Василь Симоненко - я...

Він дивився на мене тупо Очицями, повними блекоти: — Дарма ти себе уявляєш пупом, На світі безліч таких, як ти.  Він гримів одержимо і люто, І кривилося гнівом лице рябе, Він ладен був мене розіпнути За те, що я поважаю себе.  Не стала навколішки гордість моя. Ліниво тяглася отара хвилин... На світі безліч таких, як я, Та я, їй-Богу, один.  У кожного «Я» є своє ім'я, На всіх не нагримаєш грізно, Ми — не безліч стандартних «я», А безліч всесвітів різних.  Ми — це народу одвічне лоно, Ми — океанна вселюдська сім'я. І тільки тих поважають мільйони, Хто поважає мільйони «я».

Дмитро Павличко – Два кольори

Як я малим збирався навеснi Пiти у свiт незнаними шляхами, Сорочку мати вишила менi Червоними i чорними нитками.

Два кольори моï, два кольори, Оба на полотнi, в душi моïй оба, Два кольори моï, два кольори: Червоне — то любов. А чорне — то журба.

Мене водило в безвiстi життя, Та я вертався на своï пороги, Переплелись, як мамине шиття, Моï сумнi i радiснi дороги.

Менi вiйнула в очi сивина, Та я нiчого не везу додому, Лиш згорточок старого полотна, I вишите моє життя на ньому.

Два кольори моï, два кольори, Оба на полотнi, в душi моïй оба, Два кольори моï, два кольори: Червоне — то любов, а чорне — то журба.

Микола Вінграновський – Сеньйорито акаціє

Сеньйорито акаціє, добрий вечір. Я забув, що забув був вас, Але осінь зійшла по плечі, Осінь, ви і осінній час, Коли стало любити важче, І солодше любити знов... Сеньйорито, колюче щастя, Хто воно за таке - любов? Вже б, здавалося, відболіло, Прогоріло у тім вогні, Ступцювало і душу, й тіло, Вже б, здалося, нащо мені? У годину суху й вологу Відходились усі мости, І сказав я - ну, слава Богу, І, нарешті, перехрестивсь... Коли ж - здрастуйте, добрий вечір... Ви з якої дороги, пожежо моя?.. Сеньйорито, вогонь по плечі - Осінь, ви і осінній я...

Література на літо - унт (9 клас) Маруся Чурай - Віють вітри, віють буйні

Віють вітри, віють буйні, Аж дерева гнуться, Ой як болить моє серце, А сльзи не ллються.  Трачу літа в лютім горі І кінця не бачу. Тільки тоді і полегша, Як нишком поплачу.  Не поправлять сльози щастя, Серцю легше буде, Хто щасливим був часочок, По смерті не забуде...  Єсть же люди, що і моїй Завидують долі, Чи щаслива та билинка, Що росте на полі?  Що на полі, що на пісках, Без роси, на сонці? Тяжко жити без милого І в своїй сторонці!  Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися! Як я, бідна, тут горюю, Прийди подивися.  Полетіла б я до тебе, Та крилець не маю, Щоб побачив, як без тебе З горя висихаю.  До кого я пригорнуся, І хто пригoлубить, Коли тепер того нема, Який мене любить? ?

Засвіт встали козаченьки

Засвіт встали козаченьки В похід з полуночі, Заплакала Марусенька Свої ясні очі. Не плач, не плач, Марусенько, Не плач, не журися Та за свого миленького Богу помолися. Стоїть місяць над горою. Та сонця немає, Мати сина в доріженьку Слізно проводжає. — Прощай, милий мій синочку, Та не забувайся, Чрез чотири неділеньки Додому вертайся! — Ой рад би я, матусенько, Скоріше вернуться, Та щось кінь мій вороненький В воротях спіткнувся. Ой Бог знає, коли вернусь, У яку годину. Прийми ж мою Марусеньку Як рідну дитину. Прийми ж її, матусенько, Бо все в Божій волі. Бо хто знає, чи жив вернусь. Чи ляжу у полі! — Яка ж би то, мій синочку, Година настала. Щоб чужая дитиночка За рідную стала? Засвіт встали козаченьки В похід з полуночі, Заплакала Марусенька Свої ясні очі...