19. Загальна характеристика соціально – економічних прав і свобод громадян України.

Економічні права Економічні права – це права у сфері економічних відносин людини і громадянина. До них відносяться: право власності та право громадян України користуватися об’єктами права державної та колективної власності (ст. 41); право на підприємницьку діяльність, не заборонену зако­ном (ст. 42); право на працю, на належні, безпечні і здорові умови праці; (ст. 43); право на заробітну плату, не нижче від визначеної законом (ст. 43); право на захист від незаконного звільнення(ст. 43); право на своєчасне одержання нагороди (ст. 43); право на страйк (ст. 44); право на відпочинок (ст. 45). Право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності закріплює в Конституції України перш за все право приватної власності, яка є економічною осно­вою громадянського суспільства, розвитку ринкових відносин. Право приватної власності регулюється і захищається різними галузями українського права. Можливі винятки, обмеження права використання приватної власності пов'язуються Конституцією України із суспільною необ­хідністю, а також із випадками, коли ця власність завдає шкоди громадянам, суспільству, погіршує екологічну ситуацію тощо. Положення статусу власності поширю­ються й на інтелектуальну власність. Право на підприємницьку діяльність пов'язане з при­ватною власністю, яка становить матеріальну основу підприєм­ництва. Конституція України визначає гарантії свободи підприєм­ництва на території України і основи його державної підтрим­ки, а також встановлює певні обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності окремими категоріями громадян: депутати, посадові і службові особи органів держав­ної влади та органів місцевого самоврядування. Право на працю. Право на працю полягає в можливості заробляти собі на життя працею, яка вільно обирається, право на вибір професії, роду занять і роботи відповідно до покли­кання, здібностей, професійної підготовки, освіти та з ураху­ванням суспільних потреб. Людина може займатися будь-яким видом тру­дової діяльності, а може й не брати в ній участі, оскільки Консти­туція забороняє використання примусової праці. Заборона примусової праці не поширюється на військову або альтернативну (невійськову) службу, працю, пов'язану з виконан­ням судового вироку або необхідну за надзвичайних умов. Право на страйк. Для захисту своїх економічних і соціальних інтересів ті, хто працюють, мають право на страйк Воно передбачене не тільки українським законо­давством, а й Міжнародним договором про економічні, соціальні та культурні права. Порядок здійснен­ня права на страйк, як і заборона страйку, можливі лише на підставі закону. Право на відпочинок. Відповідно до Конституції України це право забезпе­чується наданням днів щотижневого відпочинку, оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи в нічний час. Соціальні права. Соціальні права і свободи стосуються підтримання і нормативного закріплення гідного рівня життя людини та її соціальної захищеності. Згідно з Конституцією України це насамперед: право на соціальний захист(ст. 46); право на забезпечення у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, безробіття, втрати годувальника, в старості (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48).право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49). Право на соціальний захист включає широке коло питань, які держава повинна вирішу­вати, щоб гарантувати людині цивілізований рівень повсякденно­го життя. Особливо це стосується тих, хто з огляду на похилий вік, хворобу не може забезпечити собі належні умови життя. Конституція України встановлює, що пенсії, інші види соціальних витрат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом. Право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї У ст. 48 Конституції України зазначено, що кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що передбачає достатнє харчування, одяг, житло. Право на соціальний захист гарантується системою соціального страхування і соціального забезпечення. Пра­во на житло. Громадяни України мають право на житло. Основною формою реалізації цього права згідно з Конституцією є придбання громадянином житла на різних підставах (побудова, придбання у власність, оренда). Соціально незахищеним громадянам, які потребують поліпшення житло­вих умов, житло надається безоплатно або за доступну для них плату. Примусове позбавлення житла можливе лише на підставі закону за рішенням суду. Право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування спрямовано на захист здоров'я людини та самого її життя. Громадяни України мають право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Для ефективного і доступного усім громадянам медичного обслу­говування держава повинна створити необхідні, належні умо­ви. В Україні забезпечується безоплатна медична допомога у державних і комунальних закладах охорони здоров'я.

20. Права та обов’язки студентів вищих навчальних закладів України. Згідно закону України "Про Вищу Освіту"... Стаття 54. Права осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах Особи, які навчаються у вищих навчальних закладах, мають право на: вибір форми навчання; безпечні і нешкідливі умови навчання, праці та побуту; трудову діяльність у позанавчальний час; додаткову оплачувану відпустку у зв'язку з навчанням за основним місцем роботи, скорочений робочий час та інші пільги, передбачені законодавством для осіб, які поєднують роботу з навчанням; користування навчальною, науковою, виробничою, культурною, спортивною, побутовою, оздоровчою базою вищого навчального закладу; участь у науково-дослідних, дослідно-конструкторських роботах, конференціях, симпозіумах, виставках, конкурсах, представлення своїх робіт для публікацій; участь в обговоренні та вирішенні питань удосконалення навчально-виховного процесу, науково-дослідної роботи, призначення стипендій, організації дозвілля, побуту, оздоровлення; надання пропозицій щодо умов і розмірів плати за навчання; участь у об'єднаннях громадян; обрання навчальних дисциплін за спеціальністю в межах, передбачених освітньо-професійною програмою підготовки та робочим навчальним планом; участь у формуванні індивідуального навчального плану; моральне та (або) матеріальне заохочення за успіхи у навчанні та активну участь у науково-дослідній роботі; захист від будь-яких форм експлуатації, фізичного та психічного насильства; безкоштовне

користування у вищих навчальних закладах бібліотеками, інформаційними фондами, послугами навчальних, наукових, медичних та інших підрозділів вищого навчального закладу; канікулярну відпустку тривалістю не менше ніж вісім календарних тижнів. Студенти вищих навчальних закладів, які навчаються за денною (очною) формою навчання, мають право на пільговий проїзд у транспорті, а також на забезпечення гуртожитком у порядках, встановлених Кабінетом Міністрів України. Студенти вищих навчальних закладів мають право на отримання стипендій, призначених юридичними та фізичними особами, які направили їх на навчання, а також інших стипендій відповідно до законодавства. Стаття 55. Обов'язки осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах Особи, які навчаються у вищих навчальних закладах, зобов'язані: додержуватися законів, статуту та правил внутрішнього розпорядку вищого навчального закладу; виконувати графік навчального процесу та вимоги навчального плану.

21. Конституційні обовязки громадян України. Здійснення прав і свобод є невіддільним від виконання гро­мадянином своїх обов'язків, тому Конституція України за­кріплює і ряд обов'язків громадян України. Основний обов'язок громадянина України - це встановлені Конституцією держави вид і міра його необхідної обов'язкової поведінки. Конституційні обов'язки людини та громадянина – це закріплені в Конституції України вимоги до необхідної поведінки кожної особи, яка постійно або тимчасово перебуває на території України. За Конституцією України ними є: захист Вітчизни, її незалежності та територіальної цілісності (ст.65); шанування державних символів України (ст.65); незаподіяння шкоди природі, культурній спадщині та відшкодування завданих збитків (ст.66); сплачування податків і зборів(ст.67); щорічне подання до податкових інспекцій за місцем прожи­вання декларації про свій майновий стан та доходи за ми­нулий рік (ст.67); неухильне додержання Конституції і законів України (ст.68); не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей(ст.68). Основні права, свободи та обов'язки громадян, що закріплені у Конституції, конкретизуються в окремих законах та галузях права.

22. Система органів державної влади України. Конституція України (ст.6) установлює, що державна влада (вид публічної політичної влади, що здійснюється державою та її органами) в нашій країні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Державні функції в Україні здійснюються відповідною системою державних органів, правовий статус яких закріплюється в Конституції України, інших законах і підзаконних актах.

Державні органи України

Органи законодавчої влади

Глава держави

Органи виконавчої влади

Органи судової влади

Контрольно-наглядові органи

Вищі

Президент України

Місцеві

Верховна Рада України

Центральні

23. Верховна Рада України – єдиний орган законодавчої влади в Україні Відповідно до концепції розподілу влади, яка закріплена в Конституції України, пріоритетне місце серед гілок державної влади займає законодавча влада. Законодавча влада – це вид соціальної влади, головною функцією якої є законотворчість і організація контролю за дотриманням чинного законодавства усіма структурами держави, об’єднаннями громадян і громадянами. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. Верховна Рада України є однопалатним, колегіальним, представницьким, загальнонаціональним, постійно діючим органом законодавчої влади в Україні. Конституційний склад Верховної Ради – 450 народних депутатів. Народний депутат – повноважний та відповідальний представник народу у Верховній Раді. Повноваження Верховної Ради нового скликання почи­наються у день відкриття її першого засідання. Одночасно припиняються повноваження Верховної Ради попереднього скликання, тобто складу Верховної Ради, обраного на по­передніх виборах. Компетенція (повноваження) Верховної Ради України визначає її місце й роль у механізмі держави. Головними функціями Верховної Ради є: законодавча; установча (державотворча, організаційна); функція парламентського контролю. Досить широке коло питань може вирішуватись Верховною Радою виключно шляхом прийнят­тя законів, тобто актів, які наділені найвищою юридичного силою. Верховна Рада України набуває право здійснювати свої повноваження за умови обрання до її складу не менш як 300 народних депутатів, що становить дві третини її конституційного складу. Парламент України працює в сесійному порядку. Засідання Верховної Ради можуть бути відкритими та, за рішенням більшості народних депутатів, закритими. В роботі останніх управі брати участь лише депутати та спеціально запрошені особи, а хід роботи закритих засідань у засобах масової інформації не висвітлюється. Для керівництва своєю роботою Верховна Рада обирає зі складу народних депутатів Голову Верховної Ради, його Першо­го заступника і заступника. З метою забезпечення ефективного проведення законопроектних робіт, підготовки та розгляду інших питань, від­несених до її компетенції, Верховна Рада України утворює свої постійні комітети. Для розгляду питань, що мають тимчасовий характер або не потрапили в перелік питань, які підлягають розглядові в комітетах, створюються тимчасові спеціальні комісії. Для проведення розслідувань із питань, які становлять суспільний інтерес, Верховна Рада може форму­вати тимчасові слідчі комісії. Такі комісії не входять до системи органів правосуддя, а тому їхні висновки й про­позиції не мають вирішального значення для слідства та суду, а є суто політичними. Конституція України передбачає створення органів, які покликані здійснювати певні специфічні функції від імені Верховної Ради України. Це - Рахункова палата, яка має контролювати використання коштів Державного бюджету України, та Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, що здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини й громадянина.

24 Правовий статус Президента України. Одним з найважливіших елементів державного механізму є глава держави – особа, яка є вищим представником держави. В Україні пост Президента був запроваджений в 1991 році. В Конституції Президенту присвячено розділ V, який складається з одинадцяти статей, у яких установлюються правовий статус, порядок обрання Президента України та основи його взаємовідносин з іншими складовими части­нами механізму держави. Відповідно до ст.102 Конституції України, Президент України є главою держави, виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Він як глава держави наділяється повноваженнями виступати від її імені як у внутрішньому житті країни, так і в міжнародних відносинах. Конкретні повноваження Президента України, що закріплюються в

Стаття 108 Конституції України передбачає можливість дострокового припинення повноважень Президента України. Щоб забезпечити незалежність Президента від будь-яких державних та недержавних структур, йому забороняється бути членом представницьких виборних органів, обіймати посади в державних або громадських органах та організаціях, займатися підприємницькою та іншою оплачуваною діяльністю, за винятком наукової та викладацької.

Повноваження Президента починаються з моменту складення присяги народові, до якої на урочистому засіданні Верховної Ради його приводить Голова Конституційного Суду України. З цього ж моменту припиняються повноваження попереднього Президента України. Особливою гарантією створення безперешкодних умов здійснення повноважень глави держави є недоторканність Президента України. Одночасно стаття 111 Конституції України встановлює відповідальність Президента за вчинення державної зради або іншого злочину. Звання Президента України зберігається за особою, яка обіймала цей пост, довічно, але за умови, що вона не була усунута з нього в порядку імпічменту. Самовільне безпідставне присвоєння чи використання звання Президента України тягне юридичну відповідальності. Президент видає укази й розпорядження, обов'язкові до виконання на всій території України. Ці акти мають створюватися на основі й у відповідності з Конституцією та спрямовуватися на виконання її положень. У свою чергу, укази й розпорядження Президента є правовою базою для актів органів виконавчої влади. З метою координації і контролю діяльності органів виконавчої влади у сфері національної безпеки та оборони при Президентові України створюється Рада національної безпеки і оборони України, Головою якої є Президент України.

25 Поняття і система органів виконавчої влади України. Виконавча влада – це сукупність державних органів і установ, які здійснюють функції з управління державними справами(контрольні, адміністративні, розпорядчі та ін.) У президентських республіках систему виконавчої влади очолює Президент, який сприймається як її уособлення і безпосередній носій цієї влади. У державах з парламентськими формами правління, а також у багатьох республіках із змішаною формою правління глава держави не входить до системи виконавчої влади. Органами виконавчої влади України є Кабінет Міністрів, міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та місцеві державні адміністрації. У відповідності зі статтею 113 Конституції України ви­щим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Його основне призначення полягає в забезпеченні виконання законів України (в тому числі й Конституції) та актів Президента України, систематичному контролі за дотриманням їх іншими органами виконавчої влади всіх рівнів та застосуванні необхідних заходів щодо ліквідації виявлених порушень. До центральних органів виконавчої влади належать мініс­терства, державні комітети та центральних органи виконавчої влади із спеціальним статусом. Міністерства створюються для організації державного управління в найважливіших сферах соціально-економічного й політичного життя і є здебільшого органами галузевого управління. Керівники міністерств (міністри) входять до складу Кабінету Міністрів України. Державні комітети є центральними органами виконавчої влади, що здійснюють переважно міжгалузеве управління, а центральні органи виконавчої влади із спеціальним статусом (агентства, бюро, управління, комісії) реалізують функції управління в тих сферах, які не охоплюються міністерствами та комітетами. В областях і районах України, містах Києві й Севастополі виконавчу владу здійснюють місцеві державні адміністрації, які представляють центральну державну виконавчу владу на місцях. На чолі місцевих державних адміністрацій стоять їхні голови, які призначаються на посаду Президентом України за поданням Кабінету Міністрів. Після свого призначення голови місцевих державних адміністрацій формують їх персональний склад, тобто створюють колективні органи виконавчої влади.

26. Судова система України. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Суди загальної юрисдикції забезпечують захист прав і свобод громадян шляхом розгляду кримінальних, цивільних, адміністративних та інших справ. До них належать районні (міські) суди, військові суди гарнізонів, Верховний суд Автономної Республіки Крим, обласні, міжобласний, Київський і Севастопольський міські суди, військові суди регіонів та Військово-Морських Сил, господарські суди областей, Автономної Республіки Крим, міст Києва і Севастополя, Вищий арбітражний суд, Верховний Суд України та всі інші суди, які мають бути утворені відповідно до Конституції України. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди. Відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається. Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

27. Організаційно – правові засади діяльності Конституційного Суду Унраїни Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України. Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України. Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як десять років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє державною мовою. Суддя Конституційного Суду України призначається на десять років без права бути призначеним на повторний строк. Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України зі складу суддів Конституційного Суду України шляхом таємного голосування. Конституційний Суд України за зверненням Президента України або кабінету Міністрів України дає висновки про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість. Закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

28. Правоохоронні органи України Правоохоронні органи — державні органи, основ­ною (спеціальною) функцією яких є охорона право­порядку, попередження правопорушень, захист за­конних прав та інтересів громадян, юридичних осіб, суспільства і держави в цілому. Характерними рисами правоохоронних органів є: здійснення ними зазначених вище функцій, які в сукуп­ності називають правоохоронною діяльністю; наявність у них для виконання зазначених функцій відповід­них державно-владних повноважень, зокрема можливості ви­давати правові акти (в основному індивідуального характеру), обов'язкові для виконання; можливість безпосередньо застосувати різні заходи при­мусу (затримання особи, арешт, позбавлення волі тощо); перебування їхньої діяльності під особливим державним контролем і наглядом, здійснення лише на основі закону й у встановленому ним порядку. До правоохоронних органів належать: суди; прокуратура; міліція; Служби безпеки України; дізнання державної митної служби; органи охорони державного кордону; податкова міліція; Військові служби правопорядку у Збройних Силах України; Управління державної охорони; дізнання державного пожежного нагляду; Державний департамент України з питань виконання по­карань. До системи правоохоронних органів включають деякі інші державніустанови і громадські організації, які, відповідно до законодавства, наділені значними повноваженнями у сфері пра­воохоронної та правозахисної діяльності. До таких установ і орга­нізацій відносять органи юстиції та адвокатури

29. Правовий статус органів прокуратури Прокуратура України становить єдину систему, діяльність якої спрямована на всемірне утверд­ження верховенства закону, зміцнення правопоряд­ку і має своїм завданням захист від неправомірних посягань. Відповідно до Конституції України та чинного законодавства, на прокуратуру покладаються такі функції:1) підтримання державного обвинувачення в суді; 2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; 3) нагляд за дотриманням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; 4) нагляд за дотриманням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням осо­бистої свободи громадян; 5) нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержання законів з цих питань органами державної влади та місцевого самоврядування. Прокуратура бере участь у розробленні органами державної влади заходів запобігання злочинам та іншим правопорушен­ням, у роботі з удосконалення та роз'яснення законодавства. На прокуратуру не можуть покладатися функції, не передбачені законами України. Працівники прокуратури не можуть належати до будь-яких політичних партій чи рухів. Систему органів прокуратури становлять: Генеральна прокуратура України; Прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя {на правах обласних); Міські, районні, міжрайонні та інші прирівняні до них прокуратури; Військові прокуратури.

30. Поняття місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування - це право певної територіальної громади (жителів села чи добровільного об'єднання в одну сільську громаду жителів кількох сіл, селищ або міста) самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України. Місцеве самоврядування є однією з форм управління суспільством на рівні села, селища, міста, району, області. За його допомогою розглядаються і вирішуються питання, що виникають у повсякденному житті відповідних громад, тобто мешканців відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Компетенція органів місцевого самоврядування визначається Конституцією України та Законом „Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 року. Основою місцевого самоврядування є відповідна територіальна громада, яку утворюють громадяни України, що постійно проживають у конкретному селі, селищі, місті. Територіальна громада може діяти як безпосередньо, так і через створені нею органи - ради громади, що формуються з обраних громадою депутатів, а також голови відповідно села, селища, міста, який здійснює керівництво виконавчим органом ради та головує на її засіданнях. На рівні району, області діють обрані радами громад районні та обласні ради, які представляють і реалізовують у своїй діяльності спільні інтереси громад сіл, селищ та міст. Органи місцевого самоврядування (ради) формуються шляхом обрання населенням (громадою) сіл, селищ і міст депутатів відповідних рад. На чолі органу місцевого самоврядування стоїть голова. Голів сільських, селищних і міських рад обирають, як і депутатів, мешканці цих адміністративно-територіальних одиниць, а голови районних та обласних рад обираються відповідною радою. Ради всіх рівнів можуть обирати свої виконавчо-розпорядчі органи, які діють на постійній основі і виконують функції оперативного управління.

У відповідності зі статтею 140 Конституції України сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти з ініціативи жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів та майна.

31. Конституційно правовий статус людини і громадянина в Україні. Фактичне становище особи в суспільстві й державі визначається соціальними нормами і називається суспільним статусом особи. Правовий статус особи є лише частиною її суспільного статусу і стосується тільки її зв'язків з державою. Правовий статус — це юридична закріплене становище особи в державі й суспільстві, тобто сукупність прав та обов’язків, що поширюються на особу в конкретній державі. Основною складовою частиною правового статусу особи є її права і свободи. Права і свободи – це обсяг і межі благ, які держава зобов’язується гарантувати особі у суспільстві. Права та свободи людини і громадянина прийнято поділяти на: особисті; політичні; економічні; соціальні та культурні. В останній час в окрему групу прав виділяють також і екологічні права . Ці та інші права та свободи визначаються в міжнародних стандартах в галузі прав людини. Міжнародні стандарти в галузі прав людини це встановлені державами загальні правові норми поводження з особами, які перебувають на їх територіях. До найважливіших міжнародних документів із прав лю­дини належать:

Загальна декларація прав людини (1948); Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966); Європейська конвенція про захист прав людини та фун­даментальних свобод (1950); Європейська соціальна хартія (1961); Права і свободи лю­дини і громадянина, закріплені в Консти­туції, не є вичерпними. Інші галузі права визначають, конкретизують порядок і умови участі людини і громадянина як суб'єкта у тих чи інших правовідносинах при реалізації своєї правоздатності. Серед прав і свобод розрізняють основні (конституційні) і всі інші, тобто ті, що передбачені у поточних законах. Основні права і свободи - це передбачені Конституцією Укра­їни міри можливої поведінки людини і громадянина, які становлять основу правового статусу особистості в Україні.

32. Загальна характеристика цивільного права та цивільних правовідносин. Цивільне право – це система правових норм, які регулюють майнові відносини щодо володіння, користування і розпорядження матеріальними благами, а також особисті немайнові відносини за участю фізичних і юридичних осіб, та держави в цілому. Предмет правового регулювання цивільного права складають правові відносини, що регулюються цивільно-правовими нормами:

майнові відносини між суб’єктами з приводу належності, користування та розпорядження матеріальними благами; особисті немайнові відносини, що пов’язані з майновими, які виникають у зв’язку з наданням послуг, виконанням робіт, створенням, використанням, охороною винаходів, творів літератури, мистецтва та інших результатів інтелектуальної діяльності (авторство на твори науки, літератури та мистецтва. Наприклад, право автора на винагороду); особисті немайнові відносини, не пов’язані з майновими (право особи на честь, гідність, ділової репутації, на ім’я, власне зображення, особисту недоторканість, особисту свободу, охорону здоров’я і життя, авторство, товарний знак). Методом цивільного права - є сукупність засобів і способів впливу на суспільні відносини, для яких характерні ознаки: - вільне воле­виявленні сторін; майнова самостійність сторін; юридична рівність сторін, тобто рівність їх правового становища (жодна із сторін цивільних правовідносин не наділена владними пов­новаженнями, не підпорядкована одна одній, а також має сво­боду вибору поведінки в межах, визначених законом); особливий спосіб вирішення майнових спорів між учасниками цивільних правовідносин (через загальний, господарський, третейський суд).майновий характер цивільно-правової відповідальності. Джерелами цивільного законодавства є Конституція Укра­їни, Господарський, Цивільний, Житловий кодекси України, Закони України "Про власність", "Про захист прав споживачів", "Про приватизацію державного житлового фонду” та ін.

33. Суб’єкти цивільного права. У цивільних правовідносинах розрізняють суб'єкти, зміст і об'єкт. Суб'єктами (учасниками) цивільних правовідносин можуть бути фізичні та юри­дичні особи. Фізичною особою вва­жається людина як учасник пра­вових відносин. До учасників цивільно - правових відносин належать також юридичні особи. Юридич­ною особою є організація, що за­реєстрована у встановленому по­рядку законом, наділена ци­вільною правоздатністю і дієздат­ністю, може бути позивачем і відповідачем у суді. Цивільна правоздатність виникає для юридичних осіб - з моменту державної реєстрації статуту або документа, що його замінює і припиняється в момент ліквідації юридичної особи. Види юридичних осіб, залежно від порядку їх створення поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Вони створюються у формі товариств, установ інших формах встановлених законодавством. Залежно від характеру власності юридичні особи бувають: державні; комунальні; приватні; колективні; орендні; акціонерні; спільні, за участю закордонних суб’єктів; сімейні та інші. Юридична особа діє на підставі статуту або установчого договору. Чинне законодавство розрізняє комерційні та некомерційні юридичні особи. В основу цього поділу по­кладено ознаку наявності або не наявності мети отримання прибутку внаслідок діяльності юридичної особи. Причому для комерційної організації така мета є головною. Некомерційні юридичні особи можуть утворюватися у формі громадських або релігійних організацій, споживчих кооперативів, благодійних та інших фондів, що фінансують­ся власниками установ, а також в інших формах, передбаче­них законодавчими актами. Комерційні юридичні особи можуть утворюватися у формі господарських товариств, виробничих кооперативів, держав­них та інших підприємств, які засновані на праві повного господарського відання, переданого їм майном засновників, а також об'єднань зазначених юридичних осіб.

34. Цивільна правоздатність і цивільна дієздатність фізичних осіб. Усі фізичні особи мають ци­вільну правоздатність, тобто здатність мати цивільні права та обов'язки, яка ви­никає з моменту народження і припиняється у момент смерті.. Цивільну дієздатність має особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними. Змістом цивільної дієздатності фізичної особи є її здатність вна­слідок своїх дій набувати ци­вільних прав і самостійно їх здійснювати, а також своїми дія­ми створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх вико­нувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.. Цивільним кодексом встановлюється обсяг цивільної дієздатності. Обсяг цивільної дієздатності залежить од віку та психічного здоров’я фізичної особи. Цивільна дієздатність поділяється на види: часткова дієздатність; неповна дієздатність; повна дієздатність; обмежена дієздатність; визнання фізичної особи недієздатною. Особи, які не досягли 14 років (малолітні) мають часткову цивільну дієздатність. Вони можуть самостійно здійснювати тільки дрібні побутові правочини і мають право здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної творчості. Інші юридичні дії від їхнього імені вчи­няють їхні батьки, усиновителі, опікуни, що також несуть відповідальність за шкоду, завдану дітьми віком до 14 років. Малолітні не несуть цивільної правової відповідальності за завдану ними шкоду. Особи від 14 до 18 років володіють неповною цивільною дієздатністю. Вони мають право самостійно розпоряджатися своїм заробітком стипендією або іншими доходами, самостійно укладати договір банківського вкладу та розпоряджатися вкладом, зробленим на своє ім’я, бути учасником (засновником) юридичних осіб. Зі згоди своїх батьків, уси­новителів або опікунів. вони можуть розпоряджатися грошовими коштами, що внесені іншими особами на їх ім’я . У повному обсязі цивільна дієздатність виникає з 18 років, тобто з настанням повноліття. На таких осіб поширюються всі цивільні права і обов’язки. Вони самостійно несуть цивільну відповідальність у повному обсязі. У тому разі, коли закон допускає вступ у шлюб до досягнення 18 років, грома­дянин, який не досяг 18 років, набуває дієздатності в повному обсязі з часу вступу в шлюб. Особами з повною цивільною дієздатністю є неповнолітні, які працюють за трудовим договором з 16 років чи займаються підприємницькою діяльністю, а також неповнолітні особи, які записані батьком або матір’ю. Обмеження цивільної дієздатності допускається у випадках коли фізична особа страждає на психічний розлад здоров’я, що суттєво впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними а також якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами і ставить себе чи свою сім’ю в тяжке матеріальне становище. Обмежувати в дієздатності громадянина і встановлювати над ним піклування має право тільки суд. Особа, обмеже­на в дієздатності, самостійно може здійснювати лише дрібні побутові правочини. Правочини, які виходять за межі дрібних побутових вона вчиняє за згодою піклувальника. Отримування заробітної плати, пенсії, інших видів прибутків здійснюється піклувальником. Особа з обмеженою цивільною дієздатністю самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею інший особі. Громадянин, який внаслідок душев­ної хвороби або недоумства не може розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнаний судом недієздат­ним і над ним встановлюється опіка. Така особа не має права здійснювати будь – який правочин. Відповідальність за неї несе опікун. У разі видужання особи, яку визнано недієздатною, суд відновлює її дієздатність.

35. Правове регулювання власності в Україні та її види. Цивільний кодекс України визначає зміст права власності, суб'єкти, їхні права та обов'язки, підста­ви набуття та припинення права власності. Правом власності є пра­во особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користу­вання та розпорядження своїм майном. До змісту права власності належать: право володіння; право користування і право розпорядження річчю. Конституція України (ст. 41) проголошує: “Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності”. Право во­лодіння - це фактична наявність речі в господарстві власника та його можливість впливати на неї безпосередньо. Право воло­діння річчю може належати і не власнику. Володіння може бути законним і незаконним. Законним визнається володіння що ґрунтується на певній правовій підставі. Право користування - це право вилучати з речей їхні корисні властивості. Користування неможливе без фактичного володіння відповідними об’єктами. Право користування може належати не лише власни­кові, а й невласникові. Право розпорядження - визначення власником долі речі шляхом її продажу, дарування, знищення тощо. Конституція України передбачає такі форми власності: власність ук­раїнського народу, приватна, держав­на, комунальна власність . Всі форми власності рівні. Суб'єктами права влас­ності визначаються україн­ський народ, фізичні осо­би, юридичні особи, держа­ва Україна, Автономна Рес­публіка Крим, територіальні громади, іноземні держави. Об'єк­тами права власності ук­раїнського народу є земля, її надра, атмосферне по­вітря, водні та інші при­родні ресурси її континен­тального шельфу. Від імені українського народу права власника здійснюють орга­ни державної влади та орга­ни місцевого самоврядуван­ня Приватною власністю є власність фізичних та юри­дичних осіб. Об'єктами права приватної власності можуть бути жит­лові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, засоби виробництва, вироблена продук­ція, транспортні засоби, цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. Суб'єктами права приватної власності - є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Різновидами права приватної власності громадян є право спільної (сумісної) власності подружжя, право спільної (суміс­ної) власності членів сім'ї на майно, придбане внаслідок їхньої спільної праці, право спільної власності громадян на майно, придбане внаслідок їхньої спільної праці, право спільної (су­місної) власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) гос­подарство. До державної власності належить власність Українського народу. Від його імені права власника здійснюють органи державної влади в межах, визначених Конституцією. Комунальною власністю є майно, у тому числі гро­шові кошти, які належать територіальній громаді. Суб'єктом права комуналь­ної власності є територіаль­на громада в особі місцево­го самоврядування.. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокре­ма із правочинів. Підстави припинення права власності: відчуження власни­ком свого майна; відмова від права власності; знищення майна; викуп пам'яток історії та культури; реквізиції; конфіскації; припинення юридич­ної особи або смерть влас­ника.

36. Право інтелектуальної власності. Одним із видів власності у відповідності з Конституцією України є інтелектуальна власність. Право інтелектуальної власності — це право на результати інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт. Воно охоплює дві великі сфери права: авторське і патентне. До об'єктів права інте­лектуальної власності нале­жать: літературні та художні твори;комп'ютерні програ­ми; компіляція даних; виконання; фонограми, відеогра­ми, програми організацій мовлення; наукові відкриття; винаходи, корисні мо­делі, промислові зв'язки; інтегральні мікросхе­ми; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин; торговельні марки, географічні зазначення; комерційні таємниці. Загальні правила щодо користування об’єктами інтелектуальної власності містяться у Законах України “Про власність”, “Про авторське право і суміжні права”, “Цивільному кодексі України”. Суб'єктами права інте­лектуальної власності є творці об'єкта (автор, вико­навець, винахідник) та інші особи, яким належать особисті немайнові (право на визнання людини творцем об'єкта інтелектуальної власності) або майнові пра­ва (право на використання об'єкта) інтелектуальної власності. Авторське право – сукупність норм права, що регулюють майнові та немайнові відносини, пов’язані із створенням і використанням творів науки, літератури і мистецтва. Законодавством визначається поря­док реалізації авторських прав. Об'єктами авторського права є твори (літературні, художні, драматичні, му­зичні, фотографічні, ілю­страції, карти, переклади, комп'ютерні програми). Акти органів державної влади, державні символи України, грошові знаки, емблеми тощо не є об'єкта­ми є права. Воно також не поширюється на ідеї, про­цеси, методи, концепції. Суб'єктом авторського права є автор. Його осо­бистими немайновими пра­вами є право вимагати заз­начення свого імені у зв'язку з використанням твору або забороняти таке зазначення, обирати псев­донім. Право ж на вико­ристання твору і виключ­не право дозволяти таке ви­користання або перешкод­жати неправомірному ви­користанню, тобто опубл­ікуванню, перекладу, пере­робці, адаптації, публічно­му виконанню, продажу - це майнові права інтелек­туальної власності на твір. Без згоди автора та безоп­латно можна використову­вати цитату як ілюстрацію у виданнях за умови заз­начення джерела. Авторсь­ке право виникає з момен­ту створення твору. Май­нові права автора на твір припиняються через 70 років після смерті автора чи останнього співавтора. Після закінчення строку чинності майнових прав на твір він може вільно ви­користовуватися будь-якою особою. Об'єктами права інтелекту­альної власності може бути наукове відкриття, винахід, корисна модель, промисло­вий зразок. Сукупність норм права, що регулюють майнові та немайнові відносини, що виникають у зв’язку зі створенням, правовою охороною й використанням винаходів, корисних моделей, промислових зразків, визначають систему охорони прав на них видачею патентів, називається правом промислової власності. Винахід - це пристрій, ре­човина або процес у будь-якій технології, який має винахідницький рівень і придатний для промисло­вого використання. Корис­на модель - це пристрій, речовина або процес у будь-якій технології, який є новим і придатним для промислового використан­ня. Промисловий зразок (форма, малюнок, що виз­начають зовнішній вигляд промислового виробу) вва­жається придатним для на­буття права інтелектуальної власності, якщо він є но­вим. Набуття права інтелек­туальної власності на ви­нахід, корисну модель, про­мисловий зразок засвід­чується патентом. Раціоналізаторська пропозиція - пропозиція, що містить тех­нологічне (технічне) або організаційне рішення. Об'єктом раціоналізаторсь­кої пропозиції може бути матеріальний об'єкт або процес, а суб'єктом — ав­тор та юридична особа, якій пропозиція подана. Правом наукового відкриття є встановлен­ня невідомих раніше, але об'єктивно існуючих зако­номірностей, властивостей та явищ матеріального світу, які вносять докорінні зміни у рівень пізнання. В інтелектуальному праві існують два типа правопорушень: плагіат – привласнення авторства на чужий твір і контрафакція (піратство) – самовільне відтворення, поширення і використання об’єктів інтелектуальної власності без дозволу осіб, яким належать відповідні права.

37. Цивільні договори та їх основні види. Цивільний договір – правочин (угода) двох чи більше осіб, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин Для того, щоб договір мав юридичну силу, він повинен відповідати вимогам, які прийнято називати умовами дійсності договору. Умовами дійсності договору є: форма договору; сторона договору; зміст договору; єдність волі і волевиявлення сторін. Договір, укладений з порушенням зазначених умов, визнається за­конодавством недійсним. Договори можуть укладатися в усній, письмовій простій та пись­мовій нотаріальній формі. В усній формі укладаються договори, які виконуються під час укладення, незалежно від суми. У письмовій формі укладаються договори державних, громадських організацій з грома­дянами та між собою. Цивільний кодекс дає перелік договорів, які ви­магають письмової нотаріальної форми, наприклад, договори купівлі-продажу житлового будинку, дарування, застави будинків тощо. Деякі договори можуть укладатися в конклюдентній формі. У цьому випадку сторони засвідчують про намір укласти такий договір не усним чи пись­мовим волевиявленням, а дією, з якої можна зробити висновок про та­кий намір (наприклад, придбання товару через спеціальні автомати).Вчиняти угоди можуть лише дієздатні чи обмежено дієздатні осо­би (за згодою батьків, усиновителів, піклувальників), а від імені не­дієздатних осіб їх учиняють батьки, усиновителі чи опікуни. Договори бувають односторонніми та двосторонніми. За одно­стороннім договором одна сторона має лише права, а інша - лише обов'язки. Наприклад, за договором позики одна сторона (позикода­вець) має право вимагати повернення переданих позичальникові гро­шей або речей, а позичальник зобов'язаний їх повернути. У двосто­ронніх договорах права і обов'язки покладено на обидві сторони. Більшість договорів у цивільному праві є двосторонніми (купівля -продаж, оренда, комісія, продаж тощо).Залежно від способу укладення угоди поділяються на консенсуальні і реальні. Консенсуальні угоди - це угоди, які вважаються укладеними з моменту досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами. Більшість угод є консенсуальними. Реальні угоди - це угоди, в яких поряд із згодою сторін необхід­не вчинення фактичних дій (наприклад, передача майна). До реаль­них угод належать договори позики, перевезення, дарування. За особливостями мети угоди поділяються на оплатні та безо­платні. Двосторонні угоди (договори), як правило, є оплатними. Одним з видів договорів є договірна користь третьої особи. Якщо особа, яка уклала договір, обумовила виконання зобов'язання, що виникло з договору, третій особі, то (якщо інше не передбачено в до­говорі і не випливає з його змісту) виконання може вимагати як сто­рона за договором, так і третя особа, на користь якої виговорено ви­конання. Прикладом договору на користь третьої особи може бути договір змішаного страхування життя, за яким страхова сума в разі смерті громадянина (застрахованої особи) виплачується зазначеній у договорі третій особі (вигодонабувачеві). Залежно від правових наслідків договори поділяються на такі групи:

- договори про перехід права власності на річ (купівля-продаж, поставка, позика та ін.);

- договори про надання права користуватися майном (орен­да, прокат);

- договори про надання послуг (доручення, перевезення);

- договори про виконання робіт (підряд);

- договори, які встановлюють розрахункові і кредитні відно­сини;

- договори особистого і майнового страхування;

- договори на використання результатів творчої діяльності.

38. Цивільно - правова відповідальність. Цивільно-правова відповідальність - це встановлена законом негативна реакція держави на цивільне правопорушення, що вияв­ляється в позбавленні особи певних цивільних прав чи накладенні на неї обов'язків майнового характеру. Склад цивільного правопорушення є підставою для притяг­нення до цивільно-правової відповідальності і включає:- наявність майнової і моральної шкоди. Майнова шкода - це будь-яке зменшення наявного майна (позитивна шкода) або неодержання доходів, що їх мав би одержати кредитор, якби зобов'язання було виконане (упущена вигода). Моральна шко­да може полягати у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкод­женням здоров'я тощо; протиправна поведінка (дія чи бездіяльність) заподіювача шкоди; вина заподіювача шкоди. Вина - це психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки. У цивільному праві існує пре­зумпція вини боржника, тобто особа, яка не виконала зобов'я­зання чи вчинила позадоговірну шкоду, вважається винною, поки не доведе протилежного. Вина може бути у формі умис­лу чи необережності. За деякі дії, у передбачених законом чи угодою випадках, може наступати відповідальність без вини. До таких випадків належать: невиконання грошового зобов'я­зання; втрата, недостача чи пошкодження майна зберігачем; заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки; - причинний зв'язок між протиправною поведінкою і завданоюшкодою. Існує декілька способів класифікації видів цивільно-правової відповідальності. Цивільно-правова відповідальність може бути до­говірною і позадоговірною. Договірна відповідальність настає в разі порушення умов до­говору.

Позадоговірна відповідальність настає у випадку заподіяння шкоди майну чи здоров'ю, якщо між заподіювачем шкоди і потерпі­лим не було цивільно-правового договору. Якщо у цивільних

правовідносинах є кілька зобов'язаних суб'єктів, наступає один з таких видів відповідальності: часткова (дольова); солідарна; субсидіарна (додаткова). Часткова (дольова) відповідальність передбачає, що кожна з зобов'язаних осіб несе відповідальність тільки у своїй частці. Солідарна відповідальність передбачає, що кредитор має пра­во звернути стягнення як в частині, так і в цілому на майно всіх борж­ників, частини їх або одного з них. Виконання солідарного зобов'я­зання одним із декількох боржників звільняє решту від відповідаль­ності. Солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо передбачених законом або договором. Якщо одна з цих осіб відшко­дує потерпілому збитки, то вона має право зворотної вимоги (рег­рес) до кожного з решти боржників у рівній частці. Субсидіарна (додаткова) відповідальність передбачає на­явність крім основного боржника ще й додаткового. У разі неможли­вості відшкодування збитків основним боржником до відповідаль­ності притягається додатковий. Наприклад, неповнолітній у віці від 15 до 18 років сам несе відповідальність за вчинену ним шкоду за наявності у нього власного майна. Якщо неповнолітній не має тако­го майна, або майна недостатньо, відшкодовувати заподіяну ним шкоду зобов'язані його батьки чи піклувальники, які несуть субсидіарну відповідальність. Боржник звільняється від відповідальності за невиконання зо­бов'язання або вчинення позадоговірної шкоди, якщо мала місце непереборна сила чи випадок.

39. Спадкування за законом. Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщи­на) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб - його спадкоємців. Сукупність норм цивільного законодавства, які регулюють дані відносини, називається спадковим правом, а самі відносини спадкоємства, урегульовані нормами цивіль­ного права, спадковими правовідносинами. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що нале­жали спадкодавцеві на мо­мент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Спадщина відкривається після смерті особи або ого­лошення її померлою. За відсутності заповіту, визнання його недійсним, не­прийняття спадщини або відмови від її прийняття спад­коємцями, а також у разі неохоплення заповітом усієї спад­щини відбувається спадкуван­ня за законом. Спадкування за зако­ном здійснюється спадкоєм­цями у порядку черговості. Наступна черга спадкоємців за законом здобуває право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої чер­ги, усунення їх від спадкуван­ня, неприйняття ними спад­щини. Цивільним кодексом України передба­чено 5 черг спадкоємців. Перша черга. Право на спадкування мають діти спадкоєм­ця, зокрема зачаті за життя спадкодавця і народжені після його смерті; той із подружжя, який його пережив, та батьки. Друга черга. Право на спадкування мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба й дід як з боку батька, так і з боку матері. Третя черга. Право на спадкування мають рідні дядько й тітка спадкодавця. Четверта черга. Право на спадкуван­ня мають особи, які проживали зі спадкодав­цем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини. П'ята черга. Право на спадкування мають інші родичі спадкодавця, до шостого сту­пеня споріднення включно, причому родичі ближчого сту­пеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня спорід­нення.

Частки у спадщині кожно­го зі спадкоємців за законом є рівними. Для прийняття спадщи­ни спадкоємець за запові­том чи за законом повинен протягом 6 місяців від дня відкриття спадщини (тобто від дня смерті спадкодавця) фактично вступити в управ­ління чи володіння спадко­вим майном або подати в нотаріальну контору за місцем її відкриття заяву про прийняття спадщини. Якщо спадкоємець помирає після відкриття спадщини, не встигнувши п прийняти, право прийняття належної йому частки спадщини пе­реходить до його спад­коємців (спадкова транс­місія).Якщо спадкоємець протя­гом 6 місяців не подав заяви про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її. За поважних при­чин судом може бути продов­жений строк, установлений для прийняття спадщини.

40. Спадкування за заповітом. Кожен дієздатний грома­дянин має можливість вия­вити свою волю щодо май­бутньої долі належного йому майна на випадок смерті, склавши заповіт.

За­повіт — особисте розпоря­дження фізичної особи на випадок смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною ци­вільною дієздатністю. Заповідач може призначи­ти своїми спадкоємцями одну або кількох фізичних осіб, не­залежно від наявності у нього з ними сімейних, родинних відносин, а також державу або окремих юридичних осіб. Заповідач має право без зазначення причин позбавити спадщини будь-яку особу із числа спадкоємців за законом. Але заповідач не може позба­вити права на спадкування осіб, які мають право на обо­в'язкову частку спадщини (1/2 від за­конної частки). Згідно цивільного законодавства, право на обов'язкову частку неза­лежно від змісту заповіту ма­ють неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодав­ця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки.

Заповідач має право склас­ти заповіт щодо всієї спадщи­ни або її частини. За заповітом спадкуються не лише права, а і обо­в'язки. Подружжя має право скла­сти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної влас­ності.

Заповідач має право у будь-який час скасувати за­повіт і скласти новий. За­повіт, який було складено пізніше, скасовує попередній повністю або в тій частині, яка йому суперечить, і не віднов­лює попереднього Скасування заповіту, внесення до нього змін за­повідач здійснює особисто. Виконання заповіту по­кладено на призначених у ньому спадкоємців. Але запо­відач може доручити вико­нання заповіту зазначеній у ньому особі (за її згодою), яка не є спадкоємцем (вико­навець заповіту).

41. Загальна характеристика трудового права України. Трудове право – основна, спеціальна галузь права, яка регулює відносини, що виникають у процесі реалізації особою трудових прав, тобто в процесі трудових відносин. Право на працю - одне з найважливіших соціально – економічних прав людини та громадянина. Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Праця не є обов'язком людини. В Україні заборонено використання примусової праці. У той самий час, конституційна заборона примусової праці не поширю­ється на умови військової або альтернативної (невійськової) служби, працю, що пов'язана з виконанням судового вироку або необхідна за надзвичайних умов. Основним джерелом трудового права в Україні є Кодекс законів про працю (КЗпП). До трудового законодавства належать такі важливі акти, як Закони України "Про охорону праці" , "Про колек­тивні договори і угоди" від 1 липня 1993 року, "Про оплату праці", "Про відпустки", "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (кон­фліктів)" та ін. До підзаконних актів належать укази Президента Украї­ни, постанови Кабінету Міністрів України, акти Міністерства праці та соціальної політики України та акти інших цент­ральних органів виконавчої влади. Трудове право регулює трудові відносини найманих праців­ників. За Законом України "Про порядок вирішення ко­лективних трудових спорів (конфліктів) - це фізична особа, яка працює за трудовим договором на підприємстві, в установі, організації, в їх об'єднаннях або у фізичних осіб, які використовують найману працю. Правове регулювання праці категорій працівників, подіб­них до найманих, - державних службовців, прокурорсько-слідчих працівників, суддів - здійснюється спеціальними законами, а в частині, яку не врегульовано так само, - зако­нодавством про працю. Усі трудові відносини, є предметом трудового права, поділяються на індивідуальні та колективні. Інди­відуальні виникають і існують між працівником та робото­давцем. Колективні трудові відносини характеризуються наявністю колективних суб'єктів.

42. Трудовий договір, поняття, сторони і його зміст. До основних інститутів трудового законодавства належить трудовий договір. Його основні положення врегульовують­ся КЗпП України. Трудовий договір - це угода між пра­цівником і власником (роботодавцем), за якою перший бере на себе зобов'язання виконувати роботу за певною спеціаль­ністю, кваліфікацією або посадою, а другий зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату й забезпечувати певні умови праці. Він є підставою виникнення трудових відносин між власником і конкретною особою. Трудовий договір фіксує умови здійснення певних тру­дових відносин. Ці умови поділяються на: Безпосередні, які в свою чергу, поділяються на необхідні умови, без яких трудовий договір не може бути укла­дений (місце роботи, кваліфікація, посада працівника, роз­мір його заробітної плати, час початку роботи), та додаткові (факультативні), без наявності яких договір може бути укла­дений (соціально-побутові пільги працівника, обслуговуван­ня дитячими дошкільними закладами та організація гро­мадського харчування за місцем роботи, встановлення випробувального строку, суміщення професій тощо). Похідні (мінімальні розміри заробітної плати, тривалість трудової відпустки максимальна тривалість робочого часу, охорона праці, матеріальна відповідальність). Трудовий договір може бути: безстроковим, що укла­дається на невизначений строк; строковим, тобто укладеним на визначений строк, установлений за погодженням сторін; такий, що укладається для виконання певних робіт. Трудові договори укладаються в усній і письмовій формах. В абсолютній більшості випадків законодавство вимагає укладання трудового договору в письмовій формі. Особливою формою трудового договору є контракт – це договір, укладений письмово, в яко­му строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечен­ня й організації праці працівника, умови розірвання догово­ру, в тому числі дострокового, можуть визначатися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законо­давством.

Укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівників на роботу.

Сторони і зміст трудового договору

Сторони (учасники) трудового договору

Зміст трудового договору – сукупність умов, які визначають взаємні права і обов’язки сторін

Працівник – фізична особа, що має право-здатність і трудову дієздатність

(14,15,16 років)

Власник підприємства або уповноважений ним орган, фізична особа

Безпосередні – що визначаються сторонами

Похідні – що передбачені в законодавстві

Обов’язкові

(необхідні)

Факультативні (додаткові)

43. Умови иа порядок прийняття на роботу. Трудовий договір оформлюється відповідним наказом. Якщо наказ не був виданий, але працівник фактично розпочав роботу (вступив у трудові правовідносини з власником), то трудовий договір вважається укладеним. При укладанні трудового договору громадянин зобов'яза­ний подавати паспорт або інший документ, що посвідчує осо­бу, трудову книжку. Без трудової книжки приймаються на роботу тільки ті особи, які працевлаштовуються вперше. За­повнення трудової книжки вперше провадиться власником або уповноваженим ним органом не пізніше тижневого стро­ку з дня прийняття на роботу. У випадках, передбачених законодавством, також необхідно подавати документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров'я та інші документи. При прийнятті на роботу забороняється: відмовляти у прийнятті на роботу на підставах, не перед­бачених законом; обмежувати права працівників чи встановлювати пере­ваги в їхньому статусі залежно від походження, соціального чи майнового стану, расової, національної належності, по­літичних поглядів, релігійних переконань та інших обставин; вимагати від працівника відомостей про його партійність, національну належність, походження, прописку, а також пред'явлення документів, що не передбачені законодавством.

44. Строки випробування при прийнятті на роботу. При укладанні трудового договору може бути обумовлено угодою сторін випробування з метою перевірки відповідності працівника роботі, яка йому доручається. Строк випробуван­ня при прийнятті на роботу, якщо інше не передбачено зако­нодавством України, не може перевищувати 3 місяців, а в окремих випадках за погодженням з відповідним коміте­том профспілки - 6 місяців.

Строк випробування при прийнятті на роботу робітників не може перевищувати 1 місяця.

Випробування не встановлюється при прийнятті на роботу:

- осіб, які не досягли 18 років;

- молодих робітників після закінчення професійних навчально-виховних закладів; -

- молодих спеціалістів після закінчення вищих навчальних закладів;

- осіб, звільнених у запас з військової чи альтерна­тивної (невійськової) служби; - інвалідів, направлених на ро­боту відповідно до рекомендації медико-соціальної експер­тизи.

Випробування не встановлюється також при прийнятті на роботу в іншу місцевість і при переведенні на роботу на інше підприємство, в установу, організацію, а також в інших випадках, якщо це передбачено законодавством

45. Підстави припинення трудового договору. КЗпП України передбачає порядок припинення трудового договору. Загальними підставами для цього є: а) настання певної події (закінчення терміну трудового договору; смерть працівника); б) ініціатива сторін трудового договору (згода сторін про припинення договору; ініціатива працівника; ініціатива ро­ботодавця); в) вимога органу, який не є стороною трудового договору (призов або вступ працівника на військову службу; вимога профспілкового органу; направлення за постановою суду на примусове лікування; набрання сили обвинувальним виро­ком суду; вимога батьків, усиновителів, опікунів неповно­літніх працівників). Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу чи фізичної особи (з ініціативи роботодавця) може відбуватися: а) на підставах організаційного характеру (ліквідація чи перепрофілювання підприємства; скорочення штату праців­ників; поновлення на роботі працівника, який раніше вико­нував цю роботу, і т. п.); б) на підставах, пов'язаних з працівником, але не зумов­лених його винною поведінкою (досягнення працівником пенсійного віку за наявності права на повну пенсію за віком; невідповідність займаній посаді або виконуваній роботі; нез'явлення на роботу більше чотирьох місяців поспіль унаслідок тимчасової непрацездатності); в) на підставах, зумовлених винною поведінкою праців­ника (систематичне, без поважних причин невиконання пра­цівником своїх обов'язків, якщо до нього вже застосову­валися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення; прогул чи відсутність на роботі більше трьох годин; поява на роботі в нетверезому стані; одноразове грубе порушення трудових обов'язків керівним працівником; вчи­нення працівником, який виконує виховну функцію, амо­рального проступку, не сумісного з продовженням даної ро­боти, тощо). Працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

46. Робочий час і його види. Робочий час - це передбачений законодавством відрізок календарного часу, протягом якого працівник відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку, графіка роботи або умов трудового договору зобов'язаний бути на своєму робочому місці і виконувати свої трудові обов'язки. Нормою робочого часу є передбачена законом для даного працівника тривалість його робочого часу за певний кален­дарний період: день, тиждень, місяць. Чинним законодавством передбачено три види робочого часу: нормальна тривалість, скорочена тривалість і неповна. Нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень. Підприємства й органі­зації при укладанні колективного договору можуть визна­чити меншу норму тривалості робочого часу, ніж 40 годин на тиждень.

Скорочена тривалість робочого часу встановлюється: 1) для працівників віком до 18 років; 2) для працівників, зайня­тих на роботах з шкідливими умовами праці. Крім того, законодавством передбачено скорочену тривалість робочого часу для окремих кате­горій працівників (учителів, професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів, лікарів та інших). Тривалість роботи скорочується на одну годину без змен­шення заробітної плати, якщо робота виконується в нічний час, а також напередодні святкових і неробочих днів як при 5-денному, так і при 6-денному робочому тижні, а напере­додні вихідних днів — при 6-денному робочому тижні. За угодою між працівником і власником або уповнова­женим ним органом може передбачатися як при прийнятті на роботу, так і у подальшому неповний робочий день або неповний робочий тиждень. На прохання вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до 14 років або дитину-інваліда, у тому числі таку, що перебуває під її опікою, чи жінки, яка доглядає за хворим членом сім'ї відповідно до медичного ви­сновку, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний встановлювати для неї неповний робочий день або неповний робочий тиждень. Оплата праці в цьому разі провадиться пропорцій­но відпрацьованому часові або залежно від виробітку. Надурочні роботи, як правило, не допускаються. Надуроч­ними вважаються роботи понад передбачену законом або угодою тривалість робочого дня. Власник або уповноваже­ний ним орган може застосовувати надурочні роботи тільки у виняткових випадках. Від надурочної роботи необхідно відрізняти ненормований робочий день. Це особливий режим робочого часу, який за­проваджується для певної категорії працівників у разі не­можливості нормування часу трудового процесу. За потреби ця категорія працівників виконує роботу понад нормальну тривалість робочого часу (така робота не вважається над­урочною).

47. Час відпочинку і його види. У статті 45 Конституції України закріплено право на відпо­чинок і передбачено, що це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щоріч­ної відпустки, встановленням максимальної тривалості ро­бочого часу, скороченого робочого дня для окремих професій та виробництв, скороченої тривалості роботи в нічний час. Конкретні умови здійснення конституційного права на відпочинок деталізуються в трудовому зако­нодавстві. Час відпочинку - це частина календарного періоду, про­тягом якого працівника за законом має бути звільнено від виконання трудових обов'язків і який він може використати на свій розсуд для задоволення своїх інтересів та відновлен­ня працездатності.

Законодавством передбачено такі види часу відпочинку: перерви протягом робочого дня (зміни); щоденний відпочинок (міжзмінна перерва); вихідні дні (що­тижневий відпочинок); святкові і неробочі дні; відпустки. Перерви протягом робочого дня поділяються на два види: перерва для відпочинку та харчування, яка не входить у робочий час, її тривалість установлюється правилами внутрішнього трудового розпорядку; спеціальні перерви, які вхо­дять у робочий час і оплачуються. До них належать: перерви в роботі для обігрівання і відпочинку, що надаються праців­никам, які працюють у холодну пору року на відкритому повітрі або в закритих неопалюваних приміщеннях, вантаж­никам та деяким іншим категоріям працівників у випад­ках, передбачених законодавством; перерви для годування дитини; перерви для гімнастики та відпочинку. Щоденний відпочинок (міжзмінна перерва) визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіка­ми змінності, а його тривалість залежить від тривалості що­денної роботи і перерви для відпочинку та харчування. В усіх випадках така перерва разом із часом відпочинку та харчування має бути не меншою за подвійну тривалість ро­боти на попередній зміні. Щотижневий відпочинок - це безперервний відпочинок, що містить міжденну (міжзмінну) перерви та вихідний (один чи два вихідних) день. Тривалість щотижневого безперерв­ного відпочинку має бути не менше 42 години. Робота у вихідні дні забороняється. Залучення окремих працівників до роботи в ці дні допускається тільки з дозволу профспілко­вого комітету підприємства, установи, організації і лише в таких виняткових ситуаціях, що визначаються законодав­ством: У святкові та неробочі дні допускаються роботи, припинення яких неможливе через виробничо-техніч­ні умови (безперервно діючі підприємства, установи, органі­зації), роботи, викликані необхідністю обслуговування насе­лення, а також невідкладні ремонтні і вантажно-розванта­жувальні роботи.

48. Види відпусток відповідно до Закону України “Про відпустки.” Відпустка - це вільний від роботи час протягом передба­ченої законом кількості календарних днів. Законом Украї­ни "Про відпустки" від 15 листопада 1996 р. передбачено такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка; додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важ­кими умовами праці; додаткова відпустка за особливий характер праці; інші додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв'язку з навчанням; 3) творча відпустка; 4) соціальні відпустки: відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами; відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку; додаткова відпустка працівникам, які мають дітей; 5) відпустка без збереження заробітної плати. Законодавством, колективним договором, угодою і трудо­вим договором можуть встановлюватися й інші види відпусток. Щорічна основна відпустка надається працівникам три­валістю не менше 24 календарних днів за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору. Окремим категоріям працівників, зазначеним у за­коні, надається щорічна основна відпустка більшої трива­лості. Так, для осіб віком до 18 років тривалість щорічної основної відпустки становить 31 календарний день. За ба­жанням щорічні відпустки надаються в зручний для таких осіб час. Черговість надання відпусток визначається графіками, які затверджуються власником або уповноваженим ним орга­ном за погодженням із профспілковим чи іншим уповно­важеним на представництво трудовим колективом органом, і доводиться до відома всіх працівників.