Хімічне виробництво

Під час промислової революції розпочалося промислове виробництво деяких найпотрібніших на ринку хімікатів, чим було покладено початок розвитку хімічної промисловості. Сульфатна кислота була відома ще і середньовіччі, але отримували її з оксидів, що утворюються при спалюванні мінеральної сірки в скляних посудинах. У 1746 році Джон Ребук замінив їх на більш об'ємні, виготовлені з листів свинцю, що значно збільшило ефективність процесу (приблизно 50 кг за один процес, принаймі вдесятеро більше, ніж раніше).

Іншим важливим завданням було виробництво лужних сполук. У 1791 році французьким хіміком Ніколя Лебланом був розроблений метод промислового виробництва карбонату натрію. Він змішував сірчану кислоту з кухонною сіллю і одержуваний сульфат натрію нагрівав з сумішшю вапняку і вугілля. Додаванням води відокремлював розчинний карбонат натрію від сульфіду кальцію. В процесі виробництва утворювалася велика кількість відходів. Хлороводень спочатку забруднював атмосферу виробничих приміщень, але пізніше його навчилися використовувати для отримання соляної кислоти. Метод Леблана був простий, дешевий і давав значно доступніший продукт, ніж метод отримання соди з попелу рослин^[12].

Ці речовини мали ввелике значення, оскільки вони започаткували багато інших винаходів, замінивши безліч дрібних операцій на більш економічно ефективні та керовані процеси. Карбонат натрію використовували в багатьох виробничих процесах, у тому числі для виготовлення мила, скла, паперу, а також у текстильній промисловості. Сульфатна кислота крім виробництва соди також знаходила застосування для видалення іржі з металевих виробів і як відбілювач тканин.

Винахід шотландським хіміком Чарльзом Теннантом близько 1800 року хлорки базувався на відкриттях французького хіміка Клода Луї Бертолле і зробив революцію в процесах відбілювання у текстильній промисловості. Час відбілювання різко скоротився (з кількох місяців до кількох днів) порівнюючи з традиційним процесом, який вимагав багаторазових замочувань тканини з лузі або кислому молоці та дії сонячних променів. Завод Теннанта в Північному Глазго, став найбільшим хімічним заводом у світі^{[Джерело?]}.

У 1824 році Джозеф Аспдін, британський муляр, запатентовав хімічний процес виготовлення портландцементу, що виявилося важливим кроком вперед у будівельній промисловості. Цей процес включає спікання суміші глини і вапняку при близько 1400° C (2552° F), подрібнення його на дрібний порошок, який пізніше змішується з водою, піском та гравієм для виробництва бетону. Портландцемент був використаний кілька років пізніше відомим англійський інженером Марком Брюнелем при будівництві тунелю під Темзою.^[13] У наступних декадах цемент у великих масштабах використовувався у будівництві системи каналізації Лондона.

Після 1860 року хімічні інновації стосувалися передусім барвників, роль світового лідера перейшла до Німеччини, яка створила потужну хімічну промисловість.^[14] В 1860-1914 роках у німецьких університетах активно вивчались найновіші технології. Британським вченим, навпаки, не вистачало дослідних університетів, не велася відповідна підготовка студентів. Поширилася практика наймати підготовлених у Німеччині хіміків.^[15]