Правосуб’єктність трудових колективів.
Одним із суб’єктів трудового права вважається трудовий колектив. Проте на відміну від роботодавців і працівників, яких визначають головними суб’єктами цієї галузі, оскільки вони є учасниками власне трудових відносин – основи всього трудового права, трудовий колектив бере участь здебільшого у колективно-трудових відносинах, а тому його роль не настільки вагома для трудового права, як у названих головних суб’єктів.
Загалом, трудові колективи – категорія більше політична, ніж соціально-трудова. З’явилися вони на політичній арені та набули найбільшого розвитку в епоху так званого розвинутого соціалізму, особливо після того, як Конституція СРСР 1977 року піднесла їх до рангу одного з елементів тодішньої політичної системи. Передбачалось, зокрема, що трудові колективи вправі брати участь у плануванні виробництва і соціального розвитку, у підготовці та розстановці кадрів, у вирішенні питань управління підприємствами та ін. Вони повинні були організовувати соціалістичне змагання, сприяти поширенню передових методів роботи, зміцненню трудової дисципліни, вихованню своїх членів у дусі комуністичної моралі, політичної свідомості і виконувати ще багато різних політичних функцій та завдань.
Остаточно статус трудових колективів у сфері соціалістичної суспільної організації праці був визначений Законом про трудові колективи і підвищення їх ролі в управлінні підприємствами, установами, організаціями від 17 червня 1983 року.1 Однак, незважаючи на окремі новели, що були привнесені цим Законом у трудове законодавство, він так і залишився практично не діючим нормативним актом декларативного типу. До того ж чимало його положень уже в той час вступали у суперечність із чинним законодавством, яке регламентувало права профспілок, а тому застосування цих положень на практиці було досить проблематичним.
У наш час, незважаючи на всі зміни, що відбулися у суспільно-політичному житті сучасної української держави, проблема трудових колективів дедалі перебуває в центрі уваги як законодавців, так і вчених юристів, які намагаються втримати цих специфічних суб’єктів на багатьох позиціях правового поля2. Пропоновано навіть у новому Кодексі про працю України виділити для них окремий розділ3.
У загальному плані теорія права, характеризуючи суб’єктів правовідносин, визнає трудові колективи суб’єктами права. При цьому їх відносять до групи суб’єктів, що представляють так звані соціальні спільності4. Щоправда, ця група суб’єктів (народ, нація, населення регіону) стає суб’єктами правовідносин лише в особливих, передбачених законом випадках5. Здебільшого соціальні спільності діють через державні чи громадські організації. Так, відповідно до ст. 5 Конституції України, носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
Про трудові колективи чинна тепер Конституція України не згадує у жодній із своїх статей. Інші законодавчі акти, що стосуються сфери публічного права, називають їх серед учасників правових відносин теж щоразу рідше. Традиційно трудові колективи домінували серед суб’єктів, що були уповноважені висувати кандидатів до депутатського корпусу представницьких органів державної влади в країні. Але останнім часом і тут відбуваються певні зміни. “Найстаріший” у цій сфері Закон про вибори народних депутатів України від 24 вересня 1997 року6 ще називає трудові колективи серед суб’єктів, яким надано право висування кандидатів у депутати, але вже Закон України про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів від 14 січня 1998 року7 та Закон України про вибори Президента України від 5 березня 1999 року8 не надає цим соціальним спільностям повноважень щодо висунення відповідних кандидатів. Тепер це право належить зборам виборців “за місцем трудової діяльності”, а не трудовим колективам. Як бачимо, у публічно-правових відносинах трудові колективи поступово втрачають свої позиції.
Трудові колективи та обрані ними органи не потребують спеціальної реєстрації, з фактом якої б пов’язувалось юридичне визначення за ними правосуб’єктності. Проте оскільки трудові колективи об’єднують самостійних суб’єктів – найманих працівників, і таке об’єднання відбувається не з їхньої волі, а лише за фактом введення їх до штату працюючих на даному підприємстві, тому визначати таку спільність суб’єктом права не зовсім коректно. Це суперечить передбаченим Конституцією України правам і свободам громадян України, в тому числі і праву на свободу об’єднання. “Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян ...” – проголошує ст. 36 Конституції. Тому різні варіанти стосовно так званих об’єднань на об’єктивній основі, коли працівник, влаштовуючись на роботу незалежно від своєї волі входить до складу трудового колективу, не можуть бути основою обґрунтування правосуб’єктності будь-яких об’єднань9. Той факт, що працівник, виражаючи свою власну волю, укладає трудовий договір, ще не означає добровільності його вступу до складу трудового колективу. Автори підручника трудового права, написаного в епоху “розвинутого соціалізму”, доклали чимало зусиль, аби обґрунтувати тезу про те, що трудові колективи формуються на основі добровільного волевиявлення працездатних громадян. Проте вони не змогли обминути факту, що у кінцевому підсумку їх створення зумовлено суспільними потребами10
Жоден працівник, наймаючись на роботу, не ставить собі за мету вступити до складу трудового колективу. Укладаючи трудовий договір, він дбає про зовсім інші цілі. Відоме з радянських часів наукове визначення трудового колективу як сукупності людей, об’єднаних на основі трудового договору для спільної діяльності, яскраво ілюструє хибність ідеї про правосуб’єктність трудових колективів.
Тому трудовий колектив аж ніяк не може бути суб’єктом трудового права. Спільність інтересів може бути тільки у найманих працівників і то лише за умови їхнього взаємного прагнення до виразу своєї колективної волі, яка повинна, крім того, бути юридично оформлена у вигляді рішення зборів, протоколу про наміри або якось інакше. Представляти інтереси найманих працівників у колективно-трудових відносинах можуть як спеціально уповноважені зборами (конференціями) найманих працівників органи або ж представництво може бути доручено, як це практикується у цивілізованому світі, професійним спілкам.
1 Відомості Верховної Ради СРСР. – 1983. – № 25. – Ст. 382.
2 П.М. Рабинович називає трудовий колектив серед елементів політичної системи ( див.: Основи загальної теорії права та держави. – К., 1994. – С. 59).
3 Карпенко Д, Хуторян Н. Правові проблеми Загальної частини проекту Кодексу України про працю // Право України. – 1998. – № 3. – С. 43.
4 Оригінальними у цьому плані виявилися автори підручника “Загальна теорія держави і права” за ред. В.В. Копейчикова. Вони до соціальних спільностей віднесли і адміністративно-територіальні одиниці і виборчі округи ( див.:вказ. Підручник. – С. 193).
5 Теория государства и права: Учебник / Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. – С. 349.
6 Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 43. – Ст. 280.
77 Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 3/4. – Ст. 15.
8 Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 14. – Ст. 81.
9 Прокопенко В.І. Трудове право. – К.: Вен турі, 1996. – С. 116.
10 Советское трудовое право: Учебник / Под ред. А.С. Пашкова и О.В. Смиронова. – М.: Юрид.лит., 1988. – С. 140.
10