4. Козацько-селянські повстання кінця XVI — першої половини XVII ст.

Посилення кріпосницького та національно-релігійного гніту, експансія польської й литовської знаті на південні землі, які почали колонізувати "уходники" й запорожці, утиски козацької верстви викликали масове невдоволення в українському суспільстві. Як наслідок, наприкін. XVI — на поч. XVII ст. Україною прокотилися дві хвилі народних виступів (у 1591—1596 та 1626—1638рр.), рушійною силою яких стало козацтво.

Перша проба сил: Косинський та Наливайко

Перше велике козацьке повстання 1591—1693 pp., спрямоване проти існуючих польсько-шляхетських порядків в Україні, було пов'язане з іменем " заслуженого козака ", дрібного шляхтича з Підляшшя Криштофа Косинського. Тривалий час він перебував на Запорізькій Січі, займав важливі військові посади, був обраний гетьманом. У1691 р. білоцерківський староста Я. Острозький відібрав у нього маєток на Київщині, наданий королем за бойові заслуги. Особиста кривда, завдана Косинському, наклалася на глибокі соціально-економічні суперечності тодішнього життя та непослідовну політику польського уряду щодо козацтва, яка неодноразово змінювалася від репресій у спокійні часи до заохочень до служби під час небезпеки.

Наприкін. 1591 р. запорожці разом з реєстровцями під проводом К. Косинського прийшли під Білу Церкву — резиденцію і замок Я. Острозького і захопили її. Повстанців підтримали міщани та селяни навколишніх місті сіл — всього бл. 5 тис. чол. Ці події започаткували півстолітню козацьку війну проти Речі Посполитої, яка в сер. XVII ст. переросла у Національно-визвольну революцію.

Для боротьби з повстанцями було зібрано шляхетське ополчення під командуванням київського воєводи К.-В. Острозького. На початку лютого 1593 р. під м. П'ятка (теперішня Житомирщина) відбулася вирішальна битва, у якій погано озброєне повстанське військо в умовах суворих морозів і нестачі харчів майже тиждень мужньо відбивало ворожі атаки, втративши від 2 до 3 тис. вбитими. Значних втрат зазнала й шляхта, а тому змушена була піти на укладення перемир'я. За його умовами К. Косинський зобов'язався скласти гетьманські повноваження, повернутися на Запоріжжя й не вчиняти бунтів, козаки мали повернути все награбоване майно, а селяни, що пристали до повстання, мусили повернутися до своїх панів.

Проте козацтво не склало зброї. Уже в травні 1593 p. К. Косинський на чолі двотисячного козацького загону вирушив із Запоріжжя під Черкаси, де взяв в облогу замок місцевого старости О. Вишневецького. Останній почав з повстанцями переговори, під час яких К. Косинського було підступно вбито. Але й по смерті ватажка козаки не припинили облоги Черкас, змусивши О. Вишневецького підписати договір, за яким вони отримали право вільного відходу на Запоріжжя та на волості, їм поверталося відібране у них майно тощо.

Не минуло й року, як в Україні спалахнуло нове грізне повстання 1594— 1596 pp., яке очолив Северин Наливайко. Він походив із Гусятина (нині Тернопільської обл.), У молоді роки перебував на Запоріжжі, брав участь у морських і сухопутних походах запорожців проти турків і татар. Згодом, як сотник надвірної хоругви, служив у князя К.-В.Острозького. Але після битви під П'яткою покинув службу, очолив козацький відділ, що діяв проти турків на нижньому Дністрі.

Влітку 1694 р., повернувшись з успішного походу в Молдавію, С. Наливайко розмістив своїх людей на постій у маєтках брацлавської шляхти, вимагаючи стацій (натуральних податків) або забираючи продовольство й фураж силою. Водночас він направив на Запоріжжя своїх посланців із пропозицією про об'єднання сил для спільної боротьби проти польського панства. Щоб загладити свою участь у придушенні повстання Косинського, надіслав запорожцям 1,5 тис. коней, захоплених у турків. У жовтні 1594 р. наливайківці й брацлавські міщани прогнали місцеву шляхетську адміністрацію, захопили Брацлав і проголосили його " вільним козацьким містом". Це, по суті, стало початком повстання.

Приблизно тоді ж на допомогу наливайківцям прибув загін запорожців на чолі з гетьманом Григорієм Лободою, представником козацької реєстрової старшини. Об'єднане військо Наливайка й Лободи, що налічувало бл. 12 тис. чол., спершу зробило кілька походів у Молдавію, де, зокрема, змусило її правителя відмовитися від підданства турецькому султанові, а з весни 1595 р. цілком зосередилося на боротьбі з польсько-шляхетським режимом. У той час Наливайко пішов на Волинь та Білорусь, здобуваючи міста й беручи з них контрибуцію. Аналогічно діяв і гетьман Григорій Лобода, який зі своїми запорожцями подався на Подніпров'я. Ще один козацький загін полковника Матвія Шаули, здобувши Київ, направився у Білорусь. Наприкін. 1595 — на поч. 1596 р. повстанці вже контролювали все українське Правобережжя та Південно-Східну Білорусь. Особливе занепокоєння у польського уряду викликали звістки про наміри повсталих створити на визволеній території незалежну від Польщі Українську республіку на чолі з князем.

Значною мірою успішне розгортання повстанського руху було зумовлене відсутністю шляхетського війська, яке тоді воювало у Молдавії. Та з його поверненням відбувається ускладнення ситуації. Польський уряд доручив придушити повстання польсьному гетьманові С. Жолкевському, одному з найкращих полководців того часу. Виступивши навесні 1596 р. з добірним військом і значною артилерією, він вирішив розбити козаків по частинах і спочатку вдарив на військо Наливайка. Але той з півторатисячним загоном, вдало маневруючи, зумів уникнути нерівного бою і під захистом табору з возів відступив до Поділля, а звідти через уманські ліси до Білої Церкви. У березні 1596р. повстанські загони об'єдналися під Білою Церквою, де розгромили передові підрозділи шляхетських військ. Згодом в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля відбулася одна з вирішальних битв, після якої повстанці почали відступ, маючи намір сховатися за московським кордоном. Але їх просування гальмував величезний обоз приблизно з 7—9 тис. жінок, дітей, старих, який прикривали 3 тис. боєздатних козаків. У травні 1596р. на р. Солонині під Лубнами (теперішня Полтавщина) повстанці потрапили в оточення переважаючих сил польського війська, яке налічувало понад 5 тис. жовнірів та декілька тисяч обслуги. Тут козаки спорудили міцний табір, який оточили возами в 7—9 рядів, окопали ровомішанцями. На укріплення і вози поставили бл. 20 гармат. Майже 2 тижні вони героїчно оборонялися. Декілька великих штурмів табору не дали полякам нічого. Навпаки, козаки самі робили небезпечні вилазки і С. Жолкевський мусив увесь час бути насторожі. Боєздатна частина козацтва у цій ситуації могла спокійно прорватися через ворожі лави, але не хотіла залишати напризволяще жінок, дітей, старих, поранених. А всі вибратись із пастки не могли. Розуміючи, що козацький табір неприступний і знаючи, що на виручку обложеним іде допомога із Запоріжжя, С. Жолкевський вдався до такого засобу, як підступність, демонстративно ведучи переговори лише з Г. Лободою і поширюючи різні чутки. У результаті цього козаки звинуватили останнього в зраді і стратили. Новим гетьманом було обрано запорозького старшину Криштофа Кремпського. На початку червня у розташування Жолкевського прибули свіжі підкріплення і важкі облогові гармати. Протягом кількох днів поляки вели безперервний обстріл табору. Загинули сотні людей, ще більше було поранено. Становище ускладнювалося через спеку, нестачу води, харчів та фуражу, почалися повальні пошесті на людей та худобу, бракувало боєприпасів. Тому було вирішено задовольнити польські вимоги. Деморалізовані повстанці зв'язали С. Наливайка і його найближчих соратників і видали Жолкевському. Проте їх це не врятувало. Поляки поставили нову вимогу, про яку мовчали раніше — повернення всіх втікачів до своїх панів. Коли повстанці відмовилися, то раптовим нападом беззахисний табір було розгромлено. "Так їх рубали немилосердно, що на милю або й більше труп лежав на трупі", — писав один із поляків. Тільки К. Кремпському з частиною козаків вдалося прорватися на Запоріжжя. Керівників повстання після страшних тортур було страчено у Варшаві. Зокрема С. Наливайкові та М. Шаулі відрубали голови й четвертували. Козацькі виступи. 1591—1596 pp. викликали переляк серед польської шляхти, яка на сеймі проголосила козаків ворогами держави та ухвалила " винищити їх до останку". Однак усі ці постанови залишилися на папері. По-перше, Запорізька Січ була недоступною для польського панства і надалі залишалася головним осередком козацької вольниці

 На поч. 20-х років XVII ст. стосунки козацтва з польськими властями знову загострюються. Невдоволені наслідками Хотинського миру козаки, ігноруючи всілякі урядові заборони та демонструючи свою незалежність, активно пустошили володіння Криму та Туреччини, втручалися у внутрішні справи цих країн тощо. Така поведінка викликала занепокоєння польської влади, в т. ч. й короля, який зазначав з цього приводу: "По містах і містечках королівських уся влада в руках козаків: захоплюють собі судівництво, закони видають".

Для приборкання козацтва та повстанського руху, який розгортався у Середньому Подніпров'ї, влітку 1625 р. сюди було спрямовано 30-тисячне польське військо на чолі з С. Конєцпольським. Проти нього виступили об'єднані сили місцевих повстанців та запорожців — всього бл. 20 тис. війська, яке очолив гетьман Марко Жмайло. Запеклий бій між українцями та поляками, який відбувся 25 жовтня 1625 р. під містечком Криловим не дав переваги жодній зі сторін. Наступного дня М. Жмайло, намагаючись уник ну ти штурму, відвів своє військо до Курукового озера (неподалік Кременчука), де заклав табір. Невдалі спроби польського війська здобути його та різке похолодання змусило С. Конєцпольського запропонувати повстанцям переговори. Поміркована частина козацької старшини погодилася на цю пропозицію, а тому скинула з посади М. Жмайла, який виступав за продовження воєнних дій, і обрала замість нього Михайла Дорошенка. Новий гетьман 5 листопада підписав з Конєцпольським Куруківську угоду, яка передбачала: 1) амністію повстанцям; 2) збільшення козацького реєстру з 3 до 6 тис. чол.; 3) збереження за козаками права обирати старшого, якого мав потім затверджувати король; 4) заборону козацьких походів на Крим і Туреччину тощо.

Куруківська угода задовольнила інтереси лише тієї незначної частини козацтва, яка потрапила до реєстру, але зовсім не влаштовувала десятки тисяч нереєстрових козаків, які за її умовами мали повернутися в підданство до панів. Тому більшість із них відійшла на Запоріжжя. Сюди втікали тисячі селян і міщан, які не хотіли більше терпіти панської сваволі. Вже на літо 1629 р. за порогами Дніпра зосередилося бл. 40 тис. люду, готового в будь-який момент піднятися на боротьбу проти польсько-шляхетського режиму. Останньою краплею, що переповнила чашу народного терпіння, стала діяльність Грицька Чорного, який добився гетьманської посади після смерті у кримському поході М. Дорошенка. Новий гетьман виявляв цілковиту лояльність до Польщі, прийняв унію, жорстоко карав незадоволених польською політикою, намагався посилити контроль уряду за Січчю, поклявся вести смертельну боротьбу з самовільним козацтвом. Тоді запорожці та нереєстровці обрали новим гетьманом енергійного і талановитого Тараса Федоровича (Трясила), а Г. Чорного викрали й засудили до страти. У березні 1630 p. 10-тисячне козацьке військо вирушило з Січі на "волость". Його очолив Т. Трясило, який звернувся до українського народу з універсалом, де закликав до повстання проти поневолювачів. На його поклик до війська стали приєднуватися селяни, міщани, частина реєстрового козацтва. Повсталі оволоділи Корсунем, Каневом, Баришівкою, іншими селами та містами й зупинилися у Переяславі. Незабаром все Середнє Подніпров'я піднялося на ляхів.

На придушення повстання з Бара вирушив коронний гетьман Конєцпольський, який закликав шляхту приєднуватися до його війська, щоб " погасити цю пожежу хлопською кров'ю". По дорозі жовніри вирізали мешканців Лисянки, Івниці, Плесецького, Димера та інших сіл і міст Подніпров'я, не зважаючи ні на стать, ні на вік. У травні почалися запеклі бої між 20-тисячним польським військом та приблизно 30-тисячним повстанським табором під Переяславом , які тривали три тижні. їх апогеєм стала знаменита "Тарасова ніч ", коли невеликий козацький загін проник у вороже розташування і знищив усю Золоту роту, яка охороняла штаб і складалася зі 150 представників найзнатніших родів польської шляхти. Сам Конєцпольський ледве врятувався. Загалом поляки втратили бл. 10 тис. чол. та майже всю артилерію. Було блоковано шляхи для відступу. Становище ускладнювалося також активними діями повстанських загонів по всьому Подніпров'ю. Перемога була близькою. Але на заваді їй знову стали незгоди і чвари між повстанцями. Частина старшини й реєстровців хотіла використати сприятливий момент для закріплення своїх прав і привілеїв, а тому погодилася на пропозицію С. Конєцпольського розпочати переговори. Т. Трясило ж, не бажаючи йти на угоду зі шляхтою, разом з 10 тис. своїх прихильників відійшов на Запоріжжя. 8 червня 1630р. між козацькою старшиною, що залишилась, і С.Конєцпольським було укладено Переяславську угоду. Вона зберігала умови попередньої Куруківської угоди, але реєстр збільшувався до 8 тис. чол. Гетьманом реєстру затвердили Тимофія Орендаренка.

Переяславська угода, як і її попередниця — Куруківська, викликала величезне невдоволення серед широких кіл українського суспільства. Тисячі повстанців відмовлялися повертатися в кріпацьке ярмо і створювали нові загони або втікали на Запоріжжя, в багатьох місцевостях мали місце заворушення. Не допомогли й видані новообраним королем Владиславом IV та затверджені на сеймі у 1638 р. "Статті для заспокоєння руського народу", за якими узаконювалося існування православної церкви та повернення їй частини майна. Тому на поч. 1635 р. сейм Речі Посполитої затвердив постанову "Про припинення козацького свавілля ". Було вирішено збільшити кількість коронних військ на Подніпров'ї, щоб зміцнити контроль за українським населенням, а для повної ізоляції Запорізької Січі від решти України протягом березня — липня 1635 р. біля Кодацького порога збудували Кодацьку фортецю (тепер у межах м. Дніпропетровська). Сильний гарнізон, який складався з 200 німецьких найманців на чолі з французьким офіцером Ж. Маріоном, не пропускав по Дніпру човнів на Січ, а кінні роз'їзди патрулювали околиці, затримуючи всіх, хто добирався на Запоріжжя чи з нього. Порушників заарештовували й відправляли на важкі роботи або в тюрми. Розуміючи, що без припливу свіжих сил Запорізька Січ не може існувати, запорожці вирішили ліквідувати небезпеку. У ніч з 11 на 12 серпня 1635 р. З тис. січовиків на чолі з гетьманом нереєстрового козацтва Іваном Сулимою здобули фортецю, зруйнували її мури й винищили гарнізон. Ця подія могла стати сигналом для нового козацького повстання. Однак незабаром реєстрова старшина підступно, при допомозі підісланих зрадників, схопила І. Сулиму та його найближчих соратників. їх було відправлено у Варшаву і там страчено через четвертування.