переміщуються на небосхилі за 1 год на 15⁰, і враховувати цю особливість при тривалому переміщенні на закритій місцевості. Допоміжними орієнтирами можуть бути піки гірських вершин та інші місцеві предмети, які виділяються з усіх інших, розташованих по ходу руху або в стороні від маршруту, і добре видимі здалеку.

Щоб при необхідності знайти зворотний шлях, по ходу руху помічають і запам'ятовують окремі предмети, які найбільше відрізняються з-поміж усіх інших, або роблять позначки на перехрестях доріг, перехрестях просік у лісі, кущових насадженнях.

Рух за азимутами. Суть руху за азимутами полягає в дотриманні на місцевості заданих напрямків і відстаней. Напрямків руху дотримуються за допомогою компаса, відстані вимірюють кроками або за спідометром.

Дані, необхідні для руху за азимутами (магнітні азимути напрямків між точками повороту на маршруті й відстані між ними), визначають за великомасштабною картою.

Підготовка даних для руху за азимутами полягає у вивченні місцевості за картою, виборі маршруту й орієнтирів на його ділянках, знаходженні магнітних азимутів напрямків і відстаней між вибраними орієнтирами, оформленні даних на карті або складанні схеми (таблиці) руху.

При вивченні місцевості оцінюють її прохідність, маскувальні й захисні властивості, визначають важкопрохідні й непрохідні перешкоди і шляхи їх обходу.

План маршруту залежить від характеру місцевості, наявності на ній орієнтирів і умов руху. Головне – це вибрати маршрут, що дозволяє швидко і непомітно для противника вийти до вказаного пункту (об'єкта).

Маршрут вибирають із таким розрахунком, щоб він мав мінімальну кількість поворотів. Точки повороту маршруту вибирають біля орієнтирів, які можна легко розпізнати на місцевості (побудови баштового типу, перехрестя доріг, мости, шляхопроводи, геодезичні знаки).

Відстані між орієнтирами при пересуванні за маршрутом вдень пішим порядком не повинні перевищувати 1-2 км. Для переміщення вночі орієнтири намічають частіше.

Щоб забезпечити непомітний вихід до вказаного пункту, маршрут вибирають за лощинами, масивами рослинності та іншими об'єктами, що забезпечують маскування руху. Необхідно уникати переміщень по гребенях висот і відкритих ділянок.

Вибрані орієнтири обводять кружечками і з'єднують прямими лініями (рис. 2.46). Лінії маршруту, які не перетинають вертикальну лінію коорди­натної сітки, слід продовжити до перетину з найближчою з них, щоб у подальшому зруч­ніше було визначати дирек­ційні кути.

Дирекційні кути напрям­ків вимірюють транспортиром чи артилерійським колом, яке забезпечує точність виміру кута з помилкою 2⁰.

Виміряні дирекційні кути напрямків переводять у маг­нітний азимут.

Відстані між вибраними для руху орієнтирами вимірюють за допомогою циркуля-вимірювача і лінійного масштабу або лінійки з міліметровими поділками. Якщо маршрут розрахований по горбистій (гірській) місцевості, то до виміряної за картою відстані додають поправку на рельєф.

Значення магнітних азимутів і відстаней ретельно перевіряють, оскільки помилка при вимірюванні хоча б одного азимута чи відстані призводить до відхилення від запланованого маршруту і втрати орієнтування.

Дані, необхідні для руху за азимутами, наносять на карту, а якщо її із со­бою не беруть, складають схему маршруту (рис. 2.47) або таблицю (табл. 2).

Таблиця 2

Схему складають у такій послідовності. На чистий лист паперу переносять із карти початкову точку, орієнтири на поворотах і кінцеву точку маршруту. Розташування орієнтирів на схемі повинно бути подібним до їх положення на карті. Усі орієнтири зображають на схемі тими ж умовними знаками, що і на карті. Потім орієнтири нумерують і з'єднують прямими лініями. Напроти кожної лінії підписують вихідні дані для руху у вигляді дробу: в чисельнику – магнітний азимут, у знаменнику – відстань у метрах і час руху в хвилинах. Якщо рух за азимутами буде здійснюватись пішим порядком, то відстань у м етрах переводять у пари кроків і наносять на схему в дужках. Після цього наносять на схему стрілку північ-південь і додатково позначають у стороні від маршруту, а також на маршруті, орієнтири, що можуть бути використані при пересуванні як проміжні чи допоміжні.

У тих випадках, коли потрібно витримати лише загальний напрямок руху, наприклад напрямок наступу, схему (таблицю) руху не складають. Азимут напрямку руху визначають безпосередньо на місцевості за компасом і повідомляють усно.

Порядок руху за азимутами. При пересуванні підрозділу за азимутами призначають ведучого (направляючо­го), який визначає за компасом і вит­римує напрямок руху. Крім цього, призначають двох чоловік, які рахують пари кроків. Відстані, що вказані в метрах на схемі (в таблиці), переводять у пари кроків, беручи до уваги величину кроку кожного рахівника.

На початковій точці маршруту направляючий визначає за компасом потрібний напрямок руху, заданий магнітним азимутом на першу точку повороту маршруту, відмічає в цьому напрямку проміжний орієнтир, встановлює стрілку компаса на гальмо і починає рухатись, при можливості, по прямій лінії. Вслід за ним йдуть рахівники пар кроків. Діставшись проміжного орієнтира, направляючий знову визначає напрямок руху за компасом, помічає наступний проміжний орієнтир і рухається до нього. Таким чином він виходить до першої точки повороту маршруту. Потім усі дії повторюють. Якщо проміжних орієнтирів не видно, то напрямок руху витримують за компасом. Для витримування напрямку руху використовують також лінійні орієнтири або сліди від переміщення бойових машин (лиж). На відкритій місцевості напрямок руху можна витримати за створом, залишаючи позаду себе через відомі проміжки будь-які створні знаки (віху, кілок і т.п.). Оглядаючись на ці знаки, слідкують, щоб напрям руху не відхилявся від створної лінії.

Якщо виникне необхідність повернутися назад тим же маршрутом, то всі азимути напрямків руху по ділянках слід перевести у зворотні.

Обхід перешкод. Якщо під час руху за азимутом на відкритій місцевості на шляху зустрінеться яка-небудь перешкода, потрібно:

– запам'ятати орієнтир на протилежному боці перешкоди в напрямку руху;

– визначити до нього відстань і додати до пройденого шляху, після цього, обійшовши перешкоду, підійти до вибраного орієнтира і, визначивши за компасом напрямок шляху, продовжити рух.

На закритій місцевості чи в умовах обмеженої видимості (ніч, туман) обхід перешкоди можна здійснювати за компасом таким чином (рис. 2.48):

а) підійшовши до перешкоди (точка 1), визначити за компасом азиму^– нового нап­рямку руху взвдовж перешкоди праворуч або ліворуч і продовжувати рухатися за цим азиму­том, вимі­рюючи відстань до кінця перешкоди (точка 2);

б) у точці 2 записати пройдену відстань (відрізок 1-2) і визначити напрямок за почат­ковим азимутом, зробити поворот і рухатися до точки 3 (кінець перешкоди), рахуючи кроки;

в) прийшовши в точку 3, рухатися ліворуч (праворуч) до точки 4 за зворотним азимутом до напрямку 1-2, поки не буде пройдено шлях, що дорівнює відстані між точками 1 і 2;

г) у точці 4 визначити напрямок за почат­ковим азимутом і продовжувати рух за ним, додавши до пройденої відстані довжину відрізка 2-3 (ширину перешкоди в напрямку маршруту).

При пересуванні на машині обхід перешкоди здійснюють спочатку один-два члени екіпажу пішим порядком, одночасно ведучи розвідку шляху об'їзду перешкоди.

Точність руху за азимутами. Точність виходу до точок повороту мар­шру­ту при русі за азимутами залежить від характеру місцевості, умов види­мості, помилок визначення напрямків руху і вимірювання відстаней. Звичайне відхилення від точки повороту, до якого потрібно вийти, не перевищує 1/10 пройденої відстані, тобто це 100 м на кожний кілометр пройденого шляху. Тому, якщо задану відстань пройдено, а вибраного орієнтира не видно, його слід шукати в межах кола, радіус якого дорівнює 1/10 відстані, пройденої від попередньої точки повороту.

У деяких випадках, наприклад при пересуванні за азимутами взимку на лижах, відстані вимірюють приблизно за часом і швидкістю руху. Щоб уникнути втрати орієнтації через неточність вимірювання відстаней, на точках повороту необхідно вибирати добре видимі здалеку орієнтири.

Розділ 4

ОСНОВНІ ПРАВИЛА ВЕДЕННЯ РОБОЧОЇ КАРТИ

Нанесення на карту обстановки з необхідною точністю, повнотою і наочністю називають веденням робочої карти.

Залежно від умов, командири частин і підрозділів можуть наносити обстановку на свою робочу карту :

• з графічного документа,

• за текстом,

• за голосом,

• з аерофотодокумента

• з екрана.

З графічного документа. Мова графіки вважається одним з економних і лаконічних засобів вираження людської думки. Особливо це проявляється, коли потрібно показати просторове розташування об'єктів, їх взаємний зв'язок, напрямки і характер діяльності. Саме цим і характеризується бойова обстановка, яку наносять на робочу карту. Даний спосіб подання обстановки, як і деякі інші, наближає до дійсної бойової обстановки. Проте він вимагає багато часу для відпрацювання документів, що в бою не завжди можливо.

За текстом. Цей спосіб вимагає від виконавця не лише міцних знань правил нанесення тактичної обстановки на робочу карту, але й твердого запам'ятовування основних тактичних знаків, скорочень, і позначень. Крім того, нанесення обстановки за текстом вимагає певного знання і навичок щодо швидкого орієнтування в тактичній обстановці на карті стосовно як місцевих предметів, так і координатної сітки.

За голосом. Це найскладніший спосіб, оскільки застосовується в реальній бойовій обстановці. Складність полягає, по-перше, в тому, що офіцери мають різну підготовку з питань ведення робочої карти, по-друге, обстановку за голосом наносять на робочу карту найчастіше в бойових умовах в обмежений час, у результаті чого окремі офіцери не встигають нанести всі її елементи, а інші припускають грубих помилок і наносять обстановку неправильно.

Нанесення обстановки з аерофотодокументів є одним із найскладніших способів і вимагає додаткового знання питань, пов'язаних із використанням аерофотознімків при тактичному дешифруванні й перенесенні дешифрованих об'єктів на робочу карту.

З розвитком озброєння і бойової техніки, а також із затосуванням автома­тизованих систем управління військами, інформацію стали передавати сучас­ними технічними засобами, в тому числі й для нанесення її на робочу карту.

Для нанесення обстановки з екрана карту спочатку орієнтують відносно екранного зобраєження за характерними місцевими предметами. Після цього порівнюють її з екранним зображенням, визначають найближчі до елементів бойових порядків військ місцеві предмети і за ними наносять ці елементи на карту. Якщо на екрані зображена робоча карта або документ із координатною сіткою, то обстановку на свою робочу карту переносять за квадратами координатної сітки.

Таким чином, сучасний бій вимагає від кожного офіцера досконалих навичок у використанні всіх способів, у тому числі й нових, для нанесення обстановки на робочу карту.

Обстановку, яку наносять на карту до прийняття рішення командиром, називають вихідною.

Дані про розміщення і дії своїх військ наносять на карту з де­та­лі­за­цією на два ступені нижче, тобто командир батальону наносить обстановку до взвода.

Командири підрозділів наносять на свої карти лише ті дані, які необхідні для виконання бойового завдання. Зрозуміло, що зміст робочої карти ко­мандира артилерійського підрозділу буде відрізнятися від змісту робочої карти командира розвідувального підрозділу або командира підрозділу зв'язку. Найбільш повно ведуться робочі карти командирами механізованих і танкових підрозділів.

Наприклад, командири механізованих і танкових підрозділів під час підготовки і в ході бойових дій наносять на свої робочі карти такі дані:

До отримання бойового завдання на карті вказують заголовок, час початку ведення карти і підпис посадової особи, креслять форми таблиць, пояснювальних записок (розподіл сил і засобів, співвідношення сил і засобів, сигнали управління, повідомлення і взаємодії), наносять лінії розташування своїх військ і військ противника та відомості про метеорологічну обстановку.

Після отримання бойового завдання з бойового наказу на карту нано­сять: зміст отриманого бойового завдання; дані про противника; об'єкти (цілі), які знищуються засобами старших командирів (начальників); розташування і завдання сусідів та розмежувальні лінії з ними; розміщення і завдання своїх підрозділів, які знаходяться попереду; розташування і завдання підрозділів другого ешелону. При необхідності на карту наносять вогневі позиції засобів старшого командира, його пункти управління, стартові та вогневі позиції підрозділів протиповітряної оборони тощо.

Після прийняття рішення на карту наносять: бойовий порядок або райони розташування противника; характер його дій за оцінкою командира; бойовий порядок або район розміщення свого підрозділу; бойові завдання підрозділів першого ешелону; бойові завдання підрозділів другого ешелону; завдання артилерійських підрозділів та інших вогневих засобів; завдання щодо боротьби з повітряним противником; рубежі розгортання протитан­кових засобів; командно-спостережний пункт і його переміщення під час бою; розташування підрозділів забезпечення. Заповнюють таблиці розподілу сил і засобів, співвідношення сил і засобів, сигналів (управління, повідом­лення, взаємодії).

Під час бою на карту наносять дані про зміну обстановки і прийняті командиром рішення. Дані, які не можуть бути виражені графічно за допо­могою умовних знаків, записують текстом або в таблицях на вільному місці карти. У пояснювальній записці дають оцінку противнику і його можливим намірам (що неможливо показати графічно), вказують мету і задум бойових дій, розподіл засобів посилення, порядок створення безпечних умов для своїх підрозділів при застосуванні противником зброї масового ураження, наявність і розподіл матеріальних засобів.

Нанесення на робочу карту положення своїх військ і військ противника повинно відповідати їх розташуванню на місцевості. Засоби ядерного нападу противника, його пункти управління та інші важливі цілі наносять на карту з точністю 0,5-1,0 мм. Такі ж вимоги ставлять і до нанесення на карту своїх вогневих позицій, а також переднього краю і флангів. Точність нанесення інших елементів бойових порядків не повинна перевищувати 3-4 мм. Дотримання цих вимог необхідне тому, що ефективна підтримка підрозділів вогнем можлива лище при точному цілеспрямуванні.

В умовах сучасних бойових дій, які ведуться у високому темпі не тільки вдень, але й вночі, вимоги до точного ведення робочих карт різко зросли. Неточне цілеспрямування може закінчитись невиправданими втратами, оскільки ускладнює управління підрозділами в бою, порушує взаємодію артилерії й авіації з механізованими і танковими підрозділами.

Повнота нанесеної на карту обстановки визначається обсягом даних, які необхідні для управління підрозділами в бою. Другорядні дані, вказані на карту, ускладнюють роботу з нею. Дані про положення своїх військ, як правило, наносять на дві ланки нижче (в батальйоні – до взводу). Детальність нанесення на карту даних про противника залежить від ланки управління і функціональних обов'язків командира (начальника).

Наочність робочої карти досягається зрозумілим і чітким відображенням бойової обстановки з виділенням її головних елементів, акуратним нанесенням тактичних умовних знаків і вмілим розташуванням надписів.

Акуратне і наочне відображення обстановки на робочій карті багато в чому залежить від вдало підібраних і добре заточених олівців. У спекотну погоду застосовують тверді олівці, а при великій вологості – м'які. Таким чином, для ведення робочої карти необхідно мати набір кольорових олівців, що мають різну твердість. Заточують їх конусоподібно. Довжина вільного від дерева графіту повинна бути не більшою 0,5 см.

Фломастери при веденні робочих карт використовують лише для офор­млення надписів, розграфлення і заповнення таблиці. Наносити ними обста­новку не рекомендується, оскільки видалити з карти окремі її елементи, за­с­та­рілі чи нанесені помилково, важко.

Для нанесення обстановки на карту потрібно мати також офіцерську лінійку, циркуль-вимірювач, олівцеву гумку, складаний ніж, курвиметр.

Кожний офіцер особисто веде свою робочу карту так, щоб у відображеній на ній обстановці міг вільно розібратися будь-який інший офіцер.

Дані обстановки наносять, застосовуючи встановлені умовні знаки, тонкими лініями. При цьому необхідно старатися, щоб якомога менше затінялась топографічна основа карти і добре читались на ній орієнтири, назви населених пунктів, рік, урочищ, відмітки висот, підписи біля мостів та інші числові характеристики об'єктів місцевості.

Положення своїх військ, у тому числі підрозділів технічного забезпе­чення, їхні завдання і дії позначають червоним кольором, крім ракетних військ, артилерії, військ ППО і спеціальних військ, які позна­чають чорним кольором. По­ло­­ження і дії військ против­ника – синім кольором і тими ж умовними знаками, що і свої війська. Нумерацію, наймену­вання частин (під­розділів) і пояснювальні надписи, що стосуються своїх військ, – чор­ним кольо­ром, а що сто­суються противника – синім.

Скорочення організаційно-штатних формувань підрозділів і частин виконують тільки рядковими (малими) буквами.

Умовні знаки військ, вогне­вих засобів, бойової та іншої тех­­ніки наносять на карту від­по­відно до дійсного поло­ження їх на місцевості й орієн­тують за напрямком дій чи ведення вогню (рис. 2.58). Умовні знаки пунктів управ­ління (СП, КСП, КП) (рис. 2.59), зеніт­них, радіотехнічних засобів орі­єн­тують у сторону півночі (рис. 2.59). Усередині чи по­ряд з умовними знаками вогне­вих засобів, бойової та іншої тех­ніки при необ­хідності вка­зують кількість і тип цих засобів.

Розташування і дії військ наносять, застосовуючи встановлені умовні знаки, суцільною лінією, а можливі чи заплановані дії – пунктирною лінією (пун­ктиром). Запасні райони розташування військ і запасні позиції позна­чають пунктирною лінією з буквою "З" усередині знака чи поряд із ним. Несправжні райони розташування військ, споруди й об'єкти позна­чають зеленим кольором і доповнюють буквою "Н" усередині знака або по­ряд із ним. Довжина штрихів пунктирної лінії повинна становити 3-5 мм, а відстань між штрихами – 0,5-1,0 мм.

Джерела отримання даних про противника позначають чорним кольором і, як правило, початковими літерами назв джерел (спостереження – С, свідчення полонених – П, документи противника – ДП, військова розвідка – ВР, повітряна розвідка – ПР та ін.). Надписи роблять у вигляді дробу: в чисельнику – джерело інформації, в знаменнику – час і дата, що стосуються даних про противника. Інформацію, яка потребує перевірки, помічають знаком питання, який ставлять праворуч від об'єкта (цілі) противника.

При необхідності показати висування чи розташування противника, що зна­хо­диться за рамками карти на певній відстані, застосовують надписи за межами карт.

При нанесенні напрямку наступу, контратаки, а також розмежувальних ліній, довжина штриха пунктирної лінії повинна становити для роти 3-4 мм, батальйону – 5-7 мм, полку – 10-12 мм, а проміжки між штрихами – відповідно 2, 2-3, 5-6 мм.

Знак, що вказує положення того чи іншого місцевого предмета відносно розмежувальної лінії, наносять таким чином, щоб умовна лінія, яку можна провести через його кінці, включала або виключала даний місцевий предмет. Величину радіуса знака вибирають залежно від характеру місцевого предмета: навколо висот, мостів та інших невеликих об'єктів переважно наносять знаки радіусом 3-4 мм, біля великих населених пунктів, лісових масивів та інших великих за площею об'єктів – радіусом 6 мм (рис. 2.60).

При позначенні рубежу оборони, що не зайнятий війсь­ками, лінію проводять із про­між­ками 1-2 мм. Для отри­мання рівних ліній і штрихів при їх нанесенні олівець слід постійно повертати навколо йо­го осі.

При нанесенні лінії оборони на карту необхідно олівець легко повертати. Штрихи наносять перпендикулярно до лінії оборони. Величина кроку між штри­хами повинна становити приблизно 2 мм, висота – 1 мм і товщина – 0,5 мм (рис. 2.61).

Траншеї, вогневі позиції, ру­бежі й завдання наносять на карту з урахуванням рельєфу і гідрографії (рис. 2.62). Вони не повинні затемнювати або зак­ривати топографічну основу кар­ти. При нанесенні на карту районів, у яких планують роз­містити війська (рис. 2.63), лі­нію потрібно проводити одним рух­ом руки, не відриваючи від карти.

Маршрут руху показують лі­­нією коричневого кольору тов­щиною 0,5-1,0 мм, що роз­та­шовують із південної чи схід­ної сторони умовного знака до­ро­ги на відстані 2-3 мм від ньо­го. При проведенні лінії не­об­хідно слідкувати, щоб во­на не затіняла умовні знаки біля шляхових споруд, мостів, насипів, вибоїн та інших об'єк­тів, що можуть бути орієнти­рами або чинити будь-який вплив на здійснення маршу. При необхідності цю лінію слід переривати. Точно виявлений (розвіданий) маршрут пока­зують суцільною лінією, а мар­шрут, що планується, і запас­ний – пунктирною.

Умовні знаки похідних ко­лон показують вздовж умовно­го знака дороги так само, як умовний знак маршруту руху (рис. 2.64).

Бойові завдання механізо­ваних і танкових підрозділів і підрозділів аеромобільних військ у наступі наносяться на карту пунктирною лінією із стріл­кою.

Довжина пунктиру для поз­на­чення роти — 4 мм з відстанню між пункти­рами до 2 мм, а для позначення батальйону і частини — вона така ж, як і для розме­жувальної лінії.

Стрілка показує характер і напрям дій підрозділу, її дов­жина повинна забезпе­чити чітке нанесення знака підрозділу. Тому на стрілці перед її вістрям обов’язково проставляються поперечні рис­ки: одна – взвод, дві – ро­та, три — батальйон, без риски — полк (рис. 2.65).

П ри нанесенні на карту місця розта­шування підроз­ділу (частини) на різний час умовні знаки доповнюють штрихами, крап­ками, пунк­тир­ними лініями та іншими позна­ченнями і підтушову­ють­ різними кольо­рами.

Положення своїх військ і військ против­ника на один і той же час відтіняють одна­ко­вими знаками або підтушо­вують однаковим кольо­ром із внутрішньої сторони умовного знака (рис. 2.66).

Час, до якого належить те чи інше положення військ, вказують під назвою під­розділу чи поруч (у ря­док). Ці надписи в окремих випад­ках можуть бути розмі­щені на вільному місці карти зі стрілкою від надпису до умовного знака. Години і хвилини, число, місяць і рік пишуть арабськими цифрами і відокремлюють крапками.

При необхідності на карту наносять метеорологічні дані, необхідні для оцінки радіаційної обстановки, і метеорологічні дані в надземному шарі повітря, потрібні для оцінки хімічної обстановки.

Місцеві предмети й елементи рельєфу, які можуть суттєво впливати на бойові дії чи згадуватись при віддаванні розпоряджень і цілеспрямуванні, на картах виділяють: підписи населених пунктів, залізничних станцій і портів підкреслюють чорним кольором (при необхідності збільшують); ліси, гаї, сади і кущові насадження обводять по контуру лінією зеленого кольору; берегові лінії озер і рік обводять, а умовні знаки річок, що зображені в одну лінію, виділяють синім кольором; болота покривають повторно синьою штриховкою, лінією, паралельною нижній стороні рамки карти; умовні знаки мостів збільшують; орієнтири, що зображені позамаштабними умовними знаками, обводять чорним кружечком діаметром 0,5-1,0 см; потовщують світло-коричневим олівцем одну чи декілька горизонталей, вершини коман­дних висот заштриховують тим же кольором; підписи відміток висот і гори­зонталей збільшують.

Виконання написів на карті. Наглядність і зручність читання карти багато в чому залежить від виконання і правильного розташування написів. Для оформлення робочої карти і нанесення на неї поясню­вальних написів рекомендуєть­ся використовувати прямий чи нахилений креслярський шрифт (рис. 2.67), для якого ха­рак­терні чіткість і простота виконання, а також те, що літери (цифри) в слові (числі) пишуться окремо без зв'язок, а всі їх елементи мають однакову товщину. Великі літери і цифри перед написами мають таку ж товщину, що і звичайні рядкові, але пишуться на 1/3 вище величини рядкових літер. Кут нахилу літер і цифр складає 75⁰. Прямий шрифт використовують для службового заголовка карти, підписів посадових осіб і найменування таблиць пояснювальної записки.

ахилений шрифт

А Б В Г ґ Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ь Ю Я

а б в г ґ д е є ж з и і ї й к л м н о п р с т у ф х ц ч ш щ ь ю я

1 2 3 4 5 6 7 8 9 0 №

Прямий шрифт

А Б В Г ґ Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ь Ю Я

а б в г ґ д е є ж з и і ї й к л м н о п р с т у ф х ц ч ш щ ь ю я

1 2 3 4 5 6 7 8 9 0 №

Рис. 2.67. Шрифти для написів на робочій карті.

Усі написи на картах розташовують паралельно верхній (нижній) стороні її рамки (рис. 2.68) із заходу на схід. Висота і розмір літер у написах за­ле­жать від масштабу карти, важливості об'єкта або військової одиниці, його площинної величини чи лінійних розмірів.

Для прикладу розміри напи­сів на карті масштабу 1:50 000 наведено на рис. 2.69. Про­міжки між літерами в словах будуть становити 1/3-1/4 їх висо­ти. Відстані між словами чи між цифрами і словами по­винні бути не меншими від ви­со­ти початкової літери.

Для зручності читання карти номера і назви підлеглих підрозділів, наприклад взводів (рот, батарей), слід писати відразу ж при нанесенні їхнього положення на карту, номер і назву своєї роти (батальйону) необхідно прос­тавити після нанесення всієї обстановки за роту (батальйон). Напис розмі­щують напроти середини фронту підрозділу на вільному місці на відстані від нього приблизно на 2/3 глибини бойового порядку. Написи слід розташову­вати так, щоб вони не перетинались з лініями, тактичними умовними знаками.

Мінімальну висоту напису (рядкових літер) для найнижчої військової лан­ки, що відображається на карті масштабу 1:50 000, повинна дорівнювати 2 мм.

З підвищенням військової одиниці на одну ланку розмір напису збіль­шують на 2 мм. Наприклад, якщо нижча військова одиниця, що відобра­жається на карті, – взвод, то висота напису взводу буде становити 2 мм, ро­ти – 4 мм, батальйону – 6 мм, полку – 8 мм.

Величина пояснювальних написів повинна дорівнювати 2-3 мм. На карті масштабу 1:25 000 написи збільшують, а на карті масштабу 1:100 000 змен­шують в 1,5 раза.

При зазначеній нумерації і належності підрозділів, наприклад 1 мв 2 мр, 4 мр 2 мб, величина цифр і літер повинна бути однаковою для взводу і роти (в першому прикладі) і для роти і батальйону (в другому прикладі). Величина літер і цифр у даному випадку залежить від значення військової одиниці, що стоїть першою.

Використання робочої карти при постановці бойових завдань і до­по­ві­дях. При постановці бойових завдань, доповідях, відпрацюванні донесень та інших документів за картою необхідно, з метою одноманітності, чіткості викладення різноманітних даних і забезпечення кращого взаємо­розуміння, дотримуватись певних правил. Під час доведення до їх завдань чи заслуховування підлеглих на місцевості карта повинна бути з орієнто­ваною, щоб можна було зіставити її з місцевістю.

Власні назви населених пунктів, рік, озер, лісів та інших об'єктів місцевості вказують точно за картою, не змінюючи їх. Наприклад: "Наступати в напрямку Іванівки". Береги річок, озер, галявин лісів, окраїн населених пунктів називають за сторонами горизонту. Наприклад: північний берег річки Нара, західна галявина лісу "Сосновий". Береги річок можна також називати за напрямком течії річки: правий чи лівий.

Для забезпечення пошуку об'єктів на карті слід вказати квадрат координатної сітки, в якому знаходиться об'єкт, наприклад: квадрат 6084, висота з відміткою 106,8 – при усній доповіді; вис. з відм. 106,8 (6084) – в письмовому документі.

Р убежі, райони зосере­дження (розташування) чи дій вказують за орієнтирами, які визначають їхнє положення. При цьому райони своїх під­розділів вказують трьома пунк­­тами, перераховуючи їх проти ходу годинникової стріл­ки. Першим називають пункт, розташований праворуч на передньому краї (рис. 2.70). Ру­бежі та лінійні ділянки вка­зують не менше ніж двома пунк­тами, починаючи з пра­вого флангу.

Райони та рубежі, які зай­має противник, вказують за ходом годинникової стрілки, починаючи з найближчого пункту, розташо­ваного пра­во­руч, якщо умовно поста­вити себе обличчям до про­тив­ника (рис. 2.71). Якщо пункт не знаходиться в заданому райо­ні, його називають лише для позначення цього району. Перш ніж назвати такий пункт, слід вказати: виключно – при усній доповіді, (викл.) – в письмовому документі. Наприклад, район оборони: вис. 104,4 (3488), міст (3388), (викл.) Єсіно.

Розмежувальні лінії вказують не менше ніж трьома пунктами, один з яких повинен бути на передньому краї. Першою називають розмежувальну лінію праворуч. У наступі розмежувальні лінії вказують на глибину бойового завдання; в обороні: в сторону противника – на максимальну досяжність своїх вогневих засобів, у бік своїх військ – на глибину бойового порядку.

Коли частина місцевих предметів, по яких наносять розмежувальні лінії, не входить у смугу дій, то в усній постановці завдань перед такими пунктами вказується “виключно”, а в письмових бойових документах скорочено пишеть­ся “викл”.

Наприклад, при постановці завдання 1 мб ліва розмежувальна лінія для нього може бути вказана так (рис.2.72): Ольгино, (викл.) відм. 32,7, Мирово. У даному прикладі відм. 32,7 не входить у смугу дій 1 мб.

Отже, прийнято вважати, що для підрозділу, якому ста­виться завдання, або для під­розділу, командир якого ого­лошує бойовий наказ, пункти місцевості, вказані без обмови, входять у смугу дій, а з обмо­вою “виключно” — не вхо­дять.

Напрямок наступу зазначають декількома пунктами на всю глибину бойового завдання, перераховуючи їх від переднього краю (рубежу переходу в атаку, рубежу введення в бій).

М аршрут руху вказують декількома пунктами: перший – вихідний пункт (рубіж), звідки підрозділ висувається, далі найбільш важливі пункти, через які проходить маршрут (пункти, рубежі регулювання), останній – у районі зосередження чи на рубежі переходу в атаку.

Зони радіоактивного зараження показують послідовними назвами меж помірного, сильного, небезпечного і надзвичайно небезпечного зараження, перераховуючи пункти проти ходу годинникової стрілки, починаючи від району вибуху. Ділянки місцевості, що піддались хімічному чи бактеріоло­гічному (біологічному) зараженню, вказують шляхом перерахування пунктів на межі ділянки проти ходу годинникової стрілки.