Бюджетний дефіцит України та його частка
у валовому внутрішньому продукті *
Рік |
ВВП у фактичних цінах, млн. грн. |
Доходи |
Видатки |
Сальдо державного бюджету, млн. грн. (+ профіцит, – дефіцит) |
У % до ВВП |
||
Дохо-ди |
Видат-ки |
Саль-до |
|||||
2000 |
170 070 |
36 229,9 |
35 532,6 |
697,3 |
21,3 |
20,9 |
0,4 |
2001 |
204 190 |
39 726,5 |
40 407,1 |
–680,6 |
19,5 |
19,8 |
–0,3 |
2002 |
225 810 |
45 467,6 |
44 348,2 |
1119,4 |
20,6 |
20,1 |
0,5 |
2003 |
264 165 |
55 076,9 |
56 120 |
–1043,1 |
20,6 |
21,0 |
–0,4 |
2004 |
344 822 |
70 337,8 |
79 471,5 |
–10 216,5 |
20,4 |
23,0 |
–3,0 |
2005 |
441 452 |
105 330,2 |
112 975,9 |
–7 945,7 |
24,8 |
26,6 |
–1,9 |
2006 |
544 153 |
133 521,7 |
137 108,0 |
–3 776,6 |
24,8 |
25,5 |
–0,7 |
2007 |
720 731 |
165 939,2 |
174 254,3 |
–9 842,9 |
23,3 |
24,4 |
–1,4 |
2008 |
948 056 |
231 686 |
241 454 |
–12 501 |
24,4 |
25,5 |
–1,3 |
2009 |
914 720 |
209 700 |
242 437 |
–35 517 |
22,9 |
26,5 |
–3,9 |
* Укладено на основі офіційних даних Міністерства фінансів України, Державного казначейства України, Рахункової палати України.
Існує три основних джерела фінансування бюджетного дефіциту:
внутрішні державні позики,
зовнішні державні позики,
грошова емісія.
Державний борг є нагромадженою сумою позичених урядом коштів для фінансування дефіциту бюджету. Тобто, це загальна сума заборгованості держави, яка складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов’язань уряду.
Внутрішній державний борг являє собою заборгованість уряду домогосподарствам і підприємствам даної країни, які володіють державними борговими зобов’язаннями, тобто ОВДП.
Зовнішній державний борг — це заборгованість уряду перед іноземними громадянами, фірмами, урядами та міжнародними фінансовими організаціями.
Як уже зазначалося, іншим джерелом фінансування бюджетних дефіцитів є грошова емісія. Виходячи з цього, даний спосіб дефіцитного фінансування називається емісійним або грошовим. Згідно із зазначеним способом, фінансування бюджетного дефіциту здійснюється за рахунок того, що уряд продає свої боргові зобов’язання не суб’єктам приватної економіки, а центральному банку, тобто іншій державній інституції. Для купівлі боргових зобов’язань центральний банк просто продукує (емітує) додаткові гроші, які не забезпечені товарною масою. Внаслідок емісійного фінансування бюджетного дефіциту сукупний попит починає випереджати сукупну пропозицію, що породжує інфляцію. За цих умов уряд отримує емісійний дохід, що дістав назву «сеньйораж», сума якого дорівнює реальній вартості грошей, емітованих центральним банком.
Вибір раціонального співвідношення між окремими джерелами дефіцитного фінансування — гостра проблема фіскальної політики. Загальновизнаним є те, що найбільшою загрозою для економіки є грошова емісія, яка прискорює інфляцію з відповідними негативними соціально-економічними наслідками. Тому з метою обмеження емісійного фінансування бюджетного дефіциту в багатьох країнах конституцією закріплюється незалежність національних банків від уряду. В Україні грошова емісія використовувалася для фінансування бюджетного дефіциту упродовж тривалого кризового періоду. Сьогодні згідно з Бюджетним кодексом України емісійні кошти Національного банку України не можуть бути джерелом дефіцитного фінансування.
Державні запозичення є менш загрозливим для економіки джерелом дефіцитного фінансування. Але й вони можуть спричиняти певний негативний вплив на економіку. По-перше, якщо державний борг досягає великих обсягів, то може виникнути «вибухове» збільшення процентних платежів, пов’язаних з його обслуговуванням. У такому випадку витрати, які пов’язані з обслуговуванням державного боргу, можуть стати надто великими, що перетворить їх в обтяжливу статтю витрат державного бюджету і обмежить вплив фіскальної політики на економіку. По-друге, запозичуючи кошти, уряд стає ваговим гравцем на грошово-кредитному ринку. Якщо його попит на цьому ринку досягає значних обсягів, то це викликає зростання процентної ставки і викликає певний ефект витіснення приватних інвестицій.
Отже, безболісних джерел фінансування бюджетних дефіцитів не існує. Тому ефективною може бути лише зважена фіскальна політика, згідно з якою держава має постійно коригувати витрати бюджету з урахуванням змін в його доходах, а до державних позичок вдаватися лише за умов, якщо вони стратегічно обґрунтовані, тобто здатні в прогнозному періоді створювати джерела для їх окупності.