2. Характеристика джерел права

У Франкській дер­жаві діяли різноманітні джерела права, причому одного (однорід­ного) права не існувало. Основним джерелом права були звичаї і так звані варварські правди – записи переважно звичаєвого права германських племен. Такі записи з'явилися наприкінці V –початку VI ст. у багатьох племен. Вони були офіційними або приватни­ми збірниками звичаїв племені, які застосовувались у судовій прак­тиці. Часто такі звичаї доповнювались королівськими актами. Карл Великий після прийняття імператорського титулу, як записав його біограф Ейнгарт, зайнявся проблемою кодифікації права свого народу, що було дуже різноманітним і неоднознач­ним. Однак він не встиг цього зробити, видавши лише кілька нормативних актів, які уніфікували окремі правові проблеми, і наказав записати (як підготовлювальні роботи) все діюче у державі право. А діяло тоді різне право, бо існував принцип так званої національної дії права, а не територіальної, тобто кожне плем'я, народність судилося за своїм правом. Зокрема, на тереторії Франкської держави діяли „ Бургундська правда" і “Лангобардська правда" (бургунди і лангобардй входили до складу цієї держави), запис звичаєвого права вестготів („Едикти короля Еврика”). Була ще “Рипуарська правда”, “Алеманська правда”, “Баварська правда” та ін. Усі вони були складені латинською мовою, часто дуже перекрученою, германізованою. Статті цих правд казуїстичні й урегу­льовували тільки деякі правові питання, ті, які найчастіше траплялися у судовій практиці. Як зазначалось, кожна особа судилася своїм правом, неза­лежно від того, де на той час проживало її плем'я на території Франкської держави чи поза її межами. Тому перед судом кож­ному слід було під присягою сказати, до якого племені належить.

Якщо сторони належали до різних племен, то суд або владні органи вирішували, яке право застосовувати, або ж правитель видавав відповідну постанову, якою належало керуватись судові. Так створювалися певні засади міжплемінного, тобто міжнарод­ного права.

Найдавнішим збірником права основного племені франків, які заснували у Галлії Франкську державу – салічних франків – була “Салічна правда”. У найдавнішій редакції вона мала назву “Салічні закони й пакти” (“Pactus Legis Salicae”). Первісний текст цього збірника не зберігся. Допускається, що збірник був записа­ний за часів правління Хлодвіга між 508 і 511 pp., налічував 65 артикулів. Потім він неодноразово доповнювався і частково змі­нювався за королів Хільдеберта І, Лотара I (VI ст.). Збереглись тексти часів Піпіна Короткого і Карла Великого. “Салічна правда” теж була написана варваризованою латин­ською мовою і за часів Карла Великого налічувала вже понад 100 артикулів. У збірнику простежуються сліди первіснообщинних відносин, які зберігалися в суспільстві.

Ще одним джерелом права були правові акти королів кони, що називалися капітуляріями. Назва походить від того, що ці законодавчі акти складалися зазвичай з окремих парагрфів – капітулів (capitula). Вони мали загальний характер, стосувалися всіх жителів держави чи значних її груп. Капітулярії за змістом поділялися на світські (capitularia mundana), церковні (capitularia ecclesiastica) та змішані (capitularia miocta). З огляду територіальної дії вони поділялись на місцеві, що доповнювали або міняли право конкретного племені, та загально­державні (capitularia per se scribenda). Крім капітулярїїв, які доповнювали чи міняли діюче право, правди, видавались капітулярії, що мали самостійне значення. Офіційних збірників капітулярїїв не було створено, але існу­вали неофіційні, записані переважно у монастирях. Один з них – збірник монаха Ансегіса з м. Фонтанела (827 p.). Він містить 29 капітуляріїв (переважно королів Карла Великого, Людовіка Бла- гочесного і Лотара), складається з чотирьох частин: перша і дру­га – церковні капітулярії Карла Великого, Людовіка і Лотара; третя і четверта – відповідно їх світські капітулярії. Збірник набув у державі поширення, навіть королі посилались на нього. Ще один збірник, автором якого був Бенедикт Левіте з Міла­на, з'явився між 848 і 850 pp. і складався з трьох книг. Однак дослідники вважають, що значною мірою він був сфальсифікова­ний, оскільки у ньому за духовенством закріплювались різні пра­ва та привілеї, яких насправді від королів воно не отримувало. До інших джерел права відносились індивідуальні правові акти, що стосувалися конкретних осіб чи організацій, рескрипти, декрети тощо. Вони поділялись на королівські та приватні. Коро­лівські не вимагали підтвердження свідками, слугували повновартісними доказами у суді. Заперечити можна було хіба що автен­тичність такого документа. За недоказаність у його справжності загрожувала смертна кара. Королівські документи поділялись на: 1) diplomata – докумен­ти, які надавали або підтверджували комусь певні права та приві­леї; вони підписувались королем, канцлером і мали королівську печатку; 2) placita – документ, виданий на підставі рішення коро­лівського суду; 3) indiculi –документи, що видавали урядовці. Існували документи приватні, які поділялись на cartae і notіtiae. Cartae (epistola, testamentuni) містили засвідчення волі, дарування, обміну, продажу, тобто засвідчували встановлення пев­них правовідносин, спонукали до дії, у суді слугували доказом. Їх виготовляли нотаріуси, підписували сторони і свідки» Notitiae (memoratorium, breve) були своєрідним протоколом вчинення дій кон­статацією дій або подій, довідкою про щось зроблене, доконане. Джерелом права були й так звані капітулярії – книги, які велись у церквах і монастирях, де записувались надані їм права і привілеї, копії різних документів, у тому числі актів дарування купівлі-продажу. Крім цього, велись інвентаризаційні книги на­явних земель, майна, залежних людей, їх повинностей тощо. Ці книги звались urbaria. З VI ст. у державі франків (за прикладом Риму) почали скла­датися збірники зразків документів, які слід було складати при веденні різних справ, своєрідні формули (formulae). З-поміж інших джерел вони дуже цінні для пізнання і вивчення тогочас­ного приватно-правового життя і правничої практики. Збірники формул мають у науці назви від імен їх укладників (наприклад, Formulae Marculfi), або місцевості, де їх уклали (Formulae Andecavenses чи Turonenses), чи, зрештою, від учених, які їх віднайшли і перевидали (Formulae Salicie Merkelian.