5 Джерела (форми) права: поняття та види. Джерела (форми) права — це способи його зовнішнього вираження, за допомогою яких право набуває формальної визначеності та загальнообов'язковості.

Основні джерела права

Правовий звичай

Правовий прецедент

Нормативний договір

Нормативно-правовий акт

Iндивiдуальний правовий акт

Правовий звичай — це звичай, який схвалений державою і виконання вимог якого забезпечується державним примусом. Правовими стають звичаї, що містять вимоги, які відповідають інтересам і потребам держави. Сукупність пра­вових звичаїв, що регулюють суспільні відносини в даній країні, називають звичаєвим правом. Вимоги звичаїв хоча й не закріплюються в законах та інших нормативних актах, але визнаються державою та іншими учасниками суспільних відносин. Правовий (судовий або адміністративний) прецедент — рішення з конкретної юридичної справи, яке стає обов'язковим зразком при розгляді всіх інших аналогічних справ. Прецедент є основним джерелом права в країнах, які належать до англо - саксонської правової системи (Англія, США, Індія). Нормативний договір — обов’язкове правило поведінки, яке встанов­люється за взаємною домовленістю кількох суб'єктів і визнається та забезпечується державою. Такими догово­рами є колективні договори, угоди між державами. Нормативно-правовий акт — це виданий компетентним державним органом офіційний письмовий документ, у якому закріплюються правила поведінки загального характеру, що забезпечуються державним примусом (норми права). Нормативно-правовий акт є основним джерелом права в Ук­раїні. Від нормативно-правових актів слід відрізняти офіційні юридичні документи, які не містять загальнообов'язкових правил поведінки (норм права), а тому не вносять змін і доповнень у чинне законодавство. Індивідуальний правовий акт - це правовий акт, який стосується конкретного випадку чи конкретної справи.

6. Поняття та система законодавства. Сукупність нормативно-правових актів, передусім законів, у яких офіційно від імені держави закріплюються загальнообов'язкові пра­вила поведінки, складає систему законодавства держави. Система законодавства складається з горизонтальної і вертикальної структур. Горизонтальну структуру системи законодавства утворю­ють його галузі, інститути і приписи. Вертикальна структура системи законодавства України буду­ється у відповідності до юридичної сили чинних нор­мативно-правових актів. Вона складається з законів України й Автономної Республіки Крим; постанов Верховної Ради України й Верховної Ради Автономної Республіки Крим; указів Президента України; постанов Кабінету Міністрів України й Ради Міністрів Автономної Республіки Крим; нормативних наказів керівників окремих міністерств; наказів та інструкцій, які видаються керів­никами державних організацій. Сукупність нормативних актів, що регламентують однотипні суспільні відно­сини, складають галузь законодавства. Підстава об'єднання нормативних актів у галузі законодавства та ж сама, що й об'єднання норм права в галузі права. Тому й назви галузей законодавства збігаються з назвами відповідних галузей права: цивільне право, сімейне право, трудове право тощо. Галузі законодавства поділяються на нормативні інсти­тути, які утворюються нормативно-правовими актами, що регламентують однотипні суспільні відносини. Нормативний припис — це положення нормативно-пра­вового акта, яке містить конкретне правило поведінки. На практиці один нормативний припис досить чітко відокрем­люється від інших і в нормативному акті має вигляд окре­мої статті (параграфа) або її складових (частин, пунктів, абзаців).

7 Система права (галузі права, правові інститути і правові норми). Право складається з багатьох конкретних загальнообов'язкових норм (правил поведінки). Ці окремі норми за певними ознаками об'єднуються в ті чи інші групи, які у своїй сукупності утворюють цілісну систему загальнообов'язкових приписів — систему права. Система права — це внутрішня організація права. Вона, як будь-яка система, складається з певних елементів (галузей права, правових інститутів та правових норм). Галузь права-сукупність норм права, які регулюють певну однорідну сферу однорідних суспільних відносин (майнових, трудових тощо). Інститут права-сукупність юридичних норм, що регулює відносно самостійну групу суспільних відносин (інститут права власності, інститут зобов’язань в цивільному праві) Норми права-загальнообов’язкові формально визначені правила поведінки, які встановлюються і оберігаються державою.

8.Загальна характеристика основних галузей права. Галузь права — це сукупність правових норм, які регулюють певну сферу однорідних суспільних відносин і мають спільний предмет і метод правового регулю­вання.. Предмет правового регулювання — це певні суспільні відносини, які врегульовуються даною сукупністю правових норм (наприклад, відносини, пов'язані з власністю, сімейні стосунки тощо). Види галузей права. Профілюючі:- конституційне; - цивільне;- адміністративне;- кримінальне. Спеціальні:- трудове;- земельне;- сімейне;- фінансове. Комплексні:- банківське; - податкове; - авторське; - страхове. Процесуальні: - цивільне; - кримінальне; - адміністративне. Конституційне право — система правових норм, що закріплюють основи суспільного й державного ладу, засади політики й здійснення державної влади, взаємодії держави і громадян, їх основні права, свободи та обов'язки. Адміністративне право — система правових норм, що регулюють управлінські відносини у сфері здійснення вико­навчої влади, розпорядчої діяльності державного апарату, його взаємовідносини з іншими державними, а також гро­мадськими організаціями та громадянами. Обов'язковою оз­накою відносин, що регулюються адміністративним правом, є наявність у їхньому складі суб'єкта, що виступає від імені держави й тому наділені державно-владними повноважен­нями. Фінансове право — система правових норм, що регулюють відносини, які виникають у процесі здійснення фінансової діяльності, накопичення й використання фінансових ресур­сів. Цивільне право — це система правових норм, що регулю­ють майнові (насамперед ті, які стосуються права власності) й особисті немайнові відносини, що складаються між фі­зичними і юридичними особами. Сімейне право — система правових норм, що регулюють особисті й майнові відносини, пов'язані зі шлюбом та родинними стосунками між людьми. Трудове право — система норм права, що регулюють від­носини у сфері трудової діяльності (порядок наймання і звільнення з роботи, умови праці та її охорони, час праці й відпочинку. Земельне право — система правових норм, які регулюють відносини, що складаються у зв'язку з використанням та охороною земельних ресурсів. Цивільно-процесуальне право —це система правових норм, що регулюють порядок провадження в цивільних справах. Кримінальне право — система правових норм, які визна­чають діяння, що визнаються зло­чинами, а також установлюють міру кримінальної відповідальності за їх скоєння. Кримінально - процесуальне право — система правових норм, що регулюють порядок провадження в кримінальних справах.

9. Поняття, склад і види правовідносин. У суспільстві існують різні за своїм змістом відносини, які регулюються різними видами соціальних норм. Суспільні відносини, що врегульовані нормами права, учасники яких є носіями взаємних суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, забезпечених державою, називаються правовими відносинами (правовідносинами). Структуру правовідносин становлять: суб’єкти, об’єкти і зміст правовідносин. Суб'єкти правовідносин – це встановлене нормами права коло учасників, які є носіями суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Для того щоб той чи інший суб'єкт мав можливість стати учасником (стороною) конкретного правовідношення, він повинен володіти правосуб'єктністю. Правосуб'єктність — це здатність суб'єкта бути учасником (стороною) конкретного правовідношення. Правосуб'єктність державних і громадських організацій виявляється в компетенції їх органів, тобто в сукупності тих прав і обов'язків, що надаються їм для виконання від­повідних функцій. Правосуб'єктність індивідів складається з правоздатності, дієздатності та деліктоздатності. Правоздатність — це передбачена нормами права здат­ність суб'єкта мати суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Вона виникає в людини з моменту народження і припиняється з її смертю. Дієздатність — це передбачена нормами права здатність Дієздатність поділяють на угодоздатність (здатність суб’єкта правовідносин особисто своїми діями здійснювати і укладати цивільно правові угоди) і деліктоздатність (здатність особи нести юридичну відповідальність за скоєні правопорушення). Об'єкти правових відносин - це матеріальні, духовні та інші соціальні блага, з приводу яких суб'єкти вступають у правовідносини і здійснюють свої суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Коло можливих об'єктів правовідносин визначається законом. Їх поділяють на матеріальні, духовні блага, дії суб’єктів правовідносин, результат їх діяльності. Розрізняють юридичний і фактичний зміст правовідно­син. Юридичний зміст правовідносин — це зафіксовані в нормах права суб’єктивні права та юридичні обов'язки їх учасників. Фактичний зміст правовідносин — це сама поведінка суб’єктів , їх діяльність, в якій реалізуються суб’єктивні права та юридичні обов’язки сторін, тобто те, як правовідношення фактично відбулося в реальній дійсності.

Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, з якими норми права пов'язують виникнення, зміну або припинення правових відносин.

10 Поняття й ознаки правопорушень. Правопорушення - це суспільно небезпечне або шкідливе, протиправне, винне діяння деліктоздатного суб'єкта (фізичної чи юридичної особи), за яке чинним законодавством встановлена юридична відповідальність. Правопорушення завжди суспільно небезпечне (завдає шкоду інтересам особи, суспільства, держави), протиправне (порушує норми права), винне (залежить від волі і свідомості суб'єкта), карне (за його скоєння передбачені певні санкції) діяння. Структура правопорушення складається з чотирьох елементів: суб'єкт правопорушення, об'єкт правопорушення, об'єктивна сторона і суб'єктивна сторона. Суб'єкт правопорушення - деліктоздатна фізична або юридична особа, яка вчинила правопорушення. Суб'єктами правопорушень можуть бути: фізичні особи; посадові службові особи; підприємці, не юридичні особи; юридичні особи (підприємства, організації, установи, громадські об'єднання, політичні партії та ін.).Не можуть бути суб'єктами правопорушень особи померлі, які перед тим вчинили правопорушення, предмети і сили природи, тварини. Об'єкт правопорушення – матеріальні та нематеріальні блага, щодо яких особою скоєно винне протиправне діяння (дія або бездіяльність). Об'єктивна сторона правопорушення - це сукупність передбачених законом ознак, які характеризують зовнішній прояв суспільно небезпечного або шкідливого діяння. Це, власне, протиправний вчинок (протиправне діяння) і його наслідки. До об'єктивної сторони входить необхідний причинний зв'язок між протиправними діяннями і шкідливими або соціально небезпечними наслідками. Таке діяння може бути виражене як в активній формі (дія), так і в пасивній (бездіяльність).

Суб'єктивна сторона правопорушення - це психічне ставлення суб'єкта до скоєного ним суспільно небезпечного (шкідливого) діяння і його наслідків. До суб'єктивної сторони правопорушення належить вина. Поняття вини визначається як психічне відношення особи до скоєного ним правопорушення і його наслідку, вираженого у формах умислу чи необережності. Умисел поділяється, у свою чергу, на прямий і непрямий (побічний), а необережність проявляється у видах протиправної самонадіяності (самовпевненості) чи протиправної недбалості.

11. Види правопорушень. Найбільш поширеною класифікацією правопорушень є їх розподіл за ступенями соціальної небезпеки, коли правопорушення поділяються на злочини і проступки. Згідно із ст.11 Кримінального Кодексу України злочином визнається передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину. Правопорушення, що не настільки небезпечні, як злочин, і відповідальність за які не передбачена кримінальним законодавством, належать до проступків. Проступки – це протиправні винні діяння, які є суспільно шкідливими. Види проступків: - конституційні проступки – завдають шкоди конституційному ладу;- цивільні проступки - завдають шкоди майновим і пов'язаним з ними особистим відносинам, які регулюються нормами цивільного, трудового, сімейного, фінансового, земельного, господарського права. Цивільні проступки не мають вичерпного переліку у законодавстві;- адміністративні проступки посягають на громадський або державний порядок, суспільні відносини в сфері державного управління, права і законні інтереси громадян, що регулюються нормами адміністративного, фінансового, земельного, господарського, податкового та інших галузей права;- дисциплінарне правопорушення завдає шкоди внутрішньому порядку, діяльності підприємств, установ, організацій. В юридичній науці обговорюється питання про можливість виділення в окремі види екологічних, сімейних, процесуальних та деяких інших правопорушень.

12. Юридична відповідальність та її види Одним із засобів захисту інтересів особи, суспільства від правопорушень є юридична відповідальність. Юридична відповідальність - це закріплені у нормативно-правових актах і забезпечувані державним примусом несприятливі наслідки (міра державного примусу), які настають для конкретної особи у зв’язку з вчиненим нею правопорушенням. Юридична відповідальність виконує такі функції:- превентивну (попереджувальну); - виховну - попередження скоєння правопорушником у майбутньому правопорушень, а також вплив на правосвідомість інших суб'єктів з метою утримання їх від правопорушень; - репресивну (каральну) - позбавлення винної особи цінностей (волі, майна та ін.) за скоєне правопорушення. Відповідно до характеру правопорушень існують і види юридичної відповідальності. а) конституційна – настає за порушення норм Конституції України; б) адміністративна – настає за адміністративні правопорушення. Застосовується органами державного управління до осіб, не підпорядкованих їм по службі; в) цивільно-правова - настає за вчинення цивільного правопорушення, має компенсаційний характер (орієнтована на відшкодування збитків потерпілого, на відновлення порушеного права).Цивільне законодавство передбачає випадки відповідальності без наявності вини. г) дисциплінарна - здійснюється у формі накладення адміністрацією підприємств і установ дисциплінарних стягнень в зв’язку з порушенням трудової, військової, навчальної дисципліни; д) кримінальна – настає за скоєння злочинів, передбачених Кримінальним кодексом. Її застосовують тільки в судовому порядку; є) матеріальна відповідальність – настає за майнові збитки, заподіяні підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на працівника трудових обов’язків.

13. Конституція України – Основний закон держави. Конституція - це основний закон держави, в якому регламентуються основи державного ладу, права, свободи й обов’язки людини та громадянина, система та принципи організації державної влади, територіальна організація держави. Конституція є Основним законом держави оскільки вона : має найвищу юридичну силу; є базою для інших нормативно - правових актів країни; закріплює основи державного ладу; визначає основи правового статусу особистості; визначає взаємовідносини особи з суспільством і державою; є стабільною, тобто забезпечується особливим, ускладненим порядком внесення до неї зміні доповнень; має пряму дію; забезпечується особливим правовим захистом. Конституція має найвищу юри­дичну силу, яка виявляється в тому, що: а) всі закони й підзаконні акти мають виходити з конституції й не суперечити їй. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Консти­туції України і повинні відповідати їй;

б) встановлено особливий, порівняно з іншими законами, порядок прийняття, зміни та відміни конституції; в) існує особливий орган, який здійснює контроль за додержанням конституції. В Україні таким органом є Конс­титуційний Суд України; г) міжнародні договори, до яких приєднується держава, не повинні суперечити її Конституції. Конституційне право сучасної України має джерелом Конституцію України. Вона складається з Преамбули та 15 розділів (161 статей ). Структура Конституції: Преамбула. I. Загальні засади. II. Права, свободи і обов'язки людини і громадянина. ПІ. Вибори. Референдум. IV. Верховна Рада України. V. Президент України VI. Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади. VII. Прокуратура. VIII. Правосуддя. IX. Територіальний устрій України. X. Автономна Республіка Крим. XI. Місцеве самоврядування. ХП. Конституційний суд України. XIII. Внесення змін до Конституції України. XIV. Прикінцеві положення. XV Перехідні положення.

14 Правовий статус мов в Україні. Державною мовою вважається визнана конституцією або чинним законодавством основна мова держави. Такою мовою в Україні є українська мова. Це покладає на державу обов'язок забезпечувати всебічний розвиток функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Конституцією закріплюється обов'язок держави сприяти вивченню мов міжнародного спілкування. Ряд статей Конституції України містить вимоги обов'язкового знання державної мови Президентом України, професійними суддями, суддями Конституційного Суду. У чинному законодавстві України також є обов'язкова вимога знання державної мови в обсязі, достатньому для спілкування, особами, що вступають у громадянство України. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України і визначається законом. Закон “Про мови в Українській РСР” від 28 жовтня 1989 р. містить 6 розділів і визначає державний статус української мови.

15 Державні символи України. Як суверенна держава Україна має усі необхідні державні атрибути, зокре­ма, державні символи, столицю, державну мову. Наявність власної грошової одиниці є важливим виявом державного суверенітету. Конституція України визначає, що грошовою одиницею України є гривня, а столицею України є місто Київ. Важливими ознаками суверенної держави є державна символіка. Державні символи - це встановлені Конституцією або спеціальними законами особливі розпізнавальні знаки даної держави, які уособлюють її суверенітет, а в деяких випадках мають і певний історичний чи ідеологічний зміст. Конституція України встановлює такі символи нашої держави - Державний Прапор, великий і малий Державні Герби, Державний Гімн - і викладає їх загальну характеристику. Державний Герб - це відмінний знак, що є офіційною емблемою держави, яка зображується на прапорах, грошових знаках, печатках та деяких офіційних документах. Згідно Конституції України Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. При цьому головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України) . Державний Прапор - це офіційний відмінний знак (емблема) держави, символ її суверенітету. Згідно Конституції України Державний Прапор України являє собою стяг з двох рівновеликих горизонтальних смуг синього жовтого кольорів. Державний Гімн музикально-поетичний твір, який разом з державним гербом державним прапором є офіційним символом держави. Закон України “Про Державний Гімн України”, прийнятий ВР України 6 березня 2003 року, визначає, що Державним Гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького із словами першого куплету та приспіву твору П. Чубинського в редакції, що затверджена Законом.

16. Громадянство України. Громадянство України - це юридична належність особи до держави Україна, що визначає постійний правовий зв'язок цієї особи з державою, який виявляється у взаємних правах та обов'язках. Згідно ст. 4 Конституції України в Україні існує єдине громадянство. Питання громадянства України регулюються Конституцією Украї­ни, Законом України «Про громадянство України», міжнародними договорами України. Підстави набуття громадянства України. Громадянство України набивається: 1) за народженням; 2) за територіальним походженням; 3) внаслідок прийняття до громадянства; 4) внаслідок поновлення у громадянстві; 5) внаслідок усиновлення; 6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування; 7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздат­ною, опіки; 8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини; 9) внаслідок встановлення батьківства; 10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договора­ми України. Умовами прийняття до громадянства України є: 1) визнання і дотримання Конституції України та законів України; 2) зобов'язання припинити іноземне громадянства або неперебування в іноземному громадянстві; 3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років (ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України понад два роки та постійно проживає на території України, а також на осіб, яким надано статус біженця — термін безперервного проживання на тери­торії України на законних підставах встановлюється у три роки з моменту надання їм статусу біженця). До громадянства України не приймаються особи, які вчинили злочин проти людства чи здійснювали геноцид; засуджені в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину; вчинили на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким злочином. Основним документом, що підтверджує належність особи до грома­дянства України, є паспорт, який громадяни отримують з 16 років. Припиняється громадянство України на таких підставах: внаслідок виходу з громадянства України; внаслідок втрати громадянства України; за підставами, передбаченими міжнародними дого­ворами України. Вихід з громадянства України здійснюється за кло­потанням особи в порядку, встановленому Законом України «Про громадянство України». Вихід з громадянства України не допускається, якщо особу, яка клопоче про вихід з громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену у кри­мінальній справі або стосовно якої в Україні є обви­нувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню. Втрата громадянства України навіть поза бажанням самої особи відбувається: якщо громадянин України добровільно після до­сягнення ним повноліття набув громадянства іншої держави; внаслідок вступу особи на військову службу, в службу безпеки, в правоохоронні органи, органи юс­тиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іноземної держави без згоди на те державних органів України; якщо громадянство України набуто внаслідок по­дання свідомо неправдивих відомостей або фальши­вих документів; якщо іноземець набув громадянство України, але не відмовився від іноземного громадянства або ско­ристався правами чи виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство. Прийняття рішень з питань гро­мадянства здійснюється у формі указів Президента України, а документами, які підтверджують громадян­ство України, є паспорт громадянина України, сві­доцтво про належність до громадянства України, тим­часове посвідчення громадянина України, проїзний документ дитини, посвідчення особи моряка, посвід­чення члена екіпажу та деякі інші документи.

17. Особисті права і свободи людини і громадянина в Україні. Особисті права і свободи людини безпосередньо пов'язані із самою сутністю людини як фізич­ної особи. Це: право на вільний розви­ток своєї особистості (ст. 23); невід'ємне право на життя (ст. 27); право на повагу до її гідності (ст. 28); право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29); право на недоторканність житла (ст. 30); право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); право на не­втручання в особисте і сімейне життя (ст. 32); право на свободу пересування (ст. 33); право вільного вибору місця проживання (ст. 33); право вільно залишати територію України (ст. 33); право на свободу думки і слова (ст. 34); право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію (ст. 34); право на свободу світогляду і віро­сповідання (ст. 35). Невід'ємне право кожної людини на життя є правом, яке закріплене в усіх міжна­родних правових актах. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань Охорона життя людини - один з основних обов'язків держави. Право людини на повагу до її гідності. Повага до гідності людини є обов'язком держави. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Право на свободу та особисту недоторканність. Це право як загаль­ний принцип встановлює межу, яку співробітники правоохоронних та інших державних органів мо­жуть переступити лише у випадках, прямо передбачених законом (затримання особи, яка вчинила злочин, здійснення примусового лікування за визначених законом обставин тощо). Лише суд своїм умотивованим рішенням і тільки на підставі чинного законодав­ства може дати дозвіл на арешт людини і утримання її під вартою. Право на недоторканність житла полягає в тому, що без підстав, передбачених законом, ніхто не вправі увійти до житла проти волі осіб, які в ньому проживають. Принцип недоторканності житла поширюється не тільки на місце постійного проживання особи, а й на місця її тимчасового мешкання у готелях, санаторіях, будинках відпочинку тощо. Право на таємницю листування, телефонних розмов, теле­графної та іншої кореспонденції. Винятки з цього права можуть бути вста­новлені лише судом у випадках, передбачених законом. Право на невтручання в особисте і сімейне життя є одним із суб'єктивних прав людини, пов'язаних із гаран­туванням її свободи. Воно передбачає захист від свавільного втручання в спосіб життя особи та сім’ї, будь яких сторонніх осіб, збереження в таємниці інформації щодо особи та сімейних стосунків. Право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання. Право вільно обирати місце проживання, свободу пересу­вання, право вільного покидання території України та повернення в Україну в будь-який час є правом кожної людини, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Право на свободу думки і слова. Свобода думки взагалі не може бути обмежена, оскільки заборонити можна лише вис­ловлювання певних думок, їх оприлюднення. Право на свободу світогляду і віросповідання було визнане світовим демократичним співтовариством у результаті його тривалої, багатовікової боротьби з реакційними силами - як світської, так і церковної влади.

18. Особливості політичних прав громадян України. Політичні права і свободи – це гарантовані державою права особи брати участь у державному і суспільно – політичному житті. Особливість політичних прав і свобод полягає насамперед у тому, що їх носіями, суб'єктами є лише громадяни України, а не всі особи, які проживають на її те­риторії. До політичних прав громадян належать права: право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36); право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах (ст. 38); право вільно обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38); право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (ст. 38); право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги походи і демонстрації (ст. 39); право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів. (ст. 40); Право громадян на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації дає можливість громадянам брати активну участь у політичному житті суспільства. З метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів громадяни мають право на участь у профе­сійних спілках. На відміну від політичних партій професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі віль­ного вибору їх членів. Право брати участь в управлінні державними справами означає гарантовану громадянам України можливість висловлювати власну думку, виражати волю з усіх питань життя держави і суспільс­тва, сприяти їх втіленню та здійснювати контроль за їх виконанням. Кожен громадянин України має можливість реа­лізувати це право спільно з іншими громадянами. Право брати участь в управлінні державними справами здійснюється громадянами України як безпосеред­ньо, так і через представників, якими, наприклад, є депутати пред­ставницьких органів державної влади. Право вільно обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Дане право забезпечується можливістю вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місце­вого самоврядування. Право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Конституція надає право кож­ному громадянину України, який має право голосу, користу­ватися рівним правом обіймати державні посади, а також посади в органах місцевого самоврядування. Право на мирні збори та маніфестації є можливості завдяки яким гро­мадяни можуть вільно обговорювати актуальні питання держав­ного і суспільного розвитку, протестувати проти будь-яких обме­жень демократії або тих чи інших негативних проявів у політиці, проти порушення їх прав тощо. Право на звернення. Це право передбачає можливість звернення осіб в індивідуальному чи колективному порядку до будь якого органу державної влади чи місцевого самоврядування, а також до їхніх посадових та службових. Недодержання посадовими особами вимог закону надає громадянину право звертатися до суду щодо захисту. Здійснення права громадян на звернення регулюється За­коном України від 2 жовтня 1996 р. "Про звернення громадян".