Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Австрійської імперії

Адміністративно-територіальна труктура, створена австрійською владою на теренах Галичини — Королівство Галичини і Лодомерії, — поділялась на дванадцять округів (дистриктів): Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславський, Стрийський, Самбірський, Сяноцький і Перемишльський. Адміністративно-політичним центром був Львів. До 1849 р. окремим округом до цього «королівства» входила Буковина (також без етнічного поділу, хоча тоді вже Північна Буковина вирізнялася переважаючим українським населенням, а в Південній Буковині більшість населення становили румуни), надалі вона стала окремою провінцією. Адміністративно-політичним центром Буковини було місто Чернівці. У місцевому сеймі (законодавчому органі краю) надійно заправляла польська шляхта, хоча й вона не була вирішальною силою місцевого управління. Повнота всієї адміністративно-політичної влади зосереджувалася в руках губернатора, якого призначав сам австрійський імператор. Імператорський уряд призначав і склад членів магістратів, які керували соціально-економічним життям міст. У селах адміністративна і поліцейсько-судова влада цілком належала великим землевласникам та їхнім управителям (посесорам) і наглядачам (мандаторам). Закарпаття залишалося у складі королівства Угорщина, яке теж було частиною Австрійської імперії, і підпорядковувалося Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню. Закарпатські землі поділялись на чотири адміністративно-політичні регіони (жупи): Ужанський, Берегівський, Угочанський, Мармароський. Призначені королем адміністратори (як правило, з великих землевласників) прозивалися жупанами. Через підпорядковані їм управління жупани здійснювали адміністративну, фінансову, судову і навіть військову владу. Вища австро-угорська влада розглядала українські землі як колоніальний сировинний придаток до промислово розвинутих центральних та західних провінцій імперії. Феодально залежні українські селяни, які становили абсолютну більшість населення Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття, були найзнедоленішими в Австрійській імперії. Середня тривалість життя не перевищувала 30—40 років, а рівень народжуваності протягом десятиріч поступався рівню смертності.

Питання 2 установи

Державний лад. Австрійська монархія була багатонаціо­нальною державою, в якій у XVIII ст. — першій половині XIX ст. спадковий монарх зосереджував у своїх руках усю повноту законо­давчої, виконавчої, військової і судової влади. Польські, румунські й угорські поміщики ввійшли в тісний контакт з австрійськими правлячими колами, використовуючи австрійський державний апа­рат для збереження свого панування.

Більша частина західноукраїнських земель була об’єднана в адміністративно-територіальну одиницю, яка мала назву «Коро­лівства Галичини і Володимерії з великим князівством Краківським і князівствами Освенцімським і Заторським».

Для ведення галицьких справ у Відні в 1774 р. була створена Галицька надвірна канцелярія. її очолював канцлер, який, по суті, виконував функції голови уряду. Останній керувався двома прин­ципами: по-перше, кожну з націй, підлеглих австрійському пану­ванню, тримати в шорах за допомогою решти націй, що перебували в такому самому становищі; по-друге, — і це взагалі є головним принципом усіх абсолютистських монархій — спиратися на два класи: феодальних землевласників і на могутніх грошових ділків, урівноважуючи водночас вплив і силу кожного з цих класів впли­вом і силою іншого. Об’єднання в межах однієї провінції польських і українських земель сприяло посиленню гноблення обох слов’янсь­ких народів австрійським урядом.

Австрійський абсолютизм зберігав деякі зовнішні форми ста­нової організації. У 1775 р. у Галичині був заснований провінційний становий, так званий постулатовий сейм, в якому засідали «избран­ные представители» трьох станів: магнатів, лицарів і представників найбільших королівських міст (фактично право посилати своїх двох представників було надане тільки Львову і ніколи не поширю­валося на інші міста). Компетенція і діяльність сейму переконують, що ця установа була тільки показною формою станової монархії, зовнішньою поступкою, що аж ніяк не обмежувала абсолютизм. Край існуванню галицького станового сейму поклала революція 1848 рА

Сесії сейму скликалися щорічно. Головував у сеймі губерна­тор Галичини або один із членів сейму, призначений імператором. Виконавчим органом сейму був постійний комітет у складі семи де­путатів, обраних сеймом зі свого складу на шість років. Депутати приступали до виконання своїх обов’язків тільки після затвер­дження їхніх кандидатур імператором. Отже, галицький становий сейм був покликаний слугувати тільки декорацією абсолютист­ських порядків.

У Галичині існувало губернське управління на чолі з губерна­тором, наділеним досить широкими повноваженнями. Губернатора призначав і зміщував імператор. Губернатор був керівником краю. Його діяльність суворо контролювалася австрійським урядом. Він був незалежним від станового сейму і його виконавчого органу — станового комітету (акти сейму в обов’язковому порядку вимагали санкції імператора). До 1848 р. губернаторами Галичини признача­лися виключно австрійці. Таким чином, губернське управління яв­ляло собою основний орган, що проводив австрійську поміщицько-буржуазну політику в Галичині.

Після захоплення Галичини Австрією скасовувався колишній адміністративний поділ на воєводства і повіти і вводився новий, де­що відмінний від інших австрійських провінцій, поділ на циркули і дистрикти. Спочатку Галичина поділялася на шість циркулів у ме­жах колишніх польських воєводств (Белзький, Краківський, Люб­лінський, Подільський, Сандомерський і Червоно-Руський), які, у свою чергу, розпадалися на 18 дистриктів. У 1782 р. поділ на дис­трикти скасували, залишивши поділ на 18 циркулів, які називалися також округами (Бережанський, Бохенський, Вадовицький, Же-шувський, Жовківський, Злочівський, Коломийський, Львівський, Пе-ремишлянський, Самбірський, Сандецький, Станіславський, Стрий-ський, Сяноцький, Тарновський, Тернопільський, Чортківський і Ясловський). У 1786 р. 19-м циркулом стала Буковина, і лише у 1849 р. на вимогу буковинської буржуазії вона відокремилася від Галичини в окремий край. Циркули очолювали призначені імпера­тором окружні старости. До їхньої компетенції належали усі ад­міністративні й поліцейські справи, нагляд за торгівлею і промисло­вістю, призов на військову службу тощо.

У 1846 р. було проведено новий адміністративно-територіаль­ний поділ, згідно з яким усю територію Галичини розділили на 74 повіти (місцями вони називалися староствами) на чолі зі староста­ми і начальниками повітів.

Австрійський уряд низкою послідовних заходів зводив на­нівець самоврядування в містах. У 1786 р. було ліквідовано Магде­бурзьке право у Львові. Внаслідок дріб’язкової урядової регламен­тації самоврядування тут залишалося тільки обмежене право судо­чинства й управління громадським майном. Однак і в цих питаннях державні власті здійснювали свій контроль. На території багатьох міст Західної України створювалися «юридики» — ділянки, виклю­чені з підпорядкування міській владі і судочинству. Вони підпоряд­ковувалися окремим світським або духовним феодалам.

Політичний лад західноукраїнських земель повністю відпо­відав інтересам місцевих феодалів. Однак формування адміністра­тивного апарату в центрі і на місцях здійснювалося майже виключ­но силами окупаційних властей. Галичина, на думку деяких авто­рів, перетворилася в Ельдорадо для багатьох авантюристів, які могли тут стати впливовими чиновниками. Туди «потяглися, — пи­сав великий український мислитель Іван Франко, — довгі ряди німецьких і чеських чиновників, які протягом десятиліть наводню­вали край для служби, для хліба і кар’єри». У першій половині XIX ст. розгалужений адміністративно-бюрократичний апарат на­лічував близько 40 тис. чиновників. Вони заполонили численні, німецькомовні канцелярії і володарювали над населенням Галичи­ни, чисельність якого у 1846 р. становила 2438 тис. осіб.

На керівні посади призначалися люди, які не тільки належали до заможних класів, а й пройшли вишкіл в австрійському бюрократичному державному апараті і звикли до тяганини і хабарів. Це підтверджується численними матеріалами, що зберігаються в ар­хівах Відня, Кракова, Львова. Наприклад, один з перших старостів Львівського циркула граф Страсольдо вкрав величезну суму дер­жавних грошей і втік за кордон. В аморальній поведінці звинувачу­вався у 1808 р. навіть голова Львівського апеляційного суду Фер-вандт. Німецько-австрійська бюрократія була представницею фео­дально-абсолютистської державної машини, що виражала інтереси всього класу феодалів.

Характерною особливістю було те, що австрійський уряд не створив на західноукраїнських землях низової ланки управління. Політична влада у сільських місцевостях передавалася поміщикам (домініям), зміцнюючи у такий спосіб феодальні порядки. Поміщик призначав з трьох кандидатів, обраних селом, війта. Однак компе­тенція останнього була незначною, і якщо село налічувало не мен­ше ЗО дворів, війт за виконання своїх обов’язків звільнявся на один день щомісяця від панщини. Виконавчим органом поміщика були так звані мандатори (уповноважені), засновані у 1781 р. їх утриму­вали поміщики, а на посаду затверджували окружні старости.

Мандатори формально були державними чиновниками з пов­новаженнями від окружної влади, а фактично — службовцями до­мінії, оскільки плату одержували від поміщика. Влада мандатора мала універсальний характер — вони збирали податки, встановлю­вали різні повинності, доставляли рекрутів, виконували поліцейські функції, судили по першій інстанції, користувалися правом тілес­ного покарання тощо. В селах мандатори вважалися «всесильними сатрапами», і скарги на їхні дії ніколи не давали бажаних резуль­татів, а навпаки, погіршували становище селян. Маючи величезні можливості для сваволі, мандатор ставав грозою для селян, об’єк­том їхньої ненависті. Побоюючись помсти з його боку, селянин не насмілювався звернутися зі скаргою на нього до поміщика або до вищої інстанції. Безрезультатні, як правило, скарги мали найне-приємншгі наслідки для особи, яка скаржилася. Посада мандаторів у Галичині і Буковині була скасована лише у 1856 р.

Наприкінці першої половини XIX ст. відповідно до австрійсь­кої конституції 1849 р. і нового адміністративно-територіального поділу для управління окремими провінціями (вони дістали назву коронних країв), імператор призначав наділених широкими повно­важеннями намісників (до цього вони називалися губернаторами). У вересні 1850 р. для Галичини та інших австрійських провінцій бу­ло видано крайовий статут, який передбачав поділ краю на три округи (Краківський, Львівський, Станіславський) і створення трьох окружних сеймів, а також центрального і крайового комітетів. Дія­льність цих органів ставилася під суворий контроль призначеного імператором намісника. Поділ Галичини на три округи передбачав поділ її населення на три групи за національностями: Краківський округ — з польським населенням, Львівський — з польським і українським населенням і Станіславський — з українським насе­ленням. Це була невдала спроба стерти національні суперечності в Галичині, де поляки становили 45,9% населення, українці — 45,4%, євреї 7,1%, інші — 1,6%.

У зв’язку з воєнними і політичними подіями австрійські влас­ті встановлювали в окремих районах західноукраїнських земель тимчасове правління з надзвичайними повноваженнями. Так, тери­торія Північної Буковини з 1774 р. до 1785 р. управлялася військо­вою владою. Воєнний стан вводився на окремих територіях і в пер­шій третині XIX ст.

Основними адміністративно-територіальними одиницями За­карпаття були жупа і комітат. Існувало чотири жупи: Бережан­ська, Мармарошська, Ужгородська та Ужанська, на чолі яких стоя­ли чиновники — жупани, котрі призначалися королем з вищої аристократії. У 40-х роках XIX ст. канцелярії, що здійснювали по­літичне керівництво, очолювали наджупани, а виконавчі функції перейшли до піджупанів, які підпорядковувалися наджупану, а також міністерству внутрішніх справ. Жупи підрозділялися на комітати управління, до яких входило ЗО—40 осіб (окружні началь­ники, секретарі, касири, землеміри, збирач податків та ін.). Най­нижчою посадовою особою був староста села, який призначався феодалом. Після реформи (1764—1772 pp.) старости обиралися на один рік.

Крім адміністративно-територіального поділу, в Закарпатті існував і територіально-економічний — домінії. Останні об’єднува­ли землі з містами і селами, які належали феодалу, церкві та дер­жаві. До складу домінії входила система «ключів», які складалися з кількох фільварків. Відомими були такі домінії, як Ужгородська, Великобичківсько-Мармарошська (державна), Мукачево-Чинадіїв-ська домінія графа Шенборна та ін.

Місцевими органами самоврядування з дуже обмеженими по­вноваженнями були так звані представництва, але наприкінці