4.1. Сутність права власності та його правове регулювання

Поняття «власність» і право власності. Власність є матеріальною основою суспільного розвитку. Як науковий термін вона вживається у двох аспектах: а економічному і юридичному. В економічному аспекті — це присвоєння ма­теріальних благ, сутність якого полягає в належності наявних засобів виробниц­тва й одержаних продуктів праці державі, територіальним громадам та окремим колективам чи індивідам. Належність (присвоєння) у цьому разі означає став­лення суб'єкта присвоєння до певних матеріальних благ як до своїх і відповідно ставлення до них усіх інших осіб — як до чужих. Це матеріально-речовий аспект процесу присвоєння, який характеризує ставлення людей до речі.

Інший аспект присвоєння матеріальних благ — це суспільні відносини власності, які характеризують відносини між людьми, що ґрунтуються на розмежуванні «мого» і «чужого». Сутність його полягає в пануванні власника над річчю та усуненні всіх інших суб'єктів від речі, тобто в недопущенні будь-яких перешкод власнику в пануванні над річчю з боку невласника.

Саме тому економічні відносини закріплюються, регламентуються і захи­щаються державою за допомогою норм права. Врегульовані правовими норма­ми, економічні відносини здійснюються як правовідносини і виступають у такій юридичній категорії, як право власності в сучасних державах.

У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут права влас­ності. Праву власності належить головне місце у системі речових прав. У свою чергу, речове право — це найбільш об'ємний і важливий правовий інститут у всіх правових системах світу. Йому присвячено відповідні розділи цивільних кодексів, спеціальні закони країн.

Речові права характеризуються двома основними ознаками:

1) вони прямо передбачені законодавствами. Особа не може за своїм бажан­ ням створювати будь-які різновиди речових прав;

2) належать до прав абсолютних, за яких правочинності носія права відповідає обов'язок всіх інших осіб визнавати їх дію й утримуватися від їх порушення.

Право власності охоплює права: володіння, користування та розпоряджен­ня майном.

Право володіння — надане законом право фактичного володіння річчю.

Право користування — заснована на законі можливість експлуатації майна, добування з нього корисних властивостей, одержання плодів і прибутків.

45

Право розпорядження — надана законом можливість на власний розсуд чи­нити дії, що визначають юридичну долю майна, наприклад, продаж, дарування, знищення.

Право власності виникає на основі норм права й за наявності певних юри­дичних чинників та підстав, способів набуття цього права. Способи набуття права власності:

1. Первинні (право виникає вперше): виробництво, переробка речі, прид­ бання плодів, збільшення кількості речей (наприклад, до будинку прибудували сауну), присвоєння безгосподарних речей; давність — факт тривалого во­ лодіння чужим майном. «Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом деся­ ти років або рухомим майном — протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом» (ч. 1 ст. 344 ЦК України).

2. Похідні (у порядку правонаступництва): з волі власника, наприклад до­ говір і одностороння угода; всупереч волі власника (націоналізація, конфіс­ кація, реквізиція).

Для ринкової системи господарювання характерним є те, що в її основу по­кладено захист права власності, зокрема приватної, кому б вона не належала — вітчизняному чи іноземному суб'єкту права власності.

Захист права власності виявляється: у захисті відносин власності за нор­мального, непорушеного стану; у відновленні порушених відносин власності.

Способи захисту відносин власності:

1. зобов'язально-правові: позови з відшкодування, позадоговірної шкоди (танкер розлив нафту І заподіяв величезний збиток рибному господарству); по­ зови з відшкодування шкоди, заподіяної безпідставним збагаченням (гроші надіслано за Іншою адресою, а одержувач їх не віддає);

2. дії щодо відшкодування збитків, заподіяних під час порушення до­ говірних зобов'язань.

Існують такі види позовів для захисту прав власності: у праві континенталь­ної Європи — речово-правові; у країнах загального права — спеціальні види позовів.

У континентальній Європі (як і в Україні) застосовують віндикаційнІ та не-гаторні позови.

Віндикаційний позов — вимагання неволодіючим власником від непра­вомірно володіючого невласника своєї речі (майна). Позивачем є власник, який втратив володіння річчю (вкрали, загубив, передав іншій особі в тимчасове кори­стування, а та відмовляється її повернути), але не втратив права власності на неї. Відповідачем за цим позовом є особа, яка неправомірно володіє чужою річчю.

Негаторний позов — позов про припинення неправомірних дій. Наприклад, ситуація, коли перед вашим гаражем вивантажили купу цегли, і ви не можете виїхати, тобто користуватися своїм гаражем.

Щодо іноземних осіб практично у всіх державах застосовується національ­ний режим захисту права власності.

46

Крім внутрішнього законодавства кожної держави питання регулювання прав власності розглядаються у міжнародних конвенціях і міждержавних уго­дах. Щодо МПрП це такі міжнародні акти:

Конвенція про обмеження відповідальності власників суден внутрішнього плавання від 1 березня 1973 p.;

Міжнародна конвенція про обмеження відповідальності власників морсь­ких суден від 10 жовтня 1957 p.;

Конвенція про заснування Всесвітньої Організації Інтелектуальної Влас­ності від 14 липня 1967 p.;

Паризька конвенція про охорону промислової власності від 20 березня 1883 р. (Україна приєдналася до Конвенції 25 грудня 1991 р.) та ін.

Регулювання права власності у законодавствах різних країн. Сам факт визнання права власності, зміст цього права, обсяг дієздатності та правоздат­ності власників можуть бути у різних країнах неоднаковими. Відомо, що питан­ня дієздатності особи, пов'язані зі здійсненням нею операцій з рухомим майном, багато в чому залежать від законодавства країни, де знаходиться майно.

У кожній країні існує свій підхід до поділу майна (речей) на рухоме і неру­хоме. У державах романо-германської (континентальної) правової системи існує чітке визначення поняття власності. Йому і питанню речового права за­галом присвячено окремі розділи цивільних кодексів різних країн: у французь­кому Цивільному кодексі 1804 р. з трьох книг — книга II «Про майно і різно­манітні видозміни власності»; у німецькому Цивільному укладенні 1896 р. з п'яти книг — книга III «Речове право»; у швейцарському Цивільному кодексі 1907 р. з чотирьох книг — книга IV «Право власності»; в австрійському Цивільному кодексі 1811 р. із трьох частин — друга частина «Речове право»; у шведському Кодексі 1734 р. з дев'яти розділів — четвертий «Про неру­хомість», значно оновлений у 1970 р. Отже, у країнах «родини континенталь­ного права» питанням прав власності приділяється багато уваги, і в них це пра­во є окремим правовим інститутом.

Країни англосаксонської (загальної) системи права мають свої особливості. Це право залишається переважно судовим, правом судового прецеденту. В Англії немає галузевих кодексів європейського типу, в англійському праві відсутній поділ права на публічне і приватне. Право США містить кодекси, невластиві праву Англії. В деяких штатах діють цивільні кодекси, в 25 штатах — цивільно-процесуальні.

У цивільному законодавстві багатьох держав наявне досить чітке розмежу­вання між рухомим та нерухомим майном. Так, у Цивільному кодексі Франції дається широка концепція поняття нерухомих речей. До них кодекс відносить нерухомість:

1. за природою — будинки, споруди, землю;

2. за призначенням:

речі, призначені для обслуговування нерухомості — машини, інструменти, сировина, худоба в маєтку; те, що належить до нерухомого майна, — земельні ділянки; незібраний урожай; предмети, які власник землі помістив на свою ділянку для обслуговування та експлуатації (наприклад, тварини для оброблен­ня землі, рільничі знаряддя); речі, поєднані із землею назавжди; узуфрукт (ко-

47

ристування річчю, що належить іншій особі, із присвоєнням принесених нею плодів за умови збереження суті речі) на нерухомі речі; сервітути (право корис­тування чужим майном) або земельні повинності (земельні сервітути); позови щодо повернення нерухомості.

Рухомими за нормами цього кодексу вважаються речі, які можуть змінюва­ти своє місцезнаходження (скажімо, рухаються самі); зобов'язання та позови, щодо сплати грошових сум чи права на рухомі речі; акції або частки у фінансо­вих, торговельних та промислових компаніях; тимчасові чи довічні ренти, сплачувані державою або приватними особами (статті 516-529 Цивільного кодексу Франції).

У Федеративній Республіці Німеччина визначено вужче, ніж у Франції, поняття нерухомості: земля І складові частини земельної ділянки. До рухомого майна належить усе, що не є складовими земельної ділянки. Такі ж визначення поняття рухомого та нерухомого майна Існують в Італії та Японії. Відповідно до Цивільного кодексу Португалії до нерухомих речей належать міські й сільські будівлі та споруди; води; дерева, кущі, плодові насадження, якщо вони тісно пов'язані з землею; спадкові права на зазначене майно; частини сільських та міських споруд; будь-яка рухома річ, поєднана назавжди з ними. Усі інші речі вважаються рухомими (статті 204-205) і обліковуються у спеціальних реєстрах (ст. 205). Приблизно таким самим за змістом є поділ речей на рухомі та нерухомі у багатьох Інших державах.

У цивільному праві Болгарії одним з критеріїв віднесення майна до нерухо­мості є фізичний зв'язок об'єкта із землею. Тому нерухомістю вважають зем­лю, насадження та будівлі. До рухомого майна належать, зокрема, цінні папе­ри, транспортні засоби, речі особистого користування. У законодавстві Швеції чітке розмежування майна на рухоме й нерухоме досягається переліченням нерухомого майна (земля, будівлі, устаткування, речі, якими обладнаний буди­нок, тобто ліфти, радіатори, труби тощо). Кодекс про нерухоме майно містить положення щодо зазначених об'єктів.

У США та Англії класифікація майна на рухомість або нерухомість застосо­вується тільки щодо суб'єктів іноземного права. Але існує розподіл на реальні та персональні речі, наприклад, річ у володінні та річ у вимозі є річчю персо­нальною, а річ, що перебуває в оренді, — реальною, але нею не володіють.

Віднесення речей до рухомих і нерухомих має певні правові наслідки: не­однакова форма посвідчення права власності та укладання угод на ці види май­на. Наприклад, у Німеччині обов'язковою є письмова форма, що потребує офіційної реєстрації в письмовому реєстрі. За законодавством ніяке речове право на нерухоме майно не може виникнути і припинитися без занесення Його до Земельної книги. Для угод із рухомими речами не потрібно спеціальних формальностей.

Особливим типом правової системи є система мусульманського права. Оскільки в Корані питанням власності не приділено окремої уваги, то й у му­сульманському праві власність ніколи не становила спеціального предмета досліджень.