Міністерство науки і освіти, молоді та спорту України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Кафедра історії середніх

віків та візантиністики

Реферат на тему:

«Сім’я і право у франків»

Виконала:

Студентка групи ІСТ – 25

Янцур Леся

Львів – 2011

Зміст

Вступ............................................................................................................................3

1. Сім’я у франків................................................................................................4

2. Характеристика джерел права.....................................................................6

3. Особливості права у франків........................................................................9

Висновки...................................................................................................................14

Список використаних джерел та літератури.....................................................16

Вступ

Серед варварських племен середньовіччя найбільшу увагу до себе привертає Королівство франків, яке вже на першому етапі свого розвитку зуміло сконструювати свій державний апарат з власною, хоч і примітивною, правовою системою. Основою права у франській державі були так звані варварські правди – записи звичаєвого права: “Бургундська правда”, ”Лангобардська правда”, ”Рипуарська правда”, “Салічна правда” та ін. Окрім цих правд у франському королівстві діяли королівські капітулярії, які були найбільш поширені за правління Карла Великого, а також формули та різноманітні трактати. З усіх “варварських правд” особливу цінність для історико-правової науки являє Салічна Правда. Її зміст відображає соціально-економічні і політичні процеси ранніх етапів розвитку класового суспільства, держави і права. Салічна Правда відображує дуже архаїчні відносини в середовищі франків, які стоять на порозі класового суспільства. Це джерело свідчить про сильну майнову диференціацію, про початок розпаду родових і общинних зв”язків. Крім того, вона є найважливішим документом для вивчення майнових відносин ранньофеодального періоду, землеробської общини, прав і обов”язків франків-общинників і членів родової спілки, стародавнього і вкрай примітивного судоустрою і судової процедури. Але попри весь примітивізм вона є справжньою історичною знахідкою; першоджерелом, з якого беруть початок джерела права феодального суспільного ладу Європи.

1. Сім’я

Найкраще сімейні відносини висвітлюються у правових документах. Родина у франків носила патріархальний характер. У сім'ю, очолювану батьком, поруч із спадними входили бічні родичі, рідні та зведені брати, їх дружини. Сім'ї жили під одним дахом разом із челяддю. Шлюб у франків укладався через купівлю дру­жини, тобто влади над нею, в особи, яка до цього часу над нею цю владу здійснювала. Це був своєрідний реальний договір: опікун (батько, дядько, брат та ін.) отримував викупну платню, нарече­ний чи його батько — дівчину. Таку угоду згодом можна було укладати і для майбутнього шлюбу. Тобто вона ставала формаль­ною: опікун дівчини отримував завдаток, а наречений – якусь символічну річ. Наслідки недотримання такого договору були загальнопоширеними. Сама обрядовість укладення шлюбу мала світський характер, рлагословіння священика відбувалося вже після шлюбу. Згодом роль церкви у цій обрядовості зросла. Вона впроваджувала низку обмежень стосовно шлюбу, які остаточно були санкціоновані Карлом Великим. Перепонами для цього стала кровна спорідненість (аж до сьомо­го коліна, згодом – до третього); перебування в іншому шлюбі; одруження з нехристиянкою, між хресним батьком і похресницею чи хресною матір'ю і похресником. Світське право вкрай негативно ставилось до шлюбів із рабами. Вільну особу в такому випадку можна було перетворити на раба. Згоди нареченої на шлюб спочатку не вимагалося: вважалося достатнім, коли була згода її опікуна. З VI ст. згода почала брати­ся до уваги, але не була визначальною.Припинення шлюбу мало місце у випадку смерті одного з по­дружжя, розірвання – за спільною згодою сторін; якщо одна зі сторін невиліковно хвора і давала згоду на розірвання шлюбу з ініціативи чоловіка – у випадку невірності дружини чи її розпус­ної поведінки, безплідності дружини; якщо чоловік одружився, будучи переконаним, що дружина вільна, а насправді вона була рабинею (це саме допускалося і для дружини).

Церква, набуваючи сили і впливу, до розлучень ставилася не­гативно, але світське право їх допускало (аж до ІХ –Х ст.) Особисті стосунки між подружжям зумовлювали домінанту влади чоловіка. Дружина перебувала під його опікою. При пере­селенні чоловіка до іншої місцевості дружина мусила їхати з ним, чоловік мав право карати дружину, в тому числі фізично, міг її у певних випадках покинути, навіть вбити (якщо впіймав із ко­ханцем). У майновому відношенні чоловік управляв і майном дружи­ни, і спільним майном. Дружина могла розпоряджатися своїм майном лише за згодою чоловіка (крім суто особистих речей). І навпаки, чоловік міг управляти майном дружини тільки за її згодою (своїм і спільним — як забажає). До складу майна дружи­ни належало придане, віно, шлюбний подарунок чоловіка. Діти теж підлягали владі й опіці батька. Саме від батька залежало, чи новонароджена дитина стане членом родини. Бать­ко мав право карати дітей за проступки, іноді навіть вбити, або за свої борги віддати в неволю. Іноді дітей (дружину) карали за зло­чини батька (зокрема, якщо він вчинив тяжкий злочин, караний смертною карою, а діти і дружина знали про злочин, але не по­відомили владу). Влада батька над сином припинялася з досягненням останнім повноліття і здатності носити зброю (це робили народні збори), а також з господарською самостійністю; над дочкою, коли вона вийшла заміж або вступила до монастиря. Існував у франків інститут опіки, причому двох видів – з приводу віку і з приводу статі. Перша здійснювалася над неповно­літніми дітьми померлого, друга – над дочками, хоч би й повноліт­німи, померлого. На ранніх стадіях опікою займалася община, потім – найближчі кровні родичі по чоловічій лінії, а “верховною" опікою – король. Усиновленню (удочерінню) у праві франків було приділено вкрай мало уваги, хоч воно і було відомим. Передусім це дозволя­лося особам бездітним і здійснювалося формально-символічним актом (посадженням на коліно, накриттям своїм одягом тощо) у присутності свідків.