3.Особливості права у франків

Кримінальне право порівняно з нормами і звичаями пер­вісного ладу також зазнало значних змін. Щораз більше правопорушень, з одного боку, стало відноси­тись до антидержавних і таких, що порушують “загальний спо­кій”, який оберігався королями. Це поняття тлумачилось дуже широко. Порушник “загального спокою” вважався ворогом коро­ля і народу, він ставив сам себе поза законом. Такі злочини нале­жали до компетенції королівських органів.

З іншого боку, існувало ще широке коло правопорушень, які відносили до таких, що стосуються лише потерпілого чи його роду, і які могли бути предметом особистої помсти. Тобто зберігалися залишки кровної помсти, хоча значно звужено коло кровних ро­дичів, що мали право до помсти. Крім того, винуватця не можна було вбивати у власному домі, церкві, дорозі до церкви або до суду чи з них, під час військового походу. Держава зобов'язувала ворогуючі сторони спробувати досягти порозуміння, помиритися, зокрема через сплату винним великого штрафу (головщини), Якщо потерпіла сторона (чи рід) погодилась, а потім передумала, від­мовилась, то підлягала вигнанню з держави, а рід – штрафові (вергельду). Згодом прийняття головщини потерпілою стороною стало обов'язковим – під загрозою королівського покарання. Однак повністю кровної помсти навіть ця норма не ліквідувала. Бо коли винуватець не мав чим сплатити викуп, не було й нікого, хто б йому в цьому допоміг, то видавався потерпілій стороні “з головою”. Злочини у державі франків здебільшого каралися вергельдами, частина з яких надходила на користь держави. При несплаті штрафу винний (коли не віддавався для помсти потерпілій сторо­ні) підлягав судові та відповідному покаранню. Розмір штрафів був великий. Одна особа часто не в змозі була оплатити його, тому залучались усі члени роду, до якого належав правопорушник. Часто й друга сторона (потерпіла), отримавши вергельд, ділила його між членами роду. Це засвідчує про ще міцні пережитки первісно-общинних відносин у франкському сус­пільстві.

Допускалось і звільнення членів роду від колективної сплати штраф за їх бажанням. Для цього слід було з'явитись на со­тенні збори і тут здійснити обрядову церемонію (розламавши над головою чотири вільхові палички і розкинути їх на чотири боки). Це означало розірвання родових зв'язків взагалі. Така особа сто­яла вже поза родом. Тривалий час і при оцінці вчиненого правопорушення брався до уваги лише його “зовнішній результат”, наслідок. Згодом ста­ли братися до уваги й ступінь вини, намір (злочин скотно з намі­ром чи з необережності).Наприклад, при ненавмисному вбивстві прийняття потерпі­лою стороною вергельду було обов'язковим. Відповідальність наступала не лише за власні злочинні дії і батьки (чи опікун) відповідав за підопічного малолітнього, власник тварини – за вбивство нею людини або нанесення шкоди. Існувала навіть відповідальність за неживі предмети, які нанесли комусь смерть, рани, шкоду (наприклад, впало дерево). Так само спочатку не брались до уваги такі поняття, як необхідна оборона чи крайня необхідність. Згодом, приблизно з VII ст., і їх стали враховувати при оцінці вини. Спроба, намагання вчинити злочин спочатку не карались (не було доконаного вчинку), згодом почали каратись. Це саме стосується і підбурювання, намови до злочину та допомоги злочинцю. Покарання у франків були такі: смертна кара (повішення, стинання голови, колесування, спалення, втоплення у болоті, четвертування, розірвання кіньми, побиття камінням); калічницькії кари (відрубування руки (рук), ноги (ніг), пальця, носа, вух, осліплення, кастрація); тілесні покарання (биття батогами, обтинан­ня волосся, таврування); позбавлення честі, вигнання з общини чи держави, штрафи (вергельд), конфіскація майна, ув'язнення. Метою покарань була помста злочинцеві чи його родові, заля­кування інших, а також очищення країни від злочинців, відвер­нення Божого гніву і кари за нашестя, повені, пожежі тощо. Злочини. Найважчими злочинами були злочини проти короля і держави: зрада, образа короля або його родини, замах на їх життя, бунти, повстання, доставка неприятелю продовольства, зброї, коней, дезертирство, фальшування грошей. За них загро­жувала смертна кара або вигнання з конфіскацією майна. Злочин проти життя – вбивство (його найважчою формою було навмисне вбивство, вчинене таємно (murdrum) зі спробою затерти сліди – закопати чи втопити тіло тощо). Розмір вергель­ду за вбивство визначався соціальним положенням вбитого: за вільного франка належав вергельд у 200 солідів; вільного римля­нина – 100, королівського охоронця (антрустіона), графа чи сацебарона – 600 (тобто втричі більше, ніж за вільного франка); за вбивство напіввільного літа – 100, римського колона – 63 соліди. За раба сплачувався вергельд його господареві – 35 солідів; утричі більший вергельд 300 солідів (іноді й ще більше) сплачу­валось за murdrum. За вбивство жінки штраф був утричі вищий, ніж за вбивство вільного франка, а вагітної жінки – вчетверо вищий. Це засвід чує велику повагу до жінки у франкському суспільстві (пережитки матріархату). Потрійний вергельд накладався і за вбивство мало­літнього (до 12 p.). До кваліфікованих видів вбивства (крім murdrum, вбивства групою осіб) відносили ще й такі види, як вбивство свого пана, урядовця і кровних родичів. Вони каралися смертю або великим вергельдом. Злочини проти здоров’я – це завдавання ран, скалічення (від­рубування ноги чи руки, відтинання пальця, вуха, носа, вибиття зуба, ока тощо), удари, що спричинили синці, пухлини. Вони каралися штрафом, зокрема важкі –головщиною. Злочини проти свободи – безправне позбавлення волі, ув'яз­нення, продаж у рабство, насильне захоплення дівчини чи жінки – каралися різними покараннями, переважно штрафами. Розмір штрафу визначався залежно від тяжкості наслідків. Найбільший штраф (дорівнював половині головщини) виплачувався за відру­бану руку, ногу, ніс, виколене око; штраф 50 солідів – за вели­кий палець на руці чи нозі; 35 солідів – за палець вказівний, яким пускають стрілу; 15 – за будь – яке пролиття крові; за насиль­ну крадіжку дівчини чи жінки – іноді смертна кара (для раба, напіввільного); для королівського раба – сплата вергельду, тобто 200 солідів; для вільних – від 3 до 60 солідів, залежно від ступе­ня участі в цьому злочині. Приділено увагу й словесним образам. За образу жінки штраф був удвоє вищий, ніж за образу чоловіка. Передбачалися злочини проти моралі. До них належали по­дружня зрада (але лише стосовно жінки, бо для чоловіка це не вважалося злочином). Карав невірну дружину чоловік – аж до смертної кари включно; її партнер зобов'язаний був сплатити чоло­вікові головщину; статевий зв'язок з кровними родичами карався смертю або конфіскацією майна; статевий зв'язок раба з вільною карався для раба смертю, жінки – безчестям. Майнові злочини. Тут перше місце належало крадіжці. Загальонодіючих статей у “Салічній правді” щодо крадіжки було обмаль, більшість їх мала казуїстичний характер. Розрізняли крадіжку велику і малу. До великої відносили крадіжку рабів, худоби, ко­ней, окремих порід собак і предметів від 40 динарів і вище. Квалі­фікованими її видами була крадіжка із зломом; підробленням ключів серед ночі; в церкві; королівському дворі; в кузні; млині; у війську. Від крадіжки відрізняли пограбування: крадіжку здій- снювали потаємно, пограбування – явно, часто ще з насиллям. Малою крадіжка вважалася на суму до 40 динарів. Покарання за крадіжку були різні – від смертної кари та калічницьких кар до штрафів, безчестя, конфіскації майна тощо. Крім цього, злодій, спійманий “на гарячому”, міг бути вбитий на місці. При малій крадіжці вільний сплачував 15 солідів, великій – 35 і кваліфікованій – 45; для раба: у першому випадку – відшко­дування власникові та 120 ударів батогом, у другому – відшко­дування і штраф або кастрація, у третьому – смертна кара. Окремим видом майнового злочину був підпал (кваліфікова­ним – вночі). Спійманого “на гарячому” можна було безкарно вбити, в інших випадках могла застосовуватись навіть смертна кара (коли хтось із господарів загинув у вогні), штраф тощо.

Закон (і в цьому також виявляється його казуїстичність) охо­роняв недоторканість загорож (штраф 15 солідів); пошкодження чи зруйнування чужої будівлі – 45 солідів; штраф 3 соліди стя­гувався у того, хто пройде по чужому полю плугом чи бороною або ж проїде возом. Відомими були і злочини проти релігії.: чари (виготовлення шкідливих напоїв, що могли спричинити смерть, безсилля, без­плідність, імпотенцію, недозволену любов чи ненависть, накликати стихійне лихо, хворобу, зачарувати зброю); покарання – від смерт­ної кари через спалення до штрафів); фальшива присяга – відти­нання руки чи язика; смертна кара; мародерство (пограбування трупа) та осквернення могили — калічницькі кари, штрафи. Загалом покарання були різними й залежали від соціального становища винного. Від смертної кари, калічницьких, тілесних покарань заможні та знатні люди могли відкупитися.

Висновки

Отже, джерелами права у державі франків були звичаї і постанови королів законодавчого характеру (т.зв. капітулярії). Завойоване населення Галлії жило за римським правом. Збірником звичаєвого права франків була "Салічна правда”, яка виникла приблизно у кінці v ст. Юридичні звичаї, що зафіксовані у "Салічній правді" стосувалися найперше способу життя і побуту франкського села. Зобов'язальне право було найменш розвинене. Для дійсності договору, окрім згоди сторін, необхідно було дотримуватися різноманітних обрядів, наприклад, при продажі лісу – передати гілку дерева, при продажі будинку – передати двері. Давні сімейні звичаї дозволяли одруження через укладення договору про купівлю дружини. Влада батька не була широкою і його опіка над синами закінчувалася по досягненню ними 12-річного віку. Розлучення спочатку дозволялися, але під впливом церкви з 744 р. були заборонені. Церква також вела боротьбу проти шлюбів між близькими родичами, проти викрадення жінок, проти позашлюбних зв'язків. Кримінальне право. "Салічна правда" свідчить про існування у франків пережитків кривавої помсти. Наприклад, коли злодій чинив опір, то потерпілий мав право його вбити. Згодом замість кривавої помсти був введений викуп, розміри якого були передбачені "Салічною правдою". Штрафи за вчинене вбивство були великими і якщо злочинець не міг сплатити штраф за вбивство, то він мав заплатити своїм життям. Штраф за вбивство вільного франка становив 200 солідів, королівського службовця – 600 солідів. Розміри штрафу за крадіжку залежали від вартості украденої речі. Судовий процес. Розгляд справи у суді починався за заявою потерпілого. Потерпілий мав сам сформулювати звинувачення і подати докази насамперед своєї невинуватості. Таким доказом могли бути т.зв. співприсяжники, які могли підтвердити добру репутацію позивача. Доказом вини або невинуватості також були ордалії – тобто випробовування людини розпеченим залізом, киплячою водою. Практикувався також судовий поєдинок, коли сторона, що перемагала в поєдинку, визнавалася такою, що виграла справу.У ранній період існування франкської держави судочинство здійснювалося на зборах вільних людей округу. На цих зборах головував виборний керівни. Рішення або вирок здійснювалося виборними засідателями рахінбургами. З посиленням королівської влади судочинство здійснює граф разом із виборними засідателями. Вищою судовою інстанцією був король. Також судочинство здійснювала церква. Юрисдикція церкви поширювалася на духовенство, вдів, сиріт. Всі ці категорії осіб перебували під захистом церкви. 

Список використаних джерел та літератури

1.Люблинская А.Д. Источниковедение истории средних веков. – издательство ленинградского университета 1955 р.

2. Тищик Б. Й. Історія держави і права зарубіжних країн «середні віки та ранній новий час». – Львів. «світ» 2006 р.

3. Карпова С. П. История средних веков т. 1. – Издательский дом, информ 2001 р.

4.Семенав В. Ф. Істория середніх віків. – Видавниче об’єднання «вища школа», Київ 1975 р.

5.Грацианский Н. П. Социально-экономическая история западно –европейского средневековья. – Издательство академии наук СССР, Москва 1960 р.