26. Зовнішня політика нових незалежних держав регіону

http://www.eabr.org/general//upload/CII%20-%20izdania/2-15-2012/EEI_karabeshkin.pdf

27. Особливості внутрішньополітичного і економічного становища країн регіону

Для всіх нових незалежних держав пострадянського простору, незалежно від їх особливостей і проголошеної орієнтації розвитку, спільним є те, що верхні та вищі ешелони управління в основному займає та сама радянська партійно-комсомольсько-державна бюрократія, котра прийняла зручні для неї ідеологічні кольори. Зрозуміло, до управління частково допущені й нові політико-економічні сили, які часто використовуються для створення привабливого "іміджу" влади, але в цілому не визначають правил бюрократичної гри.

На останньому етапі існування СРСР виросло суспільство споживання, розвивалася своєрідна буржуазність — викривлена і деформована атмосферою брехні та дволикості, буржуазність із кримінальним нахилом, оскільки вона набирала сили нелегально, підпільно. "Хочеш жити — вмій вертітися!" — таким був девіз життя. І коли в результаті навіть не стільки перебудови, скільки гласності послабла, а потім впала влада комуністичної партії, зник "обруч", завдяки якому трималася система, були зняті усі скріплення, і на поверхню вийшли нові хазяї життя. Ніхто інший і не зміг би захопити командні висоти в економіці, як:

— по-перше, колишні комсомольські й партійні активісти, які мали колосальний досвід, зв'язки і "золото партії";

— по-друге, вчорашні "тіньовики", котрі стали кооператорами, а потім магнатами;

— по-третє, талановиті та безпринципні молоді кандидати наук і молодші наукові співробітники;

— по-четверте, кримінальні авторитети.

Ці нові категорії нових підприємців кинулися нестримно до багатства, яке йшло їм до рук (достатньо було дати хабаря міністру, аби одержати ліцензію на вивезення нафти). "Хапай, що можеш" — такий став новий девіз. А менталітет залишився радянським, в якому суспільна мораль, почуття обов'язку, громадянська відповідальність, повага до закону, релігійні норми були або розчавлені, або перекручені. Руйнування старої системи призвело до вивільнення енергії статусного голоду, яка накопичувалася десятиліттями. Це поєдналося з наступним вибухом егоїстичних пристрастей, розвитком примітивного рефлексу хватання.

Демократична інтелігенція, яка вийшла на політичну арену за часів з'їзду народних депутатів, не могла змагатися з подібними фігурами. До того ж частина її теж не встояла перед доларовою спокусою. Іншим здавалося: достатньо запровадити нові інститути, насамперед в економіці, і справу буде зроблено. Вони не враховували, як ці інститути перетворяться у конкретній обстановці, нічого не робили для виховання соціальних акторів трансформації; навіть не пояснили сенс реформ населенню, не брали до уваги масові інтереси. Якщо б навіть реформи, приватизація та ін. були проведені інакше, можливо, краще, однак командні висоти в економіці захопив би той самий клас.

Фундаментальною характеристикою вельми різних нових незалежних держав пострадянського простору є формування нової панівної верстви з різних соціальних груп пізньорадянського суспільства. Представники колишніх партійної, комсомольської, державної, господарської номенклатур, силових структур, різних опозиційних рухів, нового класу підприємців, традиційної інтелектуальної та культурної еліти, тіньової економіки і злочинного світу в різних пропорціях і в різній якості формують так звані пострадянські еліти. За умов слабкості громадянських суспільств вони стають головними героями того, що відбувається на пострадянському просторі.

У процесі самоствердження пострадянські еліти вирішують три головні завдання:

1) поєднання у нових формах влади і власності в руках вузького кола осіб, так чи інакше причетних до розділення багатющого радянського спадку;

2) пошук свого місця — на других і третіх ролях — у космополітичній еліті світу, що глобалізується;

3) створення життєздатних держав, які користуються міжнародним визнанням (у тій мірі, в якій це е необхідною умовою для виконання перших двох завдань).

Корисливі інтереси цього вузького верхівкового прошарку багато в чому визначають спрямованість пострадянських трансформацій, надаючи їм, на перший погляд, такий дивний характер. Вони формують пострадянський соціум "під себе" так, як їм вигідно і зручно. Це не відтворення традиційних структур і відносин, це не рух до ліберальної демократії, це особливий спосіб організації територіального простору, політичного життя й економічної діяльності, спрямований на закріплення привілейованого становища владовласників. Така "еліта" не здатна виконати одну з найважливіших функцій — формування соціальних норм сучасного типу. В неї немає зв'язку з основною масою населення, здатності до діалогу з нею, врахування її інтересів.

Нині відбувається інтенсивний процес трансформації політичних структур пострадянських ННД. Його відправною точкою був уже не тоталітаризм, а ослаблений авторитаризм часів М. Горбачова. Певні його атрибути так чи інакше ще зберігаються у політичному житті пострадянських республік. Разом із тим провідною рисою світової політики останніх кількох десятиріч е рух до демократії. Для пострадянських ННД прагнення створити модель суспільного устрою за західним зразком, як правило, не мало успіху. Виняток становлять країни Балтії. Як показує світовий досвід, успіху досягають тільки тоді, коли, формуючи правову державу, враховують соціально-політичні й економічні реалії тієї або іншої країни.

У політичному житті всіх пострадянських республік наявні загальні ознаки: в жодній з них не виступають проти незалежності, бажають мати власну державу, але не за рахунок розвалу економіки, панування в ній мафіозних структур, занепаду культури, зубожіння людей. Звідси прагнення наведення порядку і дисципліни, нормального ритму економічного і соціального життя. Всі вони мають інститут президентства. Пости президента, спочатку зайняті тими чи іншими колишніми керівниками республіканських комуністичних партій, перетворилися на основний інститут визначення політичного курсу.

Проте, звичайно, вони мають чимало відмінностей, зумовлених імпульсами національно-державного самовизначення, набутими у процесі дезінтеграції Союзу PCP, геополітичним положенням, соціокультурними і національно-ментальними факторами, а також якістю політичних еліт і мірою впливу на політичний процес з боку інших країн Заходу і Сходу.

На кінець 2000-х років у більшості пострадянських держав не відбувається історично значущих змін у напрямі оздоровлення суспільства. В результаті не спостерігаються помітні успіхи в модернізації економіки. Зростання виробництва не є стабільним. Соціальна сфера стає все більш слабкою ланкою суспільного життя. Отже, багато економічних та соціальних проблем не розв'язуються, а накопичуються, що загрожує їх загостренням.

Разом із тим у житті нових незалежних держав наявні й позитивні процеси, які відбуваються під впливом розгортання ринкових відносин, незважаючи на їх деформацію. Йдеться про формування основи демократії — середнього класу. До нього належать соціальні групи із середніми і високими прибутками. Вони активізують розвиток економіки та інноваційні процеси в ній, виступають як групи зростання професійного, інтелектуального і культурного потенціалу суспільства. Вони формують свою трудову та підприємницьку активність на основі вимог ринку і зацікавлені у підвищенні своєї конкурентно-спроможності; орієнтовані на розвинені стандарти споживання і є орієнтирами зростаючої соціальної мобільності для інших здатних до неї груп населення. Соціологи вважають формування середнього класу не тільки найперспективнішим процесом трансформації соціальної структури суспільства, а і його основною.

Не можна заперечувати і той факт, що завдяки системним перетворенням економіки значна частина населення перевищила дореформений рівень споживання й досягла вищого рівня життя. Наразі йдеться не про найбільш дохідні верстви населення, забезпеченість яких не просто висока, а іноді навіть перевищує стандарти західних елітних груп. Йдеться про групу населення із середніми прибутками, котра не така вже мала, як часто це стверджують (звичайно, її кількість різна у різних ННД). Але при цьому складається і стійкий найбідніший прошарок, перспектив покращення становища якого практично немає.

Головний підсумок останніх двох десятиріч — перемога антикомуністичної буржуазно-демократичної революції. Однак суспільний лад, який виник, залишається дуже суперечливим. Приватна власність, що змінила псевдосуспільну, концентрується в руках панівної еліти. Централізована, планова, антиринкова система господарювання змінилася напівринковою, яка ґрунтується головним чином на криміналізованому, економічно й соціально низько ефективному функціонуванні капіталу. Перші кроки з формування демократичних виборних процедур змінилися імітацією виборів органів державної влади, що маскує їх фактичне призначення. Проголошення багатопартійності не дало реальних результатів. Навпаки, виникла ситуація, коли панує партія влади, а опозиційні політичні сили або придушуються, або лише роблять вигляд, що є самостійними. Був усунений ідеологічний стрижень всіх аспектів життя радянського суспільства — диктат комуністичної ідеології. Однак поки що не тільки не склалася ідеологія справжнього оздоровлення суспільства, а й почастішали появи ідеології авторитарної, антидемократичної, шовіністичної, імперської. Водночас у суспільстві не подолані й рецидиви примітивної ідеології зрівнялівки.