14.4. Порядок приведення до виконання іноземних арбітражних рішень. Екзекватура

У жодній державі іноземні арбітражні рішення не мають безпосередньої ви­конавчої сили. Для їх примусового виконання потрібне відповідне розпоряд­ження компетентного органа цієї країни — як правило, суду. За загальним пра­вилом для виконання арбітражні рішення повинні бути представлені в компе­тентний суд, який у певній формі приймає одне з двох рішень: визнати і привести арбітражне рішення до виконання або відмовити у визнанні та приве­денні його до виконання.

У різних країнах діє різний порядок приведення до виконання іноземних арбітражних рішень, але всі вони можуть бути зведені, згідно з класифікацією О. Брунцевої, до чотирьох основних моделей:

1. депонування чи реєстрація рішення в суді або іншому компетентному органі, після чого воно може бути виконане як рішення місцевого суду;

2. виконання арбітражного рішення безпосередньо, без його депонування чи реєстрації (але для цього може бути потрібен дозвіл суду на виконання);

3. звернення до суду із проханням про визнання та виконання рішення (ек­ зекватура);

4. пред'явлення в суд позову на підставі арбітражного рішення як свідчення наявності боргового зобов'язання, що підлягає судовому захисту. До цього спосо­ бу вдаються тільки за відсутності можливості застосувати жоден інший спосіб.

Найчастіше на практиці застосовується третя модель. У широкому значенні термін «екзекватурування» — це процедура, здебільшого судова, що полягає у на­данні арбітражному рішенню виконавчої сили, тобто здатності бути приведеним до виконання із застосуванням, у разі потреби, примусових заходів з боку держав­них органів щодо зобов'язаної особи чи її майна. За системи екзекватурування компетентна інстанція після розгляду в спрощеному провадженні дійсності

332

рішення і без судового розгляду за участю сторін, як правило, видає виконавчий документ — наказ про виконання на прохання заінтересованої сторони.

Т. Яблочков дає таке визначення екзекватуруванню: «Exequatur є ухвалою суду, якою державна влада наділяє іноземне судове рішення виконавчою фор­мулою, іншими словами, дає цьому рішенню на її території сприяння закону та допомогу місцевої влади».

Екзекватурування арбітражного рішення додає рішенню як виконавчої сили, так і визнання; відмова в ньому виключає і можливість визнання рішен­ня. Постанова суду про визнання і виконання іноземного арбітражного рішен­ня в різних країнах має різні форми. Так, в Україні та Росії суд виносить ухвалу, на підставі якої видається виконавчий лист, у США суд підтверджує арбітраж­не рішення, що потім підлягає виконанню як судове рішення.

Умови визнання і приведення у виконання іноземних арбітражних рішень. Ці умови та підстави, на яких у виконанні рішень може бути відмовлено, передбачено у статтях 3-6 Нью-Йоркської конвенції. Умовою визнання і вико­нання іноземного арбітражного рішення є надання в компетентний суд доку­ментів, передбачених у п. 1 ст. 4 цієї конвенції. Вони подаються стороною, яка просить виконання арбітражного рішення, і містять:

1. належним чином засвідчене справжнє арбітражне рішення або його копію;

2. справжню арбітражну угоду або належним чином засвідчену її копію.

Поданням цих документів вичерпуються обов'язки кредитора арбітражно­го рішення. Суд не вправі жадати від нього ніяких інших документів. Подання до суду стороною-стягувачем відповідного клопотання з необхідними доку­ментами та дотримання визнання і приведення до виконання арбітражного рішення є підставою для задоволення такого клопотання. Закон України «Про визнання і виконання в Україні рішень іноземних судів» у ст. 6 передбачає роз­ширений перелік документів, які мають бути представлені в суд, але такий пе­релік є вичерпним, якщо в міжнародному договорі України не визначено доку­менти, що додаються до клопотання, а саме:

засвідчена у встановленому порядку копія рішення іноземного суду, про примусове виконання якого подається клопотання;

офіційний документ про те, що рішення іноземного суду набуло чинності (якщо це не зазначено в самому рішенні);

документ, який підтверджує, що сторона, щодо якої ухвалено рішення іно­земного суду і яка не брала участі в судовому процесі, була вчасно і належним чином сповіщена про час і місце розгляду справи;

документ, що визначає, в якій частині чи з якого часу рішення іноземного суду підлягає виконанню (якщо воно вже виконувалося раніше);

документ, що підтверджує повноваження представника (якщо клопотання подається представником);

засвідчений відповідно до законодавства переклад наведених документів ук­раїнською мовою чи мовою, передбаченою міжнародним договором України.

Наведені вище документи надаються не самі по собі. Вони повинні^супро­воджувати письмове клопотання («прохання», за термінологією Нью-Йорксь­кої конвенції) про визнання і виконання арбітражного рішення, хоча Конвенція про нього і не згадує. Замість цього вона вказує, що визнання і приведення

333

до виконання арбітражних рішень здійснюються «відповідно до процесуаль­них норм тієї території, де запитується визнання і приведення до виконання цих рішень». Типовий закон ЮНСІТРАЛ (п. 1 ст. 35) прямо вимагає від заінте­ресованої сторони представлення в суд письмового клопотання.

Документи, складені іноземною мовою, повинні бути надані суду в пере­кладі на офіційну мову держави, де запитується визнання і виконання рішення. Згідно із п. 2 ст. 4 Конвенції переклад засвідчується офіційним чи присяжним перекладачем, дипломатичною чи консульською установою. Нью-Йоркська конвенція була підготовлена і набула чинності до підписання Гаазької кон­венції 1961 р., шо скасовує вимогу консульської легалізації іноземних офіційних документів. Нью-Йоркська конвенція зазначає необхідність пред­ставлення суду арбітражного рішення й арбітражної угоди «при поданні про­хання про визнання і виконання арбітражного рішення», тобто обох доку­ментів одночасно.

Терміни пред'явлення іноземного арбітражного рішення до виконан­ня. Стаття 3 Нью-Йоркської конвенції передбачає, що прийнята у державі — учасниці Конвенції виконавча процедура для іноземних рішень може бути об­тяжливішою, ніж для внутрішніх. Один з аспектів можливої процесуальної відмінності — термін давності для виконання арбітражних рішень. У підходах країн-учасниць наявні розбіжності. Так, в одних країнах арбітражне рішення «діє» безстрокове і може бути пред'явлене до виконання у будь-який час, в інших законодавство встановлює для цього спеціальні терміни.

В Україні (як і в багатьох колишніх республіках СРСР), згідно зі ст. З Зако­ну України «Про визнання і виконання в Україні рішень іноземних судів», за винятком деяких випадків, «рішення іноземного суду, може бути пред'явлене до примусового виконання в Україні протягом трьох років з моменту вступу рішення в законну силу». Іншими словами, кредитор рішення може звернутися до компетентного українського суду із клопотанням про визнання і виконання цього рішення протягом трьох років з моменту набуття ним чинності. У свою чергу, ст. 84 Закону України «Про виконавче провадження» передбачає, що «виконавчий документ, виданий у встановленому порядку на підставі рішення іноземного суду чи арбітражу, може бути пред'явлений до примусового вико­нання протягом трьох років з моменту вступу рішення в законну силу».

Терміни для пред'явлення іноземних арбітражних рішень до виконання, крім внутрішнього законодавства можуть встановлюватися багатосторонніми і двосторонніми міжнародними договорами. Прикладом може бути Московська конвенція 1972 р. Пункт 5 ст. 4 передбачає, що арбітражні рішення, винесені на підставі цієї Конвенції і не виконані добровільно, можуть бути пред'явлені до примусового виконання протягом двох років. Цей термін обчислюється з дня вручення арбітражного рішення стороні, що вимагає виконання, а в разі надси­лання рішення поштою — з дати штемпеля поштового відомства про прийнят­тя рекомендованого листа до відправлення. Щодо мирової угоди зазначений термін обчислюється з дня ухвалення такої угоди.

Законодавство деяких держав передбачає різні терміни для пред'явлення до виконання іноземних і внутрішніх арбітражних рішень. До останніх можуть належати рішення міжнародних комерційних арбітражів, винесені на території

334

даної країни. Так, наприклад, у США іноземні арбітражні рішення можуть бути пред'явлені до виконання протягом трьох років, внутрішні — протягом року.

Міжурядовою Угодою про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності від 20 березня 1992 р. передбачається, що держави — учасниці СНД взаємно визнають і виконують рішення компе­тентних судів, що набули чинності. Це означає, що рішення, винесені компе­тентними судами однієї держави-учасниці, підлягають негайному виконанню на території інших держав-учасниць.

Проте у приведенні до виконання рішення може бути відмовлено на прохання сторони, проти якої воно спрямоване, за умови, що ця сторона надасть компетент­ному суду за місцем, де запитується приведення до виконання, докази того, що:

судом запитуваної держави — учасниці СНД раніше було винесено рішен­ня, що набуло чинності, у справі між тими самими сторонами, щодо того само­го предмета і на тій самій підставі;

наявне визнане рішення компетентного суду третьої держави—учасниці або держави, що не є учасницею СНД, щодо суперечки між тими самими сторо­нами, щодо того самого предмета і на тих самих підставах;

суперечку відповідно до даної Угоди вирішено некомпетентним судом;

іншу сторону не було сповіщено належним чином про процес;

минув трирічний термін давності пред'явлення рішення до примусового ви­конання.

За сформованою практикою приведення до виконання судових рішень на території держав — учасниць СНД здійснюється за клопотанням заінтересова­ної сторони, що разом з належним чином оформленими документами спрямо­вується на ім'я Міністерства юстиції запитуваної держави через Міністерство юстиції держави-стягувача.

До клопотання додаються:

1. належним чином засвідчена копія рішення, про примусове виконання якого порушено клопотання;

1. офіційний документ про те, що рішення набуло чинності;

2. доказ повідомлення іншої сторони про процес;

3. виконавчий документ.

Відмова у визнанні та приведенні до виконання іноземних арбітражних рішень. У разі надання заявником усіх передбачених у ст. 4 Нью-Йоркської конвенції документів суд зобов'язаний визнати і виконати іноземне арбітражне рішення, якщо тільки сторона, проти якої воно спрямоване, не доведе наяв­ності однієї чи кількох підстав для відмови у виконанні, наведених у п. 1 ст. 5 Нью-Йоркської конвенції, або якщо сам суд не визначить наявність однієї або двох підстав, передбачених п. 2 цієї статті.

Згідно з п. 1 ст. 5 Нью-Йоркської конвенції у визнанні та приведенні до ви­конання рішення може бути відмовлено на прохання тієї сторони, проти якої воно винесене, якщо ця сторона доведе, що:

одна зі сторін в арбітражній угоді була якоюсь мірою недієздатною чи ця угода недійсна За законом, якому сторони його підпорядкували;

сторону не було належним чином сповіщено про призначення арбітра або про арбітражний розгляд чи з інших причин вона не могла надати свої пояснення;

335

рішення винесено за суперечкою, не передбаченою арбітражною угодою, не підпадає під її умови або містить постанови з питань, що виходять за межі цієї угоди. Проте, якщо постанови з питань, які охоплюються і не охоплюються арбітражною угодою, можна розмежувати, то може бути скасована тільки та частина арбітражного рішення, що містить постанови з питань, які не охоплю­ються арбітражною угодою;

склад третейського суду чи арбітражна процедура не відповідали угоді сторін, якщо тільки така угода не суперечить будь-якому положенню чинного Закону, від якого сторони не можуть відступати, або за відсутності такої угоди не відповідали Закону про МКА;

рішення ще не стало остаточним для сторін чи було скасоване виконанням компетентною владою країни, де його було винесено, або країни, закон якої за­стосовується.

Крім того, у визнанні та приведенні може бути відмовлено, якщо суд краї­ни, де запитується виконання, визначить, що:

1. об'єкт суперечки не може бути предметом арбітражного розгляду за за­ коном цієї країни;

2. арбітражне рішення суперечить публічному порядку цієї країни.

За тих самих підстав суд може відмовити у визнанні чи приведенні до вико­нання арбітражного рішення, незалежно від того, в якій країні його було вине­сено. Аналогічні положення містяться й у Європейській конвенції про зов­нішньоторговельний арбітраж (ст. 9), а також у ст. 36 Типового закону ЮНСІТРАЛ, у ст. 36 Закону України «Про міжнародний комерційний ар­бітраж» та в законодавствах багатьох держав.

При розгляді клопотання суд не може перевіряти рішення за суттю, а пе­релік підстав для відмови у визнанні та приведенні до виконання є вичерпним. Тягар доведення наявності певних обставин (які можуть існувати як окремо, так і в комбінації) покладено на сторону, що заперечує виконання, за винятком ,випадків, коли суд зі своєї ініціативи (навіть якщо сторона, що подала клопо­тання, не порушує таких питань) досліджує можливість розгляду даної супе­речки арбітражем і наявність невідповідності публічному порядку.

Арбітражна угода — необхідність, зміст, дійсність. В основних багатосто­ронніх конвенціях з питань арбітражу, вироблених під егідою ООН (Нью-Иоркській конвенції про визнання і приведення до виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р. та Європейської конвенції про зовнішньоторго­вельний арбітраж 1961 р.) під арбітражною угодою розуміють як застереження в письмовому договорі, так і окрему угоду, підписану сторонами, що міститься в обміні листами, телеграмами тощо. Ці конвенції встановлюють незалежно від закону, що застосовується до основного контракту, спеціальні колізійні прави­ла для визначення дійсності арбітражної угоди.

Особливістю укладеної арбітражної угоди є те, що вона обов'язкова для сторін, і ухилитися від передання суперечки до арбітражу вони не можуть. Зви­чайний суд, як правило, не вправі ні скасувати арбітражну угоду, ні перегляну­ти за суттю рішення арбітражу.

Зважаючи на те, що арбітражна угода за своєю суттю є договором, вона по­винна відповідати загальним вимогам до договорів. При розробленні будь-якої

336

арбітражної угоди варто вирішити кілька основних питань, а саме: тип арбітра­жу; вибір арбітражної установи (у разі вибору інституційного арбітражу) і рег­ламенту; види спорів, що передаватимуться на розгляд арбітражу; місце здійснення арбітражу; мова арбітражного розгляду; право, що застосовується; кількість арбітрів, порядок формування складу арбітражу і заповнення ва­кансій (для арбітражу «ad hoc»).

При виборі типу арбітражу варто мати на увазі, що інституційний арбітраж — один з постійно діючих арбітражних центрів. У разі його вибору сторони у певних межах будуть підпорядковані процесуальним правилам, що діють у ньому. Перевагами інституційного арбітражу є наявність типових зас­тережень, регламент, забезпечення перебігу процесу, солідна репутація, що до­помагає на стадії виконання рішення. Арбітраж «ad hoc» завжди вільний від яких-небудь правил, не передбачених сторонами. Йому притаманні гнучкість процедури, відносна швидкість розгляду суперечки, можливість управління перебігом майбутнього процесу відповідно до потреб сторін і обставин конк­ретної справи. Проте за явної привабливості цього виду арбітражу його по­всюдне застосування навряд чи буде виправданим. Необхідність детального розроблення арбітражної угоди, складнощі при формуванні складу арбітражу, неповна довіра до рішень такого арбітражу — це традиційні його недоліки. При укладенні звичайних, щоденних угод сторонам бажано вибирати інсти­туційний арбітраж, а в разі виняткових контрактів, за наявності у сторін достат­нього часу і коштів, якщо вони бажають реалізувати свої творчі здібності, цілком виправданим буде вибір арбітражу «ad hoc».

Вибір регламенту прямо залежить від вибору арбітражу, його місце розта­шування і чинної правової системи. Необхідно враховувати, що інституційні арбітражі мають свої регламенти, яких може бути кілька. В арбітражному зас­тереженні варто чітко визначити застосовуваний регламент з урахуванням його можливої зміни протягом часу.

В арбітражній угоді повинні бути зазначені ті види спорів, що підпадають під її дію. Це може бути викладено, наприклад, так: «Усі суперечки, що виника­ють з даного контракту чи у зв'язку з ним...». Сторони можуть також вказати винятки щодо окремих видів спорів: «Усі спори, за винятком тих, що стосують­ся укладення контракту...». Іноді сторони прямо зазначають категорію спорів, які розглядаються: «Усі спори правового характеру...». Арбітражна угода не може поширюватися на суперечки, що не підлягають переданню до арбітражу. Перелік таких категорій у різних країнах неоднаковий і може містити пору­шення антимонопольного законодавства, питання ринку цінних паперів, банк­рутство, деякі суперечки з приводу інтелектуальної власності. У деяких краї­нах Близького Сходу не можуть розглядатися в арбітражі спори, що стосують­ся природних ресурсів, зокрема пов'язані з розвідкою і видобутком нафти.

Крім категорій справ, передбачених національним законодавством різних країн, не підлягають вирішенню в арбітражному порядку спори, що порушу­ють міжнародний публічний порядок. До них належать угоди, які сприяють "'піратству, геноциду, рабству, расовій дискримінації. Якщо арбітражна угода передбачає передання на розгляд арбітражу спорів, що не можуть бути предме­том арбітражного розгляду відповідно до права, яке застосовується до контрак-

337

22 4-415

ту, чи права країни, де здійснюється розгляд, сторони не можуть бути приму­шені до виконання рішення, а якщо об'єкти правовідносин не можуть бути предметом арбітражу країни, де запитується виконання рішення, у його виз­нанні та приведенні до виконання буде відмовлено.

Вибір місця здійснення арбітражу також має велике значення. Від нього за­лежать перебіг процесу, процесуальне право, що застосовується, а у деяких ви­падках і матеріальне. Місце здійснення арбітражу може також позначатися на можливості примусового виконання арбітражного рішення. Це місце може бути однаково зручним чи незручним для сторін. При цьому до уваги беруть місце перебування сторін і географію їхньої діяльності. Багато хто воліє виби­рати нейтральну, з погляду зв'язку зі сторонами і місцем виконання, країну. Політична ситуація в країні арбітражного розгляду має значення в плані її до­сяжності для сторін, обмежень для в'їзду. Не зайвим буде проаналізувати й економічні фактори вибору (вартість розгляду, використання місцевих фа­хівців для адміністративної підтримки).

Особливу увагу варто приділити правовим факторам, найважливішим з яких є участь держави в Нью-Йоркській конвенції 1958 р. З метою максималь­но безболісного приведення до виконання винесених рішень слід по можли­вості уникати здійснення арбітражного розгляду в країні, що не належить до Нью-Иоркської конвенції. Оскільки більшість країн приєдналися до Конвенції з першим застереженням (що передбачає визнання і виконання тільки тих арбітражних рішень, що винесені на території інших країн — учасниць Кон­венції), то при виконанні рішень матиме значення тільки «національність» са­мого арбітражного рішення, але не національність сторін. Рішення, винесене в країні — учасниці Конвенції, виконуватиметься навіть тоді, коли одна чи обидві сторони походять з держав, що не беруть участь у цій Конвенції. У разі вибору країни, що не є учасницею Конвенції, з метою можливості приведення рішення до. виконання варто аналізувати додаткові фактори: наявність регіо­нальних конвенцій, двосторонніх умов про торгівлю, правову допомогу, про захист капіталовкладень, про принципи взаємності щодо виконання судових чи арбітражних рішень на території сторін.

При виборі права сторонами контракту, як вважає О. Брунцева, варто врахо­вувати три фактори:

право країни повинне бути розвинуте щодо тих питань, що швидше за все можуть виникнути з даного контракту;

бажано виключити застосування колізійних норм, що містяться в даному праві, звернувшись прямо до матеріального права;

необхідно упевнитися, що дане право допускає можливість передання в арбітраж спорів, що можуть виникнути з даного контракту.

Якщо право прямо не вибране сторонами контракту, то воно, після аналізу контракту і виключення вибору, що припускається, буде вибрано арбітрами. Крім наведених, сторони можуть вносити й інші положення в арбітражну угоду.

Відповідність публічному порядку. Норми Нью-Йоркської конвенції 1958 р. про визнання і приведення до виконання іноземних арбітражних рішень (далі — Конвенція) стали відправним пунктом для розроблення Типового закону ЮНСІТРАЛ «Про міжнародний комерційний арбітраж», схваленого у 1985р.

338

Цей Закон покладено в основу законодавства про розгляд міжнародних ко­мерційних суперечок багатьох країн. Конвенція містить вичерпний перелік підстав для прийняття державним судом рішення про відмову у визнанні та при­веденні до виконання постанови міжнародного комерційного арбітражу. Зага­лом це підстави, пов'язані з юрисдикційними і процесуальними помилками, до­пущеними арбітражем. Державні суди вправі досліджувати їх тільки на прохан­ня сторони, що заперечує проти приведення до виконання відповідного рішення міжнародного арбітражу (п. 1 ст. 5 Конвенції та підпункту 1 п. 2 ст. 34 Закону).

Проблема публічного порядку, згадана в Конвенції, пов'язана з найск­ладнішими правовими механізмами МПрП, що неминуче зачіпаються в прак­тиці міжнародного комерційного арбітражу. Це питання співвідношення публічного і приватного інтересів, меж втручання держави та її судової систе­ми у відносини між приватними особами, можливості поєднання принципу ав­тономії волі сторін з імперативними нормами національних законів, допусти­мості застосування іноземного закону на території іншої держави.

Спеціалісти з міжнародного права поділяють публічний порядок на внутрішній та міжнародний, позитивний і негативний, матеріально-правовий та процесуальний. Законодавства багатьох країн, у тому числі й українське, як правило, містять посилання на публічний порядок як на підставу для відмов­лення в застосуванні іноземного права на своїй території, але при цьому не да­ють чітких вказівок щодо того, які саме ситуації, пов'язані із застосуванням іноземного права, варто вважати такими, що суперечать публічному порядку.

У Цивільному укладенні Німеччини закріплено, що застосування іноземно­го закону виключається, якщо воно суперечить добрим правилам чи меті німецького закону (ст. ЗО Вступного закону Укладення), а в ст. 6 Цивільного кодексу Франції є посилання на «суспільний порядок і добрі звичаї». Категорії «мораль» і «добрі звичаї» видаються не більш чіткими, ніж категорія «основи правопорядку», використовувана вітчизняним законодавством.

«Складність і навіть безплідність спроб законодавця дати вичерпний пе­релік випадків, коли застосування іноземного права визнавалося б як таке, що суперечить публічному порядку, пов'язані з тим, що в законі неможливо зазда­легідь передбачити усі варіанти потенційних колізій між вітчизняним та іно­земним правом». Тому доводиться вдаватися до допомоги дуже розпливчастих понять, що мають найчастіше не юридичний, а моральний чи філософський відтінок. Але тільки у такий спосіб можна «осягнути неосяжне» і запобігти ви­никненню ситуації, коли у великому переліку критеріїв публічного порядку не буде вжита яка-небудь іноземна норма, не передбачена вітчизняним законо­давством. Як зазначав Л. Лунц,«... невизначеність категорії публічного поряд­ку ... нині зводиться в один із принципів міжнародного приватного права».

Проте, незважаючи на відсутність у національному законодавстві чітких кри­теріїв, що визначають факт протиріччя публічному порядку, міжнародна судова практика із застосування Конвенції та Типового закону ЮНСІТРАЛ виробила однаковий підхід до вирішення цієї проблеми, якого дотримуються суди більшості розвинених держав. Відповідно до цього підходу визнаються такими, що суперечать публічному порядку і не підлягають виконанню, рішення міжна­родних арбітражів, при винесенні яких брали участь арбітри, щодо чесності й не-

22*4-415 339

залежності яких є сумніви; були порушені фундаментальні права відповідача, що перешкодило йому в захисті своїх прав, а також рішення, виконання яких може вступити в конфлікт з імперативними нормами національного публічного права чи нормами міжнародних договорів країни, де запитується виконання.

Для застосування посилання на публічний порядок необхідні реальні дока­зи необ'єктивного поводження арбітрів, а не голослівні обвинувачення загаль­ного характеру. Доказом корумпованості арбітрів може бути тільки обвину­вальний вирок суду, що набув чинності, в іншому разі буде порушено консти­туційний принцип презумпції невинуватості. Якщо ж у сторони, яка вважає, що арбітри ставляться до неї упереджено, немає прямих доказів їхньої корумпова­ності, варто не посилатися на публічний порядок на етапі приведення до вико­нання арбітражного рішення, а скористатися правом на відвід арбітра (арбітрів), не чекаючи його винесення. Таке право закріплене в регламентах усіх інституційних арбітрів, застосовувати його можна також у процесі здійснення арбітражу «ad hoc».

Посилання на публічний порядок можливі у разі, якщо під час арбітражного процесу були порушені фундаментальні права відповідача, що перешкодили йому в захисті своїх прав. Якщо жодна з підстав, віднесених до п. 1 ст. 5 Нью-Йоркської конвенції, не може бути застосована чи наявні порушення важ­ко кваліфікувати як відповідні одній з цих підстав, тоді можна посилатися на публічний порядок у цілому. Можливість такого посилання тим більше має значення, що суд не має права зі своєї ініціативи посилатися на підстави, зазна­чені в п. 1 ст. 5 Конвенції, але може сам застосувати підпункт b п. 2 ст. 5 (про протиріччя виконання рішення публічному порядку), навіть якщо відповідач з якихось причин не бере участі у справі.

Найскладніші випадки застосування посилання на публічний порядок по­в'язані з рішеннями іноземних арбітр'ажів, виконання яких може вступити в конфлікт з імперативними нормами національного законодавства країни, де за­питується виконання, або нормами міжнародних договорів такої країни. У дея­ких випадках у приведенні до виконання таких рішень може бути відмовлено з посиланням на те, що предмет суперечки не підлягає розгляду в арбітражі, але так відбувається не завжди. Наприклад, в Україні не може бути виконане рішення іноземного арбітражу, що зобов'язує українського відповідача зберігати валютні надходження від експортної діяльності на валютному рахун­ку за кордоном, хоча предмет суперечки (договір купівлі-продажу) цілком підпадає під розгляд арбітражу. Виконання такого рішення призведе до пору­шення імперативних норм українського валютного законодавства про ре­патріацію і частковий продаж валютної виручки, що може бути розцінене як порушення українського публічного порядку.

Тут варто зазначити, що не можна вважати порушенням публічного поряд­ку будь-яку невідповідність арбітражного рішення (чи наслідків його виконан­ня) національному законодавству. Тільки порушення норм публічного права, що становлять основи правопорядку, може дати привід посилатися на пуб­лічний порядок.

Зарубіжні суди неодноразово зазначали, що питання публічного порядку мають тлумачитися дуже вузько, в іншому разі протиріччя між іноземним зако-

340

ном, що застосовувався в угоді, і законом країни, де запитується приведення до виконання іноземного арбітражного рішення, можна буде тлумачити як пору­шення публічного порядку.

Уперше сформульоване майже 200 років тому, це застереження поступово поширює свою дію не тільки на випадки застосування іноземного приватного матеріального права, заснованого на моральних і правових концепціях, не­сумісних з національними (таких, як полігамний шлюб, допущення безоплат­ного вилучення приватної власності та ін.), а й охоплює також рішення міжна­родних арбітражів, винесених з порушенням основних процесуальних прин­ципів сумлінності, справедливості та змагальності.

Розглядаючи іноземне арбітражне рішення з погляду відповідності докт­рині публічного порядку своєї держави, суд не повинен намагатися аналізувати його в цілому і перевіряти правильність правової аргументації арбітрів. Пе­ревірка має полягати тільки в аналізі наслідків визнання і приведення до вико­нання іноземного арбітражного рішення для публічного порядку даної держа­ви. Суд не вправі з власної ініціативи виявляти будьякі дефекти арбітражного рішення. Відповідно до практики застосування Конвенції єдиною підставою відмови у виконанні арбітражного рішення з посиланням на публічний поря­док може бути висновок про те, що приведення до виконання такого рішення на підвідомчій суду території суперечитиме фундаментальним основам право­порядку та моралі.

Відповідно до положень Нью-Йоркської конвенції помилка в застосуванні закону, допущена арбітрами при винесенні рішення, сама по собі не є підста­вою для відмови в приведенні до виконання цього арбітражного рішення. Відмова можлива тільки у тому разі, якщо внаслідок такої помилки виконання рішення призведе до наслідків, несумісних з основами правопорядку держави, на території якої запитується виконання.

Узагальнюючи наведене вище, можна дійти таких висновків:

1. На публічний порядок не можна посилатися, коли матеріальним приват­ ним правом (якому на вибір сторін чи арбітрів, якщо такий вибір не був здійснений сторонами, була підпорядкована угода) було приватне право тієї держави, в якій запитуються визнання і виконання судового рішення. Це пов'я­ зано з правовою природою застереження про публічний порядок, покликаною насамперед виключити можливість застосування іноземного приватного пра­ ва, а не права країни, в суді якої розглядається клопотання про дозвіл примусо­ вого виконання іноземного арбітражного рішення.

2. На публічний порядок не можна посилатися, якщо сторона, яка виступає проти приведення до виконання міжнародного арбітражного рішення, вважає, що арбітри припустилися помилки в застосуванні закону, застосували неправильний закон чи неправильно оцінили фактичні обставини справи. Суд, що розглядає пи­ тання про визнання і приведення до виконання міжнародного арбітражного рішення, не вправі вивчати такі доводи, тому що це означало б спробу перегляду арбітражного рішення за суттю, що не допускається Конвенцією. У відповідача з арбітражної справи є безліч можливостей заперечення доводам позивача, і ці запе­ речення мають і враховуватися в процесі арбітражного слухання, а не під час про­ цедури приведення до виконання арбітражного рішення.

341

3. У контексті підпункту Ь п. 2 ст. 5 Конвенції саме по собі іноземне арбітражне рішення ніяк не може суперечити публічному порядку; тільки його виконання може (теоретично) призвести до порушення публічного порядку. Тому оцінювати з погляду публічного порядку слід тільки виконання цього рішення, а не саме рішення.

4. Не можна посилатися на публічний порядок, якщо іноземне арбітражне рішення винесене у зв'язку з порушенням зобов'язань за угодою, що була виз­ нана недійсною в державному суді (незалежно від оцінки її дійсності міжна­ родним арбітражем). Відповідачу варто зосередити зусилля на захисті своєї по­ зиції в процесі арбітражного розгляду, а не на спробах передати суперечку на розгляд державного суду всупереч арбітражній угоді.

Посилання відповідно до Конвенції на публічний порядок повинне бути об­межене тільки тими випадками, коли виконання арбітражного рішення може зумовити правові наслідки, несумісні з основами правопорядку і моралі. Вра­ховуючи досвід і професійну кваліфікацію юристів, які є арбітрами, імовір­ність прийняття ними таких рішень дуже невелика.

Наслідки відмови у визнанні та приведенні до виконання рішення іноземно­го арбітражу. У разі прийняття судом рішення про відмову у визнанні та приве­денні до виконання рішення іноземного арбітражу в кредитора у розпоряд­женні залишається можливість подати клопотання про виконання цього рішен­ня в іншій державі чи державах, у яких боржник має майно, оскільки відмова у виконанні не означає скасування арбітражного рішення чи визнання його недійсним. На відміну від постанови про скасування арбітражного рішення в місці його винесення, що, за загальним правилом, є обов'язковим для судів усіх інших держав, рішення про відмову у" виконанні арбітражного рішення, вине­сене в одній країні, не перешкоджає кредитору подати клопотання про його ви­конання в іншій.

Якщо ж у боржника немає майна в інших країнах, кредитор може бути зму­шений або почати новий арбітражний процес (якщо відмова у визнанні та при­веденні рішення до виконання була пов'язана з наявністю процесуальних пору­шень у ході розгляду арбітражем суперечки), або звернутися з позовом до суду і просити його розглянути ту саму суперечку (якщо у виконанні відмовлено з причин відсутності дійсної арбітражної угоди, порушення арбітрами правил про компетенцію або якщо суперечка не підлягала вирішенню в арбітражі).

Проблеми виконання арбітражних рішень. Одержання на руки виконав­чого листа ще не гарантує виконання арбітражного рішення. Існує багато спо­собів, які несумлінна сторона може застосувати для того, щоб уникнути вико­нання рішення. До них належать перерахування коштів з банківських рахунків, приховування майна, ліквідація підприємства-боржника, а також порушення справ про банкрутство.

Звертаючись до третейського суду, сторони сподіваються на винесення спра­ведливого рішення і приведення його до виконання. Проте на практиці нерідко виникають ситуації, коли рішення суду не може бути приведене до виконання через відсутність на цей час майна чи коштів, на які може бути звернене стягнен­ня. Подібного можна уникнути, якщо передбачати складнощі до їх виникнення і вживати заходів для забезпечення позову. Вони можуть полягати у накладанні

342

арешту на майно, кошти та інші активи відповідача, призупиненні робіт на об'єкті чи продовженні їх, наданні банківської гарантії, забороні відповідачу або іншим особам чинити зазначені дії щодо предмета суперечки. Будь-яка сторона суперечки, як правило, це позивач, може звернутися до державного суду або арбітражу (за наявності дійсної арбітражної угоди і/чи навіть початого арбітраж­ного процесу) із проханням вжити заходів для забезпечення позову.

Необхідність у застосуванні заходів для забезпечення позову виникає тоді, коли існує реальна загроза несумлінного поводження відповідача або коли не­прийняття таких заходів унеможливлює виконання судового рішення. Для їх за­стосування недостатньо суб'єктивного побоювання щодо майбутньої неможли­вості чи перешкоди у виконанні рішення: слід переконати суд в обґрунтованості подібних побоювань, причому питання в будьякому випадку вирішує суд.

Під забезпеченням позову здебільшого розуміють діяльність судді чи суду щодо застосування передбачених законом заходів, що гарантують реальне ви­конання майбутнього рішення у справі в разі задоволення позову. Виділяють такі характерні риси забезпечення позову: заходи, що складаються з певних процесуальних дій, встановлених законом; заходи, що застосовуються з метою гарантії виконання майбутнього судового рішення; заходи, що вживаються відповідними органами; ці заходи допускаються законом щодо як пред'явлено­го, так і можливого в майбутньому позову.

Метою забезпечувальних заходів є збереження прав сторін чи предмета супе­речки до винесення остаточного рішення у справі. Крім того, сторона-позивач завжди повинна передбачати можливість вчинення відповідачем дій, що пере­шкоджають подальшому виконанню винесеного рішення, і повинна прагнути за­безпечення реальної можливості такого виконання. Слід зазначити, що вжиття забезпечувальних заходів є ефективним на ранніх стадіях вирішення суперечки, тому що відповідач може використовувати цей час для переміщення активів або для ліквідації компанії, якої стосувалася угода, що стала предметом суперечки.

Рішення про вжиття заходів із забезпечення позову може виноситися і тре­тейським судом. На підставі даного рішення суд загальної юрисдикції виносить ухвалу про надання виконавчого листа. Нижче показано законодавче регулю­вання цього питання.

Стаття 9 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» містить таке положення: «Звернення сторони в суд до чи під час арбітражного розгляду з проханням про вжиття заходів із забезпечення позову і винесення судом ухвали про прийняття таких заходів не є несумісним з арбітражною уго­дою». Аналогічне положення міститься у ст. 9 Типового закону ЮНСІТРАЛ про міжнародний комерційний арбітраж 1985 р.

У статті 17 Закону України «Про комерційний арбітраж» 1994 р. зазначено: «Якщо сторони не домовилися про інше, третейський суд може на прохання будь-якої сторони розпорядитися про вжиття якою-небудь стороною таких за­безпечувальних заходів щодо предмета суперечки, які він вважає необхідними. Третейський суд може зажадати від будь-якої сторони надати належне забезпе­чення у зв'язку з такими заходами». Аналогічна норма міститься в ст. 17 Типо­вого закону ЮНСІТРАЛ про міжнародний комерційний арбітраж.

343

Звертатися щодо забезпечувальних заходів сторони можуть у державні суди будь-якої держави, на території якої зареєстрований боржник чи перебу­ває його майно, а також держави, де майно, що належить відповідачу, може з'я­витися (наприклад, повітряні чи морські судна).

Проте існують певні проблеми із застосуванням на практиці даного положення в Україні. У чинному Цивільному процесуальному кодексі України, глава 19 «Забез­печення позову» регулює питання забезпечення тільки позовів, заявлених у цивільних судах України. Таке саме положення закріплено й у Господарському про­цесуальному кодексі України. Отже, вжиття забезпечувальних заходів допускається тільки в позовному виробництві в судах загальної юрисдикції чи арбітражних судах України, і практика свідчить, що в більшості випадків суди відмовляють у прийнятті та розгляді позовів із вжиття забезпечувальних заходів щодо вимог, заявлених у міжнародному комерційному арбітражі. Ці обставини знижують ефективність арбітражу щодо відповідачів, активи яких знаходяться в Україні й не є «виїзними».

Запитання для самоконтролю

1. Які переваги та недоліки міжнародного комерційного арбітражу?

2. Де застосовується і в чому полягає Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ?

3. Яка структура Міжнародного арбітражного суду МТП?

4. Що таке «екзекватура»?

Рекомендована література

1. Бабаев М. X. Проблемы публичного порядка в международном частном праве // Международное частное право: Современные проблемы. — М., 1993. — Кн. 2.

2. Брунцева Е. В. Международный коммерческий арбитраж. — СПб.: Юр. лит., 2001.

3. БуроменскийМ. В. Обращение в Европейский Суд по правам человека: Практика Суда и особенности украинского законодательства / Харьк. правозащит. группа. — X.: Фолио, 2000.

4. Ефремов Л. О. О некоторых вопросах применения международных договоров о взаим­ ном оказании правовой помощи в работе арбитражных судов // Хозяйство и право. — 1998. — №3. — С. 99.

5. Комаров В. В. Международный коммерческий арбитраж. — X.: Основа, 1995.

6. Комаров В. В., Баранкова В. В. Нотариат и нотариальный процесс: Учебник. —X.: Консум, 1999.

7. Корабельников Б. Р. Проблема публичного порядка при приведении в исполне­ ние решений международных коммерческих арбитражей // Журн. рос. права. — 2001. —№8.

8. Международный коммерческий арбитраж. Законы Украины. Международные конвенции. Инкотермс 1990. — К.: ТПП Украины, 1995.

9. Международный коммерческий арбитраж в Украине: Законодательство и практи­ ка: Науч.-практ. изд. / Под ред. И. Г. Побирченко. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2000.

10. Морозова Ю. Г. Оговорка о публичном порядке: Причины возникновения // За­ конодательство. — 2000. — № 6.

11. МоссД. К. Автономия воли в практике международного коммерческого арбитра­ жа.—М.: Бек, 1996.

12. Нешатаева Т. Н. Международный гражданский процесс. — М.: Норма, 2000.

13. Рожкова М. А. Обеспечение иска // Арбитражная практика. — 2002. — № 1. — С. 18-23.

344

Додаток

ПОКАЖЧИК НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ УКРАЇНИ

1. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996р.//ВВР України. — 1996.— №30. — Ст. 141.

2. Декларація про державний суверенітет України. Прийнята Верховною Радою Ук­ раїнської РСР 16 серпня 1990 р. // ВВР Української РСР. — 1990. — № 31. — Ст. 429.

Укази та розпорядження Президента України

1. «Про додаткові заходи щодо збільшення надходжень інвестицій в економіку України» від 22 лютого 2001 р. № 108/2001 // ОВ України. — 2001. — № 9. — Ст. 345.

2. «Про облік окремих видів зовнішньополітичних договорів (контрактів) в Україні» від7листопада 1994р. №659/94//Урядовий кур'єр. — 1994.—№ 185-186. —Грудень.

3. «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів» від 4 жовтня 1994 р. № 567/94 // Урядовий кур'єр. — 1994. — № 154-155. — Жовтень.

4. «Про заходи щодо розвитку корпоративного управління в акціонерних товариствах» від 21 березня 2002 р. № 280/2002 // ОВ України. — 2002. — № 13. — Ст. 647.

5. «Про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку» від 12 червня 1995 р. № 446/95 // Урядовий кур'єр. — 1995. — № 90. — Червень. (Указ втратив чинність, крім ч. 1 ст. 1 в частині утворення ДКЦПФР).

6. «Про затвердження Загального регламенту Всесвітнього поштового союзу, Всесвітньої поштової конвенції та її Заключного протоколу, Угоди про поштові посилки та її Заключного протоколу» від 1 лютого 1999 р. № 110/99 // ОВ України. — 1999. — № 6. — Ст. 184.

7. Указ Президента України «Про Консульський статут України» від 2 квіт­ ня 1994 р. № 127/94.

8. Розпорядження Президента України «Про впорядкування контролю за зовнішньое­ кономічною діяльністю резидентів України» від 21 лютого 2000 р. № 90/2000-рп // ОВ Ук­ раїни. — 2000. — № 8. — Ст. 309.

Закони України

1. «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. № 1906-IV // Голос Украї­ ни. — 2004. — № 142. — Серпень.

2. «Про власність» від 7 лютого 1991 р. № 697-ХІІ // ВВР УРСР. — 1991. — № 20. — Ст. 249.

3. «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 р. № 1560-ХІІ // ВВР Украї­ ни.— 1991. — №47. — Ст. 646.

4. «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 р. №93/96-ВР// ВВР Украї­ ни. — 1996. — № 19. — Ст. 80.

5. «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХП // ВВР Украї­ ни. — 1991.—№49.—Ст. 682.

6. «Про цінні папери і фондову біржу» від 18 червня 1991 р. № 1201-XII // ВВР Украї­ ни.—1991.—№38.—Ст. 508.

7. «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» від ЗО жовтня 1996 р. № 448/96-ВР // ВВР України. — 1996. — № 51. — Ст. 292.

8. «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. №959-ХП // ВВР УРСР. — 1991. — № 29. — Ст. 377.

9. «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 4 лютого 1994 р. № 3929-ХІІ // ВВР України. — 1994. — № 23. — Ст. 161.

10. «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про телебачення і радіомов­ лення» від 2 червня 1995 р. № 198/95-ВР // ВВР України. — 1996. — № 5. — Ст. 18.

345

11. «Про страхування» від 7 березня 1996 p. № 85/96-ВР // ВВР України. — 1996. — №18. —Ст. 78.

12. «Про ратифікацію Конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів між дер­ жавами та іноземними особами» від 16 березня 2000 р. № 1547-Ш // ВВР України. — 2000. — №21. — Ст. 161.

13. «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» від 15 травня 2003 р. № 755-IV // ВВР України. — 2003. — № 31-32. — Ст. 263.

14. «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій в галузі зовнішньоеко­ номічної діяльності» від 23 грудня 1998 р. № 354-XIV // ВВР України. — 1999. — №5-6. —Ст. 441.

15. «Про платіжні системи і переказ грошей в Україні» від 5 квітня 2001 р. № 2346-ІП // ВВРУкраїни. —2001.—№29. —Ст. 187.

16. «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» від 23 вересня 1994 р. № 185/94-ВР // ВВР України. — 1994. — № 40. — Ст. 364.

17. «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 р. № 679-XIV // ВВР Украї­ ни. — 1999. — № 29. — Ст. 238.

18. «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р. № 887-ХІІ // ВВР УРСР. — 1991. —№24. —Ст. 272.

19. «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. № 280/ 97-ВР // ВВР України. — 1997. — № 24. — Ст. 170.

20. «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р. № 586-XIV // ВВР Украї­ ни.—1999.—№20-21.—Ст. 190. -

21. «Про передачу об'єктів права державної комунальної власності» від 3 березня

1998 р. № 147/98-ВР // ВВР України. — 1998. — № 34. — Ст. 228.

22. «Про приватизацію державного майна» від 4 березня 1992 р. № 2163-ХП // ВВР Ук­ раїни. — 1992. — № 24. — Ст. 348.

23. «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV // ВВР України. — 1998. — № 46-47. — Ст. 280.

24. «Про виключну (морську) економічну зону України» від 16 травня 1995 р. № 162/95-ВР // ВВР України. — 1995. — № 21. — Ст. 152.

25. «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України» від 21 листо­ пада 1996 р. № 537/96-ВР // ВВР України. — 1997. — № 8. — Ст. 60.

26. «Про оренду державного та комунального майна» від 10 квітня 1992 р. № 2269-ХП // ВВР України. — 1992. — № ЗО. — Ст. 416.

27. «Про захист іноземних інвестицій на Україні» від 10 вересня 1991 р. № 1540а-ХІІ // ВВР України. — 1991. — № 46. — Ст. 616.

28. «Про ратифікацію Конвенції про транснаціональні корпорації» від 13 липня

1999 р. № 921 -XIV// ВВР України. — 1999. — № 36. — Ст. 323.

29. «Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» від Югрудня 1997р. №710/97-ВР//ВВР України.— 1998.— №15. —Ст. 67.

30. «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. № 2121-ІП // ВВР Украї­ ни. — 2001 .—№ 5-6. — Ст. ЗО.

31. «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28 грудня 1994 р. № 334/94-ВР // Урядовий кур'єр. — 1997. — № 105-106. — Червень.

32. «Про охорону прав на промислові зразки» від 15 грудня 1993 р. № 3688-ХП // ВВР України. — 1994. — № 7. — Ст. 34.

33. «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» від 15 грудня 1993 р. № 3687-ХІІ// ВВР України. — 1994. — № 7. — Ст. 32.

346

34. «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законо­ давства Європейського Союзу» від 18 березня 2004 р. № 1629-IV // ОВ України. — 2004. — № 15. — Ст. 1028.

35. «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15 грудня 1993 р. № 3689-ХП // ВВР України. — 1994. — № 7. — Ст. 36.

36. «Про авторське право і суміжні права» від 23 грудня 1993 р. № 3792-ХП // ВВР Ук­ раїни. — 1994. — № 13. — Ст. 64.

37. «Про ратифікацію Конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів між дер­ жавами та іноземними особами» від 16 березня 2000 р. № 1547-Ш // ВВР України. — 2000. —№21. —Ст. 161.

38. «Про телекомунікації» від 18 листопада 2003 р. № 1280-IV // ВВР України. — 2004.—№12. —Ст. 155.

39. «Про участь України у Митній конвенції про міжнародне перевезення вантажів із зас­ тосуванням книжки МДП» від 15 липня 1994 р. № 117/94-ВР// ВВР України. — 1994. — №33. — Ст.307.

40. «Про приєднання України до Європейської угоди про міжнародне дорожнє переве­ зення небезпечних вантажів (ДОПНВ)» від 2 березня 2000 р. № 1511 -III // ВВР України. — 2000.—№13. —Ст. 116.

41. «Про ратифікацію Конвенції про міжнародні автомобільні перевезення пасажирів і багажу» від 8 квітня 1999 р. № 581-XIV // ВВР України. — 1999. — № 19. — Ст. 179.

42. «Про ратифікацію Угоди про порядок транзиту через території державучасниць Співдружності Незалежних Держав» від 22 лютого 2001 р. № 2283-ПІ // ВВР України. — 2001.—№16. —Ст. 77.

43. «Про приєднання України до Угоди про прийняття єдиних технічних приписів для колісних транспортних засобів, предметів обладнання та частин, які можуть бути вста­ новлені та/або використані на колісних транспортних засобах і про умови взаємного виз­ нання офіційних затверджень, виданих на основі цих приписів 1958 року з поправками 1995 року» від 10 лютого 2000 р. № 1448-ІП // ВВР України.—2000. — № 10. — Ст. 80.

44. «Про приєднання України до Афінської конвенції про перевезення морем паса­ жирів та їх багажу 1974 року і Протоколу 1976 року до неї» від 15 липня 1994 р. № 115/94-ВР // ВВР України. — 1994. — № 33. — Ст. 305.

45. «Про ратифікацію Статуту і Конвенції Міжнародного союзу електрозв'язку» від 15 липня 1994 р. № 116/94-ВР // ВВР України. — 1994. — № 33. — Ст. 306.

46. «Про транспорт» від 10 листопада 1994 р. № 232/94-ВР // ВВР України. — 1994.—№51. —Ст. 446.

47. «Про залізничний транспорт» від 4 липня 1996 р. № 273/96-ВР // ВВР України. — 1994.—№40.— Ст. 183.

48. «Про дорожній рух» від ЗО червня 1993 р. № 3353-ХП // ВВР України. — 1993. — №31. —Ст. 338.

49. «Про трубопровідний транспорт» від 15 травня 1996 р. № 192/96-ВР // ВВР Украї­ ни. — 1996. — № 29. — Ст. 139.

50. «Про транзит вантажів» від 20 жовтня 1999 р. № 1172-XIV // ВВР України. — 1999.—№51. —Ст. 446.

51. «Про перевезення небезпечних вантажів» від 6 квітня 2000 р. № 1644-ІП // ВВР Ук­ раїни. — 2000. — № 28. — Ст. 222.

52. «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» від 22 лютого 2000 р. № 1490-ІП // ВВР України. — 2000. — № 20. — Ст. 148.

53. «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІП // ВВР України. — 2002. — № 27-28. — Ст. 180.

347

54. «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів» від 29 листопада 2001 р. № 2860-ІИ // ВВР України. — 2002. — № 10. — Ст. 76.

55. «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14травня 1992р. № 2343-ХП// ВВР України. — 1992. — №31. — Ст. 440.

56. «Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах» від 10 листопада 1994 р. № 240/94-ВР // ВВР України. — 1994.—№46. —Ст. 417.

57. «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 р. № 8312-ХІ.

58. «Про приєднання України до Конвенції про вручення за кордоном судових та по- засудових документів у цивільних або комерційних справах» від 19 жовтня 2000 р. № 2052-ІП // ВВР України. — 2000. — № 49. — Ст. 424.

59. «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24 лютого 1994 р. № 4002-ХІІ // ВВР України. — 1994. — № 25. — Ст. 198.

60. «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV // ВВР Украї­ ни. — 1 999. — № 24. — Ст. 207.

61. «Про нотаріат» від 2 вересня 1993 р. № 3425-ХП // ВВР України. — 2000. — № 39. — Ст. 383.

62. «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 р. № 1788-ХП // ВВР Украї­ ни. — 1992. — № 3. — Ст. 10. ,

63. «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р. № 1543-ХІІ// ВВР Украї­ ни.—1996.—№46.—Ст. 617.

Постанови Кабінету Міністрів України

1. «Про державну реєстрацію авторського права і договорів, які стосуються права автора на твір» від 27 грудня 2001 р. № 1756 // ОВ України. — 2001.— № 52. — Ст. 2369.

2. «Про затвердження Положення про порядок реєстрації та переміщення через мит­ ний кордон України товарів, що містять об'єкти інтелектуальної власності» від 28 квітня 2001 р. № 412 // ОВ України. — 2001. — № 18. — Частина 2. — Ст. 790.

3. «Про затвердження Положення про порядок залучення експертів до оцінки майна, що перебуває у загальнодержавній власності, під час створення підприємств з іноземни­ ми інвестиціями» від 20 липня 1996 р. № 813 // Зібрання постанов Уряду України. — 1996. — № 15. — Ст. 402.

4. «Про затвердження Положення про порядок видачі індивідуальних ліцензій на здійснення резидентами майнових інвестицій за межами України» від 19 лютого 1996 р. № 229 // Зібрання постанов Уряду України. — 1996. — № 7. — Ст. 227.

5. «Про затвердження Положення про порядок державної реєстрації договорів (кон­ трактів) про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора» від ЗО січня 1997 р. № 112 // ОВ України — 1997. — № 6. — Ст. 47.

6. Постанова КМУ і Нац. банку України «Про типові платіжні умови зовнішньоеко­ номічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоеко­ номічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті» від 21 червня 1995 р. № 444 // Зібрання постанов Уряду України. — 1995. — № 9. — Ст. 243.

7. «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (рес­ публіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (кому­ нальною власністю)» від 5 листопада 1991 р. № 311 // Зібрання постанов Уряду Украї­ ни.—1991.—№ 12.—Ст. 124.

8. «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» від 21 вересня 1998 р. № 1482 // ОВ України. — 1998. — № 38. — Ст. 1405.

348

9. «Про положення про порядок організації та проведення міжнародних конкурсів (тендерів) на укладання контрактів на користування надрами» від 8 червня 1998 р. № 841 // ОВ України. — 1998. — № 23. — Ст. 838.

10. «Про затвердження Положення про порядок надання гірничих відводів» від 27 січня 1995 р. № 59 // Зібрання постанов Уряду України. — 1995. — № 4. — Ст. 94.

11. «Про порядок обігу сертифікатів, отриманих громадянами України як компен­ сацію витрат від знецінення грошових заощаджень в установах Ощадного банку та ко­ мерційного Укрдержстраху» від 7 лютого 1996 р. № 928 // Зібрання постанов Уряду Ук­ раїни. — 1996. — № 6. — Ст. 202.

12. «Про затвердження переліку товарів промислового призначення, виведення яких грома­ дянами України, іноземцями та особами без громадянства за межі митної території України не допускається» від 13 грудня 2002 р. № 1911 // ОВ України. — 2002. — № 51. — Ст. 2323.

13. «Про затвердження положення про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій» від 7 серпня 1996 р. № 928 // Зібрання постанов Уряду України. — 1996. — №16. — Ст.439.

14. «Про затвердження Положення про порядок залучення експертів до оцінки майна, що перебуває у загальнодержавній власності, під час створення підприємств з іноземни­ ми інвестиціями» від 20 липня 1996 р. № 813 // Зібрання постанов Уряду України. --- 1996. —№15. —Ст. 402.

15. «Про затвердження Положення про порядок реєстрації та переміщення через мит­ ний кордон України товарів, що містять об'єкти інтелектуальної власності» від 28 квітня 2001 р. № 412 // ОВ України. — 2001. — № 18. — Частина 2. — Ст. 790.

16. «Про приєднання до Конвенції про Європейську організацію супутникового зв'язку та її Експлуатаційної угоди» від 6 грудня 1993 р. № 989.

17. «Про створення Єдиної супутникової системи передачі інформації» від 2 грудня 1996р. № 1434.

18. «Про приєднання до Угоди про координацію міждержавних відносин у галузі по­ штового та електричного зв'язку» від 7 травня 1998 р. № 646 // Урядовий кур'єр. — 1998. — № 91-92. — Травень.

19. «Про затвердження Статуту залізниць України» від 6 квітня 1998 р. № 457 //' ОВ України. — 1998. — № 14. — Ст. 548.

20. «Про портові збори» від 12 жовтня 2000 р. № 1544 // ОВ України. 2000. - №42. —Ст. 1784.

21. «Про затвердження Правил користування міжміським та міжнародним телефон­ ним зв'язком» від 28 червня 1997 р. № 639 // ОВ України. — 1997. — № 27. — С. 69.

22. «Про затвердження Правил надання послуг поштового зв'язку» від 17 серп­ ня 2002 р. № 1155 // Урядовий кур'єр. — 2002. — №161. — Вересень.

23. «Про затвердження Правил користування телеграфним зв'язком» від 4 берез­ ня 1997 р. № 208 // ОВ України. — 1997. — № 18. — С. 37.

24. «Про затвердження порядку оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні» від 1 листопада 1999 р. № 2028 // ОВ Украї­ ни. — 1999. — № 44. — Ст. 2188.

25. «Про Правила в'їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну, їх виїзду з Ук­ раїни і транзитного проїзду через її територію» від 29 грудня 1995 р. № 1074 // Урядовий кур'єр. — 1996. — Січень. —№ 10-11.

Інші нормативно-правові акти

1. Постанова Верховної Ради України «Про ратифікацію Конвенції про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів 1974 року» від 14 липня 1993 р. № 3382-ХІІ // ВВР України. — 1993. — № 36. — Ст. 368.

349

2. Постанова Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна» від 17 червня 1992 p. № 2471-XII //ВВР України. — 1992. — № 35. —Ст. 517.

3. Постанова Верховної Ради України «Про ратифікацію Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності» від 19 груд­ ня 1992 р. № 2889-ХН // ВВР України. — 1993. — № 9. — Ст. 66.

4. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами клопотань про визнання і виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасуван­ ня рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України» від 24 грудня 1999 р. № 12 //Вісник Верховного Суду України. — 2000. — № 1.

5. Указ Президії Верховної Ради Української РСР «Про приєднання Української РСР до Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів» від 23 серпня 1989 р. № 7978-ХІ // ВВР Української РСР. — 1989. — № 36. — Ст. 108.

6. «Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів)», затверд­ жене наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 6 вересня 2001 р. № 201 / ОВ України. — 2001. — № 39. — Ст. 1784.

7. «Положення про порядок застосування до суб'єктів зовнішньоекономічної діяль­ ності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності спеціальних санкцій, передбачених статтею 37 Закону^України «Про зовнішньоекономічну діяльність», затверджене наказом Міністерства економіки України від 17 квітня 2000 р. № 52 // ОВ України. — 2000. — № 19. — Ст. 801.

8. Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємниц­ тва «Про затвердження Ліцензійних умов провадження професійної діяльності на ринку цінних паперів» від 14 березня 2001 р. № 49 // ОВ України. — 2001. — № 16. — Ст. 706.

9. Наказ Міністерства економіки України «Про порядок реєстрації та обліку зовнішньоекономічних договорів (контрактів)» від 29 червня 2000 р. № 136 // ОВ Украї­ ни. — 2000. —№30. — Ст. 1290.

10. Постанова Правління НБУ «Про затвердження Інструкції про безготівкові розра­ хунки в Україні в національній валюті» від 21 січня 2004 р. № 22 // ОВ України. — 2004. —№13. — Ст. 908.

11. Наказ Міністерства транспорту України «Про затвердження Правил перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України» від 28 липня 1998 р. № 297 // ОВ України. — 1998. — № 40. — Ст. 1506.

12. Наказ Міністерства транспорту України «Про затвердження Інструкції про поря­ док розшуку багажу, що не надійшов до аеропорту призначення» від 1 листопада 1999 р. № 526 // ОВ України. — 1999. — № 47. — Ст. 2319.

13. Наказ Міністерства транспорту України «Про затвердження Тарифів на переве­ зення вантажобагажу залізничним транспортом у міжнародному сполученні» від 11 травня 1998р. № 180 // ОВ України. — 1998. — № 22. — Ст. 819.

14. Наказ Міністерства транспорту України «Про проїзд іноземних громадян залізничним транспортом у внутрішньодержавному сполученні» від 11 травня 1998 р. № 182 // ОВ Украї­ ни. — 1998. — № 22. — Ст. 818.

15. Наказ Міністерства транспорту України «Про затвердження Положення про поря­ док підготовки та подання інформації про вантаж для його безпечного морського переве­ зення» від 14 грудня 1998 р. № 497 // ОВ України. — 1999. —№ 2. — Ст. 89.

16. Наказ Міністерства транспорту України «Про затвердження Положення про по­ рядок проведення конкурсу на право експлуатації міжнародної повітряної лінії» від 28 січня 1999 р. № 41 // ОВ України. — 1999. — № 6. — Ст. 215.

17. Наказ Міністерства юстиції, МЗС України «Про затвердження Інструкції про порядок реєстрації актів громадянського стану в дипломатичних представництвах та консульських ус­ тановах України» від 23 травня 2001 р.№ 32/5/101 //ОВ України.—2001.— №24.—Ст. 1082.

350

18. Наказ Міністерства транспорту України «Про затвердження Тарифів на перевезення пасажирів, багажу та товаробагажу залізничним транспортом у міжнародному сполученні Схід - Захід» від 2 грудня 2002 р. № 853 // ОВ України. — 2002. — № 50. — Ст. 2259.

19. Наказ Міністерства транспорту України «Про затвердження Інструкції про порядок реєстрації ліній закордонного плавання» від 31 травня 2000 р. №276 // ОВ України. — 2000. —№24. —Ст. 1030.

20. Наказ Міністерства транспорту України «Про затвердження Інструкції з організації перевезень вантажів повітряним транспортом» від 15 липня 2004 р. № 630 // ОВ України. — 2004.—№32. —Ст. 2192.

21. Наказ Міністерства транспорту України «Про затвердження Правил повітряних пере­ везень вантажів» від 14 жовтня 2003 р. № 793 // ОВ України. — 2003. — № 46. — Ст. 2407.

22. Наказ Міністерства транспорту України «Про затвердження Положення про Міжвідомчу експертну групу з питань транзитних перевезень пасажирів та вантажів че­ рез територію України» від 7 вересня 2000 р. № 496 // ОВ України. — 2000. — № 49. — Частина 1. —Ст. 2136.

23. Наказ Міністерства транспорту України «Про затвердження Порядку митного оформлення автотранспортних засобів, що здійснюють міжнародні перевезення» від 10 листопада 2000 р. № 637.

24. Наказ Державної митної служби України «Про затвердження порядку митного контролю та митного оформлення міжнародних експрес-відправлень» від 26 липня 2000 р. № 405 // ОВ України. — 2000. — № 38. — Ст. 1638.

25. Наказ Державного комітету зв'язку та інформації України, Державної митної служби України «Про затвердження Правил обробки та відправляння міжнародної по­ шти в місцях міжнародного поштового обміну України» від 7 листопада 2000 р. № 165/626 // ОВ України. — 2001. — № 6. — Ст. 253.

26. Наказ Міністерства закордонних справ України «Про затвердження Інструкції про порядок консульської легалізації офіційних документів в Україні і за кордоном» від 4 червня 2002 р. № 113 // ОВ України. — 2002. — № 26. — Ст. 1244.

27. Наказ Міністерства юстиції України «Про затвердження форм реєстрів для реєстрації нотаріальних дій, нотаріальних свідоцтв, посвідчувальних написів на угодах і засвідчуваних документах» від 7 лютого 1994 р. № 7/5.

28. Наказ Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України «Про затвердження Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів)» від 6 вересня 2001 р. № 201 // ОВ України. — 2001. — № 39. —.Ст. 1784.

29. Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва «Про затвердження Ліцензійних умов продовження професійної діяль­ ності на ринку цінних паперів» від 14 березня 2001 р. № 60/49 // ОВ України. — 2001. — №16. —Ст. 706.

30. Декрет Кабінету Міністрів «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 р. № 15-93 // ВВР України. — 1993. — № 17. — Ст. 184.

31. Декрет Кабінету Міністрів України «Про управління майном, що є у загальнодер­ жавній власності» від 15 грудня 1992 р. № 8-92 // ВВР України. — 1993.—№7. — Ст. 52.

32. Постанова ЦВК і РНК СРСР «Положення про переказний і простий вексель» від 7 серпня 1937 р. № 104/1341.

33. Постанова Ради Міністрів УРСР «Про Статут автомобільного транспорту Украї­ нської РСР» від 27 червня 1969 р. № 401.

34. Постанова Ради Міністрів СРСР «Статут внутрішнього водного транспорту Со­ юзу РСР» від 15 жовтня 1955 р. № 1801.

351

Підручник