22. У структурі правовідносин виділяють такі елементи:

1. Зміст правовідносин, який включає суб’єктивні юридичні права та обов’язки учасників правовідносин.

Суб’єктивне юридичне право – це передбачена нормою права міра можливої поведінки особи, яку вона може здійснювати для задоволення своїх інтересів та потреб і яка забезпечується юридичними обов’язками інших, зобов’язаних суб’єктів.

Суб’єктивне право включає три можливості (правомочності):

- здійснювати певні дії;

- вимагати певних дій від зобов’язаного суб’єкта;

- вимагати відновлення порушеного права.

Суб’єктивний юридичний обов’язок – це передбачена нормою права міра необхідної поведінки зобов’язаного суб’єкта, яку він повинен здійснювати в інтересах уповноваженого суб’єкта, що забезпечується можливістю застосування державного примусу.

Суб’єктивний юридичний обов’язок включає:

- здійснювати певні дії на користь уповноваженого суб’єкта;

- утриматися від певних дій;

- переносити санкції держави.

2. Суб’єкти правовідносин – це їх учасники, які є носіями суб’єктивних юридичних прав та обов’язків.

Для того, щоб стати учасником правовідносин, суб’єкти права повинні володіти такою властивістю, як правосуб’єктність, що включає правоздатність та дієздатність.

Правоздатність – це обумовлена нормами права здатність суб’єкта мати суб’єктивні юридичні права та обов’язки. Правоздатність фізичних осіб виникає з народження, а припиняється зі смертю або оголошенням громадянина померлим.

Дієздатність – це обумовлена нормами права здатність суб’єкта власними діями набувати і здійснювати суб’єктивні юридичні права та нести відповідальність за виконання юридичних обов’язків. Дієздатність фізичних осіб не виникає з народження, а залежить від ряду обставин, у першу чергу – віку та стану психічного здоров’я.

Будь-який суб’єкт правовідносин може бути обмежений у правоздатності чи дієздатності, або може позбавлятися дієздатності у випадках і в порядку, встановленому законом.

Інколи до складу правосуб’єктності включають також деліктоздатність.

Деліктоздатність – це здатність суб’єкта нести юридичну відповідальність за вчинені ним правопорушення.

3. Об’єкти правовідносин – це матеріальні, духовні та інші соціальні блага, з приводу яких суб’єкти вступають у правовідносини і здійснюють свої юридичні права та обов’язки.

Передумовою виникнення правовідносин є юридичні факти.

Юридичний факт – це передбачені гіпотезою правової норми конкретні життєві обставини, з якими правові норми пов’язують виникнення, зміну або припинення правовідносин.

Існують різні способи класифікації юридичних фактів. Зокрема, за вольовим критерієм юридичні факти поділяються на події та дії.

Юридичні події- це юридичні факти, що виникають, розвиваються та припиняються незалежно від волі суб’єктів правовідносин.

Юридичні дії – факти, що виникають внаслідок вольової діяльності суб’єктів.

Юридичні дії, в свою чергу, поділяють на правомірні, які не порушують норм права, та неправомірні, які порушують норми права.

Правомірні юридичні дії поділяють на юридичні акти та юридичні вчинки.

Юридичний акт – це правомірна дія суб’єкта, яка здійснюється з метою викликати юридичні наслідки (наприклад, укладення договору купівлі-продажу).

Юридичний вчинок – правомірна дія суб’єкта, що не має спеціальної мети спричинити юридичні наслідки (наприклад, знахідка скарбу).

23. Дати розуміння правосуб’єктності, правоздатності та дієздатності. Правосуб'єктність фізичних осіб (індивідуальних суб'єктів правовідносин) — це передбачена нормами права здатність (можливість) бути учасниками правовідносин.

У міжнародних документах про права людини (ст. 6 Загальної декларації прав людини, ст. 16 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права) записано, що кожна людина, де б вона не знаходилася, має право на визнання її правосуб'єктності.

В основі визначення природи правосуб'єктності (праводієздатності) фізичної особи лежать два критерії:

— вікова характеристика (певний вік);

— зрілість психіки, відсутність психологічних дефектів. Склад правосуб'єктності фізичної особи:

• правоздатність;

• дієздатність;

• деліктоздатність.

Правоздатність — це передбачена нормами права здатність (можливість) індивіда мати суб'єктивні юридичні права і виконувати суб'єктивні юридичні обов'язки. Правоздатність виникає з моменту народження і припиняється зі смертю особи.

Правоздатність — не кількісне вираження прав суб'єкта, а постійний громадянський стан особи; не саме володіння правами, а здатність мати права, набувати суб'єктивних прав.

Вік, психічний і фізичний стан громадянина не впливають на його правоздатність. Правоздатність є рівною для всіх громадян незалежно від статі, національності, походження, майнового стану, місця проживання, причетності до релігії, належності до громадських організацій та ін.

Дієздатність — це передбачена нормами права здатність індивіда самостійно, своїми усвідомленими діями здійснювати (використовувати і виконувати) суб'єктивні юридичні права, обов'язки і нести відповідальність.

Дієздатність, на відміну від правоздатності, залежить від віку, фізичного стану особи, а також інших особистих якостей людини, що з'являються у неї в міру розумового, фізичного, соціального розвитку.

Повна дієздатність настає з моменту громадянського повноліття.

Як правило, у більшості галузей права дієздатність і правоздатність збігаються в одній особі, вони нероздільні, крім цивільного (і частково сімейного) права, де недієздатна людина може бути суб'єктом конкретних правовідносин.

Деліктоздатність — це здатність нести відповідальність за вчи¬нені правопорушення. У деяких випадках деліктоздатність пе¬редує настанню повної дієздатності. Наприклад, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, а за деякі види злочинів вона настає з 14 років (ст. 10 КК України). Варто уваги те, що, не досягши по¬вної дієздатності, ці особи є деліктоздатними.

24. Виникаючи на основі суб'єктивних прав, правомочність і юридичні обов'язки становлять юридичний зміст правовідносин, аналіз яких формує уявлення про характер і мету правовідносин. Змістом право­відносин, що виникають у процесі суспільного розвитку, є суб' єктивні права та юридичні обов' язки їх учасників, що охороняються державою. В правовідносинах суб' єкти права виступають контрагентами в процесі виконання ними вимог норми права і набуття певних прав і обов' язків (покупець — продавець, позивач — відповідач).

Суб'єктивне право завжди належить уповноваженій особі, яка має певний матеріальний, духовний, політичний, сімейний та інший інтерес. У можливості задоволення цього інтересу і полягає соціальна цінність суб' єктивного права. Самореалізація певного інтересу особи можлива лише за умов її бажання. Однак межі можливої поведінки чітко окреслені нормами позитивного права. Суб' єктивне право визначає міру можливої поведінки. Наприклад, особа може перебувати тільки в одному зареєстрованому шлюбі; робітник має чітко визначену за тривалістю відпустку тощо. Суб' єктивне право безпосередньо пов' язане із свободою особистості, тому і виступає ще й мірою цієї свободи.

Суб'єктивне право — це гарантована правом міра можливої або дозволеної поведінки особи. Воно належить суб 'єкту незалежно від того, перебуває він у правових відносинах з іншими суб 'єктами чи ні. До суб'єктивних прав належать фундаментальні демократичні права і свободи особи.

З виникненням конкретних правовідносин суб'єктивні права реалізуються через правомочність уповноважених осіб, яка складається з таких елементів:

а) можливості діяти особисто;

б) можливості вимагати певної поведінки від зобов'язаної особи;

в) можливості звертатися до компетентних державних органів заради застосування державного примусу в разі невиконання контрагентом своїх обов' язків;

г) можливості користуватися соціальними благами на основі певного суб' єктивного права.

Таким чином, правомочність може виступати як: право на поведінку, право на вимагання, право на домагання, право на користування соціальними благами. Наприклад, у разі відчуження майна виникають правовідносини між покупцем і продавцем. Покупець має право: оплатити і одержати товар (право на власні дії); вимагати від продавця прийняти оплату і передати товар (право на вима­гання); звернутися до компетентних органів про відшкодування збитків або усунення недоліків продавцем у разі одержання неякісного товару (право на домагання); користуватися товаром на власний розсуд (право на користування соціальними благами). У такому разі реалізація суб'єктивного права покупця складається з чотирьох правомочностей.

Юридичний обов'язок — це вид і міра належної поведінки, яка встановлена законом. В основу суб' єктивного права покладено юридичне забезпечення можливості, а основу юридичного обов'язку ста­новить закріплення необхідності. Носієм можливої поведінки виступає уповноважена особа, а носієм обов'язку — зобов'язана особа. Уповноважена особа має право здійснювати певні дії, а зобов' язана — повинна виконувати і забезпечувати їх.

Юридичний обов 'язок складається з таких елементів:

а) необхідність здійснення певних дій або утримання від їх здійснення;

б) необхідність для зобов'язаної особи відреагувати на законні вимоги, звернені до неї уповноваженою особою;

в) необхідність нести відповідальність за невиконання цих вимог;

г) необхідність не перешкоджати контрагенту користуватися тим благом, на яке він має право.

Юридичний обов'язок, як і суб'єктивне право, окреслений певними правовими нормами, тобто являє собою міру належної, необхідної поведінки. Вимагати виконання обов'язків поза встановленою мірою є порушенням закону. Наприклад, при купівлі товару продавець не має права вимагати в покупця сплатити більше встановленої суми; батьки зобов' язані утримувати своїх дітей і піклуватися про них; громадяни зобов' язані поважати і виконувати закони. За порушення юридичних обов' язків настає юридична відповідальність. Юридичний обов' язок є гарантом виконання суб' єктивних прав, встановлюється в інтересах уповноваженої особи.

25.Реалізація — термін латинського походження (realis) і означає речовий. Поняття реалізація права розуміється різними науковцями неоднозначно.

Деякі вчені реалізацію права визначають як процес здійснення правових приписів через поведінку суб'єктів (право реалізується у поведінці людини та забезпечується гарантіями з боку держави). Інші під реалізацією права розрізняють як зовнішній прояв правового регулювання, так і кінцевий результат правового регулювання.

Реалізація права — це складний процес, що включає: 1) механізми реалізації права; 2) форми реалізації права.

Юридичний механізм реалізації права залежить від типу та особливостей правової системи тієї чи іншої держави.

У романо-германській правовій системі процес реалізації права відбувається на певних етапах.

На першому етапі відбувається процес закріплення природних прав, даних людині від народження позитивним правом.

Права людини є складовим елементом природного права. Для реалізації цих прав необхідне визнання їх державою. Тобто, необхідно надати правам людини форми закону, що відбувається шляхом їх конституційного закріплення та деталізації у поточному законодавстві.

На другому етапі закон через певні механізми набуває певної форми, яка закріплює суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів.

Такими механізмами є конкретизація закону в підзаконних актах; пояснення норм права у актах офіційного тлумачення; наявність процесуальних норм, які регулюють порядок прийняття, застосування та виконання закону; наявність різноманітних актів застосування права.

На третьому етапі відбувається власне реалізація права, безпосереднє втілення правової норми в діяльності суб'єктів права.

У англосаксонській правовій системі механізм реалізації правових приписів більш простий. Природне право набуває форми позитивного права шляхом діяльності судових органів. Суд, розглядаючи конкретну юридичну справу, виносить судове рішення на основі прецеденту, встановлюючи тим самим права та обов'язки сторін.

Отже, механізм реалізації права — це діяльність суб'єкта права, зобов'язаної сторони, законотворчого органу, правозастосовчого органу та наявні юридичні норми, які регулюють їх діяльність.

26. Складовою частиною механізму реалізації права виступає механізм юридичної відповідальності.

Створення правової норми не є самоціллю. Її призначенням є забезпечення регулювання суспільних відносин, що досягаються у процесі реалізації правових приписів.

Реалізація — це втілення приписів правової норми у діяльності суб'єктів права.

Різноманітність суспільних відносин та правових норм визначається різноманітністю форм їх реалізації.

Залежно від характеру та змісту норми розрізняють три основні форми реалізації права:

— використання — це форма реалізації уповноважуючих норм, змістом якої є активна поведінка суб'єктів, що вчиняється за їх власним бажанням. (Наприклад: реалізація права на освіту, договір дарування, заява про звільнення з роботи, права власності);

— виконання — це форма реалізації зобов'язуючих норм, змістом якої є вчинення дій, що вимагаються юридичними приписами, тобто виконання покладених обов'язків. (Наприклад: виконання батьками обов 'язків по утриманню неповнолітніх, сплата податків, договірні зобов'язання);

— дотримання — це форма реалізації забороняючих норм, змістом якої є утримання суб'єкта від порушення заборон, які містяться у правових нормах. (Наприклад: не порушувати правила дорожнього руху.)

Принципи, на яких ґрунтується реалізація норм права:

1. Законність — неухильне дотримання державними органами та посадовими особами закону в процесі реалізації норм права.

Цей принцип передбачає такі основні моменти:

— прийняття рішення повинно здійснюватись правозастосовуючими органами чи посадовими особами у межах тих повноважень, які закріплені для них у законі (підвідомчість, підсудність справ);

— прийняття рішення відповідно до процедури, встановленої законом;

— прийняття рішень з дотриманням певної форми (ухвала, вирок, рішення, указ, наказ тощо);

— правильна юридична кваліфікація та застосування саме тієї норми, яка необхідна у даному випадку;

— винесення рішення у суворій відповідності приписам диспозиції чи санкції правової норми.

2. Обґрунтованість — прийняття рішення передбачає ретельне вивчення матеріалів справи; логічний аналіз доказів, перевірка достовірності юридичних фактів.

3. Доцільність — у правозастосовному акті повинен знайти відображення найбільш оптимальний та ефективний варіант реалізації правових вимог. (Наприклад: вирок не може бути надто суворим, чи м'яким, при його прийнятті повинно визначатись тяжкість заподіяного, ступінь вини, обставини, що пом'якшують чи погіршують становище обвинуваченого.)

4. Принцип соціальної справедливості — діяльність державних органів чи посадових осіб повинна базуватись на врахуванні інтересів суспільства в цілому, а не врахування становища чи рангу окремої особи чи групи осіб.

27. Процес застосування норм права являє собою систему послідовних дій, однорідні групи яких поєднуються у стадії правозастосування. В юридичній літературі в дослідженнях різних авторів визначається різна кількість стадій процесу застосування норм права. Узагальнюючи ці точки зору, можна виділити такі стадії правозастосування.    Перша стадія — це встановлення та аналіз фактичних обставин справи чи ситуації, що потребує врегулювання. На цій стадії застосування правових норм необхідно установити, які дії, подія відбулися і чи мають вони юридичне значення. Метою на цій стадії є встановлення об’єктивної істини, і по суті ця стадія являє собою процесуальну діяльність, що знаходить вираження у зборі, перевірці й оцінці відповідних доказів у справі та їх джерел.    Друга стадія застосування норм права зводиться до вибору певної норми права, що має врегулювати цю справу, і встановлення автентичності тексту норми права (юридична кваліфікація). На цій стадії встановлюється, на підставі якої норми права повинна розглядатися справа. Юридична (правова) кваліфікація — це встановлення тотожності ознак конкретних обставин справи тим ознакам, що зафіксовані в нормі права.    При виборі норми права, що передбачає обставини, які варто врегулювати, потрібно встановити її автентичність: упевнитися, що текст використовуваної норми не був змінений у встановленому порядку, чи діє вона в цей момент. Для цього потрібно користатися офіційно виданими текстами. Кожну обрану для застосування норму права досліджують у наступних напрямах: чи діяла норма права в момент, коли відбувалися досліджувані події; чи діє вона в момент розгляду конкретної справи; чи діє вона на території, де розглядається справа; чи поширюється її дія на суб’єктів, пов’язаних з цією справою; чи є текст норми, що застосовується, автентичним її офіційно встановленому змісту.    На стадії юридичної кваліфікації іноді виникає необхідність в роз’ясненні дійсного змісту правової норми, потреба у тлумаченні норм права. Під тлумаченням права розуміється певний розумовий процес, спрямований на з’ясування змісту норм права та їх роз’яснення всім зацікавленим суб’єктам. Більш докладно про тлумачення права йтиметься далі.Наступна стадія — прийняття рішення по справі. Ця стадія передбачає,     по-перше, оцінку зібраних доказів, встановлення на їх основі дійсної картини того, що відбулось насправді, кінцева юридична кваліфікація ситуації або спору, визначення юридичних приписів;    подруге, видання акта застосування права, в якому закріплено результат вирішення юридичної справи, певні юридичні наслідки для конкретних осіб. Прийняте рішення знаходить своє відображення в акті застосування права.    Акт правозастосування — це індивідуальний правовий акт компетентних органів, виданий на основі юридичних фактів та норм права, який визначає права, обов’язки або міру юридичної відповідальності для конкретних осіб по конкретній юридичній справі.    Відмінність акта правозастосування від нормативного акта в тому, що акт правозастосування суворо індивідуалізований, адресований конкретним особам, а нормативні акти мають загальний характер. Їм властива функція індивідуального регулювання, звернена до конкретного суб’єкта або суб’єктів. Нормативні акти розраховані на багаторазове використання, а правозастосовчі — одноразової чинності. На відміну від нормативно-правових актів, акти правозастосування, виступаючи юридичними фактами, безпосередньо тягнуть за собою юридичні наслідки.    Остання стадія правозастосування — це доведення змісту прийнятого рішення до відома зацікавлених державних органів, посадових осіб, інших осіб та настання фактичних обставин, завдяки чому норма права впроваджується в життя.

28. Норма права - це встановленою або санкціоноване, а також охоронюване державою правило поведінки, що визначає праваі й обов'язки осіб у регульованих суспільних відносинах.

Структура норми права - це її внутрішня будова. До структурних елементів норми права ставляться:

 гіпотеза - частина норми, що вказує на фактичні обставини, при настанні яких варто виконати встановлене правило;

 диспозиція - частина норми, що містить саме правило поведінки, що вказує на права та обов'язки сторін у регульованому відношенні;

 санкція - частина норми, що передбачає заходи примусового впливу, застосовувані до порушників даного правила поведінки.

У статтях нормативно-правових актів звичайно зустрічаються норми, що мають два структурних елементи: гіпотезу й диспозицію або гіпотезу й санкцію. "Гіпотеза - диспозиція", "гіпотеза - санкція" - це парні структурні елементи норми, при наявності яких вона взагалі може відбутися як регулятор суспільних відносин. Норма права, що має структуру "гіпотеза- диспозиція", називається регулятивною нормою. Норма права, що має структуру "гіпотеза- санкція", називається охоронною нормою.

Дія регулятивних норм доповнюється дією охоронних норм. Іншими словами, при порушенні диспозиції регулятивної норми гіпотеза відповідної їй охоронної норми може розглядатися як ланка, що поєднує їх у єдине ціле, тобто в так звану логічну норму, у структурі якої можна розрізняти три елементи, логікові взаємозв'язку яких виражає схема: "якщо - те - інакше" (гіпотеза - диспозиція- санкція). Наприклад, згідно п. 3 ст. 2 Закону України "Про власність", "кожний громадянин в Україні має право володіти, користуватися й розпоряджатися майном особисто або разом з іншими". Право володіти, користуватися, розпоряджатися майном охороняється, зокрема, дією норм Кримінального кодексу України, що передбачають відповідальність за злочини проти індивідуальної власності громадян.

Таким чином, гіпотеза, диспозиція, санкція - це взаємозалежні структурні елементи норми права, при наявності яких вона (норма) є повноцінним регулятором суспільних відносин у плані її забезпеченості охороною державою від порушень. Наприклад, що зобов'язує диспозицію регулятивної норми юридично безвідповідально можна не виконувати, якщо немає норми, що передбачає санкцію, застосовувану у випадку невиконання цього обов'язку.

Однак відносна самостійність, самодостатність дії охоронних норм припускає, що питання про залучення правопорушника до юридичної відповідальності може вирішуватися правоприменителем винятково в рамках порушеної охоронної норми, без пошуку її зв'язку з відповідною регулятивною нормою.

29.Акт офіційного тлумачення норм права (интерпретаційно-правовий акт) — це акт-документ, який містить роз'яснення змісту і порядку застосування правової норми, сформульоване уповноваженим органом у рамках його компетенції, і має обов'язкову силу для всіх, хто застосовує норми, що роз'ясняються.

Норма тлумачення — своєрідна «тінь» норми, що тлумачиться, вона не існує окремо від самої норми і може бути реалізована на практиці лише у разі її застосування. У природі тінь завжди в цілому відповідає її матеріальній основі. Ознаки акта тлумачення норм права полягають у тому, що він:

1) діє разом з тим нормативно-правовим актом, у якому містяться норми права, що тлумачаться, залежить від них і, як правило, поділяє їх долю;

2) є формально-обов'язковим для всіх, хто застосовує норми, що роз'ясняються;

3)  не виходить за межі норми, що тлумачиться, являє собою уточнююче судження про норму права, а не нове нормативне розпорядження;

4) приймається лише правотворчими або спеціально уповноваженими суб'єктами;

5) має спеціальну письмову форму вираження акта-документа (роз'яснення, інструктивні листи та ін.).

Акти тлумачення норм права можна поділити на види відповідно до різних критеріїв:

—  за галузевою належністю норми, що тлумачиться, — акти тлумачення конституційного, цивільного, кримінального права тощо;

—  за структурними елементами норми, що тлумачиться, — акти тлумачення гіпотези, диспозиції, санкції;

- за юридичною формою вираження — постанови, укази, накази, роз'яснення та ін.;

— за сферою дії — нормативні, казуальні;

- за «авторством» норми, що тлумачиться:

а) акти автентичного тлумачення,

6) акти легального (делегованого) тлумачення.

- за повноваженнями інтерпретатора: засновані на правотворчих повноваженнях інтерпретатора, згідно з якими наділяються певною формою; містять нормативні (загальні) роз'яснення; мають юридичну силу, однакову з юридичною силою правотворчих актів даного органу (наприклад, постанова Верховної Ради України)

-інтерпретаційні акти правозастосовних органів: - засновані на правозастосовних повноваженнях інтерпретатора, згідно з якими наділяються певною формою; містять правила застосування норм права, сформульовані в результаті узагальнення юридичної практики (наприклад, постанова Пленуму Верховного Суду України і Вищого арбітражного судуУкраїни, вказівка з питань розслідування Генерального прокурора України)

30. Поведінка людини є одним із видів людської діяльності, вона не тільки спрямована на безпосереднє задоволення різних потреб, а й зорієнтована на досягнення певних інтересів (суспільних, державних, особистих, національних тощо), відповідної позиції у сфері суспільних відносин, вона є зовнішньою системою дій, в основі якої покладені внутрішні прагнення людини.

Поведінка має соціальний характер і визначається як сукупність певних дій, що викликають зміни у оточуючому світі чи у самому суб'єкті. У даному визначенні на першому місці перебуває саме суспільна цінність дій суб'єкта.

Енциклопедична література під поведінкою людини розуміє систему взаємопов'язаних дій, здійснюваних суб'єктами, що вимагають його взаємодії із середовищем з метою реалізації певної функції.

Поведінка — це багатоаспектна категорія, яка включає в себе наступні ознаки: це аспект діяльності чи спілкування, які відображають внутрішній стан людини; це поведінка, що фіксується органами відчуття інших суб'єктів; вона є соціально значущою; вона контролюється волею людини.

Поведінка людини може регулюватись нормами права або бути поза сферою цього регулювання (відносини дружби, заняття музикою тощо).

Ряд авторів виділяють так звану девіантну поведінку — поведінка, яка не відповідає прийнятим у суспільстві стандартам на даному етапі розвитку, але у майбутньому може їм відповідати.

Заслуговує на увагу позиція науковців, які виділяють нормативну поведінку, під якою розуміють таку поведінку, яка врегульована будь-яким видом соціальних норм — звичаями, релігійними або корпоративними нормами, нормами права та ін.

Нас цікавить поведінка, яка регулюється нормами права та отримала назву «правова поведінка».

У юридичній літературі під правовою поведінкою розуміють соціально значиму, усвідомлену поведінку індивідуальних чи колективних суб'єктів, врегульовану нормами права, що тягне за собою юридичні наслідки.

Даної точки зору щодо поняття правової поведінки дотримуються і українські науковці. Так О. Скакун зазначає, що правова поведінка — це соціальна поведінка особи (дія чи бездіяльність) свідомо-вольового характеру, врегульована нормами права, що тягне за собою юридичні наслідки.

Слід погодитись з даною позицією автора, оскільки правова поведінка — це соціально значимі, свідомі вчинки суб'єктів права, що передбачені нормами права та контрольовані їх волею, які тягнуть за собою юридичні наслідки.

Правовій поведінці притаманні ряд ознак:

— соціальна значущість — це оцінка поведінки суб'єктів з точки зору сукупності її соціальної характеристики. Вчинки людей перебувають у сфері суспільних відносин. Вони певним чином впливають на них та одночасно породжують відповідну реакцію оточуючого середовища залежно від того, чи є вони соціально корисними, чи суспільно шкідливими, або, навіть, небезпечними;

— суб'єктивізм — тобто ставлення особи до своїх дій та наслідків, які вони породжують. Суб'єкти мають певний рівень свідомості та волі, вони здатні управляти своїми вчинками відповідно до тих цінностей, які склалися у даному суспільстві та норм, що в ньому існують;

— регламентованість поведінки нормами права — тобто за допомогою норм права впроваджується у життя суспільно корисна поведінка та витісняється небажана. Регулятивна функція права передбачає вплив на поведінку суб'єктів права у процесі регулювання суспільних відносин. Правомірна поведінка повинна відповідати тим вимогам, які містяться у нормі права. Остання містить основні цілі, умови, форми поведінки суб'єктів, які є найбільш важливими для суспільства чи соціальної групи;

— підконтрольність поведінки державі — держава контролює діяльність суб'єктів суспільного життя залежно від соціальної значимості вчинків. Держава через свої структури гарантує діяльність суб'єктів, створюючи відповідні умови, застосовуючи у необхідних випадках засоби примусу чи заохочення, тощо;

— здатність правової поведінки породжувати юридичні наслідки. Поведінка суб'єктів надзвичайно різноманітна. Вона має різні форми вияву, мотиви та наслідки. Норми права можуть дозволяти (уповноважуючі норми), забороняти (забороняючі норми) чи зобов'язувати (зобов'язуючі норми) суб'єктів до певної поведінки. Поведінка, яка не заборонена нормою права, є правовою. Деякі вчинки не заборонені нормою права, але не тягнуть юридичних наслідків, оскільки є юридично нейтральними (заняття спортом, музикою тощо).

Правова поведінка має соціальну та юридичну сторону, що дає можливість виділити її види:

1) правомірна поведінка;

2) правопорушення;

3) зловживання правом;

4) об'єктивно протиправне діяння.

31.1. Правопорушення - акт поведінки, що виражається у дії або бездіяльності (під бездіяльністю тут розуміється те, що утримується від дій, коли закон наказує їх здійснення). Не можуть вважатися правопорушеннями думки, відчуття, політичні і релігійні переконання, не виражені в діях. Не вважаються правопорушеннями і якості, властивості особи, національність, споріднені зв'язки людини і так далі  2. Правопорушеннями вважаються тільки вольові дії тобто дії, залежні від волі і свідомості учасників, здійснювані ними добровільно. Не можна назвати правопорушенням не контрольоване свідомістю, або поведінку, що здійснюється в ситуації, що позбавляє людину вибору іншого варіанту поведінки, окрім протиправної. Тому правопорушеннями є варіанти поведінки тільки дієздатних (деліктоспособних) людей. Малолітніх і психічнохворих закон деліктоспособнимі не вважає . 3. Правопорушенням визнається тільки таке діяння здійснюючи яке, індивід усвідомлює, що діє протиправно, що своїм вчинком завдає збитку суспільним інтересам. 4. Правопорушення - це дія протиправне, таке, що порушує вимогу норм права. Це або порушення заборон, або невиконання обов'язків. Того, що утримується від активної реалізації права правопорушення немає. Ознаку протиправності характеризує правопорушення з формально-юридичного боку. Загальновідомо, що ніхто не може бути обмежений в своїх правах і свободах і ніякі дії, що здійснюються в межах правових розпоряджень, не можуть бути визнані протиправними. На відміну від правомірних дій, які можуть бути прямо передбачені нормою права, а  можуть витікати “з духу” закону або типу регулювання (дозволено все: що не заборонене), протиправні діяння у вигляді їх заборон повинні бути чітко сформульовані в правових нормах. Зайвий “формалізм” протиправності забезпечує єдність вимог, що пред'являються до всіх громадян і організацій. 5. Правопорушення завжди соціально шкідливо. Всяке правопорушення наносить шкоду інтересам особи, суспільства, держави (майновий, соціальний, моральний, політичний і тому подібне). Пошкодження або знищення майна, смерть людини, утиск її гідності, втрата робочого часу, бракована продукція - все це негативні наслідки правопорушення. Діяння може - не заподіяти реальної шкоди, а лише поставити соціальні, цінності під його загрозу (так, наприклад, нетверезий стан водія). Ступінь суспільної шкідливості  може бути різним, але її наявність обов'язкова для віднесення його до правопорушень. Відсутність хоч би однієї з названих ознак не дозволяє розглядати діяння як правопорушення. Отже, не є правопорушенням варіант поведінки, що хоча і порушує правові розпорядження, але що не наносить збитку, соціально корисний. Дія, хоча і соціально небезпечна, але здійснювана в рамках правових розпоряджень, теж не вважається правопорушенням, як не вважається таким і протиправна дія недієздатної особи .  Ці особливості можна вивести з чинного законодавства. Приведені вище ознаки правопорушення є основними, але зовсім не вичерпними. Окрім них існують інші, не менш важливі ознаки і риси.

Під юридичною відповідальністю звичайно розуміють визначені правом несприятливі наслідки, які настають для конкретної особи у зв'язку з вчиненням нею правопорушення.

Застосування заходів відповідальності завжди несе з собою серйозні обмеження особистих чи майнових прав винної особи. Вони є справедливими: користуватися всією повнотою прав і свобод може лише той, хто при цьому не зневажає встановлених суспільством правил поведінки і не посягає на права інших осіб. Відповідальність водночас не може мати своєю метою приниження людської гідності винного чи заподіяння йому фізичних страждань.

Основні види відповідальності аналогічні видам право­порушень. Отже, цими видами є:

1) дисциплінарна відповідальність, яка настає у формі різних дисциплінарних стягнень;

2) майнова (інша назва — цивільно-правова) відповідаль­ність у вигляді відшкодування завданої шкоди, відшкоду­вання збитків або ж штрафу, пені чи неустойки;

3) адміністративна відповідальність — у формі адмініс­тративних стягнень щодо громадян і фінансових та інших адміністративних санкцій щодо юридичних осіб;

4) кримінальна відповідальність, конкретним проявом якої є кримінальне покарання.

Особливим видом майнової відповідальності є матеріаль­на відповідальність у трудовому праві, яка має риси одно­часно і майнової і (меншою мірою) адміністративної відпо­відальності. Крім цього, в юридичній літературі нерідко трапляються твердження про наявність інших видів юри­дичної відповідальності, та вони є поки що лише наукови­ми гіпотезами.

• Одним з найтяжчих злочинів є політичне вбивство «на замовлення». В історії людства їх жертвами стало чимало відомих діячів, смерть яких призводила нерідко до наслідків, що виходили далеко за межі однієї країни.

32. У системі національного права України провідною галуззю є конституційне право України. Цій галузі притаманні риси, характерні для всієї системи права: нормативність, формальна визначеність, спрямованість на досягнення певного правового результату, можливість захисту правових приписів засобами державного впливу тощо.

Їй властиві і специфічні якісні ознаки, які відрізняють її від інших підрозділів національного права України. Найбільш повно ці ознаки виявляються в особливостях таких характеристик, як предмет і метод правового регулювання, соціальне призначення й роль конституційного права, принципи конституційного регулювання, завдання і функції конституційного права, наявність конституційної (конституційно-правової) відповідальності.

Це - кваліфікаційні ознаки галузі конституційного права, які в сукупності дають змогу виділити дану галузь права як таку, відокремити її від інших підрозділів системи права, визначити її "обличчя".

Тільки врахування всіх цих характеристик може дати узагальнену характеристику конституційного права як галузі права. Врахування лише одного із зазначених факторів не дає змоги відповісти на питання про те, що таке конституційне право як галузь національного права, які її структурні та функціональні особливості.

Для характеристики будь-якої галузі права найважливішим є визначення кола врегульованих нею суспільних відносин, тобто предмета правового регулювання. Розгляд предмета правового регулювання передбачає розв'язання таких питань, як: сутність і зміст суспільних відносин, охоплюваних даною галуззю; якісна відмінність і специфічні ознаки таких відносин; роль і значення цих відносин у життєдіяльності суспільства тощо.

Основним предметом правового регулювання конституційного права України є суспільні відносини, які виникають і діють в процесі здійснення влади наро-дом України.

Такі відносини опосередковуються правовими нормами, які складають зміст найважливіших джерел конституційного права - Конституції України, Декларації про державний суверештет України, Акта проголошення незалежності України, конституційних законів тощо.

Конституційні норми закріплюють устрій України як незалежної держави, яка цілком самостійно вирішує всі справи як в середині країни, так і за її межами.

Предмет конституційного права опосередковує собою чотири групи (блоки) суспільних відносин.

1. Відносини, які складають основоположні засади народовладдя, суверенітету народу.

Суверенітет народу - це природне право народу бути верховним і повновладним на своїй території. Суверенітет буває потенційним і реальним. Потенційним суверенітетом володіє практично будь-який етнос, незалежно від того, має він свою державність чи ні, оформився він у таку історичну спільність, як народ, визнаний він іншими державами і націями чи ні.

Реальний суверенітет - це втілення в життя суверенних прав народу, його волі йти таким шляхом, який він вважає найкращим. Суверенна воля народу України, вільно сформована і втілена у відповідних документах (передусім у Конституції України), і є єдиним джерелом державної влади. Держава, її органи й посадові особи у своїй діяльності керуються винятково волею та інтересами народу України і служать їх практичній реалізації. Будь-яке обмеження повноти народовладдя на рівні всієї держави чи окремих її територій не допускається. Ці ідеї знайшли втілення в найважливіших джерелах конституційного права - Конституції України, Декларації про державний суверенітет України, Акті проголошення незалежності України, конституційних законах та в інших правових актах. Свого часу висловлювалась думка про те, що для повноти правового регулювання, зміцнення суверенітету в усіх формах його прояву необхідно прийняти Закон України "Про суверенітет народу України" (Про повновладдя народу), який відповідно до Закону "Про всеукраїнський та місцевий референдуми" з метою утвердження незалежності і самоврядування народу України, проголошених Декларацією про державний суверенітет України, встановлював би конституційні гарантії повновладдя народу, що складають основний зміст Конституції України.

Сутність повновладдя народу України виявляється у визначальних засадах (основах) народовладдя, а саме в:

а) організаційно-політичних основах суспільного

життя; концентрованим виразом народовладдя тут є політичний плюралізм - багатопартійність, різноманітність форм волевиявлення тощо;

б) економічних передумовах розмаїття суспільних

відносин. Економічний плюралізм є основою розвитку

матеріального статку суспільства і передбачає свободу

підприємництва, різноманітність форм власності;

в) соціальних засадах: їх характер і зміст визначають

ся економічними умовами існування суспільства і знаходять предметне втілення в його стратифікації, під

якою, звичайно, розуміють поділ суспільства на класи,

соціальні групи відповідно до місця, яке вони займають.

Людська організація суспільства - це справа самих людей, причому грунтується вона на установлених принципах, визначальним з яких є пріоритет загальнолюдських цінностей;

г) ідеологічних засадах - сукупності таких уявлень,

світоглядних думок, ідей, які визначаються умовами

життєдіяльності суспільства і які становлять духовні цінності народу. Ідеї народовладдя, їх примат над різноманітними суспільними поглядами втілюються у законодавстві і передусім у Конституції (Основному Законі) України. Це, природно, виключає панування ідеології однієї якої-небудь партії, соціальної групи, як було в період командно-адміністративної системи. Ця система, як відомо, виключала, як правило, можливість ідеологічного, політичного та економічного плюралізму й передбачала нівелювання розмаїття ідеологічних уявлень;

д) морально-етичних основах: суспільна влада має духовне, вольове, інтелектуальне наповнення. Вона не може бути аморальною, інакше перетвориться на свою протилежність і стане антинародною, антигуманною;

є) соціально-психологічних основах народовладдя: вони зумовлені характером психіки й свідомості людини. Влада - матеріальна категорія. Вона матеріалізується у вчинках і поведінці людей, формуючи певні (відповідні) психологічні стереотипи поведінки окремих осіб, їх об'єднань. Соціальні цінності "проходять" крізь свідомість кожного із нас, формують наше ставлення до навколишньої дійсності.

2. Відносини, які опосередковують будівництво (будову) держави як організації влади народу і для народу.

Влада - необхідний спосіб організації суспільства, процесів, що відбуваються в ньому, в тому числі за рахунок авторитарних методів, які передбачають можливість нав'язування волі суб'єкта влади, застосування в разі потреби примусу. Однак соціальна влада не завжди ґрунтується на авторитарній команді, примусових методах здійснення. У сучасних умовах дедалі більшого значення набуває соціальна злагода, консенсус, а примус відступає на задній план.

Найбільш універсальною організацією влади в суспільстві є держава. Ось чому формування держави, її фукціонування, розвиток, відносини, що опосередковують ці процеси, є об'єктом конституційного регулювання.

Це відносини, які пов'язані з:

а) формою державного правління;

б) формою державного устрою, тобто як організована держава, які зв'язки між центром та іншими управлінськими, зокрема самоврядними, структурами;

в) політичним режимом, під яким, звичайно, розуміють спосіб здійснення державної влади, з огляду на те,

як вирішуються питання, чи це демократична, правова

держава, чи навпаки;

г) відносини, що виникають у зв'язку з впровадженням та використанням символів держави - її зовнішніх атрибутів: прапору, герба, гімну, столиці;

д) відносини територіальної організації.

3. Відносини, які опосередковують основоположні засади функціонування держави.

Головними з них є гуманізм, демократизм, розподіл влад, виразом якого є механізм противаг, взаємного кон-тролю органів влади, їх врівноваженості.

Такі засади забезпечують стабільність і належну цілеспрямованість функціонування держави, її соціальний характер.

4. Відносини, що визначають характер зв'язків між

державою і конкретною особою. Це:

а) відносини громадянства, під якими, звичайно, розуміють постійний правовий зв'язок між особою і державою, що надає їм відповідні права й покладає певні

обов'язки;

б) відносини щодо фундаментальних прав людини і

громадянина в Україні: економічних, політичних, соціальних, культурних, екологічних;

в) відносини щодо гарантій реалізації прав і свобод;

г) відносини, що випливають із факту відповідальності держави перед особою і навпаки.

Таким чином, конституційне право України є одним із найважливіших засобів забезпечення повновладдя народу України в політичній, економічній і соціальнокультурній сферах його життєдіяльності. Жодна інша галузь права не закріплює суспільні відносини, що складають основи повновладдя народу України. Це - виняткова прерогатива конституційного права.

Дані обставини визначають провідну роль конституційного права в системі національного права України. Виконуючи роль ядра системи національного права, інтегруючи його галузі в одне ціле, конституційне право проникає в кожну з таких галузей. Таке проникнення забезпечується, насамперед, за допомогою Конституції України - основного джерела конституційного права, яке, в свою чергу, є відправним для кожної із галузей на-ціонального права України.

Специфіка предмета конституційного права визначається здебільшого характером конституційного регулювання і роллю в цьому процесі Основного Закону України. Конституційне право за своїм характером, предметом та методом правового регулювання, а також за своїм головним джерелом є конституційним (встановлюючим, закріплюючим основи), що й дає підстави ототожнювати поняття "конституційне право" і "державне право".

Отже, провідна роль конституційного права зумовлюється об'єктивними факторами, які визначаються характером предмета його регулювання. Насамперед конституційне право регулює серцевину політичних відносин, які виникають безпосередньо в процесі здійснення народовладдя в Україні, що виступає у двох основних формах - безпосередньої та представницької де-мократії.

Закріплюючи повновладдя народу України, конституційне право тим самим відповідає щонайменше на два питання: кому належить влада в суспільстві і яким чином вона здійснюється, тобто який механізм її реалізації. На ці питання вичерпну відповідь дає найважливіший закон українського суспільства - Конституція України.

Конституційне право щонайтісніше пов'язане з пануючою в суспільстві ідеологією, проте його функція - перевести на мову права систему ідеологічних цінностей, закріпити у правових нормах ціннісні орієнтири. Іншими словами, провідна роль конституційного права зумовлена сукупністю матеріальних, ідеологічних та правових відносин, що виникають у процесі функціонування найрізноманітніших інституцій суспільства.

Зауважимо, що в сучасних умовах змінюється погляд на тлумачення самого поняття "конституційне право". Воно не вичерпується нормами права. Конституційне право включає ще й конституційну практику, звичаї, традиції, прецеденти.

33. Важлива роль у системі конституційного ладу належить суспільному ладові, що є складовою та визначальною його частиною. Адже державна влада є похідною від влади народу, позаяк саме народ є єдиним джерелом влади та має право здійснювати її як безпосередньо, так і через органи державної влади й місцевого самоврядування. За своїм змістом суспільний лад становить систему організаційних і правових форм соціальних відносин у політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах, передбачених і закріплених конституцією та законами країни. Предметом безпосереднього конституційного регулювання є, зазвичай, не всі аспекти суспільного ладу, а його основи (засади), тобто система принципів організації та діяльності суспільства. Пріоритетні принципи суспільного ладу України:

- суверенність (означає суверенність народу, нації, тобто суверенність їхніх волі й інтересів);

- демократизм (полягає в належності влади всьому народові (а не якійсь його частині), його участі в здійсненні влади (як безпосередньо, так і через органи державної влади та місцевого самоврядування), конституційному закріпленні прав і свобод громадян України);

- конституційність законності (означає, що основні засади організації та діяльності суспільства визначаються й гарантуються Конституцією України, а основні форми політичних, економічних та інших відносин - законами. Держава надмірно не втручається в суспільні життя та діяльність, а сприяє їх функціонуванню і розвитку);

- політичний, економічний та ідеологічний плюралізм (багатоманітність) (означає, що держава визнає право її громадян нарізні політичні погляди та гарантує свободу політичної діяльності за умови, що вона не суперечить Конституції і законам України, стоїть на позиції однакового ставлення до різних форм власності як у їх створенні, так і в забезпеченні захисту від протиправних посягань. Жодна ідеологія не може бути визнана державою як обов´язкова);

- рівність (полягає в закріпленні у Конституції України рівності всіх людей у своїй гідності та правах, рівності конституційних прав і свобод громадян та їх рівності перед законом);

- етнічна багатоманітність і політична єдність українського народу (полягає в конституційному визнанні спільності в Україні низки етносів та проголошенні українською спільністю всіх національностей, що проживають на території України);

- соціальна справедливість (полягає в конституційному визначенні та захисті інтересів усього суспільства, кожної людини та громадянина, кожної соціальної спільності).

В організаційному сенсі суспільний лад становить певну систему, складовими якої є політична, економічна, соціальна, культурна (духовна, ідеологічна) підсистеми.

Політична підсистема - це народ, держава, політичні партії, територіальні громади, органи місцевого самоврядування.

Економічна підсистема суспільства охоплює відносини власності (існування власності українського народу, державної, комунальної, приватної), форми управління економічними процесами, розвиток підприємницької діяльності, монетарну та фіскальну політику.

Соціальна підсистема - сукупність соціальних об´єднань (українська нація як етнос; корінні народи; національні меншини; соціальні групи; трудові колективи; територіальні громади; громадські організації та ін.) і форм соціальної діяльності (трудової діяльності, праці; системи охорони здоров´я; соціального захисту).

Культурна підсистема - система форм духовного (культурного) життя та духовної (культурної") діяльності, духовних (культурних) об´єднань (організацій) та ідеологій. Основними формами духовного (культурного) життя й відповідної діяльності суспільства є, зокрема, освіта, наука, культура, інформація тощо. У кожній з цих сфер існує певна система: система освіти, науки, культури тощо.

34. Державний устрій України — це її територіальна орга­нізація, яка характеризується певною формою конституцій­но-правових відносин між державою в цілому та її складови­ми частинами.

Державний устрій (лад) України включає такі складові:

а) форму держави та її конституційне закріплення;

б) характеристику України як демократичної держави;

в) визначення України як суверенної незалежної держави;

г) конституційне закріплення України як правової держави;

д) характеристику України як соціальної держави.

Згідно зі ст. 2 Конституції Україна є унітарною державою.

Україна є унітарною державою. Основними ознаками цієї форми державного устрою є:

Україна має власну територію, яка є єдиною, неподіль­ною, недоторканною і цілісною (ст. 2 Конституції);

Україна має свої державні кордони, зміна яких, як і зміна території України, без згоди народу України не дозволяється (ч. 3 ст. 3 і ст. 17 Конституції);

Україна, як незалежна держава розробляє і приймає свою Конституцію (Преамбула Конституції);

Україна має власну систему законодавства, на її терито­рії забезпечується верховенство права (ст. 8 Конституції);

Україна має власні законодавчі, виконавчі і судові органи (ст. 6 Конституції);

В Україні існує єдине громадянство (ст. 4 Конституції);

В Україні визнається і гарантується місцеве самовряду­вання (ст. 7 Конституції);

державною мовою України є українська мова (ст. 10 Кон­ституції);

Україна має власні державні символи (ст. 20 Конституції).

Віданню України підлягає визначення обласного, район­ного поділу і вирішення інших питань адміністративно-тери­торіального устрою.

Україна як незалежна суверенна унітарна держава про­йшла складний шлях від існування її у складі Федерації (СРСР) до утворення власної унітарної держави.

Її територія поділяється на підставі ст. 133 Конституції на адміністративно-територіальні одиниці (області, райони, міста, райони в містах, селища і села), які у сукупності ста­новлять адміністративно-територіальний устрій. При цьому адміністративно-територіальні одиниці (крім міст Києва та Севастополя) не наділяються власним правовим статусом. Згідно з Конституцією України ним наділені органи виконав­чої державної влади в особі державних адміністрацій на від­повідній території та представницькі і виконавчі органи міс­цевого самоврядування в Україні (статті 118, 119, 140 та 141 Конституції).

До системи адміністративно-територіального устрою вхо­дить також Автономна Республіка Крим, яка є невід'ємною складовою частиною України (статті 133 і 134 Конституції).

Оскільки Україна не має у своєму складі інших держав, їй притаманні єдина національна система законодавства, єдиний орган законодавчої влади — парламент України, єди­на система органів виконавчої влади, судових органів, єдине громадянство, єдина грошова, податкова система тощо.

За формою правління Україна є республікою (ст. 5 Конституції). Її головною ознакою, на відміну від монархії, є виборність і змінюваність глави держави. До інших ознак слід віднести: відмова від здійснення державної влади на підставі спадкування; утворення державних органів на осно­ві поєднання інтересів державної влади та непорушності гро­мадянських свобод; формування цих органів шляхом вільних виборів на обмежений строк дії, визначений Конституцією.

Республіканська форма правління безпосередньо пов'я­зана з демократією як свободою для всіх, а демократія у свою чергу іманентне притаманна республіці.

Відомі два види республіки — президентська і парла­ментська.

Перша характерна тим, що поєднує в одних руках повно­важення глави держави і глави уряду, обираючи президента шляхом прямих або непрямих виборів і формуючи уряд по­запарламентським способом.

У другої в основу системи вищих органів державної вла­ди покладено принцип верховенства парламенту, який утво­рює уряд і контролює його діяльність.

Існують і змішані форми правління: парламентсько-президентські і президентсько-парламентські. До числа останніх належить і Україна.

Специфіка напівпрезидентської республіки в Україні по­лягає у тому, що Конституція передбачає міцну президент­ську владу у поєднанні з окремими рисами парламентської республіки, зокрема надання згоди парламентом на призна­чення Президентом Прем'єр-міністра України, здійснення контролю за діяльністю уряду (пункти 12 і 13 ст. 85 Консти­туції), можливість розпуску Верховної Ради Президентом України (ч. 2. ст. 90 Конституції).

Сполучення двох форм правління спостерігається також у порядку обрання Президента: він обирається загальним го­лосуванням, що характерно для президентської форми, на відміну від парламентської, за якої Президент обирається парламентом.

По-друге, Президента Конституцією України наділено повноваженнями, які дозволяють йому діяти незалежно від будь-якої влади.

По-третє, поряд з Президентом діє Уряд України, який лише певною мірою відповідальний перед парламентом (у цьому відмінність напівпрезидентської форми правління від президентської).

За формою державного режиму Україна є демократич­ною державою (ст. 1 Конституції).

Демократизм Української держави знаходить своє вира­ження у

Згідно зі ст. 1 Конституції Україну проголошено суверен­ною і незалежною державою.

Згідно зі ст. 1 Конституції Україна є правовою державою.

Сутність правової держави полягає в демократизмі, на­родному суверенітеті як єдиного джерела державної влади і в підпорядкованості держави суспільству. Основним у пра­вовій державі є її підпорядкованість праву, захист громадян від можливого свавілля з боку держави та її органів.

Атрибутами правової держави є: розподіл влад, незалеж­ність суду, законність діяльності всіх органів держави, пра­вовий захист людини і громадянина державною владою.

Для правової держави характерно те, що вона добровіль­но обмежує державну владу Конституцією як основним за­собом такого обмеження і законами.

Тому найважливішим принципом правової держави є принцип верховенства права (ст. 8 Конституції). Верховен­ство права означає перш за все верховенство закону, його загальність, утвердження його панування.

35. Основні права громадян нерозривно пов'язані з їхніми обов'язками.        Основний обов'язок громадянина – встановлені Конституцією держави вид і міра його необхідної обов'язкової поведінки. Щоб людина могла успішно реалізувати свої права, отримувати від суспільства певні матеріальні й духовні блага, вона повинна виконувати покладені на неї обов'язки, віддавати суспільству свою працю, свої зусилля, піклуватися про державні та громадські справи.         Конституційні права, свободи та обов'язки, що їх несе громадянин перед державою, перед іншими громадянами, перед організаціями, в поєднанні з конституційними принципами й гарантіями становлять основи правового становища громадян, або конституційний статус особистості в Україні.          Основні обов'язки громадян закріплює Конституція України. Умовно їх можна кваліфікувати по групах. У сфері економічного й соціального життя – це обов'язки сплачувати податки і збори, подавати декларації про свій майновий стан і доходи, зберігати природу і охороняти її багатства. У царині культурної діяльності громадяни несуть обов'язки з охорони історичних пам'яток та інших культурних цінностей, повинні відшкодовувати завдані ними збитки.         До обов'язків у  сфері суспільно-політичного життя належать обов'язки додержуватися Конституції та законів України; оберігати інтереси держави і сприяти зміцненню її могутності й авторитету; захищати Вітчизну, служити у Збройних Силах України; поважати національну гідність інших громадян. У царині особистої та індивідуальної свободи серед обов'язків громадян України – необхідність поважати права та законні інтереси інших осіб.

37) Адміністративне право України: поняття і предмет правового регулювання Кожне суспільство потребує впорядкування суспільних відносин, тобто соціального регулювання. Таке регулювання здійснюється за допомогою соціальних норм - правил поведінки загального характеру, що регулюють різноманітні сфери суспільного життя. Право виступає основним способом регулювання суспільних відносин. Наявні норми права в сукупності утворюють єдину систему загальнообов'язкових правил поведінки. Рівночасно єдність системи права не виключає його поділу на Окремі галузі та правові інститути. Під окремою галуззю права слід розуміти відокремлену сукупність взаємопов'язаних норм, яку об'єднує загальний предмет регулювання. Отже, щоби вияснити специфіку галузі права, необхідно правильно встановити коло однорідних суспільних відносин, що їх регулює конкретна галузь права, і предмет такого регулювання. Адміністративне право являє собою окрему галузь правової системи України, котра покликана регулювати особливу групу суспільних відносин. Головною їх особливістю є те, що вони виникають, розвиваються і припиняють своє існування у сфері державного управління у зв'язку з організацією та функціонуванням системи виконавчої влади на всіх рівнях управління в державі. Для правильного розуміння предмета адміністративного права необхідно зважити на низку важливих обставин, сукупність яких дає можливість визначити його місце у правовій системі. По-перше, свій регулятивний вплив на суспільні відносини адміністративне право здійснює через управління і цим упорядковує відповідні відносини в державі та суспільстві. По-друге, основна увага приділяється саме тим відносинам, які виникають із виконанням завдань і функцій державно-управлінської діяльності, тобто передбачається необхідність наявності відповідного суб'єкта виконавської влади. Крім того, потрібна практична реалізація юридично-владних повноважень, що належать зазначеним суб'єктам. Отже, визначаючи предмет адміністративного права, слід брати до уваги: сферу державного управління, що охоплює будь-які аспекти державно-управлінської діяльності; наявність у ній суб'єкта виконавчої влади; необхідність практичної реалізації повноважень, наданих суб'єктам виконавчої влади для провадження ними державно-управлінської діяльності. Можна зазначити, що не всі суспільні відносини у сфері державного управління входять до кола відносин, які складають предмет адміністративного права. По суті, це лише ті умови, за яких управлінські відносини виникають як захід практичної реалізації завдань і функцій виконавчої влади. Управлінські відносини, що регулюються адміністративним правом, багатогранні. На сучасному етапі залежно від особливостей їх учасників вирізняють такі види управлінських відносин, що виникають, розвиваються і припиняють існування: між суб'єктами центральних і місцевих органів виконавчої влади (наприклад, Кабінетом Міністрів України та обласними, районними державними адміністраціями); між суб'єктами виконавчої влади, які перебувають на однаковому організаційно-правовому рівні та безпосередньо не пов'язані між собою підпорядкуванням (скажімо, на центральному рівні між міністерствами, комітетами й відомствами, на місцевому рівні між державними адміністраціями різних областей); між суб'єктами виконавчої влади і підпорядкованими їм державними підприємствами, організаціями, установами (приміром. Міністерство освіти - ректорат вузу); між суб'єктами виконавчої влади та державними підприємствами, організаціями, установами, які не перебувають у їхньому організаційному підпорядкуванні (наприклад, у питаннях фінансового контролю, адміністративного нагляду тощо); між суб'єктами виконавчої влади і виконавчими органами місцевого самоврядування; між суб'єктами виконавчої влади та недержавними господарськими й соціально-культурними об'єднаннями, підприємствами, установами (приміром, у комерційних, підприємницьких структурах); між суб'єктами виконавчої влади і громадськими об'єднаннями (скажімо, між обласною державною адміністрацією та президією обласної ради профспілок); між суб'єктами виконавчої влади і громадянами (наприклад, між відділом соціального забезпечення державної районної адміністрації та громадянином, який звернувся до відділу з заявою). У названих видах управлінської діяльності безпосередньо бере участь той чи той орган виконавчої влади. Без їхньої участі управлінські відносини в адміністративно-правовому розумінні виникати не можуть. Тому вищезазначені відносини не можуть виникати між громадянами, між громадськими об'єднаннями, а також усередині їх. Відносини управлінського характеру можуть виникати і в процесі внутрішньої організаційної діяльності інших державних органів, посадових осіб. Зокрема, до таких органів слід віднести прокуратуру й суд. Власне, прокурор області здійснює управлінську діяльність через підбір і розстановку кадрів, через керівництво діяльністю районних і міських прокурорів, які виконують свої повноваження. Однак, його діяльність є допоміжною відносно основної, спрямованої на забезпечення виконання прокуратурою покладених на неї Конституцією України функцій щодо підтримання державного звинувачення в суді, представлення інтересів громадянина або держави в суді, здійснення нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство тощо. Аналогічні відносини управлінського характеру виникають у голів судів, діяльність яких є допоміжною стосовно здійснення правосуддя, покладеного на суди. Управлінські відносини можуть виникати, розвиватись і всередині системи громадських організацій різних рівнів. В основі таких відносин лежать норми відповідних уставів, положень. На підставі викладеного необхідно зазначити, що предмет регулювання адміністративного права охоплює коло однорідних суспільних відносин, до яких необхідно віднести: - управлінські відносини, в межах яких безпосередньо реалізуються завдання, функції та повноваження виконавчої влади; - управлінські відносини внутрішнього організаційного характеру, що склались у процесі діяльності інших органів державної влади; - управлінські відносини, що виникають за участі суб'єктів місцевого самоврядування; - управлінські відносини організаційного характеру, що виникають усередині системи громадських організацій. Отже, адміністративне право є окремою галуззю права, що складає систему правових норм, покликаних регулювати суспільні відносини управлінського характеру в сфері державно-управлінської діяльності органів виконавчої влади.

38)Поняття норми адміністративного права

Юридична норма - це правило поведінки, встановлене державою й обов'язкове для всіх суб'єктів права, яким воно адресоване. За допомогою юридичних норм регулюються (встановлюються, змінюються, припиняються) правові відносини, тобто вони виступають регулятивним засобом щодо предмета тієї чи іншої галузі права [18, с.62]. Норми концентрують у собі державно-владні веління, за невиконання яких передбачене застосування заходів пливу.

Головне призначення юридичних норм полягає в тому, щоб забезпечити детальне, точне і визначене нормативне регулювання суспільних відносин.

Адміністративно-правова норма - це правило поведінки, встановлене державою (Верховною Радою України, органом виконавчої влади) з метою регулювання суспільних відносин у сфері державного управління [3, с.32], і забезпечується санкцією, організованим захистом з боку держави.

Норми адміністративного права визначають межі належної, допустимої та рекомендованої поведінки людей, діяльності органів виконавчої влади, їх посадових осіб, а також підприємств, установ, організацій і трудових колективів у сфері виконавчої влади. Норми адміністративного права встановлюють правовий режим відносин суб'єктів державного управління і місцевого самоврядування, порядок здійснення організаційно-управлінської діяльності, визначають права й обов'язки громадян у сфері виконавчої влади та гарантії їх реалізації.

Специфіка ж змісту адміністративно-правової норми полягає в тому, що, на відміну від норм інших галузей права, вона регулює відносини у сфері виконавчої діяльності, тобто у певній галузі суспільних відносин: економічних, соціальних, адміністративних, політичних тощо.

Крім того, норма адміністративного права відрізняється від норм деяких інших галузей права тим, що правила в ній подано в імперативній (категоричній, владній) формі. Саме імперативність не допускає можливості зміни встановлених раніше вимог діяти відповідним чином.

Адміністративно-правова норма конкретизує управлінську волю держави, перетворює її на обов'язкове правило поведінки для людей [21, с.32-33]. До особливостей адміністративно-правових норм можна зарахувати таке:- в них закріплюються відносини щодо управління, державного контролю, нагляду, внутрішньо-організаційної діяльності;

- метод впливу норм на суспільні відносини має імперативний, державно-владний характер;

- виконання приписів норм гарантується державою за допомогою системи засобів організаційно-роз' яснювального та суспільно-примусового характеру;

- системність норм адміністративного права. Цілі адміністративно-правових норм такі:

- організація й регулювання управлінських відносин;

- інформаційна;

- охоронна (забезпечення законності й дисципліни в державному управлінні);

- заохочувальна (стимулювання учасників відносин до участі в державному управлінні);

- соціально-моральна (формування правосвідомості, ставлення до громадського порядку, безпеки тощо).

Структура адміністративно-правової норми

Структура адміністративно-правової норми - це її внутрішня будова, визначений порядок взаємозв'язку, взаємозумовленості і взаємозалежності складових частин норми [і8, с.65]. В адміністративному праві структура норми, як правило, традиційна (стереотипна) і включає умови (гіпотезу) норми, під якими слід розуміти вказівку на юридичні факти, при наявності котрих норма може справляти дію на суб'єкти адміністративних правовідносин (тут необхідно зазначити, що норми, які передбачають адміністративну відповідальність, у більшості у своїй структурі не містять гіпотези, що пояснюється їх відсилочним характером); диспозицію, яка є центральною, головною частиною адміністративно-правової норми і яка визначає саме правило поведінки [3, с.14] та санкцію.

Гіпотеза адміністративно-правової норми може бути абсолютно визначеною, тобто вона точно вказує факти, за наявності яких необхідно керуватися даною нормою. Наприклад, гіпотеза норми закону про загальний військовий обов'язок встановлює точний вік - 18 років, з досягненням якого громадянин України чоловічої статі повинен стати на військовий облік та з'явитися за викликом до військомату як допризовник.

Гіпотеза норми може бути відносно визначеною, тобто містити лише загальну характеристику фактів, які дають змогу застосовувати дану норму.

Щодо диспозиції необхідно зазначити, що вона, крім того, що є головною частиною норми та визначає саме правило поведінки, найбільш чітко виражає сутність норми. Це частина норми, в якій сформульоване саме правило поведінки (обов'язок отримати паспорт, подати до податкової адміністрації декларацію про доходи) [21, с.36]. Саме правило поведінки зазвичай сформульоване у вигляді приписів, заборон, дозволів. У нормах адміністративної відповідальності диспозиція часто формулюється у вигляді вказівок або опису діяння, яке тягне за собою накладення стягнення. З караності діяння випливає висновок, що воно забороняється [7, с.66]. Наприклад: пошкодження внутрішнього обладнання пасажирських вагонів, скла локомотивів і вагонів тягне за собою накладення штрафу; невиконання особами, які перебувають на повітряному судні, розпоряджень командира судна тягне за собою попередження або накладення штрафу.

Санкція адміністративно-правової норми - це її частина, в якій вказуються заходи державного або громадського впливу, що застосовуються до осіб, які порушили диспозицію. Заходи впливу можуть бути організаційного, виховного, матеріального, адміністративно-карального, адміністративно-попереджувального (заборона експлуатації транспорту, приміщень), дисциплінарного (усунення з посади), кримінального характеру (вирок суду).

Треба зазначити, що не всі норми містять санкцію. Так, норми, що регулюють управлінську діяльність, виходять з того, що відносини між вищими, нижчими адміністративно-управлінськими працівниками будуються на засадах дисциплінарної влади. Санкції у даному випадку містяться у нормах загального характеру, що належать інституту державної служби (дисциплінарних статутах тощо).

У науці адміністративного права відзначається, що елементом норми може бути і заохочення - частина норми, в якій визнаються заслуги особи у виконанні своїх обов'язків. Проте це питання залишається майже неви-значеним, не дослідженим.

Необхідно зазначити, що класична структура норми зустрічається досить рідко, як правило, зустрічається двочленна структура норми (гіпотеза і диспозиція), а санкція передбачається в інших нормах (як правило, у КУАП тощо) [2, с.36].