13.6. Нотаріальні дії

У світі існує два типи нотаріату як соціальної функції — нотаріат латинсь­кого типу (вільний нотаріат) і нотаріат публічний, який має два підтипи: англо-американський та радянський (державний). Це відповідає поділу права на при­ватне та публічне, частково також поділу на систему континентального (civil law — цивільного) та англо-американського (common law — прецедентного, загального) права.

Існують країни, де інституту нотаріату у звичній для нас формі немає, оскільки офіційний документ не є особливим засобом доказу в суді. Йдеться про англо-американську правову систему, в якій відсутній інститут нотаріату латинського типу — нотаріуси існують і там, але при цьому нотаріусом може бути не обов'язково юрист, частіше просто інша особа. Цій особі органами ко­мунального управління, а не органами правосуддя (часто тимчасово і за певну плату) надається повноваження використовувати печатку з метою підтверд­ження простих подій, як правило, це дача показань свідків за межами суду, який розглядає справу, причому за таким документом не закріплюється при­вілейоване процесуальне значення.

Державний нотаріат існував у колишньому Радянському Союзі, в країнах соціалістичного табору та існує разом з латинським в окремих кантонах Швей­царії, у Португалії, в Росії, тощо. Є він і в Україні. Функції радянського держав­ного нотаріату були досить широкими, і в цьому відношенні мало чим відрізня­лися від нотаріату латинського типу. Латинський нотаріат відрізняється від публічного насамперед тим, що нотаріус латинського типу є представником вільної професії (це один із фундаментальних принципів латинського нотаріату), і його функції не обмежуються настільки, яд в країнах прецедентного права.

Нотаріальний акт — ідея, яка через свою двозначність (акт як дія і акт як до­кумент) широко застосовується в контексті нотаріальної практики, оскільки потенційно охоплює такі поняття, як: нотаріальний документ, нотаріальна дія, зобов'язання, правочин, угода, воля, волевиявлення, суб'єктивне право, що дає змогу сконструювати за єдиним планом всю систему нотаріату як правового інституту, в тому числі його процесуальну сторону.

Нотаріальний акт має дві сторони — матеріальну і формальну. Матеріальна сторона — це нотаріальний документ, а формальна — відповідні нотаріальні дії (послуги), або визначена правом форма вчинення нотаріальних дій. В останньому випадку насправді йдеться про форму акта як дії, а не власне про зміст самої дії.

У м. Буенос-Айресі (Аргентина) 2 жовтня 1948 р. засновано Міжнародну спілку латинського нотаріату, яка є всесвітнім об'єднанням національних но­таріальних організацій. Це неурядова організація, яка об'єднує нотаріати при­близно третини існуючих у світі країн. На національному рівні в Україні сфор­мовано об'єднання нотаріусів із всеукраїнським статусом. З приєднанням

304

українського нотаріату до Міжнародної спілки латинського нотаріату но­таріальна палата має набути нового значення.

Міжнародна спілка латинського нотаріату дає таке визначення нотаріуса «латинського типу»: це юрист, покликаний надати угодам сторін у межах сво­боди їх вчинення «привселюдної довіри» і привселюдної форми; він є неупе-редженим слугою учасників і виконує завдання «привселюдної влади», будучи незалежним як від держави, так і від клієнтів. Крім посвідчення документів він консультує і наставляє тих, кому необхідний його захист. Він зобов'язаний не розголошувати службову таємницю та несе безпосередню відповідальність за помилки, допущені ним при виконанні обов'язків. Доступ до нотаріату можли­вий тільки по закінченні вищого навчального закладу, як це прийнято у відповідній державі щодо юристів (рішення постійної Ради Спілки від 13-15 березня 1986 р., м. Гаага). Суб'єктом нотаріальних відносин не завжди є но­таріус. Водночас суб'єктом обов'язково повинні бути одна чи кілька заінтере­сованих осіб. Об'єктом в нотаріальному праві є нотаріальний документ і но­таріальна дія чи послуга.

Нотаріальна діяльність є різновидом цивільно-правового процесу, але в межах безспірної юрисдикції. Нотаріальний процес є розглядом певної юридичної спра­ви, в результаті якої права та обов'язки осіб, щодо яких ці дії були вчинені, санкціонуються державою. Документам надається значення офіційних, що дає змогу вказаним особам набувати певного статусу і чинити певні дії.

Для вирішення конкретної юридичної справи нотаріус повинен попередньо з'ясувати фактичні обставини цієї справи на підставі доказів і здійснити певні опе­рації, з урахуванням матеріальних та процесуальних норм права, безпосередньо застосовуючи їх до цієї справи. Всі дії вчиняються у заздалегідь визначеній послідовності й за чітко регламентованими правилами, а результати нотаріально­го процесу як різновиду юридичного процесу обов'язково оформляються у відповідних процесуальних актах — документах. Отже, поширення нотаріальної діяльності у кількісному та якісному аспектах сприяє піднесенню правової культу­ри суспільства, підвищенню активності суб'єктів права у правовій сфері сус­пільства з метою захисту прав і законних інтересів.

Нині актуальною є гармонізація українського законодавства про нотаріат з європейським законодавством, а також з виробленими основними принципами латинського нотаріату, які загалом закріплені в законодавствах європейських країн. Україна затверджена на семінарі в Зальцбурзі спостерігачем у Міжна­родній спілці латинського нотаріату до прийняття нового Закону України «Про нотаріат», після чого український нотаріат буде затверджений членом Спілки.

Головним недоліком зазначеного чинного Закону України є те, що він бага­то в чому грунтується на традиціях, які виникли за радянських часів, у відриві від генерального розвитку нотаріату в країнах континентальної правової сім'ї, тобто тих країнах, де існує нотаріат латинського типу.

305

Нотаріус в Україні має право сам складати проекти будь-яких актів, але за­конодавець не встановлює жодного випадку, коли б складання документа нале­жало до виключної компетенції нотаріуса. Йдеться, звичайно, не про те, що но­таріус не має виключної компетенції взагалі, а про те, що будь-який документ, який не є свідоцтвом чи іншим документом, що складається тільки нотаріусом

204-415

внаслідок нормального розвитку процедури оформлення події, може в певних випадках бути запропонований для нотаріального оформлення стороною пра-вочину. На підставі рівноправності нотаріуса і клієнта важко визначитися, хто у разі суперечки матиме перевагу в оформленні приватного волевиявлення: но­таріус, для якого це волевиявлення є зовнішнім, чи клієнт, який має намір вільно виявити свою внутрішню волю.

Іноземні громадяни та представники юридичних осіб можуть звертатися за вчиненням нотаріальних дій. Такий висновок можна зробити, аналізуючи, ст. 99 Закону України «Про нотаріат», де йдеться про нотаріальне провадження щодо охорони майна, яке залишилося після смерті іноземного громадянина на території України, або майна яке належить одержати іноземному громадянину після смерті громадянина України.

Щодо обов'язку нотаріуса визначити норми міжнародного права при вчи­ненні дій з іноземним елементом, то Законом України «Про нотаріат» це питан­ня взагалі не конкретизується, а лише передбачається, що нотаріуси відповідно до законодавства України та міжнародних договорів застосовують норми між­народного права. Але ці питання є дуже важливими для захисту як суб'єктів — іноземного елемента цих процесів, так і суб'єктів України, оскільки, приєднав­шись до міжнародних договорів, вона взяла на себе зобов'язання гарантувати права цих суб'єктів на власній території.

Судці та нотаріуси під час розгляду справ з охорони та захисту прав суб'єктів цивільних відносин з іноземним елементом (ст. 26 Конституції, ст. 423 ЦПК, ст. 2 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» тощо) зобов'язані не лише знати норми міжнародного права, ратифіковані Ук­раїною, а й вміти правильно застосовувати норми іноземного права, оскільки від вирішення цих питань залежать реальний захист і охорона прав іноземних суб'єктів в Україні. Отже, якщо колізійна норма міжнародного права, яку ра­тифікувала Україна, зобов'язує суддю, або нотаріуса застосовувати норму іно­земного права, то їх відмова від цього без законних підстав порушуватиме обо­в'язки, взяті Україною згідно з міжнародними угодами.

У частині 4 ст. 10 проекту ЦПК України зазначено: якщо суд у розумні терміни не визначить зміст норми іноземного права, то застосовує відповідні норми законів та інших правових актів України. При цьому в ЦПК України не надається тлумачення поняттю «розумний термін». У пересічного громадянина може виникнути запитання — навіщо витрачати час, кошти, якщо одразу можна застосовувати норми законодавства України. Потребує тлумачення й питання щодо випадків обов'язкового застосування судом та нотаріусами норм іноземно­го права, умов його застосування або незастосування. Перешкодами на шляху застосування таких норм є певні юридичні обставини, а саме: порушення публічного порядку, основних прав та свобод, основ конституційного ладу; заг­роза суверенітету, коли норми міжнародного права суперечать імперативним нормам законодавства України, коли сторони за допомогою колізійних норм хо­чуть обійти імперативні норми законодавства України. Зловживання колізійни­ми нормами може мати місце при зміні правового режиму майна. Так, за ст. 103 Закону України «Про нотаріат», якщо міжнародним договором встановлено інші правила щодо нотаріальних дій, ніж ті, що їх містить законодавство України, то

306

при вчиненні нотаріальних дій застосовуються правила міжнародного договору. Але нотаріуси в кожному конкретному випадку мають скрупульозно підходити до вибору сторонами певної колізійної прив'язки з погляду обов'язкової в конк­ретній ситуації норми національного законодавства, перевіряти зміст такого ви­бору і відмовляти за п. 1 ст. 49 Закону України «Про нотаріат».

Підставою для звернення до іноземних органів є норми міжнародного пра­ва, відповідно до яких повноваженнями щодо цього наділяється Міністерство юстиції. Так, з аналізу статей 4,15 Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, що розглядалася вище, правом звернення до договірної країни наділені органи юстиції, а у відповідь на таке звернення надаються відомості про чинний або такий, що діяв на їх території, внутрішній законодавчий акт і дані про практику їх застосуван­ня установами юстиції. У Конвенції зазначено, що договірні сторони несуть усі витрати, що виникають при наданні правової допомоги, а тому для її надання необхідно акумулювати певні кошти на рахунках Міністерства юстиції та вста­новлювати оплату за звернення по правову допомогу.

За чинним Законом України «Про нотаріат» та проектом змін до нього но­таріуси мають застосовувати норми іноземного законодавства, але вони вправі також здійснювати експертизу застосування норм для конкретних правовідно­син, зокрема пов'язаних з нотаріальними, сімейними (договірними), майнови­ми та цивільними правочинами.

Нотаріальне оформлення документів від імені громадян, підприємств, уста­нов і організацій України, призначених для дії за кордоном. Нотаріальне офор­млення документів, призначених для дії за кордоном, здійснюється з урахуван­ням права тієї держави, до якої вони мають подаватися. Ця вимога ґрунтується на ст. 98 Закону України «Про нотаріат», згідно з якою нотаріуси застосовують норми іноземного права, приймають документи, складені відповідно до вимог іноземного права, а також роблять посвідчувальні написи за формою, передба­ченою іноземним законодавством, якщо це не суперечить законодавству Ук­раїни. На підставі п. 6 ст. 36 цього Закону приватні нотаріуси не можуть засвідчувати справжність підпису на документах, призначених для дії за кор­доном, та посвідчувати доручення для цієї мети. Водночас вони не обмежені в праві засвідчувати вірність копій документів, укладати інші, крім доручень, угоди, видавати свідоцтва тощо.

Дипломатичні представництва, консульські установи іноземних держав в Україні, відповідно до укладених нею договорів (конвенцій) і норм міжнарод­ного права, мають певні привілеї та імунітети й перебувають під юрисдикцією (компетенцією) країни, яку вони представляють, тобто на них поширюються норми національного законодавства держави, що їх акредитувала (створила).

307

Як правило, документи, складені з додержанням вимог іноземного права, своєю незвичною юридичною термінологією і використанням юридичних формул суттєво відрізняються від документів, прийнятих у правовому обороті України. Зокрема, вони можуть мати незвичні заголовки: афідевіт (письмова урочиста заява), сер­тифікат (свідоцтво, посвідчення, довідка), ретейнер (попередній договір про опла­ту), повноваження, дід (документ з печаткою — одностороння угода про відчужен­ня нерухомості, передання абсолютного права власності на нерухомість) тощо.

20*4-415

Статутна декларація — урочиста заява про те, що громадянин, який її робить, урочисто підтверджує правильність своїх тверджень. Форма та умова угод мо­жуть не збігатися з вимогами українського права. Так, невідомими для українсь­кого законодавства є договір про спадкування, укладений спадкодавцем з одним чи кількома особами, уповноваженими на одержання майна спадкодавця після його смерті; документ про дарування майна, що перебуває за межами України, оформлений як одностороння угода; щодо себе особисто представник може бути уповноважений на укладення угоди від імені особи, яку він представляє, та ін. Відрізняються документи і за своїм змістом. Наприклад, призначене для вчинен­ня дій за кордоном доручення, може містити невідомі українському праву по­вноваження на здійснення суб'єктивних прав: на продаж фірми з усіма її атрибу­тами, промислового підприємства тощо. Можливим є укладення спадкоємцем договору з майбутнім спадкодавцем про відмову від спадщини.

Дозволяється засвідчувати справжність підпису громадянина на будь-яких заявах, документах, необхідних для подання до суду або до іншої компетентної установи іноземної держави, для підтвердження обставин, право посвідчення яких за законодавством України належить лише державному органові (час на­родження, смерті, укладення шлюбу, факт родинних відносин тощо).

У разі звернення громадян, підприємств, установ та організацій щодо офор­млення документів, призначених для дії за кордоном, нотаріус повинен сприя­ти здійсненню їх прав та захисту законних інтересів (ст. 5 Закону України «Про нотаріат») та роз'яснити, що вони вправі звернутися по правову допомогу до адвокатських об'єднань та адвокатів, які спеціалізуються з питань міжнарод­ного права.

Найпоширенішими документами, призначеними для дії за кордоном, є різ­ного роду довідки, зокрема: органів РАГС; про те, що особа не притягалась в Україні до кримінальної відповідальності, не перебувала під судом і слідством; з місця проживання (форма № 3 — неповна); медична довідка (форма № 082-у); про підтвердження громадянства; з місця роботи; з місця навчання тощо.

На вимогу акредитованих в Україні дипломатичних представництв, кон­сульських установ іноземних держав нотаріусами в межах їх компетенції мо­жуть оформлятися: дозволи батьків на укладення шлюбу їх сина (доньки) з іно­земцем; дозволи на постійне місце проживання за кордоном; дозволи батьків на тимчасовий виїзд неповнолітніх дітей за кордон; дозволи (у вигляді заяви) батьків на усиновлення їх дітей і зміну прізвища, ім'я та по батькові тощо.

У тексті оформлюваних нотаріусом документів (наприклад, доручення, зая­ва) нотаріусом вказуються посольство або компетентні органи країни, до якої звертається заінтересована особа.

При підготовці документів організаціями, фондами, які займаються оформ­ленням документів для виїзду на відпочинок за кордон неповнолітніх дітей, складаються та посвідчуються в нотаріальному порядку довідки-списки про групи дітей із особами, які їх супроводжують. Тобто нотаріус повинен за­свідчити підпис директора організації, фонду. Відповідно до вимог законодав­ства окремих іноземних країн нотаріально оформлені документи (заяви, довідки, доручення) після нотаріального засвідчення мають пройти консульсь­ку легалізацію в оригіналі, після чого здійснюється їх переклад, який також

308

підлягає консульській легалізації. Прізвища, імена та по батькові громадян по­винні бути написані повністю із зазначенням місця їх проживання. При за­свідченні угод за участю іноземних громадян обов'язковим є наявність їхнього громадянства.

Документи, видані органами РАГС після 1980 p., такі, як: свідоцтво про на­родження; свідоцтво про смерть; свідоцтво про реєстрацію шлюбу; свідоцтво про розлучення; свідоцтво про встановлення батьківства; свідоцтво про зміну прізвища, імені та по батькові; довідка про сімейний стан, повинні пройти ле­галізацію через управління юстиції в областях і в Міністерстві закордонних справ в оригіналі, і вже після цього нотаріус може засвідчити вірність копії та перекладу цих документів.

Документ, призначений для дії за кордоном, складається українською мовою. На прохання громадян може бути оформлений його переклад на іноземну мову за правилами засвідчення вірності перекладу документа з однієї мови на іншу.

Переклад можна оформляти двома способами:

1. текст перекладу може бути викладений окремо від тексту документа. У такому випадку перекладається весь текст документа, у тому числі посвідчу- вальний напис нотаріуса. Під текстом перекладу ставиться посвідчувальний напис нотаріуса українською мовою про засвідчення вірності перекладу нота­ ріусом, якщо він володіє відповідною мовою, або про засвідчення справжності підпису перекладача. Переклад, зроблений на окремому аркуші, підшивається до документа і скріплюється підписом державного нотаріуса та його печаткою;

2. виклад текстів документа та перекладу на одному аркуші. У цьому разі текст документа українською мовою розміщується на лівому боці, а пере­ клад — на правому. Під українським та іноземним текстами нотаріусом ста­ виться один посвідчувальний напис українською мовою про засвідчення вірності зробленого нотаріусом перекладу чи про засвідчення справжності підпису перекладача.

Якщо нотаріус засвідчує вірність перекладу документа з однієї мови на іншу, текст перекладу викладається на спеціальному бланку нотаріальних до­кументів. Переклад документа, зроблений перекладачем, може бути викладе­ний на папері встановленого формату.

При оформленні документів, призначених для дії за кордоном, нотаріус по­винен роз'яснити заінтересованим особам необхідність їх наступної легалізації. Консульською легалізацією, відповідно до «Інструкції про порядок консульської легалізації офіційних документів в Україні і за кордоном», затвердженої наказом Міністерства закордонних справ України, є процедура підтвердження дійсності оригіналів офіційних документів або засвідчення справжності підписів посадо­вих осіб, уповноважених засвідчувати підписи на документах, і встановлення їх відповідності законам України чи держави перебування дипломатичного пред­ставництва, консульської установи України.

Легалізація офіційного документа означає перевірку його відповідності чинному законодавству України або держави перебування, встановлення та засвідчення дійсності документа або справжності підпису, повноважень поса­дової особи, яка підписала документ чи засвідчила попередній підпис, а також дійсності відтиску штампа, печатки, якими скріплено документ.

309

Для цього громадянину потрібно особисто або за дорученням звернутися до управління нотаріату та ліцензування юридичної практики Міністерства юстиції України для засвідчення справжності підпису нотаріуса та відтиску його печатки, а потім до Консульського управління Міністерства закордонних справ України.

Слід мати на увазі, що в порядку правонаступництва (Закону України «Про правонаступництво»), на території України є чинними договори, укладені ко­лишнім СРСР, зокрема: з Угорською Народною Республікою — про надання правової допомоги у цивільних, сімейних та кримінальних справах; із Фінлян­дською Республікою — про правовий захист та правову допомогу в цивільних, сімейних та кримінальних справах; з Алжирською Народною Демократичною Республікою — про взаємне надання правової допомоги; з Республікою Кіпр — про правову допомогу в цивільних та кримінальних справах.

Питання надання правової допомоги між державами — учасницями СНД врегульовано Конвенцією про правову допомогу та правові відносини у ци­вільних, сімейних та кримінальних справах. Україна ратифікувала її з такими застереженнями:

Україна бере на себе зобов'язання щодо надання правової допомоги в об­сязі, передбаченому ст. 6 Конвенції, за винятком визнання і виконання вико­навчих написів;

Україна бере на себе зобов'язання визнавати і виконувати рішення, вине­сені на територіях держав — учасниць Конвенції, передбачені п. «а» ст. 51 Кон­венції, за винятком нотаріальних актів щодо грошових зобов'язань.

У разі, коли це передбачено міжнародним договором України, кожна із до­говірних сторін приймає документи без легалізації. Як передбачено ст. 13 Кон­венції, документи, які на території однієї з договірних сторін виготовлені або засвідчені установою чи спеціально на те уповноваженою особою в межах їх компетенції і за встановленою формою та скріплені гербовою печаткою, прий­маються на території інших договірних сторін без будь-якого спеціального засвідчення. Зважаючи на це, оформлені приватними нотаріусами документи, призначені для дії за кордоном (копії, договори, свідоцтва тощо), через відсутність на них гербової печатки (ст. 26 Закону України «Про нотаріат») у країнах-учасницях не матимуть юридичної сили. Колізія норм, що виникла в даному випадку, може бути врегульована на підставі ст. 103 Закону України «Про нотаріат». Якщо міжнародним договором встановлено інші правила про нотаріальні дії, ніж у законодавстві України, то при вчиненні нотаріальних дій застосовуються правила міжнародного договору. Отже, документи, складені, посвідчені або засвідчені приватними нотаріусами в межах їх компетенції, ма­тимуть юридичне значення і доказову силу, зокрема в державах — учасницях СНД, тільки за умови їх консульської легалізації.

Документи, які складено за кордоном за участю іноземних властей або які від них виходять, можуть бути прийняті нотаріусом до розгляду на території України лише у разі їх консульської легалізації в дипломатичних представництвах або кон- , сульських установах України в державі перебування, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України (ст. 100 Закону України «Про нотаріат»).

При оформленні документів, призначених для дії за кордоном, нотаріуси повинні враховувати деякі особливості їх складання та оформлення. Зокрема, в

310

текстах доручень, афідевітах тощо, крім прізвища, імені та по батькові, які ма­ють бути записані згідно з паспортом, може бути також зазначено, під яким прізвищем, ім'ям громадянин відомий в іноземній державі. Для деяких країн у дорученнях і свідоцтвах про посвідчення факту, що громадянин є живим, крім звичайних реквізитів, іноді можуть зазначатися громадянство чи національ­ність, рік і місце народження, сімейний стан, професія тощо.

Дату складання доручення зазначають на початку або в кінці його тексту. Но­таріус вправі посвідчувати доручення незалежно від терміну його дії або якщо в ньому зазначено, що воно дійсне до його припинення. Документи (листи, фото­картки, квитанції та ін.), що додаються до афідевіту на підтвердження викладе­них у ньому фактів, підшиваються перед афідевітом. Згідно з вимогами деяких країн наявність цих додатків повинна бути зазначена в посвідчувальному написі.

Іноді вимагається подання двох і більше примірників документа, наприклад доручення. У такому разі нотаріус вправі посвідчити два доручення однаково­го змісту. Кожне з них реєструється в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій під самостійним номером. У справах державної нотаріальної контори зали­шається один примірник доручення, на якому зазначаються відповідно ре­єстрові номери та сума державного мита.

Іноземним правом може бути передбачено і особливий порядок підписання документів. Так, на дорученнях, заявах та інших документах громадянину не­обхідно написати у рядок згідно з даними паспорта свої прізвище, ім'я та по батькові у тій послідовності, яка зазначена у тексті документа, а потім розписа­тися. Наприклад, якщо в тексті документа зазначено: «Гурко Василь Івано­вич», то підпис має починатися з прізвища, а потім вказуються ім'я та по бать­кові. Якщо ж в тексті зазначено «Василь Іванович Гурко», то підпис має почи­натися з імені та по батькові. Якщо документ складено двома мовами — українською та іноземною — підпис у зазначеному вище порядку має бути по­ставлений під обома текстами за шириною аркуша.

Слід мати на увазі, що на дорученні, афідевіті, заяві тощо, призначених для дії в США, Канаді та інших країнах, неписьменний громадянин проставляє під текстом документа три хрести. При цьому мають бути присутні два свідки, які підписуються із зазначенням повністю свого прізвища, імені та по батькові.

Законодавством канадської провінції Квебек вимагається, щоб доручення, яке видається на ведення спадкової справи (за умови, якщо воно передбачає реалізацію нерухомого майна), було підписано поряд з особою, яка його видає, також її чоловіком (дружиною). Проте останній в тексті доручення як особа, яку представляють, не згадується.

Нотаріус може вчинити в інтересах громадянина України, якщо це передба­чено міжнародним договором за участю України, і таку нотаріальну дію, як розкриття та оголошення заповіту. Порядок вчинення цих дій детально регла­ментується в листі Міністерства юстиції України від 29 березня 1994 р.'

Посвідчувальні написи на документах, складених з урахуванням вимог інозем­ного права, проставляються, як правило, за формами, передбаченими чинним за­конодавством (Форми реєстрів для реєстрації нотаріальних дій, нотаріальних

¹ Законодавство України про нотаріат. — К., 1994. — С. 134.

311

свідоцтв, посвідчувальних написів на угодах і засвідчуваних документах, затверд­жених Наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 1994 р. № 7/5). Проте деякі документи оформляються без проставлення на них звичайних для українсь­кого права посвідчувальних написів. Прикладом є дід, що оформляється для ве­дення справ із відчуження нерухомості у США. Документ складається англій­ською мовою на спеціальному друкарському бланку. Особа, від імені якої він оформляється, розписується в певному місці діда. На підтвердження його оформ­лення розписується і нотаріус та проставляє на ньому відтиск своєї печатки. Посвідчувального напису на діді не проставляють, але до нього додасться пере­клад на українську мову, який підписується особою. Нотаріус проставляє на пере­кладі посвідчувальний напис про посвідчення діда. Переклад у встановленому по­рядку скріплюється з дідом.

У такому самому порядку оформляються формуляри для пенсійного забез­печення розписок на отримання грошових сум та звільнених розписок. Якщо особа має намір виїхати за кордон на постійне місце проживання, зазначені до­кументи здаються нею у відповідні організації чи установи за останнім місцем роботи (служби). На підставі даних, які містяться в трудових книжках, військо­вих білетах та інших відповідних документах, на прохання заінтересованих осіб оформлюються довідки встановленого зразка про стаж трудової діяль­ності або проходження військової служби.

Нотаріус зобов'язаний забезпечити належну культуру оформлення доку­мента. Переклади мають бути надруковані, не допускається написання тексту від руки. На нотаріально оформлюваних документах, призначених для дії за кордоном, прокреслення не проставляються.

У разі виявлення порушень при оформленні документів з метою їх подальшої легалізації такі документи повертаються з одночасним вирішенням питання про відшкодування заподіяної з вини нотаріуса шкода та притягнення його до від­повідальності.

Запитання для самоконтролю

1. Які особливості трудових відносин за участю іноземного елементу?

2. Яким чином регулюються трудові відносини за участю громадян України, що працюють за кордоном?

3. У чому полягають особливості регулювання трудових відносин за участю іно­ земців та осіб без громадянства?

4. Яка відмінність у регулюванні трудових відносин за участю іноземців та біженців?

5. Чим відрізняється регулювання трудових відносин між біженцями та мігрантами?

6. Які особливості регулювання трудових відносин за участю закордонних українців?

7. Яку роль виконує Міжнародна організація праці?

Рекомендована література

1. Иванов С. А. Сравнительное трудовое право. — М, 1987.

2. Киселев И. Я. Зарубежное трудовое право: Учебник для вузов.— М.: НОРМА-ИНФРА-М, 1998.

3. Киселев И. Я. Сравнительное и международное трудовое право: Учебник для ву­ зов.— М.: Дело, 1999.

312

4. Российское трудовое право: Учебник для вузов / Под ред. А. Д. Зайкина. — М.: НОРМА-ИНФРА-М, 1998.

5. Тихомиров Ю. А. Курс сравнительного правоведения. — М., 1996.

Розділ 14. МІЖНАРОДНИЙ КОМЕРЦІЙНИЙ АРБІТРАЖ

У зверненні Президента України до Верховної Ради 11 жовтня 1994 р. мож­ливості інтеграції України у світове співтовариство і суттєва динаміка розвит­ку її зовнішньоекономічних зв'язків ставляться значною мірою в залежність від того, наскільки правові та інституційні засади зовнішньоекономічної діяль­ності в Україні відповідатимуть загальновизнаним принципам, сформульова­ним ООН та її спеціалізованими організаціями.

Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» розроблено саме на підставі моделі Типового закону, прийнятого Комісією ООН з права міжна­родної торгівлі та схваленого Генеральною Асамблеєю ООН для можливого використання державами світу.

Динамічно зростаюче значення арбітражних методів регулювання міжна­родних комерційних спорів, з одного боку, та наявність значних розбіжностей у законодавстві різних країн, які регулюють діяльність міжнародних комер­ційних арбітражів, — з іншого, зумовлює необхідність узгодження цієї діяль­ності та забезпечення однакового застосування міжнародно-правових норм на світовому рівні. Відповідно зростає роль найважливіших засобів такого погод­ження — міжнародного права, міжнародних договорів, угод та інших інстру­ментів міжнародно-правового регулювання комерційного арбітражу.

Міжнародні конвенції, що регулюють комерційний арбітраж, різняться за обсягом їх територіальної дії (всесвітні та регіональні) та сферою застосування (загальні та спеціальні).

До всесвітніх належать Конвенція ООН про визнання та приведення до ви­конання іноземних арбітражних рішень (Нью- Йоркська конвенція 1958 р.) та Конвенція про вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами (Вашингтонська конвенція 1965 p.).

Регіональними є:

Європейська конвенція про зовнішньоторговий арбітраж 1961 р., в якій бере участь більшість європейських держав;

Конвенція про вирішення арбітражним шляхом цивільно-правових спо­рів, які випливають із відносин економічного та науково-технічного співробітництва (Московська конвенція 1972 p.), що поширювалася на ко­лишні країни — члени РЕВ;

Міжамериканська конвенція про міжнародний комерційний арбітраж (Па­намська конвенція 1975 p.), яку ратифікували 16 держав Північної та Південної Америки.

Міжнародні конвенції загального характеру покликані регулювати питання щодо будь-яких арбітражних угод, арбітражних процесів та арбітражних

313

рішень, які належать до категорії комерційних. Так, згадані Нью-Йоркська, Європейська, Панамська конвенції є саме такими. Прикладом спеціальної міжнародної конвенції може бути Вашингтонська конвенція 1965 р. про вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами, яка регулює тільки спеціалізований арбітраж, покликаний вирішувати лише інвес­тиційні спори.