Список літератури

1. Armstrong S.J., Botzier R.G. Environmental Ethics. Divergence and Convergence. —

New York a.o.: McGraw Hill, Inc., 1993.

2. Булатов M.O., Малєєв K.C., Загороднюк В.П., Солонько Л.А. Філософія ноосфери. Філософський зміст і сучасний смисл феномена ноосфери. — К.: Наук, думка, 1995.

3. Василенко В., Туниця Ю. Не хлібом єдиним. Про глобальну екологічну ініціа­тиву та права людини // Урядовий кур'єр. — 1999. — 24 квітня.

4. Вернадский В.И. Биосфера и ноосфера. — М.: Наука, 1989.

5. Глобальные проблемы современности. — М.: Мысль, 1981.

6. Концепція сталого розвитку України. Проект. — К., 2000.

7. Крисоченко B.C., Хилько М.І. Екологія. Культура. Політика. Концептуальні засади сучасного розвитку. — К.: Знання України, 2001.

8. Леопольд О. Календарь песчаного графства. — М.: Мир, 1983.

9. Печчеи А. Человеческие качества/ Пер. с англ. — 2-е изд. — М.: Прогресс, 1985.

10. Семенюк ЕЛ. Філософські засади сталого розвитку. — Львів: Афіша, 2002. , 11. Туниця Ю.Ю. Екологічна Конституція Землі. Ідея. Концепція. Проблеми. —

Ч. І. — Львів: Видавн. центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2002.

2. Урсул А. Д. Переход России к устойчивому развитию. Ноосферная страте­гия. — М.: Издат. дом "Ноосфера", 1998.

3. Урсул АД. Путь в ноосферу. (Концепция выживания и устойчивого развития цивилизации). — М.: Луч, 1993.

4. Фермеерс £. Очі панди. Філософське есе про довкілля. — Львів: Стрім 2000.

5. Философский энциклопедический словарь. — М.: Сов. энцикл. 1983.

6. Франко І. Земельна власність у Галичині // Твори в 20 т. — К.: Держлітви-дав, 1956. — Т. 19. Філософські, економічні та історичні статті.

7. Фролов И.Т. Перспективы человека. Опыт комплексной постановки пробле­мы, дискуссии, обобщения. — М.: Политиздат, 1983.

8. Шапар А. Від концепції — до практичних дій. Наукові підходи до визна­чення показників сталого розвитку // Вісн. Нац. акад. наук України. — 1999. - Ns 4.

Якісна новизна та соціальна значущість проблем, які доба НТР поставила перед наукою, змушують ще раз повернутися до питання про співвідношення диференціації та інтеграції саме у сучасній науці. Як уже зазначалося, єдність цих діалектично протилежних сторін розвитку нау­кового пізнання світу характеризує всі без винятку історичні періоди прогресу науки. З іншого боку, ця єдність завжди має конкретний харак­тер, певну специфіку прояву, зокрема, допускає суттєво відмінну інтен­сивність перебігу відповідних протилежних процесів. У цьому відношен­ні Важливою особливістю XX ст. стало те, що помітно зросли пи­тома вага та роль інтегративних тенденцій у науці. Це у свою чергу означає також якісні зміни у самій природі сучасних науково-інтегративних феноменів. Тож варто розглянути це питання докладніше.

Передусім зауважимо, що протягом останнього століття поступово змінювався характер синтезу наукового знання. Нагадаємо, що цей термін, широко вживаний у багатьох галузях науки, походить від грец. ьупіїеьіь — "з'єднання", "сполучення", "створення", "складання". Ін­шими словами, в основі змісту наведеного поняття лежить ідея творення наукового знання шляхом з'єднання, сполучення певних компонентів або чинників. Кардинальна особливість наукового поступу полягала у не­впинному розширенні регіональної бази такого сполучення, в якісній зміні гностичних регіонів.

Свого часу академік Б.М.Кедров розрізняв три основні види синтезу наукового знання (йдеться лише про певний зріз такої класифікації, а саме — про регіонально-дисциплінарний аспект): 1) синтез у рамках однієї наукової дисципліни (наприклад, ботаніки або нарисної геомет­рії); 2) синтез у межах низки дисциплін, але тих, що входять до складу одного і того ж великого комплексу наук, однієї широкої галузі — природознавства, суспільствознавства, технічних наук тощо; 3) синтез, що виходить за межі будь-якого одного з таких комплексів, об'єднує знання кількох, іноді навіть багатьох галузей, які істотно відрізняються за своєю предметною характеристикою. Тепер ці види найчастіше нази­вають внутрішньодисциплінарним, міждисциплінарним та міжгалузе­вим синтезом. І якщо раніше синтетичні процеси мали переважно об­межений характер, не виходили за рамки невеликої групи наук або навіть окремої дисципліни, то протягом останніх десятиліть вони дедалі частіше з'єднують зовсім різні галузі знання, великі комплекси наук. У цьому полягає одна з істотних особливостей сучасного етапу в якісному розвитку синтезу наукового знання.

Внутрішньодисциплінарний синтез був добре відомий класичній науці минулих епох. До найпростіших його форм належить будь-яке узагальнення емпіричних даних, що здобуті шляхом спостереження або експерименту (навіть ще не на теоретичному рівні). На вищих стадіях він здійснюється у формі побудови наукових концепцій чи навіть теорій (цим самим набуваючи концептуального чи теоретичного характеру) і відкриття законів певної галузі знань, яка вивчає конкретну, обмежену сферу дійсності або окремий її аспект. Саме відкриття наукового закону є, по суті, актом найглибшого й органічного синтезу багатоманітних даних, знаходження основи спільності безлічі конкретних, поодиноких явищ і вираження цієї спільності у формі загальності. Прикладами вну-трішньодисциплінарного синтезу є клітинна теорія і теорія еволюції ви­дів у біології, відкриття закону збереження і перетворення енергії у фізиці, періодичного закону елементів у хімії тощо. Розгалуження кож­ної з цих наук у процесі поглиблення їх диференціації (та відповідної спеціалізації дослідників) викликало об'єктивну потребу у виробленні конкретних форм їх внутрішнього єднання і цілісності. Тому внутріш­ньодисциплінарний синтез і нині залишається важливим засобом збере­ження і відновлення єдності наукового знання.

Роль цього виду синтезу особливо велика, коли йдеться про ті галу­зі науки, які самі, по суті, вже складаються з багатьох дисциплін, — фізику, хімію, біологію, медицину тощо. Сучасна фізика, наприклад, об'єднує такі дуже відмінні між собою дисципліни, як фізика твердого тіла, напівпровідників, квантова механіка й електродинаміка, фізика атома

й елементарних частинок, фізика плазми, фізика високих тисків і темпе­ратур тощо. Тому саме поняття "внутрішньодисциплінарний синтез" нині має подвійний зміст — вузький (стосовно до таких специфічних дисци­плін, як фармакологія або квантова електродинаміка) та широкий (коли йдеться відповідно про медицину або фізику в цілому).

В основі будь-якого предметного синтезу знань (внутрішньо- і між­дисциплінарного) завжди лежить метод редукції — зведення (у певних відношеннях та межах) вищого до нижчого, складного до простого, багатоманітного до якісно однорідного. Важливо лише, щоб форми редукції були методологічно виправданими, а не спрощеними до примі­тивних схем.

Об'єктивно виправдані форми редукціонізму в синтезі знання ма­ють враховувати якісну специфіку різних рівнів організації матерії, тоб­то неможливість абсолютного зведення складного до простого, вищого до нижчого. Прикладом успішного розв'язання цієї діалектичної супереч­ності може бути молекулярна біологія, яка, за словами академіка В.О.Енгельгардта, є "дитям редукціонізму" і водночас досить ефективно виконує інтегративні функції в пізнанні життя. Адже поряд з клітинною та еволюційною теоріями, поряд з генетикою молекулярна біологія, без сумніву, належить до тих "синтетичних вузлів", які в сучасних умо­вах забезпечують внутрішню єдність знання про живе при всій багато­манітності його зовнішніх проявів, що вивчаються численними біологі­чними дисциплінами — ботанікою, загальною зоологією, теріологією (розділ зоології, що вивчає ссавців), ентомологією (розділ зоології, що вивчає комах), герпетологією (розділ зоології, що вивчає плазунів і земноводних), орнітологією (розділ зоології, що вивчає птахів) та багатьма іншими.

Перетворення нижчих, спрощених форм редукціонізму у вищий його вид — інтегратизм — має особливе значення для реалізації міжгалу­зевого синтезу. Одним з його проявів є формування біоніки — синтетичної галузі знань, яка поєднує біологію з комплексом технічних наук, оскіль­ки вивчає можливості використання в технічних пристроях принципів та оптимальних механізмів функціонування живих організмів, їх систем, підсистем та окремих органів.

В умовах зростаючої теоретизації науки небачено посилюється роль теоретичної форми синтезу знань (на всіх його рівнях — від окремої дисципліни до найширших комплексних регіонів науки, що охоплюють принципово відмінні її галузі). Кожна наукова теорія завжди перебуває в процесі власного розвитку, безперервного вдосконалення. Це веде до появи нових теоретичних утворів вищого ступеня загальності або до різних варіантів тієї ж самої теорії. Наприклад, у сучасній біології існує кілька варіантів теорії еволюції живих організмів. Отже, наукова теорія нерідко виступає як система ряду концептуальних підходів, які взаємно доповнюють один одного. Тому необхідний теоретичний синтез.

Слід звернути увагу на специфічну функцію інтертеорії. Цей тер­мін уперше вжив О.А.Ляпунов для позначення 'Наукового оточення тео­рії", тобто всього того комплексу знань, які необхідно враховувати при розгляді певної теорії. У цьому розумінні інтертеорія включає як експе­риментальний матеріал, що є емпіричним базисом відповідної теорії, так і теоретичні міркування, використовуваний у них математичний апа­рат тощо. Втім, існують також інші тлумачення цього поняття в методо­логії науки, але синтетичний характер інтертеорії є незаперечним у будь-якому випадку.

Явно вираженим інтегративним утвором є також метатеорія — теорія, об'єктом дослідження якої виступає не що інше, як самі наукові теорії різних видів. Метатеоретичний рівень пізнання (який швидко про­гресував наприкінці XX ст.), безперечно, належить до вищих "поверхів" наукового узагальнення.

Поряд з теоретичною формою синтезу знання дедалі більшого зна­чення набуває синтез проблемний, коли інтегративні тенденції реалізу­ються насамперед у вигляді конституювання й усвідомлення наукових проблем великого масштабу. Самий цей поділ на теоретичний та про­блемний синтез є умовним і відносним — одне неможливо абсолютно відокремити від іншого. Однак виділення проблемного синтезу як спе­цифічного і важливого засобу інтеграції науки підтверджує той факт, що з плином часу вельми характерною тенденцією стала концентрація різних дослідницьких операцій та засобів навколо розв'язання наукових (і водночас практичних) проблем зростаючого масштабу.

Ми навели лише основні з видів синтезу наукового знання, що відо­мі нині. Загалом же низку таких видів вичерпати важко. Науковий син­тез давно вже став спеціальним об'єктом філософсько-методологічної рефлексії вчених [7, 8], і одним із результатів цього є розвиток типоло­гії синтезу наукового знання. Науковий синтез поділяють на екстенси­вний та інтенсивний (тобто синтез по "площині" знання, переважно кількісний, або з використанням принципово нових, евристичних та ефек­тивних засобів), суто кількісний та якісний, змістовий і лише формаль­ний. Істотно різняться між собою синтез горизонтальний та вертика­льний, тобто між різними підрозділами науки в одному її "зрізі" або ж на різних рівнях одного і того ж підрозділу. За силою прояву розрізня­ють синтез слабкий, помірний і сильний, за аспектом та засобами інте­грації знання — предметний, концептуальний, поняттєво-катего­ріальний, методологічний тощо. Звичайно, відмінність між різними вида-

ми синтезу нерідко відносна, нечітка. Деякі з наведених видових ха­рактеристик можуть поєднуватись або перехрещуватись між собою, оскільки вони відбивають різні сторони синтезу знань. Наприклад, один і той же конкретний прояв синтезу можна охарактеризувати як змістовий, якісний, інтенсивний, міждисциплінарний, проблемний, силь­ний тощо.

Збагачення якісної різноманітності реальних процесів синтезу нау­кового знання внутрішньо поєднане з урізноманітненням інструментів епістемологічної інтеграції. Протягом XX ст., і особливо другої його половини, в загальній масі науково-інтегративних процесів відбувалося неперервне збільшення питомої ваги найвищих, найбільш кардинальних та складних видів синтезу знання. У зв'язку з цим дедалі більшого зна­чення набували міжнаукові теоретичні інтегратори — засоби між­дисциплінарного та міжгалузевого синтезу [3, с. 69, 77—78]. Якщо рані­ше теоретичні інтегратори традиційно були за походженням філософсь­кими, логічними або математичними, то новітній період поповнив низку їх джерел якісно іншими галузями знання — кібернетикою, загальною теорією систем, інформатикою, теорією моделювання, екологією, семіо­тикою. Таким чином, сам інститут міжнаукових теоретичних інтеграторів зазнав істотного розвитку, вийшовши за межі логіко-філософського та математичного знання.

На основі аналізу праць багатьох дослідників цієї проблеми можна простежити основні напрями інтеграції в сучасній науці.

1. Перенесення ідей та уявлень з однієї галузі знання в іншу, особливо, якщо воно має евристичний характер. Дедалі глибше ус­відомлюється той факт, що творче запліднення одних наукових дисцип­лін ідеями, принципами та пізнавальними підходами інших, їх взаємо­збагачення на цій основі принципово важливі для прогресу пізнання дійсності. При цьому може йтися як про близькі, споріднені галузі нау­ки, що є, так би мовити, сусідами по загальному фронту вивчення світу (прикладами чого можуть бути фізика та хімія, органічна хімія та біоло­гія або ж економіка та економічна географія), так і про ділянки, досить віддалені одна від одної, подекуди дуже далекі. Відомим є приклад такого роду, що базується на евристичних аналогіях між стійкістю фізич­них та політичних систем; іншими словами, йдеться про перенесення певних ідей з термодинаміки (як розділу теоретичної фізики) в політо­логію [10, с. 3—5]. Безперечно, випадків подібного роду в науці значно менше, ніж проявів першого типу, і особливу цінність вони мають за умови об'єктивної виправданості тих аналогій, що є їх основою.

Надзвичайно важливо, щоб перенесення уявлень з однієї галузі на­уки в іншу мало характер не механічного, суто зовнішнього запозичен-

ня, а глибокої та органічної трансформації використовуваних знань як за формою, так і за змістом. Необхідним є творче заломлення відпові­дних ідей у лоні саме тієї галузі науки, де вони набувають нового життя, нового звучання.

2. Ефективне використання поняттєво-концептуального апара- ту, методів та інших пізнавальних засобів одних галузей науки іншими. На відміну від першого напряму тут мається на увазі взаємо- збагачення різних галузей знання не самими науковими ідеями, а спосо- бами їх отримання, засобами, що стосуються "технології" наукового пізнання. У другій половині XX ст. ця сторона інтегративних процесів у науці ставала дедалі відчутнішою. І в цьому аспекті мова може йти про посилення взаємозв'язків найрізноманітніших наукових дисциплін — бли- зьких та далеких одна від одної, вузьких та широких, тих, що належать до одного і того ж комплексу наук або ж до кількох основних комплек- сів (природознавства, суспільствознавства, технічного знання тощо).

Значення цього аспекту інтеграції наукового знання важко переоці­нити. Вельми важливо використати методи та будь-які інші пізнавальні засоби, що виявили свою продуктивність у певних^ галузях знання, ціл­ком інакше, в іншому регіоні науки (можливо, дуже далекому), застосу­вавши їх до суттєво відмінного кола ідей, проблем та завдань.

3. Формування комплексних, міждисциплінарних проблем та напрямів досліджень. Цей вид інтеграції в пізнанні світу особливо характерний для доби НТР. У науці минулих століть і навіть перших десятиріч XX ст. абсолютно домінувала монодисциплінарність дослі- джень, що логічно сполучалося з невеликими масштабами пошуків та матеріальних витрат. Приблизно від 40-х років XX ст. почалася нова стадія розвитку науки, коли її обличчя дедалі більше визначається саме широкими, комплексними, міждисциплінарними проблемами і відповід- но міждисциплінарними дослідженнями. До них, наприклад, належать науково-технічні проекти керованого термоядерного синтезу, автомати- зації, кібернетизації, інформатизації виробництва та інших сфер життя суспільства, космічні, екологічні та інші подібні програми, створення систем глобального моніторингу. Водночас виникає низка міждисцип- лінарних, комплексних проблем, не пов'язаних з безпосередніми завданнями техніки і виробництва, коли результати досліджень не мають прямого матеріально-речовинного втілення, оскільки такі проблеми охоплюють не лише природничі та технічні науки, але й гуманітарні та соціальні галузі знання. Це, наприклад, проблеми людини, керування, інформації, прогнозування тощо.

На думку деяких дослідників, сучасну науку дедалі більше характе­ризує поділ не стільки на окремі дисципліни, як на проблеми, що мають

саме комплексну, міждисциплінарну природу. Очевидно, ці критерії по­ділу не можуть абсолютно протиставлятися один одному. У розвитку наукового знання обидва ці аспекти не лише мають місце, але і своєрі­дно взаємопов'язані. Проте не викликає сумніву помітне зростання ролі саме тих наукових проблем, котрі об'єднують різні дисципліни, а не роз'єднують їх. На сучасному етапі розвитку науки в ній продовжує загалом домінувати дисциплінарний принцип організації, проте в умовах НТР дедалі відчутнішим стає його діалектичне заперечення та доповнен­ня міждисциплінарністю низки проблем та відповідних напрямів науко­вої праці [4]. Адже зрозуміло, що міждисциплінарний характер мають не лише самі проблеми інформації, керування, прогнозування, автома­тизації тощо, а й ті особливі напрями досліджень, які формуються для розв'язання кожної з них.

Особливим різновидом комплексних, міждисциплінарних проблем є глобальні проблеми людства, про які йшлося в попередньому розділі. Річ у тому, що крім соціальних аспектів всі вони неминуче мають і суто науковий зміст, науково-методологічну площину, і з цього боку до їх найістотніших характеристик належать, насамперед, глибоко інтегративна природа, комплексність, міждисциплінарність, навіть міжгалузевість.

4. Формування нових наукових дисциплін "пограничного типу на стиках відомих раніше галузей знання, поширення 'транскор­донних" дисциплін. Такий прояв інтеграції наукового знання, як по­ступове переростання комплексного напряму досліджень на межі кіль­кох (двох або більше) традиційних галузей знання в особливу нову дис­ципліну, спостерігався і раніше. Ще в попередню наукову добу були відомі, наприклад, фізична хімія або біохімія, геохімія тощо, тобто під­твердилося відоме передбачення Ф.Енгельса про те, що найбільших ре­зультатів слід чекати саме в регіонах стиків різних за звичною класифі­кацією галузей знання. Подібні стики традиційних наук є ніщо інше, як сполучені ланки внутрішньо єдиного ланцюга пізнання вченими основ­них форм руху матерії. Доба НТР викликала збільшення різноманітності таких 'пограничних" дисциплін (до них належать, наприклад, астробіо­логія, космічна фізика, радіоелектроніка тощо). Виникли також якісно інші дисциплінарні утвори, які іноді називають "транскордонними": вони синтезують галузі знання не сусідні, а далекі одна від одної на "карті науки", немовби перестрибуючи через багато проміжних ланок, через кордони між ними. Саме такими дисциплінами стали, зокрема, матема­тична лінгвістика, інженерна психологія, технічна естетика, космічна медицина, соціальна екологія. За своєю природою глибоко синтетичні, такі галузі несуть, безперечно, особливо потужний заряд евристичності в пізнанні світу.

5. Постійне зближення наук з різними предметними областя- ми, посилення взаємозв'язку та взаємодіТ природничих, суспіль- них і технічних наук. Основу розмежування наукового знання за спе- цифікою предметної області кожної окремої галузі науки становлять об'єктивна багатоманітність явищ дійсності, диференційованість форм руху матерії. Водночас не менш актуальним є протилежний бік питання: єдність світу на всіх його рівнях, в усіх структурних формах та конкрет- них проявах рухомої матерії утворює об'єктивну засаду єдності науко- вого знання [2]. У другій половині XX ст. помітно посилилися взаємо- зв'язки та взаємодія, насамперед, наук трьох основних комплексів — природничих, суспільно-гуманітарних і технічних. У ширшому плані цей процес охопив також інші галузі знання, які не можна однозначно відне- сти до жодного з трьох комплексів, — математичні, сільськогосподар- ські, медичні науки тощо.

Наочним проявом міжгалузевого синтезу знань є згадані вище "транскордонні" дисципліни типу інженерної психології або математич­ної лінгвістики. Якісно іншою формою такого синтезу стало формуван­ня наук, що отримали назву інтегративних, оскільки продуковані ними пізнавальні засоби вельми високого рівня загальності придатні для роз­в'язання різноманітних наукових проблем, які пов'язані з різними пред­метними областями. До інтегративних наук дослідники методології від­несли насамперед кібернетику та загальну теорію систем [8, с. 224— 274]. Легко бачити, як кожна з них по-своєму сприяє посиленню взаємо­зв'язків та взаємодії природничих, суспільних, технічних та інших галу-* зей знання.

Звичайно, процес зближення наук, відмінних за своїми предметними областями, зовсім не означає їх злиття чи втрачання ними власних осо­бливостей. Неодмінною умовою адекватності наукового дослідження залишається глибоке врахування специфіки різних рівнів організації ма­терії, відповідних форм руху та типів просторово-часових відносин. Йдеть­ся ж не про нівелювання якісної своєрідності досліджуваних явищ різ­них сфер дійсності, а про виявлення спільних закономірностей розвитку відмінних за своєю якісною природою об'єктів.

6. Поступове зближення наукових дисциплін різних типів — фундаментальних і прикладних, емпіричних і теоретичних, форма- лізованих та описових тощо. Відомо, що окрім специфіки предметної області наукові дисципліни відрізняються одна від одної також в інших аспектах, які так чи інакше визначають методологічну природу кожної з них. Розрізняють фундаментальні і прикладні науки, емпіричні і теоре- тичні, великою мірою формалізовані та описові, широкі галузі знання та вузькі, суто специфічні дисципліни, традиційні, давно відомі науки і мо-

лоді, "вік" яких невеликий, а також, такі, що лише формуються, посту­пово набуваючи статусу особливих дисциплін. Усі такі відмінності, безперечно, вносять відповідні відтінки у палітру внутрішньої різномані­тності та диференційованості наукового знання.

Друга половина XX ст. і в цьому аспекті позначилася помітним збли­жуванням дисциплін різних типів. Деякі з зазначених відмінностей деда­лі більше стають відносними. В умовах НТР важливу соціальну функцію науки становить пришвидшення темпів практичного впровадження нау­кових ідей та розробок, і цей процес є об'єктивною основою подолання традиційної протилежності фундаментальних і прикладних наук. Теоре-тизація наукового знання приводить до зменшення відмінностей між емпіричними та теоретичними дисциплінами, а поглиблення формаліза­ції науки (зокрема, її математизації) — до поступового нівелювання колись чіткої грані між галузями високого рівня формалізації та суто описовими дисциплінами, які формалізувати не можна. Подібним чином інтегративні процеси сучасності впливають на інші види традиційних ти­пологічних відмінностей наукових дисциплін.

2. Універсалізація засобів мови науки. Ця тенденція у розвитку наукового знання є діалектичною протилежністю триваючої диференці­ації наукових мов, формою її доповнення. У міру того, як науковці різних профілів дедалі більше втрачають спільну мову, з непоборною силою в них виникає намагання відновити (хоч би в певних межах) пору­шене взаєморозуміння. Це стосується не лише традиційно далеких одна від одної наук, а й тих, що були колись єдиними галузями знання, як-от фізика, біологія, медицина тощо, кожна з яких нині перетворилася вже по суті у велику "сім'ю" досить різних дисциплін, пов'язаних між собою лише певними сторонами. Посилюється прагнення до універсалізації засобів наукової мови, до виділення в їх складі особливих видів, котрі за своїми властивостями могли б сприяти відновленню втрачених спіль­них мовних точок зіткнення у вираженні завдань пізнання та хоч би найважливіших його результатів. При цьому йдеться передусім про не­традиційні засоби посилення мовної єдності науки, тобто відмінні від засобів філософії, логіки та математики, що використовуються здавна.

3. Формування регіональних та загальнонаукових форм і засо­бів пізнання. Як конкретизація попередньої тенденції в науці цей на­прям інтеграції знання заслуговує на особливу увагу. Доба НТР помітно розширила багатоманітність видів пізнавальних форм і засобів регіона­льного характеру, збільшила їх питому вагу та методологічну роль. По-перше, значно зросла кількість мовно-семантичних форм і засобів, що здатні об'єднувати дуже різні дисципліни в межах однієї галузі знання. Особливий різновид тут становлять конструкти, які є спільними для всіх дисциплін будь-якого з основних комплексів наук (скажімо, загальносо-ціологічні або загальнотехнічні). По-друге, до цього додалися засоби, що продуктивно використовуються в дисциплінах кількох таких комплексів (припустімо, природознавства і техніки).

Якісний розвиток методологічної регіональності в результаті невпин­ного розширення масштабів епістемологічних регіонів логічно викликав до життя ще вищий щабель узагальнення пізнавальних можливостей — новітні форми і засоби загальнонаукового рівня. До них належать, на­приклад, категорії системи, структури, функції, інформації, ймовірності, моделі тощо, а також особливі підходи до пізнання дійсності, що базу­ються на таких поняттях і принципово об'єднують всі без винятку галузі науки — системний підхід, структурний, функціональний, інформацій­ний і т.ін. Поява нетрадиційних видів загальнонаукових форм і засобів стала найцікавішим у методологічному аспекті проявом тенденції до уні­версалізації мови сучасної науки (докладніше про це див. у розд. 8).

9. Посилення взаємодії між філософським та нефілософським (спеціальним) знанням, збільшення різноманітності каналів і форм зв'язку між ними. Однією з характерних прикмет сучасного наукового пізнання, як вже зазначалося, є поглиблення його діалектизації: вивчаю­чи явища світу та проникаючи у сутності дедалі вищих порядків, наука з необхідністю заглиблюється у складність та внутрішню суперечливість пізнаваних об'єктів, враховуючи невичерпну багатоманітність їх власти­востей, зв'язків та відносин. Діалектизація процесу пізнання зумовлює неперервне зростання методологічної ролі теорії діалектики в усій сис-. темі наукового знання. З іншого боку, посилюється потреба в урахуван­ні суб'єктно-об'єктних відносин, а цей аспект ставлення до дійсності, як відомо, здавна становить специфіку філософського знання. Чималу роль відіграє і той факт, що світоглядна природа філософського знання зу­мовлює його особливе значення для формування наукової картини світу як важливого науково-інтегративного утвору доби. З цими та подібними моментами внутрішньо пов'язане помітне посилення взаємодії спеціаль­них наук з філософією, насичення конкретно-наукових теорій і концеп­цій положеннями, в яких певним чином відбиваються ті чи інші філософ­ські ідеї.

Важливе значення має тенденція до зростання різноманітності кана­лів і форм зв'язку між філософським та нефілософським знанням. Од­ним із якісно нових, нетрадиційних каналів цього роду, в межах якого виникає чимало специфічних форм, є згадані вище загальнонаукові за­соби. До їхніх визначальних методологічних особливостей належить своє­рідне сполучення в них окремих властивостей як філософського, так і спеціального знання, в результаті чого вони стали ще одним "містком",

Ф

ілософія сучасії. науки і техніки

важливою ланкою зв'язку між філософією та конкретними науками (до­кладніше про це див. у розд. 8).

Нові форми взаємодії філософського та спеціальнонаукового знан­ня виникають також у контексті зростання ролі "людського фактора", який дедалі більше доводиться враховувати при вивченні найрізномані­тніших об'єктів. Відомо, що проблема людини та її взаємозв'язків зі світом завжди перебувала в центрі уваги філософів, і поза філософсь­ким аналізом її більш-менш адекватне дослідження неможливе. Протя­гом останніх десятиліть проблема людини стала своєрідним фокусом, у якому сходяться багато міждисциплінарних та міжгалузевих напрямів наукового пошуку, і це неминуче потребує посилення взаємодії різних наук з філософією.

10. Посилення інтегративної ролі філософії. Особливе значення філософської теорії в системі наукового знання зумовлене світоглядно-методологічною природою філософії як форми суспільної свідомості та її роллю всезагальної методології науки. Інтегративна функція філософії в організмі науки стає дедалі відчутнішою в наш час, в умовах розгор­тання та поглиблення науково-технічної революції. Саме філософсько­му знанню належить першорядне, справді незамінне місце серед чинни­ків посилення взаємозв'язків та взаємодії природничих, гуманітарних, соціальних, технічних, сільськогосподарських, медичних та інших дис­циплін, у розвитку методологічної єдності наукового знання як систем­ної цілісності, у виробленні єдиної мови науки, в детермінації та генеру­ванні якісно нових видів загальнонаукових утворів.

Знаменно, що нині це питання має не лише суто теоретичні аспекти, а й цілком відчутну практичну площину. Дедалі частіше філософи у своїй фаховій та громадській діяльності виступають ініціаторами певних конкретних заходів науково-інтегративного змісту. У великих наукових центрах світу зусиллями насамперед філософів (але не тільки їх) періо­дично проводяться міжнародні конгреси з логіки, методології та філо­софії науки, на яких збираються разом представники не лише різних країн, але водночас (що дуже важливо!) і багатьох галузей наукового знання. Важливою передумовою скликання таких конгресів є система­тична робота асоціацій і товариств філософії науки Великобританії, США, ряду інших країн. В Академії наук Радянського Союзу свого часу існу­вала наукова рада з філософських і соціальних проблем науки і техніки, яка організувала чимало цікавих заходів, що активно сприяли інтегратив­ним тенденціям у науці (зокрема, проводилися вельми представницькі всесоюзні наради з філософських питань сучасного природознавства за участю не лише філософів і природничників, а й відомих учених, по суті, будь-якого фахового профілю).

У діяльності вітчизняних філософів є такі яскраві сторінки, як до­свід активної співпраці з науковцями багатьох напрямів дослідницького пошуку, наприклад, при організації та проведенні у Львові Першої все­союзної конференції "Проблеми соціальної екології" (жовтень 1986 р.), а згодом Першої всеукраїнської конференції " Теоретичні та прикладні аспекти соціоекології" (жовтень 1996 р.). Аналіз літератури з проблем соціоекології переконує в її інтегративному характері та у значущості внеску філософсько-методологічної теорії до її скарбниці; свідченням цього є праці Г.О.Бачинського, Е.В.Гірусова, П.Жімено, М.М.Кисельова, В.Комарова, В.С.Крисаченка, О.Леопольда, Ю.Г.Маркова, Ф.Мортіра, М.Ф.Тарасенка, А.Д.Урсула, Е.Фермеерса, Т.Цирді, О.В.Яблокова та багатьох інших учених. Важливо наголосити, що суто науковий аспект праці філософів у цьому напрямі, зазвичай, органічно сполучається з практично-діяльнісним її аспектом.

Приклад із соціальною екологією показовий ще в одному відношен­ні — він демонструє певний зв'язок науково-інтегративних тенденцій сучасності з поглибленням процесів соціальної інтеграції. Ці зміни від­буваються в різних країнах під впливом невпинної демократизації суспі­льства, зростання поваги до прав людини, низки об'єктивних чинників глобалізації життя людства, пошуків оптимальних шляхів сталого розви­тку планети. У природному союзі з освітою наука сприяє вирівнюванню соціальних можливостей різних людей та верств, і це відіграє певну роль у розвитку соціальної інтеграції, процеси якої є непростими та неоднозначними. Показовість соціоекології полягає в тому, що самим • змістом та спрямованістю знань своєї сфери вона відбиває життєві інте­реси всіх людей планети, незалежно від їх місця в соціумі, сприяючи їх єднанню.

Зовсім в іншій площині, використовуючи свої евристичні та методо­логічні властивості, поєднує науково-інтегративні тенденції та сучасні процеси соціальної інтеграції така відома нині галузь знання, як інфор­матика. Винятково велике значення інформації в житті людини та посту­пове перетворення її в один з основних ресурсів розвитку суспільства тепер пов'язані з новітніми інформаційними технологіями та досягнен­нями теоретичної інформатики як фундаменту перебудови інформацій­ної інфраструктури суспільства. Соціальна інформація належить до най­потужніших чинників інтеграції людства.

Дуже часто виходи власне наукових тенденцій у площину соціальної практики опосередковані сферою освіти. Більше того, вже давно можна говорити про формування єдиного науково-освітнього простору суспі­льства та відповідного потенціалу. Той факт, що освіта органічно пов'я­зана з наукою (причому зв'язок цей має різнобічний характер), своїм

корінням сягає у сиву давнину. То був час, коли вчених людей, навіть просто письменних було дуже мало, і з об'єктивної необхідності одні й ті самі люди займалися наукою і навчали молодь у відповідних закла­дах. Відтоді змінилося багато форм і проявів цього зв'язку. Нині, на початку XXI ст., є чимало специфічних, нетрадиційних його різновидів, що зумовлені особливостями науково-технічної революції та духовним розвитком людства.

Подібно до всіх інших сфер життя суспільства освіта своєрідно по­єднує в своєму розвитку диференціацію та інтеграцію, і стосується це всіх її площин (адже вона є і особливим застосуванням науки, і шляхом до опанування культури, і знаряддям педагогічного впливу, і специфіч­ною галуззю людської діяльності, і одним із багатьох соціальних інсти­тутів — отже, багатоаспектною системою з досить розгалуженою стру­ктурою). Який би з можливих "зрізів" освіти ми не взяли, діалектична єдність у ній диференціації та інтеграції так чи інакше простежується.

Якщо спроекціюємо ці дві кардинальні тенденції розвитку на особи-стісний потенціал науки та освіти, побачимо сполучення фахової обме­женості, вузькості (що неминуче породжує свого роду цехову замкне­ність) з прагненням до забезпечення єдності різних категорій інтеліген­ції на значно ширшій основі. Звичайно, є й інші аспекти диференціації та інтеграції кадрового потенціалу науки й освіти в суспільстві — світогляд­ний, ідеологічний, політичний, морально-етичний тощо, але у даному випадку від них абстрагуємося, зосередивши увагу на суто фаховій, галузево-методологічній площині проблеми. Зрозуміло, що в цьому кон­тексті саме інтеграція науки на основі внутрішньої єдності знання (про яку йшлося, у розділі 2) об'єктивно є фундаментом змістового об'єд­нання фахівців високої кваліфікації з дуже різними профілями профе­сійної підготовки та діяльності.

Суто наукова інтеграція знаходить логічне продовження і роз­виток у ширшій галузі, коли охоплює також і систему освіти (і це один із проявів ще вищого рівня інтегративних тенденцій та процесів, який характеризує всю соціальну практику загалом). В умовах НТР ор­ганічний зв'язок науки з освітою дає ефективні результати в техніці і сфері технологій, у матеріальному виробництві (особливо на базі новіт­ніх наукомістких технологій), а також у різних галузях духовної культу­ри. Як уже зазначалося, при цьому виникають також якісно нові, нетра­диційні форми такого зв'язку, прикладом чого може бути утворення науково-виробничо-освітніх комплексів. Досвід такого роду Академія наук України мала у 80-х роках [5].

Історична цінність науково-освітньої інтеграції визначається, насамперед, рівнем асоціативно-евристичного спрямування будь-яких зв'язків у пізнанні світу, тим, наскільки вони сприяють розвитку людсь­кої творчості. Органічно включені у гранично широке тло соціокультур-них феноменів, такі зв'язки, зрештою, допомагають як окремій особі, так і суспільству загалом краще, успішніше опановувати навколишній світ, реальність у повному її обсязі та сутнісній єдності.

Потужний науково-освітній потенціал є однією з неодмінних перед­умов успішного розвитку будь-якого народу, і дуже важливо забезпечи­ти його ефективну реалізацію в Україні. А для цього необхідно, зокре­ма, глибоко усвідомлювати науково-методологічні засади його об'єктивної єдності, органічної цілісності попри всю структурну складність та бага­томанітність.

Отже, науково-інтегративні процеси сучасності мають велике соціальне значення, і не лише в межах самої науки. їх інтенсивність та постійне якісне урізноманітнення об'єктивно потребують глибокого спе­ціального аналізу в контексті найактуальніших проблем філософії науки і техніки доби НТР.