
Олігосахариди.
Це вуглеводи, молекули яких містять від 2 до 8-10 залишків моносахаридів, сполучених глікозидними зв’язками. При їх гідролізі утворюється дві, три або кілька молекул моносахаридів, відповідно їх називають: дисахариди, трисахариди, тетрасахариди і т.д. Основними представниками дисахаридів є сахароза (С12Н22O11) та її структурні ізомери: мальтоза і лактоза:
Дисахариди - цінні харчові продукти, вони разом з полісахаридами складають основну частину вуглеводів їжі. Основна властивість дисахаридів - гідроліз:
Сахароза міститься у цукрових буряках до 24%, у цукровій тростині - до 20%. Її використовують для виготовлення деяких медикаментів, мікстур для дітей, сиропів тощо. Ізомерами сахарози є лактоза і мальтоза, остання, утворюється при гідролізі крохмалю під впливом ферментів, які містяться у пророслих зернах ячменю, в солоді. При гідролізі мальтози утворюється глюкоза С12Н22O11+Н2O=2С6Н12O6.
Лактоза - молочний цукор. Міститься в молоці тварин і людини. Має відновні властивості. Лактоза дуже добре засвоюється організмом. Під впливом фермента лактази у тонкому кишечнику гідролізує на глюкозу і галактозу. Так як вона не гігроскопічна, на відміну від інших цукрів, лактозу використовують для виготовлення фармацевтичних препаратів, для харчування немовлят, вона у 4-5 разів менш солодка, ніж сахароза. На відміну від сахарози, мальтоза і лактоза проявляють відновні властивості.
Полісахариди
Це високомолекулярні вуглеводи. Мають важливе біологічне значення як запасні поживні речовини - крохмаль, глікоген, інулін. Деякі полісахариди виконують структурну функцію (целюлоза), регуляторну і ін. Полісахариди являють собою основний енергетичний матеріал організму.
В залежності від природи моносахаридів, які входять до їх складу, полісахариди поділяють на: 1) гомополісахариди, 2) гетерополісахариди. При гідролізі перших утворюється лише один моносахарид, других - моносахариди двох або кількох видів. Найбільш важливими гомополісахаридами є крохмаль, клітковина, глікоген, які складаються з залишків глюкози, і інулін, до складу якого входить фруктоза.
Найбільш поширеними гетерополісахаридами є гіалуронова кислота, гепарин, хондтроїтинсульфати та інші.
Гомополісахариди
Крохмаль (С6Н10O5)n. Природний полімер, що утворюється в процесі фотосинтезу. Найбільше його у зернах рису - до 80%, в пшениці 60-70%, у картоплі - 20%. Складається з залишку α-форми глюкози:
Крохмаль - білий, аморфний порошок. Висушений при 100-110°С він дуже гігроскопічний, на цьому ґрунтується його застосування у косметиці, медицині, для виготовлення присипок.
Крохмаль не розчиняється у холодній воді, у гарячій утворюється колоїдний розчин (крохмальний клейстер). Під впливом амілази у шлунково-кишковому тракті крохмаль гідролізує до глюкози.
Крохмаль складається з двох структурних компонентів - амілози і амілопектину, які відрізняються будовою (схеми 10,11). Амілоза має лінійну будову, амілопектин - розгалужену, амілоза має меншу середню молекулярну масу (30000-160000), амілопектин - 100000-1000000. В більшості рослин крохмаль складається з 25% амілози і 75% амілопектину. Не проявляє відновних властивостей з розчином йоду крохмаль в йодиді калію дає характерне сине забарвлення. При нагріванні крохмалю у присутності мінеральних кислот або ферментів він гідролізує (С6Н10О5)n - розчинний крохмаль → декстрини → мальтоза → лактоза.
Клітковина або целюлоза (С6Н10O5)n (від лат. cellula - клітина), є головного складовою частиною мембран рослинних клітин. Волокна бавовни, фільтрувальний папір, очищена вата - це зразки майже чистої целюлози. Целюлоза, на відміну від крохмалю, складається з залишків β-форми глюкози.
Целюлоза має більшу середню молекулярну масу як крохмаль. У рослинах целюлоза утворюється в результаті складних біохімічних перетворень, які починаються з фотосинтезу. Макромолекули целюлози мають лише лінійну, волокнисту будову.
Клітковина не перетравлюється ферментами шлунково-кишкового тракту людини. Разом з тим вона сприяє формуванню калу, бере участь у регуляції перистальтики, створює відчуття ситості. Хімічні властивості целюлози визначаються в основному наявністю гідроксогруп, по них проходять реакції утворення складних ефірів. З суміші моно- і динітроклітковини, спирту і ефіру виготовляють медичний колодій, який застосовують для заклеювання невеликих травм, для закріплення пов’язок.
Глікоген - білий аморфний порошок, добре розчинний навіть у холодній воді, утворює колоїдні розчини. Молекули глікогену побудовані аналогічно молекулам амілопектину, він відрізняється лише більшою розгалуженістю молекули, має більшу молекулярну масу.
В організмі людини глікоген синтезується з глюкози і запасається в печінці, м’язах, в тому числі і в серці, у мозку. Проте кількість глікогену, яка може відкладатися про запас у тканинах, обмежена.
Після запасання 50-60г глікогену на кілограм тканин з глюкози починають синтезуватися ліпіди, а не глікоген. З цього часу починається ожиріння організму.
Інулін - полісахарид, що складається в основному з залишків β-фруктози (94-97%). Міститься як резервний енергетичний матеріал багатьох рослин: бульбах земляної груші, георгін, коренях кок-сагизу, цикорію. Інулін розчиняється у теплій воді, солодкий па смак, використовується при цукровому діабеті як замінник сахарози і крохмалю, а також для діагностики функціонального стану нирок, а саме: для оцінювання їх фільтраційної здатності, за кількістю інуліну в сечі визначають видільну функцію нирок.
Гетерополісахариди (мукополісахариди. глікозаміноглікани) - високомолекулярні речовини, які складаються з різних видів моносахаридів (глюкози, галактози, їх похідних аміноцукрів, гексуронових кислот). До їх складу можуть входити карбонові кислоти та ін. Оскільки ці речовини входять до багатьох слизистих субстратів, до назви полісахариди добавили префікс «муко», що вказує на те, що вперше їх добули з муцину. Глікозаміноглікани є складовими елементами різних слизів (слини, сліз, синовіальної рідини суглобів). Основними представниками цієї групи вуглеводів є гепарин, хондроїтинсульфати, гіалуронова кислота, сіалові кислоти.
Гепарин - це полімер з середнього молекулярною масою 20000, він складається з залишків глюкуронової кислоти, α-Д-глюкозаміну і сульфатної кислоти. Вперше його виділено з печінки, звідси походить назва (hepar - печінка, лат.). Тепер його виявлено у різних органах і тканинах: легені, нирки, м’язи. Гепарин є природним антикоагулянтом, затримує зсідання крові і тому його застосовують для запобігання тромбозу судин, він впливає на обмін К і Na, має протизапальну дію.
Гіалуронова кислота. Складається майже з однакових кількостей глюкозаміну (35-43%) і глюкуронової кислоти (40-43%). Серед усіх глікозаміногліканів вона має найбільшу молекулярну масу. Гіалуронова кислота виявлена в синовіальній рідині, сухожиллях, у скловидному тілі ока, пупковому канатику, в злоякісних пухлинах.
Гіалуронова кислота зв’язує великі кількості води, утворює високомолекулярні комплекси з білками, розчини її дуже в’язкі.
Гіалуронова кислота відіграє важливу роль в проникності тканин, в процесах запліднення і у формуванні резистентності організму до інфекцій. Є основним компонентом сполучної тканини.
Хондроїтинсульфати - високомолекулярні гетерополісахариди з молекулярною масою - 40000-50000. При їх гідролізі утворюються N-ацетил галактозамін, глюкуронова, оцтова і сульфатна кислоти. Хондроїтинсірчана кислота міститься в хрящовій і кістковій тканинах у вигляді комплексів з білком колагеном і виконує в основному опорні функції, а також бере участь в регуляції процесу проникності клітинних мембран.
Сіалові кислоти. Входять до складу нейтральних мукополісахаридів і є похідними нейрамінових і оцтової кислот. Відомо кілька сіалових кислот. Вони є важливим структурним елементом глікопротеїдів і гліколіпідів, входять до складу клітинних мембран, регулюють їх проникність. Сіалові кислоти виявлені також у складі слизу, секрету слинних залоз. У вільному вигляді містяться у крові, лікворі, слизовій оболонці шлунка, щитовидній залозі та інших органах. При інфекційних хворобах, деяких запальних процесах, алергічних станах наступає порушення тканинного метаболізму, в результаті чого у сироватці крові різко зростає концентрація сіалових кислот. Є кілька методів визначення цих кислот у лабораторії. В якості уніфікованих рекомендовані: 1) резорциновий і 2) метод Гесса.
Клініко-діагностичне значення. Кількість сіалових кислот у крові різко зростає при пухлинах головного мозку, інфаркті міокарда, при туберкульозі, ракових пухлинах, ендокардиті, лейкемії, лімфогранульоматозі, остеомієліті, нефрозі та інших випадках. Збільшується їх концентрація також при паренхіматозних ураженнях печінки, колагенозах і захворюваннях, які протікають з деструкцією сполучної тканини.
Знижується вміст сіалових кислот при перніціозній анемії, гемохроматозі, хворобі Вільсона і дегенеративних процесах центральної нервової системи. У сечі вони виявляються лише при альбумінурії.