3.1. Правовий статус іноземних фізичних осіб та осіб без громадянства в Україні

Термін «фізична особа» означає людину як суб'єкта права і застосовується в різних галузях права, у тому числі в МПрП. Фізична особа має свій статус, але законодавство виділяє за самостійним статусом різновиди фізичних осіб: 1) громадяни; 2) іноземні фізичні особи (іноземці), особи без громадянства; 3) біженці; 4) мігранти та ін. У даному разі нас цікавлять іноземці та особи без громадянства, яких необхідно відрізняти (за обсягом прав та обов'язків) від громадян України.

Іноземець — особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадяни­ном (підданим) іншої держави або держав. Особа без громадянства — особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадя­нином (згідно зі ст. 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»).

Права іноземців та осіб без громадянства в Україні. Ці особи мають ті самі права і свободи та виконують ті самі обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією України та Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та іншими законами України, а також її міжнародними договорами.

Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом, незалежно від по­ходження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять та інших обставин. Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод гро­мадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про запро­вадження відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України. Це рішення набуває чинності після його опублікування і може бути скасоване у разі зникнення підстав, за яких воно було прийняте.

Здійснення іноземцями та особами без громадянства своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним Інтересам її громадян та Інших осіб, які проживають в Україні. Іно­земці та особи без громадянства зобов'язані поважати та дотримуватися Кон­ституції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу України (ст. 2 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»).

Серед основних прав і обов'язків, у частині II «Основні права, свободи та обов'язки іноземців та осіб без громадянства» цього закону зазначається:

1) право на інвестиційну та підприємницьку діяльність — іноземці та особи без громадянства мають право займатися в Україні інвестиційною, а також

26

зовнішньоекономічною та іншими видами підприємницької діяльності, перед­баченими законодавством України. При цьому вони мають такі самі права та обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не випливає з Конституції та законів України (ст. 7);

2) право на трудову діяльність:

а) іноземці та особи без громадянства мають рівні з громадянами України права та обов'язки у трудових відносинах, якщо інше не передбачено законо­ давством України та її міжнародними договорами;

б) іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також яким надано статус біженця в Україні, мають право працювати на підприємствах, в установах та організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України;

в) іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну для працев­ лаштування на визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до одержаного у встановленому порядку дозволу на працевлашту­ вання. Працевлаштування в Україні іноземців та осіб без громадянства, найня­ тих інвестором у межах і за посадами (спеціальністю), визначеними угодою про розподіл продукції, здійснюється без отримання дозволу на працевлашту­ вання (ст. 8).

У Конституції України (ст. 26) зазначено, що іноземці та особи без грома­дянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнарод­ними договорами України.

Такими винятками є: ст. 70 розділу III Конституції «Вибори. Референ­дум» — право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років; ч. 2 ст. 76 розділу IV Кон­ституції «Верховна Рада України» — народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років; ч. З ст. 127 розділу VIII Конституції «Правосуддя» — на посаду судді може бути рекомен­дований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України; ч, 4 ст. 22 Зе­мельного кодексу України — землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадян­ства, іноземним юридичним особам та іноземним державам; ч. 2-4 ст. 81 Зе­мельного кодексу України:

1. іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності;

2. іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки відповідно до ч. 2 цієї статті у таких випадках:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими ци­ вільно-правовими угодами;

б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого май­ на, що належать їм на праві власності;

27

в) прийняття спадщини;

3} землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину інозем­ними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підляга­ють відчуженню; ч. 4 ст. 8 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» — Іноземці та особи без громадянства не можуть при­значатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України умовою призначення на ці посади або за­няття такою діяльністю є належність до громадянства України; ст. 68 розділу IX «Міжнародні відносини» Кодексу України про надра:

1. іноземним юридичним особам і громадянам надра у користування та пра­ во на переробку мінеральної сировини надаються на конкурсній основі на підставі угод (контрактів), що укладаються відповідно до вимог цього Кодексу та інших законодавчих актів України;

2. порядок укладання контрактів на користування надрами та переробку мінеральної сировини за участю Іноземних юридичних осіб та громадян визна­ чається Кабінетом Міністрів України.

Відповіднодост. 13 Закону «Про правовий статус іноземців та осіб без гро­мадянства» іноземці можуть відповідно до законодавства України мати у влас­ності будь-яке майно, успадковувати і заповідати його, а також мати особисті немайнові права.

Також у даному законі зазначено: іноземці та особи без громадянства мо­жуть укладати і розривати шлюби з громадянами України та іншими особами відповідно до законодавства України; іноземці та особи без громадянства ма­ють рівні з громадянами України права та обов'язки у шлюбних і сімейних відносинах (ст. 18); іноземцям та особам без громадянства гарантуються недо­торканність особи, житла, невтручання в особисте і сімейне життя, таємниця ли­стування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, повага їх гідності нарівні з громадянами України (ст. 19); іноземці та особи без громадянства можуть пересуватися на території України і обирати місце проживання в ній відповідно до порядку, встановленого Кабінетом Міністрів України. Обмеження в пересуванні та виборі місця проживання допускаються, коли це необхідно для забезпечення безпеки України, охорони громадського порядку, охорони здоро­в'я, захисту прав і законних інтересів її громадян та інших осіб, які проживають в Україні; іноземці та особи без громадянства, яким надано статус біженця в Україні, мають рівні з громадянами України права на пересування, вільний вибір місця проживання, за винятком обмежень, встановлених законом (ст. 20); іноземці та особи без громадянства мають право на звернення до суду, інших державних органів для захисту їх особистих, майнових та інших прав; у судо­чинстві іноземці як учасники процесу користуються такими самими проце­суальними правами, що й громадяни України (ст. 22).

Господарський кодекс України у розділі II «Суб'єкти господарювання» виз­начає ними громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які здійсню­ють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як під­приємці (п. 2 ч. 2 ст. 55). Іноземці та особи без громадянства при здійсненні господарської діяльності в Україні користуються такими самими правами і ма-

28

ють такі самі обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено цим кодексом та іншими законами.

Важливими міжнародними нормативними актами є:

1. Загальна декларація прав людини, проголошена Генеральною Асамб­ леєю ООН 10 грудня 1948 р. Відповідно до її положень: кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання ЇЇ правосуб'єктності; всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на однаковий їх захист за­ коном; усі люди мають право на однаковий захист від якої б то не було диск­ римінації, що порушує цю Декларацію, і від якого б то не було підбурювання до такої дискримінації; кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом та ін.

2. Протокол № 7 до Європейськой Конвенції про захист прав і основних свобод людини, підписаний у Страсбурзі 22 листопада 1984 p., містить поло­ ження щодо іноземців. Іноземець, який законно проживає на території держа­ ви, не може бути висланий за її межі інакше, ніж на виконання рішення, прий­ нятого відповідно до закону, і йому повинна бути надана можливість:

а) наводити доводи проти свого вислання;

б) вимагати перегляду своєї справи;

в) бути представленим з цією метою перед компетентним органом або осо­ бою чи особами, призначеними цим органом.

Іноземець може бути висланий до здійснення своїх прав, передбачених у підпунктах а-в п. 1, якщо таке вислання є необхідним в інтересах публічного порядку або зумовлене міркуваннями національної безпеки.

3. Конвенція про рівноправність громадян країни та іноземців та осіб без громадянства в галузі соціального забезпечення Генеральної конференції Міжнародної організації праці від 28 червня 1962 р.

4. Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 р. (країн СНД).

5. Двосторонні договори України про правову допомогу та правові відносини (у цивільних, сімейних, кримінальних та інших справах). Згідно з ними громадя­ ни однієї договірної сторони користуються на території другої договірної сторо­ ни таким самим правовим захистом своїх особистих та майнових прав, як і громадяни цієї другої договірної сторони. Вони мають право звертатися до суду та інших установ, до компетенції яких належать цивільні та кримінальні справи, можуть порушувати клопотання і здійснювати інші процесуальні дії за тих са­ мих умов, що І громадяни другої договірної сторони. Двосторонніми договорами зазвичай встановлюються також порядок відносин при наданні правової допо­ моги; обсяг правової допомоги; форми доручень про надання правової допомо­ ги; порядок виконання доручень; порядок виконання окремих процесуальних ДІЙ; певні гарантії щодо свідків, потерпілих та експертів; несення витрат, пов'я­ заних із наданням правової допомоги; порядок визнання і виконання судового рішення; визнання і виконання рішень арбітражу та ін.

6. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (International Covenant on Economic, Social and Cultural Rights), прийнятий на Генеральній Асамблеї ООН 16 грудня 1966 p.

29

7. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (International Covenant on Civil and Political Rights), прийнятий на Генеральній Асамблеї ООН 16 грудня 1966р.

8. Конвенція щодо рабства (Slavery Convention), укладена в Женеві 25 ве­ ресня 1926 p., зі змінами, внесеними Протоколом, підписаним у штаб-квартирі ООН 7 грудня 1953 р. її учасниками є понад 90 держав.

9. Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, що сходні з рабством від 7 вересня 1956 р.

Конвенції з питань правового статусу фізичної особи. У перші роки діяльності Ради Європи (далі — РЄ) було прийнято конвенції з питань правово­го статусу особи. Так, 13 грудня 1955 р. у Парижі було підписано Європейську конвенцію про облаштування та підприємництво. Договірні держави зобов'я­залися сприяти в'їзду на свою територію іноземних громадян, дозволяти їм вільно пересуватися нею, заохочувати їхнє проживання, за винятком випадків, що суперечать суспільному порядку, національній безпеці, здоров'ю чи мо­ральності населення.

Конвенція передбачала надання громадянам договірних держав національ­ного режиму щодо багатьох аспектів життя, у тому числі особисті та майнові права, їх судові та адміністративні гаранти, здійснення прибуткових видів діяльності, питання заробітної плати та умов праці в цілому тощо.

Положення вищезазначеної Конвенції щодо сприяння в'їзду розвинула Європейська угода про норми, що регулюють пересування осіб між держава­ми— членами Ради Європи (Угода щодо пересування) від 13 грудня 1957 р. (Париж). Вона передбачала спрощений режим пересування осіб між держава­ми — членами РЄ: для в'їзду на територію держави вимагався лише один доку­мент Із зазначених кожною договірною державою у Додатку до Угоди. При цьому власникові такого документа дозволявся повторний в'їзд на територію держави без дотримання будь-яких формальностей, навіть якщо його грома­дянство є спірним.

Попри рекомендаційний характер багатьох положень зазначених кон­венцій, а також збереження за державами широких дискреційних повноважень щодо обмеження сфери їхнього застосування, ці конвенції стали важливим кроком у поліпшенні правового статусу іноземців та зміцненні міжнародних зв'язків, заклали основи для подальшого розвитку міжнародного законодав­ства у цій сфері, особливо у межах ЄС.

Найширше у конвенціях РЄ з питань правового статусу суб'єктів регламен­товано становище трудящих-мігрантів. 24 листопада 1977 р. у Страсбурзі було підписано Європейську конвенцію про правовий статус трудящих-мігрантів, яка врегулювала низку питань праці та зайнятості цих осіб — від форм добору з метою подальшого працевлаштування у приймаючій державі до остаточного повернення до країни походження. Конвенція визначає переважно зобов'язан­ня договірних держав і безпосередньо не надає трудящим-мігрантам певних прав, за винятком права на безпечні умови праці (ст. 20), на звернення до суду та адміністративних органів приймаючої держави (ст. 26) та на створення організацій (ст. 28).

ЗО

Основне зобов'язання договірних держав, яке передбачає Конвенція, — за­безпечення трудящим-мігрантам національного режиму щодо багатьох аспектів життя: працевлаштування; доступу до житла та квартирної плати; пра­ва на загальну освіту, професійну підготовку і перепідготовку, на доступ до ви­щої освіти; умов праці та їх інспектування; соціального забезпечення, соціаль­ної та медичної допомоги; оподаткування доходів, припинення дії трудового договору та звільнення; судочинства, правового та судового захисту особи, її майна; участі у справах підприємства; збереження набутих прав тощо.

Отже, підбиваючи підсумки аналізу правового статусу іноземних фізичних осіб та осіб без громадянства, слід зазначити, що закріплений у законодавстві національний режим щодо цивільної правоздатності іноземців має безумовний характер, тобто він надається іноземцю у кожному конкретному випадку без ви­моги взаємності.

Національний режим щодо окремих прав іноземців може гарантуватися ба­гатосторонніми конвенціями, угодами про правову допомогу, двосторонніми договорами в силу відповідних домовленостей або на підставі принципу взаємності.