
Список літератури
1. Armstrong S.J., Botzier R.G. Environmental Ethics. Divergence and Convergence. —
New York a.o.: McGraw Hill, Inc., 1993.
Булатов M.O., Малєєв K.C., Загороднюк В.П., Солонько Л.А. Філософія ноосфери. Філософський зміст і сучасний смисл феномена ноосфери. — К.: Наук, думка, 1995.
Василенко В., Туниця Ю. Не хлібом єдиним. Про глобальну екологічну ініціативу та права людини // Урядовий кур'єр. — 1999. — 24 квітня.
Вернадский В.И. Биосфера и ноосфера. — М.: Наука, 1989.
Глобальные проблемы современности. — М.: Мысль, 1981.
Концепція сталого розвитку України. Проект. — К., 2000.
Крисоченко B.C., Хилько М.І. Екологія. Культура. Політика. Концептуальні засади сучасного розвитку. — К.: Знання України, 2001.
Леопольд О. Календарь песчаного графства. — М.: Мир, 1983.
Печчеи А. Человеческие качества/ Пер. с англ. — 2-е изд. — М.: Прогресс, 1985.
10. Семенюк ЕЛ. Філософські засади сталого розвитку. — Львів: Афіша, 2002. , 11. Туниця Ю.Ю. Екологічна Конституція Землі. Ідея. Концепція. Проблеми. —
Ч. І. — Львів: Видавн. центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2002.
Урсул А. Д. Переход России к устойчивому развитию. Ноосферная стратегия. — М.: Издат. дом "Ноосфера", 1998.
Урсул АД. Путь в ноосферу. (Концепция выживания и устойчивого развития цивилизации). — М.: Луч, 1993.
Фермеерс £. Очі панди. Філософське есе про довкілля. — Львів: Стрім 2000.
Философский энциклопедический словарь. — М.: Сов. энцикл. 1983.
Франко І. Земельна власність у Галичині // Твори в 20 т. — К.: Держлітви-дав, 1956. — Т. 19. Філософські, економічні та історичні статті.
Фролов И.Т. Перспективы человека. Опыт комплексной постановки проблемы, дискуссии, обобщения. — М.: Политиздат, 1983.
Шапар А. Від концепції — до практичних дій. Наукові підходи до визначення показників сталого розвитку // Вісн. Нац. акад. наук України. — 1999. - Ns 4.
Якісна новизна та соціальна значущість проблем, які доба НТР поставила перед наукою, змушують ще раз повернутися до питання про співвідношення диференціації та інтеграції саме у сучасній науці. Як уже зазначалося, єдність цих діалектично протилежних сторін розвитку наукового пізнання світу характеризує всі без винятку історичні періоди прогресу науки. З іншого боку, ця єдність завжди має конкретний характер, певну специфіку прояву, зокрема, допускає суттєво відмінну інтенсивність перебігу відповідних протилежних процесів. У цьому відношенні Важливою особливістю XX ст. стало те, що помітно зросли питома вага та роль інтегративних тенденцій у науці. Це у свою чергу означає також якісні зміни у самій природі сучасних науково-інтегративних феноменів. Тож варто розглянути це питання докладніше.
Передусім зауважимо, що протягом останнього століття поступово змінювався характер синтезу наукового знання. Нагадаємо, що цей термін, широко вживаний у багатьох галузях науки, походить від грец. ьупіїеьіь — "з'єднання", "сполучення", "створення", "складання". Іншими словами, в основі змісту наведеного поняття лежить ідея творення наукового знання шляхом з'єднання, сполучення певних компонентів або чинників. Кардинальна особливість наукового поступу полягала у невпинному розширенні регіональної бази такого сполучення, в якісній зміні гностичних регіонів.
Свого часу академік Б.М.Кедров розрізняв три основні види синтезу наукового знання (йдеться лише про певний зріз такої класифікації, а саме — про регіонально-дисциплінарний аспект): 1) синтез у рамках однієї наукової дисципліни (наприклад, ботаніки або нарисної геометрії); 2) синтез у межах низки дисциплін, але тих, що входять до складу одного і того ж великого комплексу наук, однієї широкої галузі — природознавства, суспільствознавства, технічних наук тощо; 3) синтез, що виходить за межі будь-якого одного з таких комплексів, об'єднує знання кількох, іноді навіть багатьох галузей, які істотно відрізняються за своєю предметною характеристикою. Тепер ці види найчастіше називають внутрішньодисциплінарним, міждисциплінарним та міжгалузевим синтезом. І якщо раніше синтетичні процеси мали переважно обмежений характер, не виходили за рамки невеликої групи наук або навіть окремої дисципліни, то протягом останніх десятиліть вони дедалі частіше з'єднують зовсім різні галузі знання, великі комплекси наук. У цьому полягає одна з істотних особливостей сучасного етапу в якісному розвитку синтезу наукового знання.
Внутрішньодисциплінарний синтез був добре відомий класичній науці минулих епох. До найпростіших його форм належить будь-яке узагальнення емпіричних даних, що здобуті шляхом спостереження або експерименту (навіть ще не на теоретичному рівні). На вищих стадіях він здійснюється у формі побудови наукових концепцій чи навіть теорій (цим самим набуваючи концептуального чи теоретичного характеру) і відкриття законів певної галузі знань, яка вивчає конкретну, обмежену сферу дійсності або окремий її аспект. Саме відкриття наукового закону є, по суті, актом найглибшого й органічного синтезу багатоманітних даних, знаходження основи спільності безлічі конкретних, поодиноких явищ і вираження цієї спільності у формі загальності. Прикладами вну-трішньодисциплінарного синтезу є клітинна теорія і теорія еволюції видів у біології, відкриття закону збереження і перетворення енергії у фізиці, періодичного закону елементів у хімії тощо. Розгалуження кожної з цих наук у процесі поглиблення їх диференціації (та відповідної спеціалізації дослідників) викликало об'єктивну потребу у виробленні конкретних форм їх внутрішнього єднання і цілісності. Тому внутрішньодисциплінарний синтез і нині залишається важливим засобом збереження і відновлення єдності наукового знання.
Роль цього виду синтезу особливо велика, коли йдеться про ті галузі науки, які самі, по суті, вже складаються з багатьох дисциплін, — фізику, хімію, біологію, медицину тощо. Сучасна фізика, наприклад, об'єднує такі дуже відмінні між собою дисципліни, як фізика твердого тіла, напівпровідників, квантова механіка й електродинаміка, фізика атома
й елементарних частинок, фізика плазми, фізика високих тисків і температур тощо. Тому саме поняття "внутрішньодисциплінарний синтез" нині має подвійний зміст — вузький (стосовно до таких специфічних дисциплін, як фармакологія або квантова електродинаміка) та широкий (коли йдеться відповідно про медицину або фізику в цілому).
В основі будь-якого предметного синтезу знань (внутрішньо- і міждисциплінарного) завжди лежить метод редукції — зведення (у певних відношеннях та межах) вищого до нижчого, складного до простого, багатоманітного до якісно однорідного. Важливо лише, щоб форми редукції були методологічно виправданими, а не спрощеними до примітивних схем.
Об'єктивно виправдані форми редукціонізму в синтезі знання мають враховувати якісну специфіку різних рівнів організації матерії, тобто неможливість абсолютного зведення складного до простого, вищого до нижчого. Прикладом успішного розв'язання цієї діалектичної суперечності може бути молекулярна біологія, яка, за словами академіка В.О.Енгельгардта, є "дитям редукціонізму" і водночас досить ефективно виконує інтегративні функції в пізнанні життя. Адже поряд з клітинною та еволюційною теоріями, поряд з генетикою молекулярна біологія, без сумніву, належить до тих "синтетичних вузлів", які в сучасних умовах забезпечують внутрішню єдність знання про живе при всій багатоманітності його зовнішніх проявів, що вивчаються численними біологічними дисциплінами — ботанікою, загальною зоологією, теріологією (розділ зоології, що вивчає ссавців), ентомологією (розділ зоології, що вивчає комах), герпетологією (розділ зоології, що вивчає плазунів і земноводних), орнітологією (розділ зоології, що вивчає птахів) та багатьма іншими.
Перетворення нижчих, спрощених форм редукціонізму у вищий його вид — інтегратизм — має особливе значення для реалізації міжгалузевого синтезу. Одним з його проявів є формування біоніки — синтетичної галузі знань, яка поєднує біологію з комплексом технічних наук, оскільки вивчає можливості використання в технічних пристроях принципів та оптимальних механізмів функціонування живих організмів, їх систем, підсистем та окремих органів.
В умовах зростаючої теоретизації науки небачено посилюється роль теоретичної форми синтезу знань (на всіх його рівнях — від окремої дисципліни до найширших комплексних регіонів науки, що охоплюють принципово відмінні її галузі). Кожна наукова теорія завжди перебуває в процесі власного розвитку, безперервного вдосконалення. Це веде до появи нових теоретичних утворів вищого ступеня загальності або до різних варіантів тієї ж самої теорії. Наприклад, у сучасній біології існує кілька варіантів теорії еволюції живих організмів. Отже, наукова теорія нерідко виступає як система ряду концептуальних підходів, які взаємно доповнюють один одного. Тому необхідний теоретичний синтез.
Слід звернути увагу на специфічну функцію інтертеорії. Цей термін уперше вжив О.А.Ляпунов для позначення 'Наукового оточення теорії", тобто всього того комплексу знань, які необхідно враховувати при розгляді певної теорії. У цьому розумінні інтертеорія включає як експериментальний матеріал, що є емпіричним базисом відповідної теорії, так і теоретичні міркування, використовуваний у них математичний апарат тощо. Втім, існують також інші тлумачення цього поняття в методології науки, але синтетичний характер інтертеорії є незаперечним у будь-якому випадку.
Явно вираженим інтегративним утвором є також метатеорія — теорія, об'єктом дослідження якої виступає не що інше, як самі наукові теорії різних видів. Метатеоретичний рівень пізнання (який швидко прогресував наприкінці XX ст.), безперечно, належить до вищих "поверхів" наукового узагальнення.
Поряд з теоретичною формою синтезу знання дедалі більшого значення набуває синтез проблемний, коли інтегративні тенденції реалізуються насамперед у вигляді конституювання й усвідомлення наукових проблем великого масштабу. Самий цей поділ на теоретичний та проблемний синтез є умовним і відносним — одне неможливо абсолютно відокремити від іншого. Однак виділення проблемного синтезу як специфічного і важливого засобу інтеграції науки підтверджує той факт, що з плином часу вельми характерною тенденцією стала концентрація різних дослідницьких операцій та засобів навколо розв'язання наукових (і водночас практичних) проблем зростаючого масштабу.
Ми навели лише основні з видів синтезу наукового знання, що відомі нині. Загалом же низку таких видів вичерпати важко. Науковий синтез давно вже став спеціальним об'єктом філософсько-методологічної рефлексії вчених [7, 8], і одним із результатів цього є розвиток типології синтезу наукового знання. Науковий синтез поділяють на екстенсивний та інтенсивний (тобто синтез по "площині" знання, переважно кількісний, або з використанням принципово нових, евристичних та ефективних засобів), суто кількісний та якісний, змістовий і лише формальний. Істотно різняться між собою синтез горизонтальний та вертикальний, тобто між різними підрозділами науки в одному її "зрізі" або ж на різних рівнях одного і того ж підрозділу. За силою прояву розрізняють синтез слабкий, помірний і сильний, за аспектом та засобами інтеграції знання — предметний, концептуальний, поняттєво-категоріальний, методологічний тощо. Звичайно, відмінність між різними вида-
ми синтезу нерідко відносна, нечітка. Деякі з наведених видових характеристик можуть поєднуватись або перехрещуватись між собою, оскільки вони відбивають різні сторони синтезу знань. Наприклад, один і той же конкретний прояв синтезу можна охарактеризувати як змістовий, якісний, інтенсивний, міждисциплінарний, проблемний, сильний тощо.
Збагачення якісної різноманітності реальних процесів синтезу наукового знання внутрішньо поєднане з урізноманітненням інструментів епістемологічної інтеграції. Протягом XX ст., і особливо другої його половини, в загальній масі науково-інтегративних процесів відбувалося неперервне збільшення питомої ваги найвищих, найбільш кардинальних та складних видів синтезу знання. У зв'язку з цим дедалі більшого значення набували міжнаукові теоретичні інтегратори — засоби міждисциплінарного та міжгалузевого синтезу [3, с. 69, 77—78]. Якщо раніше теоретичні інтегратори традиційно були за походженням філософськими, логічними або математичними, то новітній період поповнив низку їх джерел якісно іншими галузями знання — кібернетикою, загальною теорією систем, інформатикою, теорією моделювання, екологією, семіотикою. Таким чином, сам інститут міжнаукових теоретичних інтеграторів зазнав істотного розвитку, вийшовши за межі логіко-філософського та математичного знання.
На основі аналізу праць багатьох дослідників цієї проблеми можна простежити основні напрями інтеграції в сучасній науці.
1. Перенесення ідей та уявлень з однієї галузі знання в іншу, особливо, якщо воно має евристичний характер. Дедалі глибше усвідомлюється той факт, що творче запліднення одних наукових дисциплін ідеями, принципами та пізнавальними підходами інших, їх взаємозбагачення на цій основі принципово важливі для прогресу пізнання дійсності. При цьому може йтися як про близькі, споріднені галузі науки, що є, так би мовити, сусідами по загальному фронту вивчення світу (прикладами чого можуть бути фізика та хімія, органічна хімія та біологія або ж економіка та економічна географія), так і про ділянки, досить віддалені одна від одної, подекуди дуже далекі. Відомим є приклад такого роду, що базується на евристичних аналогіях між стійкістю фізичних та політичних систем; іншими словами, йдеться про перенесення певних ідей з термодинаміки (як розділу теоретичної фізики) в політологію [10, с. 3—5]. Безперечно, випадків подібного роду в науці значно менше, ніж проявів першого типу, і особливу цінність вони мають за умови об'єктивної виправданості тих аналогій, що є їх основою.
Надзвичайно важливо, щоб перенесення уявлень з однієї галузі науки в іншу мало характер не механічного, суто зовнішнього запозичен-
ня, а глибокої та органічної трансформації використовуваних знань як за формою, так і за змістом. Необхідним є творче заломлення відповідних ідей у лоні саме тієї галузі науки, де вони набувають нового життя, нового звучання.
2. Ефективне використання поняттєво-концептуального апара- ту, методів та інших пізнавальних засобів одних галузей науки іншими. На відміну від першого напряму тут мається на увазі взаємо- збагачення різних галузей знання не самими науковими ідеями, а спосо- бами їх отримання, засобами, що стосуються "технології" наукового пізнання. У другій половині XX ст. ця сторона інтегративних процесів у науці ставала дедалі відчутнішою. І в цьому аспекті мова може йти про посилення взаємозв'язків найрізноманітніших наукових дисциплін — бли- зьких та далеких одна від одної, вузьких та широких, тих, що належать до одного і того ж комплексу наук або ж до кількох основних комплек- сів (природознавства, суспільствознавства, технічного знання тощо).
Значення цього аспекту інтеграції наукового знання важко переоцінити. Вельми важливо використати методи та будь-які інші пізнавальні засоби, що виявили свою продуктивність у певних^ галузях знання, цілком інакше, в іншому регіоні науки (можливо, дуже далекому), застосувавши їх до суттєво відмінного кола ідей, проблем та завдань.
3. Формування комплексних, міждисциплінарних проблем та напрямів досліджень. Цей вид інтеграції в пізнанні світу особливо характерний для доби НТР. У науці минулих століть і навіть перших десятиріч XX ст. абсолютно домінувала монодисциплінарність дослі- джень, що логічно сполучалося з невеликими масштабами пошуків та матеріальних витрат. Приблизно від 40-х років XX ст. почалася нова стадія розвитку науки, коли її обличчя дедалі більше визначається саме широкими, комплексними, міждисциплінарними проблемами і відповід- но міждисциплінарними дослідженнями. До них, наприклад, належать науково-технічні проекти керованого термоядерного синтезу, автомати- зації, кібернетизації, інформатизації виробництва та інших сфер життя суспільства, космічні, екологічні та інші подібні програми, створення систем глобального моніторингу. Водночас виникає низка міждисцип- лінарних, комплексних проблем, не пов'язаних з безпосередніми завданнями техніки і виробництва, коли результати досліджень не мають прямого матеріально-речовинного втілення, оскільки такі проблеми охоплюють не лише природничі та технічні науки, але й гуманітарні та соціальні галузі знання. Це, наприклад, проблеми людини, керування, інформації, прогнозування тощо.
На думку деяких дослідників, сучасну науку дедалі більше характеризує поділ не стільки на окремі дисципліни, як на проблеми, що мають
саме комплексну, міждисциплінарну природу. Очевидно, ці критерії поділу не можуть абсолютно протиставлятися один одному. У розвитку наукового знання обидва ці аспекти не лише мають місце, але і своєрідно взаємопов'язані. Проте не викликає сумніву помітне зростання ролі саме тих наукових проблем, котрі об'єднують різні дисципліни, а не роз'єднують їх. На сучасному етапі розвитку науки в ній продовжує загалом домінувати дисциплінарний принцип організації, проте в умовах НТР дедалі відчутнішим стає його діалектичне заперечення та доповнення міждисциплінарністю низки проблем та відповідних напрямів наукової праці [4]. Адже зрозуміло, що міждисциплінарний характер мають не лише самі проблеми інформації, керування, прогнозування, автоматизації тощо, а й ті особливі напрями досліджень, які формуються для розв'язання кожної з них.
Особливим різновидом комплексних, міждисциплінарних проблем є глобальні проблеми людства, про які йшлося в попередньому розділі. Річ у тому, що крім соціальних аспектів всі вони неминуче мають і суто науковий зміст, науково-методологічну площину, і з цього боку до їх найістотніших характеристик належать, насамперед, глибоко інтегративна природа, комплексність, міждисциплінарність, навіть міжгалузевість.
4. Формування нових наукових дисциплін "пограничного типу на стиках відомих раніше галузей знання, поширення 'транскордонних" дисциплін. Такий прояв інтеграції наукового знання, як поступове переростання комплексного напряму досліджень на межі кількох (двох або більше) традиційних галузей знання в особливу нову дисципліну, спостерігався і раніше. Ще в попередню наукову добу були відомі, наприклад, фізична хімія або біохімія, геохімія тощо, тобто підтвердилося відоме передбачення Ф.Енгельса про те, що найбільших результатів слід чекати саме в регіонах стиків різних за звичною класифікацією галузей знання. Подібні стики традиційних наук є ніщо інше, як сполучені ланки внутрішньо єдиного ланцюга пізнання вченими основних форм руху матерії. Доба НТР викликала збільшення різноманітності таких 'пограничних" дисциплін (до них належать, наприклад, астробіологія, космічна фізика, радіоелектроніка тощо). Виникли також якісно інші дисциплінарні утвори, які іноді називають "транскордонними": вони синтезують галузі знання не сусідні, а далекі одна від одної на "карті науки", немовби перестрибуючи через багато проміжних ланок, через кордони між ними. Саме такими дисциплінами стали, зокрема, математична лінгвістика, інженерна психологія, технічна естетика, космічна медицина, соціальна екологія. За своєю природою глибоко синтетичні, такі галузі несуть, безперечно, особливо потужний заряд евристичності в пізнанні світу.
5. Постійне зближення наук з різними предметними областя- ми, посилення взаємозв'язку та взаємодіТ природничих, суспіль- них і технічних наук. Основу розмежування наукового знання за спе- цифікою предметної області кожної окремої галузі науки становлять об'єктивна багатоманітність явищ дійсності, диференційованість форм руху матерії. Водночас не менш актуальним є протилежний бік питання: єдність світу на всіх його рівнях, в усіх структурних формах та конкрет- них проявах рухомої матерії утворює об'єктивну засаду єдності науко- вого знання [2]. У другій половині XX ст. помітно посилилися взаємо- зв'язки та взаємодія, насамперед, наук трьох основних комплексів — природничих, суспільно-гуманітарних і технічних. У ширшому плані цей процес охопив також інші галузі знання, які не можна однозначно відне- сти до жодного з трьох комплексів, — математичні, сільськогосподар- ські, медичні науки тощо.
Наочним проявом міжгалузевого синтезу знань є згадані вище "транскордонні" дисципліни типу інженерної психології або математичної лінгвістики. Якісно іншою формою такого синтезу стало формування наук, що отримали назву інтегративних, оскільки продуковані ними пізнавальні засоби вельми високого рівня загальності придатні для розв'язання різноманітних наукових проблем, які пов'язані з різними предметними областями. До інтегративних наук дослідники методології віднесли насамперед кібернетику та загальну теорію систем [8, с. 224— 274]. Легко бачити, як кожна з них по-своєму сприяє посиленню взаємозв'язків та взаємодії природничих, суспільних, технічних та інших галу-* зей знання.
Звичайно, процес зближення наук, відмінних за своїми предметними областями, зовсім не означає їх злиття чи втрачання ними власних особливостей. Неодмінною умовою адекватності наукового дослідження залишається глибоке врахування специфіки різних рівнів організації матерії, відповідних форм руху та типів просторово-часових відносин. Йдеться ж не про нівелювання якісної своєрідності досліджуваних явищ різних сфер дійсності, а про виявлення спільних закономірностей розвитку відмінних за своєю якісною природою об'єктів.
6. Поступове зближення наукових дисциплін різних типів — фундаментальних і прикладних, емпіричних і теоретичних, форма- лізованих та описових тощо. Відомо, що окрім специфіки предметної області наукові дисципліни відрізняються одна від одної також в інших аспектах, які так чи інакше визначають методологічну природу кожної з них. Розрізняють фундаментальні і прикладні науки, емпіричні і теоре- тичні, великою мірою формалізовані та описові, широкі галузі знання та вузькі, суто специфічні дисципліни, традиційні, давно відомі науки і мо-
лоді, "вік" яких невеликий, а також, такі, що лише формуються, поступово набуваючи статусу особливих дисциплін. Усі такі відмінності, безперечно, вносять відповідні відтінки у палітру внутрішньої різноманітності та диференційованості наукового знання.
Друга половина XX ст. і в цьому аспекті позначилася помітним зближуванням дисциплін різних типів. Деякі з зазначених відмінностей дедалі більше стають відносними. В умовах НТР важливу соціальну функцію науки становить пришвидшення темпів практичного впровадження наукових ідей та розробок, і цей процес є об'єктивною основою подолання традиційної протилежності фундаментальних і прикладних наук. Теоре-тизація наукового знання приводить до зменшення відмінностей між емпіричними та теоретичними дисциплінами, а поглиблення формалізації науки (зокрема, її математизації) — до поступового нівелювання колись чіткої грані між галузями високого рівня формалізації та суто описовими дисциплінами, які формалізувати не можна. Подібним чином інтегративні процеси сучасності впливають на інші види традиційних типологічних відмінностей наукових дисциплін.
Універсалізація засобів мови науки. Ця тенденція у розвитку наукового знання є діалектичною протилежністю триваючої диференціації наукових мов, формою її доповнення. У міру того, як науковці різних профілів дедалі більше втрачають спільну мову, з непоборною силою в них виникає намагання відновити (хоч би в певних межах) порушене взаєморозуміння. Це стосується не лише традиційно далеких одна від одної наук, а й тих, що були колись єдиними галузями знання, як-от фізика, біологія, медицина тощо, кожна з яких нині перетворилася вже по суті у велику "сім'ю" досить різних дисциплін, пов'язаних між собою лише певними сторонами. Посилюється прагнення до універсалізації засобів наукової мови, до виділення в їх складі особливих видів, котрі за своїми властивостями могли б сприяти відновленню втрачених спільних мовних точок зіткнення у вираженні завдань пізнання та хоч би найважливіших його результатів. При цьому йдеться передусім про нетрадиційні засоби посилення мовної єдності науки, тобто відмінні від засобів філософії, логіки та математики, що використовуються здавна.
Формування регіональних та загальнонаукових форм і засобів пізнання. Як конкретизація попередньої тенденції в науці цей напрям інтеграції знання заслуговує на особливу увагу. Доба НТР помітно розширила багатоманітність видів пізнавальних форм і засобів регіонального характеру, збільшила їх питому вагу та методологічну роль. По-перше, значно зросла кількість мовно-семантичних форм і засобів, що здатні об'єднувати дуже різні дисципліни в межах однієї галузі знання. Особливий різновид тут становлять конструкти, які є спільними для всіх дисциплін будь-якого з основних комплексів наук (скажімо, загальносо-ціологічні або загальнотехнічні). По-друге, до цього додалися засоби, що продуктивно використовуються в дисциплінах кількох таких комплексів (припустімо, природознавства і техніки).
Якісний розвиток методологічної регіональності в результаті невпинного розширення масштабів епістемологічних регіонів логічно викликав до життя ще вищий щабель узагальнення пізнавальних можливостей — новітні форми і засоби загальнонаукового рівня. До них належать, наприклад, категорії системи, структури, функції, інформації, ймовірності, моделі тощо, а також особливі підходи до пізнання дійсності, що базуються на таких поняттях і принципово об'єднують всі без винятку галузі науки — системний підхід, структурний, функціональний, інформаційний і т.ін. Поява нетрадиційних видів загальнонаукових форм і засобів стала найцікавішим у методологічному аспекті проявом тенденції до універсалізації мови сучасної науки (докладніше про це див. у розд. 8).
9. Посилення взаємодії між філософським та нефілософським (спеціальним) знанням, збільшення різноманітності каналів і форм зв'язку між ними. Однією з характерних прикмет сучасного наукового пізнання, як вже зазначалося, є поглиблення його діалектизації: вивчаючи явища світу та проникаючи у сутності дедалі вищих порядків, наука з необхідністю заглиблюється у складність та внутрішню суперечливість пізнаваних об'єктів, враховуючи невичерпну багатоманітність їх властивостей, зв'язків та відносин. Діалектизація процесу пізнання зумовлює неперервне зростання методологічної ролі теорії діалектики в усій сис-. темі наукового знання. З іншого боку, посилюється потреба в урахуванні суб'єктно-об'єктних відносин, а цей аспект ставлення до дійсності, як відомо, здавна становить специфіку філософського знання. Чималу роль відіграє і той факт, що світоглядна природа філософського знання зумовлює його особливе значення для формування наукової картини світу як важливого науково-інтегративного утвору доби. З цими та подібними моментами внутрішньо пов'язане помітне посилення взаємодії спеціальних наук з філософією, насичення конкретно-наукових теорій і концепцій положеннями, в яких певним чином відбиваються ті чи інші філософські ідеї.
Важливе значення має тенденція до зростання різноманітності каналів і форм зв'язку між філософським та нефілософським знанням. Одним із якісно нових, нетрадиційних каналів цього роду, в межах якого виникає чимало специфічних форм, є згадані вище загальнонаукові засоби. До їхніх визначальних методологічних особливостей належить своєрідне сполучення в них окремих властивостей як філософського, так і спеціального знання, в результаті чого вони стали ще одним "містком",
Ф
важливою ланкою зв'язку між філософією та конкретними науками (докладніше про це див. у розд. 8).
Нові форми взаємодії філософського та спеціальнонаукового знання виникають також у контексті зростання ролі "людського фактора", який дедалі більше доводиться враховувати при вивченні найрізноманітніших об'єктів. Відомо, що проблема людини та її взаємозв'язків зі світом завжди перебувала в центрі уваги філософів, і поза філософським аналізом її більш-менш адекватне дослідження неможливе. Протягом останніх десятиліть проблема людини стала своєрідним фокусом, у якому сходяться багато міждисциплінарних та міжгалузевих напрямів наукового пошуку, і це неминуче потребує посилення взаємодії різних наук з філософією.
10. Посилення інтегративної ролі філософії. Особливе значення філософської теорії в системі наукового знання зумовлене світоглядно-методологічною природою філософії як форми суспільної свідомості та її роллю всезагальної методології науки. Інтегративна функція філософії в організмі науки стає дедалі відчутнішою в наш час, в умовах розгортання та поглиблення науково-технічної революції. Саме філософському знанню належить першорядне, справді незамінне місце серед чинників посилення взаємозв'язків та взаємодії природничих, гуманітарних, соціальних, технічних, сільськогосподарських, медичних та інших дисциплін, у розвитку методологічної єдності наукового знання як системної цілісності, у виробленні єдиної мови науки, в детермінації та генеруванні якісно нових видів загальнонаукових утворів.
Знаменно, що нині це питання має не лише суто теоретичні аспекти, а й цілком відчутну практичну площину. Дедалі частіше філософи у своїй фаховій та громадській діяльності виступають ініціаторами певних конкретних заходів науково-інтегративного змісту. У великих наукових центрах світу зусиллями насамперед філософів (але не тільки їх) періодично проводяться міжнародні конгреси з логіки, методології та філософії науки, на яких збираються разом представники не лише різних країн, але водночас (що дуже важливо!) і багатьох галузей наукового знання. Важливою передумовою скликання таких конгресів є систематична робота асоціацій і товариств філософії науки Великобританії, США, ряду інших країн. В Академії наук Радянського Союзу свого часу існувала наукова рада з філософських і соціальних проблем науки і техніки, яка організувала чимало цікавих заходів, що активно сприяли інтегративним тенденціям у науці (зокрема, проводилися вельми представницькі всесоюзні наради з філософських питань сучасного природознавства за участю не лише філософів і природничників, а й відомих учених, по суті, будь-якого фахового профілю).
У діяльності вітчизняних філософів є такі яскраві сторінки, як досвід активної співпраці з науковцями багатьох напрямів дослідницького пошуку, наприклад, при організації та проведенні у Львові Першої всесоюзної конференції "Проблеми соціальної екології" (жовтень 1986 р.), а згодом Першої всеукраїнської конференції " Теоретичні та прикладні аспекти соціоекології" (жовтень 1996 р.). Аналіз літератури з проблем соціоекології переконує в її інтегративному характері та у значущості внеску філософсько-методологічної теорії до її скарбниці; свідченням цього є праці Г.О.Бачинського, Е.В.Гірусова, П.Жімено, М.М.Кисельова, В.Комарова, В.С.Крисаченка, О.Леопольда, Ю.Г.Маркова, Ф.Мортіра, М.Ф.Тарасенка, А.Д.Урсула, Е.Фермеерса, Т.Цирді, О.В.Яблокова та багатьох інших учених. Важливо наголосити, що суто науковий аспект праці філософів у цьому напрямі, зазвичай, органічно сполучається з практично-діяльнісним її аспектом.
Приклад із соціальною екологією показовий ще в одному відношенні — він демонструє певний зв'язок науково-інтегративних тенденцій сучасності з поглибленням процесів соціальної інтеграції. Ці зміни відбуваються в різних країнах під впливом невпинної демократизації суспільства, зростання поваги до прав людини, низки об'єктивних чинників глобалізації життя людства, пошуків оптимальних шляхів сталого розвитку планети. У природному союзі з освітою наука сприяє вирівнюванню соціальних можливостей різних людей та верств, і це відіграє певну роль у розвитку соціальної інтеграції, процеси якої є непростими та неоднозначними. Показовість соціоекології полягає в тому, що самим • змістом та спрямованістю знань своєї сфери вона відбиває життєві інтереси всіх людей планети, незалежно від їх місця в соціумі, сприяючи їх єднанню.
Зовсім в іншій площині, використовуючи свої евристичні та методологічні властивості, поєднує науково-інтегративні тенденції та сучасні процеси соціальної інтеграції така відома нині галузь знання, як інформатика. Винятково велике значення інформації в житті людини та поступове перетворення її в один з основних ресурсів розвитку суспільства тепер пов'язані з новітніми інформаційними технологіями та досягненнями теоретичної інформатики як фундаменту перебудови інформаційної інфраструктури суспільства. Соціальна інформація належить до найпотужніших чинників інтеграції людства.
Дуже часто виходи власне наукових тенденцій у площину соціальної практики опосередковані сферою освіти. Більше того, вже давно можна говорити про формування єдиного науково-освітнього простору суспільства та відповідного потенціалу. Той факт, що освіта органічно пов'язана з наукою (причому зв'язок цей має різнобічний характер), своїм
корінням сягає у сиву давнину. То був час, коли вчених людей, навіть просто письменних було дуже мало, і з об'єктивної необхідності одні й ті самі люди займалися наукою і навчали молодь у відповідних закладах. Відтоді змінилося багато форм і проявів цього зв'язку. Нині, на початку XXI ст., є чимало специфічних, нетрадиційних його різновидів, що зумовлені особливостями науково-технічної революції та духовним розвитком людства.
Подібно до всіх інших сфер життя суспільства освіта своєрідно поєднує в своєму розвитку диференціацію та інтеграцію, і стосується це всіх її площин (адже вона є і особливим застосуванням науки, і шляхом до опанування культури, і знаряддям педагогічного впливу, і специфічною галуззю людської діяльності, і одним із багатьох соціальних інститутів — отже, багатоаспектною системою з досить розгалуженою структурою). Який би з можливих "зрізів" освіти ми не взяли, діалектична єдність у ній диференціації та інтеграції так чи інакше простежується.
Якщо спроекціюємо ці дві кардинальні тенденції розвитку на особи-стісний потенціал науки та освіти, побачимо сполучення фахової обмеженості, вузькості (що неминуче породжує свого роду цехову замкненість) з прагненням до забезпечення єдності різних категорій інтелігенції на значно ширшій основі. Звичайно, є й інші аспекти диференціації та інтеграції кадрового потенціалу науки й освіти в суспільстві — світоглядний, ідеологічний, політичний, морально-етичний тощо, але у даному випадку від них абстрагуємося, зосередивши увагу на суто фаховій, галузево-методологічній площині проблеми. Зрозуміло, що в цьому контексті саме інтеграція науки на основі внутрішньої єдності знання (про яку йшлося, у розділі 2) об'єктивно є фундаментом змістового об'єднання фахівців високої кваліфікації з дуже різними профілями професійної підготовки та діяльності.
Суто наукова інтеграція знаходить логічне продовження і розвиток у ширшій галузі, коли охоплює також і систему освіти (і це один із проявів ще вищого рівня інтегративних тенденцій та процесів, який характеризує всю соціальну практику загалом). В умовах НТР органічний зв'язок науки з освітою дає ефективні результати в техніці і сфері технологій, у матеріальному виробництві (особливо на базі новітніх наукомістких технологій), а також у різних галузях духовної культури. Як уже зазначалося, при цьому виникають також якісно нові, нетрадиційні форми такого зв'язку, прикладом чого може бути утворення науково-виробничо-освітніх комплексів. Досвід такого роду Академія наук України мала у 80-х роках [5].
Історична цінність науково-освітньої інтеграції визначається, насамперед, рівнем асоціативно-евристичного спрямування будь-яких зв'язків у пізнанні світу, тим, наскільки вони сприяють розвитку людської творчості. Органічно включені у гранично широке тло соціокультур-них феноменів, такі зв'язки, зрештою, допомагають як окремій особі, так і суспільству загалом краще, успішніше опановувати навколишній світ, реальність у повному її обсязі та сутнісній єдності.
Потужний науково-освітній потенціал є однією з неодмінних передумов успішного розвитку будь-якого народу, і дуже важливо забезпечити його ефективну реалізацію в Україні. А для цього необхідно, зокрема, глибоко усвідомлювати науково-методологічні засади його об'єктивної єдності, органічної цілісності попри всю структурну складність та багатоманітність.
Отже, науково-інтегративні процеси сучасності мають велике соціальне значення, і не лише в межах самої науки. їх інтенсивність та постійне якісне урізноманітнення об'єктивно потребують глибокого спеціального аналізу в контексті найактуальніших проблем філософії науки і техніки доби НТР.