1.Історія заселення території

Буковина — історичний регіон, розташований між середньою течією Дністра та головним Карпатським хребтом у долинах верхньої течії Пруту та Серету. Нині ця територія входить до складу України (Північна Буковина — Чернівецька область) та Румунії (Південна Буковина — обл. Сучава Румунії).

1.1 Перші сліди людини на Буковині

Перші сліди людини на Буковині датуються епохою палеоліту (стоянки Бабин, Біла, Мліїв). В період неоліту тут розселялися племена трипільської культури (4-3 тис. рр. до н. е.) (стоянки Дорошівці, Хлівище, Шитинці, Серет та ін.) У письмових джерелах землі Буковини вперше загадав грецький історик Геродот (5 ст. до н. е.), який вказував, що в цей час тут розселялися племена гетів.

Споконвічними жителями Буковини були слов'янські племена, свідченням цього є численні досліджені стоянки зарубинецької (2 ст. до н. е. — 2 ст. н. е.) та черняхівської (2-7 ст.) археологічних культур. Це підтверджує автохтонність українського населення на землях Буковини. У 4-7 ст. вони входили до складу першого державного утворення слов'ян на українських землях — Антського племінного союзу. У I тис. через Буковину переселялися кочові народи: готи, гуни, авари, угри та ін., а з II пол. тисячоліття тут розселилися слов'янські племена тиверців і білих хорватів.

1.2 Період Київської Русі

Впродовж 10-11 ст. Буковина перебувала у складі Київської Русі, в 12 — I пол. 14 ст. — Галицького князівства, а згодом Галицько-Волинської держави. Після монголо-татарської навали зв'язки Буковини з галицько-волинськими землями послабились, що призвело до утворення тут на початку 14 ст. окремої Шипинської землі, яка визнавала зверхність золотоординських ханів. У 40-50-х роках 14 ст. буковинські землі перебували під владою Угорщини, король якої Людовик призначив сюди намісником воєводу Драгоша, який сприяв переселенню на Буковину румунського населення з Семигороддя (Трансільванії) та Мармарощини.

1.3 14-16 століття

Коли 1349 р. Польща захопила Галицьке князівство, Буковина відійшла до союзниці першої — Угорщини. Але невдовзі молдавські феодали виступили проти угорського короля з вимогою надати незалежність Молдові. Тоді Польща спробувала захопити Буковину, яку в ті часи називали Шипинською землею. Однак похід поляків 1359 р. закінчився невдало, і ця слов'янська земля надовго (до 1774 р.) потрапила в залежність від молдавських господарів. Майже століття Буковина зберігала автономію в складі Молдовського князівства. Аж у середині XV ст. Шипинська земля як адміністративно-територіальна одиниця була ліквідована. Вкрита в основному буковими лісами, вона з кінця XV ст. стала називатися Буковиною.

Впродовж 1387–1497 рр. Молдова визнавала зверхність Польщі. В цей час Буковина відігравала важливу роль в економічному та політичному житті князівства, яке охоплювало землі між Дністром, Карпатами та Чорним морем.

1.4 Національно-визвольна війна 1648–1657 рр

В роки національно-визвольної війни українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького 1648–1657 у складі козацько-селянських військ перебувала значна частина буковинців, які утворили власний полк, що брав участь у облозі Львова (1648). Впродовж 16-18 ст. постійними були культурні зв'язки Буковини з іншими українськими землями. Молдовські господарі були фундаторами багатьох церков в Україні. Відбувався обмін культурними цінностями, насамперед друкованими книгами. Багато вихідців з Буковини навчалися у школах та колегіях Києва, Львова та інших українських міст.

1.5 Під владою Австро-Угорщини

З 1786 по 1849 рік Буковина у складі Австро-Угорщини приєднана до Галичини. У 1861 році вона отримала статус окремого краю Австрії. Перехід Буковини з-під володіння Османської імперії до складу Австрії мав великі позитивні наслідки, бо за своїм економічним, політичним і культурним рівнем розвитку Австрії стояла значно вище від Туреччини.

Відносно спокійний період австрійської окупації Буковини перервала перша світова війна, під час якої влада багаторазово переходила з австрійських до російських рук. Частина жителів, боячись російських військ, покидали свої домівки і добровільно емігрували в глибину Австро-Угорщини.

У зв’язку з поразкою Австро-Угорщини в першій світовій війні та її розпадом українські збройні формування 1 листопада 1918 року захопили у Львові владу і проголосили Західноукраїнську державу самостійною. 3-го листопада в Чернівцях відбулося Буковинське народне віче, яке ухвалило приєднати українську частину Буковини до складу ЗУНР.

1.6 Часи першої румунської окупації

Королівська Румунія 11 листопада 1918 року насильницьким шляхом перервала процес об’єднання українських земель і почала зухвалу окупацію краю. Патріотично налаштовані українські військові підрозділи розпочали бойові дії проти румунських окупантів біля Кіцманя та Лужан.

Після загарбання краю румунські власті встановили на Буковині жорстокий режим управління і фактично ввели стан облоги. Під час реєстрації новонароджених дітей жителів примусово змушували змінювати їх прізвища та ім’я на румунські, причому особливий тиск чинився на селян-боржників, яким після зміни, наприклад імені Миколи чи Михайла на румунські Ніку чи Михай, скасовували частину боргу.

У 1940 році, згідно з пактом Молотова-Рібентропа на Буковину ввійшли радянські війська. У 1941 році завдяки надзвичайному збігу обставин і сприянню гітлерівської Німеччини румуни вдруге окупували Буковину. Німці не втручалися у внутрішні справи Буковини і залишили румунам повну свободу дій. Румуни нищили раніше засновані українські школи, книжки та українські написи.

1.7 Встановлення радянської влади

Одразу ж після звільнення Буковини від німецько-фашистських загарбників і повернення радянської влади, в 1944 році в селах почали створювати сільську раду. Нова влада опиралася на найбідніші верстви населення, а сільські ради як правило очолювали безземельні та малоземельні селяни-пролетарі. Вони разом із «яструбками» ходили по оселях і насильницьким шляхом забирали зерно, м'ясо, овочі. Люди змушені були під страхом арешту і виселення здавати майже весь зібраний ними врожай.

Становлення нового режиму супроводжувалося жорстоким знищенням традиційного для села способу життя та запровадженням чужих для буковинців відносин між людьми.

Справжньою трагедією для Буковини стали 1946-1947 роки. В ці роки населення всієї Буковини штучно втягнули в черговий радянський голодомор. Щоправда, він відрізнявся від голодомору 1933 року. Велика засуха літа 1946 року призвела до того, що селяни зібрали зовсім крихітний врожай. Незважаючи на низьку врожайність, комсомольські активісти та представники сільської ради вилучали в усіх, без винятку, селянських господарств практично весь зібраний урожай через надмірно високі плани державних поставок. Склалася така ситуація, що вже на початку зими 1946 року в селі розпочався голод. В їжу почали вживати жолуді, кукурудзяні качани, жом. Виникла поголовна дистрофія, а на її ґрунті – масова загибель людей від голоду. Літо 1947 року вже не було таким засушливим. Більшість селян засіяли поля, а в очікуванні нового врожаю всіх рятувала лобода (натина).

Певним соціальним надбанням цього часу була повна ліквідація неписьменності, безробіття та поліпшення медичного обслуговування населення. В селах запрацювали фельдшерсько-акушерські пункти. Але заробітки колгоспників були настільки мізерними, що вони у десятки разів були нижчими, ніж у робітничих сім’ях. Тому купівельна спроможність селян була дуже низькою.

2.ОДЯГ

Зразки народного одягу Буковини відзначаються виразністю силуету, багатством і різноманітністю складових елементів та декоративного оздоблення. Чоловічий та жіночий костюми складалися з домотканої полотняної сорочки, поясного та плечового одягу, пояса, взуття, головного убору та прикрас.

Основною складовою частиною як жіночого, так і чоловічого вбрання є сорочка. Чоловіча була тунікоподібного крою, з широкими рукавами, із пазушним розрізом та круглим вирізом горловини, зі стоячим та відкладним коміром. Характерною рисою всіх буковинських сорочок є логічне розташування художнього оздоблення, майстерність поєднання форм і фактури матеріалу. Буденні прикрашались легенькою вишивкою навколо горловини, по подолу, в місцях з’єднання деталей. Святкові визначаються колоритністю і різноманітністю технічних прийомів вишивки. Матеріалом служила різнокольорова вовна, заполоч, шовк, бісер, срібні і золоті нитки. Різного роду металеві пластинки (лелітки). В оздобленні застосовувалось ручне мереживо, виконане з білих, кремових, рожевих фабричних ниток.

Поясним одягом чоловіків були вузькі полотняні штани білого кольору – «портяниці», «поркениці», «гатки». Складались вони із холошень, клина та очкура. Низ холошень підкочували, обгакльовували чи мережили, а у святкових вишивали кольоровими нитками. У холодну пору чоловіки носили суконні штани(гачі) з білого, сірого або чорного сукна.

Жіночим одноплановим поясним одягом служила ткана горботка (опинка, запаска, катрінце). В особливо святково випадках на Кіцманщині та Заствнівщині дівчата і молоді жінки замість горбатки одягали «підфоту» та «фоту з фустами». Фота – полотнище з такої вовняної тканини чорного, фіолетового чи синього кольору фабричного виробництва, краї якої переткані нитками малинового кольору у вигляді широких смуг. Підфота – полотнище білого кольору фабричного виробництва, прикрашене червоними смугами по низу виробу. Доповненням служили хустки, які підтикались по боках стану під поле.

Різноманітністю форм і оздоблення відзначається жіночий та чоловічий плечовий одяг, це - безрукавки, кожухи, сардаки, манти, гуглі. Овчинна безрукавка (кептар, містян, мунтян, бундіца, полька, цурканка, магалянка) здавна виступали однією із обов’язкових складових частин народного вбрання. Різні по своїй довжині святкові безрукавки прикрашались вишивкою, шнурами, аплікацією зі шкіри, металевими капслями, бісером. Поряд з хутровими безрукавками носили кожухи. За кроєм вони ділились на короткі (прямоспинні і розпашні) та довгі. Колір кожуха був переважно білим, комір невисоким, стоячим. Жіночі кожухи прикрашались різнокольоровими шнурами, аплікацією (кавулями), дармовісами, краї обшивали хутром тхора або смушками.

Іншим видом плечового одягу із рукавами був «сардак». Виготовлявся він з коричневого та чорного сукна, тунікоподібного крою. Оздоблювали його по коміру, полах, подолу, краю рукавів крученим шнуром у вигляді аплікації, чи вузликами (помпонами). Чоловічі сардаки були коротшими, ніж жіночі.

Широке побутування серед буковинців мала «манта» - старовинний довгий плащовидний одяг розпашного крою з високим коміром – ковпаком, який прикрашався аплікацією із шматочків тканини у вигляді рослинного або геометричного орнаменту. Носили її в негоду та морзи поверх кожуха. Доповнюючи ми елементами традиційного жіночого та чоловічого вбрання були головні убори, взуття та прикраси. Влітку чоловіки покривали голову солом’яними чи повстяними капелюхами. У молоді вони були прикрашені стрічками, ґерданами, Павлиним пір’ям. Зимовим головним убором служила гостроверха шапка сірого або чорного кольору, виготовлена з овчини – кучма. Головні убори дівчат буковинського краю характеризуються широким розмаїттям (дьорданик, кодини, вінок, покривало), їм притаманна велика різнобарвність та пишність, що підкреслює локальні особливості традиційного костюма того чи іншого регіону. Найбільш типовим головним убором жінок були намітки, рушники, рушники для завивання голови, перемітки. Крім них, широке розповсюдження мали кольорові хустки фабричного виробництва.

Найдавнішим видом взуття були постоли – «сирівці», «вироб’яки», «морщенки», які виготовлялись із свинячої або телячої шкіри методом стягування передньої частини (писка) та задньої частини (п’яти), одягали їх на онучі або капці(капчурі – в’язані шкарпетки). До шитого взуття відносились шкіряні чоботі з твердими халявами чорного або коричневого кольору. Виключно чоловічим видом взуття були «рисовані чоботи», в яких нижня частина халяви виготовлялась із м’якої шкіри і виступала у формі складок. Чоботи комбіновані з чорними передками та жовтими халявами – «чорнобривці» - носили жінки рівнинної частини краю. Особливою вишуканістю характеризуються жіночі черевики – «дармати», халяви в яких були високими. Вони застібались на ґудзики спереду або збоку, оздоблювались аплікацією з білої шкіри, узорним вирізуванням і виколюванням шкіри, мали фігурні, завужені до низу каблуки – «обцаси».

Невід’ємним доповненням до жіночого та чоловічого костюмів є прикраси, саме їм належить важливе місце в його художньому оформленні, що особливо посилює художню образність народного вбрання. Найбільш розповсюдженими були нашийні та нагрудні прикраси у вигляді вузеньких смужок. До них відносяться цятки, силянки, ґердани, які виготовлялись із різнокольорового бісеру способом нанизування (силяння). Неширокі силянки носили жінки та дівчата в будні, святкові ж були ширші, ажурніші, по нижньому краю прикрашені торочками або петельками з бісеру (кутасиками, дармовісами). Іноді смуга орнаменту вгорі і внизу обводилась прямою, ламаною, чорною або білою лінією. Колоритна гама силянок, ґерданів досить насичена. Дуже поширеним було намисто з одного або декількох рядів монет, підвішених до шнурка або нашитих на шматок квадратної тканини - «сороківці», «гарди», «згарди», «маниство». В ньому використовувались австрійські таляри, а також менші за розміром австрійські, російські, угорські, канадські, північ американські та румунські дрібні монети.

Жіночий та чоловічий костюми неможливо уявити без домотканої торбини – тайстри (трайсти, трайстри), яка виступала справжньою окрасою традиційної ноші. Чоловічий костюм гірської зони доповнювали шкіряна сумка (тобівка), оздоблена металевими бляшками та капслями, а також палиця або келех, люлька та шкіряний гаманець (мошонка).