4. Міграційні процеси та проблематика діаспор

Сутність та різновиди міграції.

Поняття „міграція” багатозначне. Виділяють як мінімум два його значення – широке і вузьке. Під міграцією в широкому смислі розуміється всяке переміщення населення за межі певної території (звичайно – населеного пункту), незалежно від того, на який строк і з якою метою воно здійснюється. Однак в науковій літературі частіше використовується вузька трактовка цього поняття – як переміщення, пов’язане зі зміною місця постійного проживання.

Міграція відбувається як в межах однієї держави (переважно з села в місто, що і є однією з найважливіших рис процесу урбанізації), так і за межі країн. Остання – зовнішня, включає еміграцію – виїзд громадян зі своєї країни в інші країни на постійне або довготривале проживання та імміграцію – в'їзд громадян інших держав до країни їх наступного постійного або довготривалого проживання.

В історії багатьох країн траплялися періоди масової еміграції або імміграції. Так, наприкінці XІХ – на початку XX ст. такі масові від'їзди населення спостерігалися з Італії, Австро-Угорщини, Російської імперії в країни Америки, у 40-60-ті pp. XX ст. з північно-африканських країн до Франції, з Індії – до Великобританії, з Туреччини – до ФРН і т. ін. Міграційні процеси обумовили появу на світовій карті країн, населення яких впродовж віків складалось і складається нині переважно з іммігрантів та їх нащадків, – США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, деякі латиноамериканські країни. Протягом останніх десятиріч об'єктом інтенсивної імміграції стала Західна Європа та Ізраїль, а значним джерелом переселенського руху – східноєвропейські країни і країни колишнього Радянського Союзу.

Еміграція порівняно з імміграцією має менше бар’єрів, оскільки виїзд із країни законодавчо дозволений усім її громадянам (хоча можуть існувати певні обмеження, як наприклад у колишньому СРСР), а в’їзд у різні держави регулюється їхнім законодавством. Воно має відчутні відмінності, зокрема деякі „заможні” країни запроваджують „бар’єри” для імміграції з „бідних” країн. Найбільш поширеною умовою прийому іммігрантів є засвідчена відповідним державним відомством потреба у робочій силі у певних секторах економіки. Законодавство України передбачає надання статусу іммігрантів у відповідності з щорічними квотами, принципами возз'єднання сімей і становищем у сфері зайнятості, загалом відповідаючи загальновизнаним міжнародним нормам.

Зауважимо, що поряд з „нормальною” імміграцією, відбувається нелегальна імміграція (поширена у США, країнах Західної Європи), суб'єктами якої є найменш соціальне захищені категорії населення.

Причини і наслідки міграційних процесів.

Міграційні процеси спричиняються різноманітними факторами, передусім – відмінністю соціально-економічних (безробіття, безземелля, неможливість реалізувати свої професійні здібності) і політичних (етнічна, політична, релігійна дискримінація) умов життя в країнах-донорах і країнах-реципієнтах. Це не виключає наявності особистих мотивів, приміром, прагнення до возз'єднання сім'ї.

Переміщення робочої сили по-різному впливає на економіку як країн донорів, так і країн-реципієнтів. Для країн-донорів – це втрата здебільшого дієздатного компоненту, послаблення інтелектуального потенціалу, що часто-густо не компенсується частковою рееміграцією. Водночас прибуття іммігрантів дозволяє країні-реципієнту вирішувати проблеми освоєння територій, дефіциту певних професіональних категорій і робочої сили в цілому, зміцнювати інтелектуальний потенціал.

Парадокси міграційної поведінки.

Виходячи з позитивістського підходу, необхідно визнати, що найбільші вигоди від міграцій мали б отримувати ті, хто жив у гірших умовах. У Центральній Росії в період масових міграцій у міста (1960–1970-і рр.) саме так і відбувалося: першими переїздили селяни тих областей, які несли найбільші втрати в результаті розорення сільського господарства (Нечорнозем’я). У чорноземних областях сільське населення, навпаки, мігрувало менше. Але соціологічні дослідження міграційної поведінки народів Узбекистану виявили парадоксальний, з точки зору позитивістського підходу, факт. Найбільш сильна міграція сільського населення в міста спостерігалася в тих областях, де і рівень доходів, і розвиток соціальної інфраструктури, і забезпеченість населення товарами були вищими. І навпаки, сільське населення «бідних» областей було значно сильніше прив’язане до місць свого народження.

Діаспори як предмет етносоціологічних досліджень.

Будь-які групи мігрантів, які за певними причинами (праця, бізнес, туризм тощо) проживають поза межами країни свого походження, вважають діаспорами (з грец. «розсіяння»). Більшість сучасних дослідників діаспор визнають, що це поняття походить із моделі єврейської діаспори, яку вважають «ідеальним типом» діаспори. Втім критерії, за якими можна класифікувати діаспори взагалі, поки не мають у науці чіткого визначення. Різні діаспори мають свої специфічні риси. Разом з тим необхідно враховувати, що діаспора – динамічне соціальне явище.

Цікавою є спроба російських соціологів Ж. Тощенко і Т. Чаптикової виділити критерії діаспори. У своєму підході вони видіялють чотири основних ознаки діаспори:

1) Перебування етнічної спільноти за межами своєї історичної батьківщини.

2) Наявність характеристик культурної самобутності свого етносу.

3) Наявність організаційних форм функціонування, зокрема земляцтв, громадські та політичні організації.

4) Здійснення діаспорою соціального захисту конкретних людей.

На думку науковців, лише етноси, «стійкі до асиміляції», спроможні створити діаспори. Причому стійкість діаспори забезпечується фактором організації плюс наявність певного «стрижня», в якості якого можуть фігурувати, наприклад, національна ідея або релігія.

Діаспора – це стійка сукупність людей єдиного етнічного походження, яка живе в іноетнічному оточенні за межами своєї історичної батьківщини (або поза ареалом розселення свого народу) та має соціальні інститути для розвитку і функціонування цієї спільноти.

Основною функцією діаспори є збереження етнічної ідентичності, тобто чіткого усвідомлення належності «своєму» етносу через підтримку та зміцнення духовної культури свого етносу. При цьому основний акцент ставиться на збереження рідної мови та інших культурних атрибутів. Важливою функцією вважається також захист соціальних прав членів діаспори. Зрештою зусилля діаспори спрямовані на захист власних інтересів безпеки та статусні інтереси.

В етносоціології при дослідженні діаспор значна увага зосереджується на питаннях етнічної адаптації та солідарності членів діаспори.

Сутність і фактори етнічної адаптації.

Міграція в будь-якій формі не є звичайним фізичним пересуванням. Вона супроводжується зміною культурного середовища, впливає на соціалізацію індивіда та все його життя. Мігрант – це міжкультурна або міжрегіональна особа.

Тому в контексті міграції постає питання етнічної адаптації – пристосування людини або групи людей до нового етнічного середовища, а частково і пристосування до них цього середовища з метою співіснування та взаємодії. Проблеми етнічної адаптації розглядаються в роботі У. Томаса та Ф. Знанецького «Польський селянин у Європі та Америці», а також у працях Ж. Піаже, Р. Мертона та ін.

Спершу поняття «адаптація» виникло у біології, а в суспільні науки було перенесене представниками органічної школи, які зводили суспільні явища до біологічних. За своєю сутністю процес адаптації тісно пов'язаний з процесом соціалізації, інтеріоризації норм і цінностей нового соціального середовища, а також форм соціальної взаємодії, що склалися в ньому. Специфічні риси адаптації визначаються змістовною наповненістю адаптаційного процесу. Так, на адаптацію мігрантів у новому середовищі (іммігрантів у країні поселення) значною мірою впливають етнічні характеристики як цього середовища, так і самих адаптантів. Адаптація в іноетнічному середовищі охоплює соціальну, культурну та психологічну сферу взаємодії. Тому виділяють три типи адаптації: 1) соціальна, підставою якої є відмінності у соціальній структурі країни виїзду та країни поселення; 2) культурна, пов'язана з етнокультурними відмінностями; 3) психологічна, причиною якої є диференціація осіб, соціальних спільностей за інтересами, соціально-психологічними установками, ціннісними орієнтаціями тощо.

Адаптація в іноетнічному середовищі об'єктивно детермінується: 1) соціальними, політичними, етнокультурними умовами існування іммігрантів в країні поселення; 2) етнокультурними та етнопсихологічними особливостями країни виїзду і країни поселення; 3) особливостями етнонаціональної ситуації та станом міжетнічних відносин у країні поселення; 4) соціальним та професійно-кваліфікаційним складом іммігрантів (об'єктивна характеристика суб'єкту адаптації); 5) політикою уряду щодо вихідців з інших країн; 6) наявністю та діяльністю громадських (етнічних) організацій (суб'єктивний характер останніх не пов'язаний з діяльністю суб'єкта адаптації). Суб'єктивними детермінантами процесу адаптації можна вважати: 1) психологічні установки іммігрантів на адаптацію; 2) особливості соціального сприйняття в процесі міжетнічної взаємодії; 3) систему стереотипів та автостереотипів, які склалися.

Існує так звана «гіпотеза трьох поколінь», розроблена ще в 1950-х рр. для пояснення та опису динаміки згуртованості етнічних груп мігрантів у Північній Америці. Перше покоління намагалося зберегти етнічну культуру та ідентичність, друге – діти мігрантів – намагалося відмовитись від культури предків і повністю сприйняти культуру домінуючої більшості, третє покоління – онуки – нерідко схилялися до набуття попередньої ідентичності, однак не втрачаючи при цьому й набутої.

Такий фактор, як знання мов, чим далі, тим активніше претендує на суттєву роль у соціальному житті етносів, оскільки він суттєво впливає на адаптацію. Чим краще мігранти володіють мовою більшості, тим більшою є гарантія зберегти їм свою роботу, легше приймати участь в управлінні, вступати в міжнаціональні контакти, розділяти з корінним населенням і приймати соціально-політичні нормативи нової держави. Освоєння мов титульних етносів насамперед залежить від національно-культурного середовища в нових державах та соціально демографічних характеристик самих мігрантів. Якщо культура нової країни не дуже відрізняється від культури мігрантів, а їх там живе небагато (існує дефіцит спілкування), то можливості адаптації полегшуються. Мовна відчуженість, яка очевидна і яку можна розуміти як відмінності в раціональній сфері культури, доповнюється відмінностями в емоційній сфері. Умовним індикатором емоційних інтересів можуть бути, наприклад, музичні смаки.

Згуртованість діаспорних спільнот.

Соціологічне дослідження, проведене восени 1994 р. у Казахстані та Естонії, засвідчило, що росіяни в іноетнічному середовищі мають низьку ступінь згуртованості і здібності до самоорганізації. Серед росіян в цілому переважали дві позиції стосовно перспектив їх адаптації до нової ситуації – пристосування та надія на збереження «статус-кво». У Казахстані серед росіян дещо більше поширена надія на російський уряд, а в Естонії – на міжнародні організації. Активна позиція, тобто намагання створити самостійну російську громаду, виступати на захист прав та інтересів російського етносу, виражена лише у незначної частини респондентів, до того ж у Казахстані дещо рельєфніша, ніж в Естонії. Усі ці факти свідчать про низьку ступінь самоорганізації росіян в обох республіках, про те, що воно являє собою скоріше сукупність розрізнених сімей та індивідів, ніж етнічну групу, яка має власну структуру, лідерів, ідеологію та здатна стати самостійним суб’єктом соціальної ситуації в республіці. Більшість росіян Естонії і Казахстану не хочуть виїздити або не схильні явно виражати такий намір. Росіян, які все ж таки орієнтовані на від’їзд, в Казахстані набагато більше, ніж в Естонії. Дані статистики показують, що пік міграційного відтоку росіян з країн колишнього Радянського Союзу вже пройдений у 1993–1995 рр., що свідчить про початок самоорганізації російських етнодисперсних груп.