11.Текст як форма реалізації професійної діяльності

Текст (від лат. textum - тканина, сплетіння, поєднання) - це писемний або усний мовленнєвий масив, що становить лінійну послідовність висловлень, об'єднаних у тематичну і структурну цілісність. Отже, текст виступає обов'язковим складником комунікативного процесу, допомагає фіксувати, зберігати і передавати інформацію в просторі й часі.Лінійно розташована сукупність речень є одиницею тексту. Найменша одиниця тексту - надфразна єдність, абзац, що є одиницями різних принципів членування тексту, хоча абзац структурно й композиційно може виокремлювати надфразну єдність.Надфразна єдність - це сукупність семантично й граматично поєднаних висловлень, що характеризуються єдністю теми й особливим синтаксичним зв'язком компонентів. У діалозі надфразна єдність складається з питань й відповідей; репліки й реакції. Синоніми надфразної єдності - складне синтаксичне ціле, прозаїчна строфа, гіперсинтаксема й ін.Одиницями тексту є також розділи, підрозділи, глави (в більшому вимірі).Абзац (від нім. аЬзаіі - відступ) - це структурно-змістова одиниця членування тексту, що характеризується єдністю теми і графічного позначення, відступом праворуч у початковому рядку, якими починаються виклад нової думки.

За способом репрезентації тексти переділяються на письмові, усні та друковані.

Основними ознаками тексту є:

o зв'язність - визначальна категорія тексту, основним показником якої є розвиток теми і формальні засоби (семантично близькі слова і фрази, граматичні й стилістичні одиниці тощо). За допомоги мовних ї позамовних чинників вона забезпечує обмін інформацією. Показниками зв'язності є: лексичні (синоніми, антоніми, пароніми, повтори), морфологічні (сполучники, сполучні слова, вказівні займенники, деякі прислівники, тощо), синтаксичні (порядок слів, порядок розташування частин), стилістичні (еліпс, градація, питальні речення тощо) одиниці; інтонація, наголос, паузи; ситуації спілкування;

o цілісність, яка забезпечується змістовою (єдність теми, змісту), комунікативною (мета спілкування), структурною і формально-граматичною (єдність мовленнєвих жанрів) цілісностями³³;

o членованість. Будь-який текст можна комунікативно членувати на частини з метою полегшення сприйняття інформації адресатом.

o інформативність уособлює інформативний масив тексту, що міститься не лише в його вербальній організації, а випливає з її взаємодії з авторською і читацькою свідомістю. Отже, інформативність тексту виявляється лише у процесі тлумачення мовного масиву через свідомість адресата, а масив інформації формує автор тексту. Кожен текст і створюється заради передачі інформації;

o завершеність - ознака текстів, що передбачає їхню формальну і змістову закритість.

12Композиція професійного тексту

Вступ (зачин) зазвичай висловлює ключову думку висловлювання. У системі тексту це найбільш самостійне, найбільш значиме пропозиція або пропозиції. Функція введення нової думки не дозволяє зачин мати у своєму складі слова-замінники (займенники або займенникові прислівники) або представляти собою неповні речення. Всі його члени, як правило, виражені лексично повнозначних слів. Оскільки зачин висловлює нову думку, він як би синтаксично відкритий, незамкнені, він як би запрошує продовжити читання і подивитися, як розгорнеться, розкриється та думка, яка подана в ньому у сконцентрованому вигляді. Зачин групує навколо себе всі інші пропозиції, які в якійсь мірі залежать від нього. Однак самостійність зачину відносна: він не тільки формує текст, підпорядковуючи собі усі наступні пропозиції, але і сам залежить від них, оскільки вони спираються на нього і розвивають його думку. Далі йде основна частина, яка складається із закінчених пропозицій, пов'язаних між собою і з зачином ланцюгової або паралельної зв'язком. Композиція цієї частини повинна бути продуманою. Існують різні конструктивні прийоми організації тексту в основної його частини. Виклад може бути ступінчастим (автор послідовно переходить від одного аспекту теми до іншого) і концентричним (протягом усього тексту автор кілька разів повертається до сказаного, але на новому рівні). Замикає текст кінцівка. Вона висловлює висновок, підводить підсумок того, що було сказано раніше. Часто кінцівка являє собою узагальнююче речення з узагальнюючим словом. Тут можуть бути і вступне слово, що вказують на закінченість, завершеність, повну вичерпаність думки (нарешті, отже, отже, таким чином, одним словом і т. д.).

13. Українська мова професійного спрямування – це нормативна навчальна дисципліна, яка вивчає норми сучасної української літературної мови з метою подальшого їх застосування у професійній діяльності юриста.

Українська мова професійного спрямування є обов’язковою для вивчення студентами вищих навчальних закладів. Вона входить до нормативної частини навчального плану, а це означає, що її обсяг та зміст повинні визначатися відповідними державними стандартами освіти.

До основоположних принципів техніки професійних (юридичних) текстів відносяться:

а) загальні принципи регулювання (управління) стосовно до правотворчості: адекватність правового впливу і його відповідність державній політиці в даній сфері суспільних відносин; повнота і конкретність регулювання;

б) принципи точності та визначеності юридичної форми встановлюються правовідносин: адекватність висловлювання мовними засобами істоти (концепції) правового рішення, забезпечення точного розуміння (інтерпретації) положень правового акта усіма суб'єктами правовідносин;

в) правильність оформлення акта як офіційного юридичного документу.

Для реалізації принципів розробки правових актів у правотворчості використовуються різноманітні елементи юридичної техніки, в тому числі такі, як:

а) застосування певних режимів (методів) юридичного регулювання, видів норм і логічної структури норм. Особливі юридичні режими (наприклад, общедозволітельний, дозвільний) характерні для публічного та приватного права, окремих галузей права і орієнтовані на ті чи інші способи правового регулювання - дозволу, зобов'язування, заборони;

б) використання різних способів викладу приписів, що класифікуються за ступенем узагальненості нормативного матеріалу, за повнотою використання елементів (гіпотези, диспозиції, санкції) юридичної норми, за "спеціалізації" (дефінітивної, оцінної, диспозитивноїтощо) тієї чи іншої статті, по використанню внутрішніх і зовнішніх посилань; в проходження законам і правилам формальної логіки.Основні закони логіки (тотожності, непротиріччя, виключеного третього та достатньої підстави) використовуються у правотворчості для побудови як правових актів у цілому, так і їх окремих частин та положень;

г) дотримання вимог до термінології правових актів, таких, як єдність, смислова однозначність, стилістична нейтральність, системність термінології, поширеність і загальне визнання, стабільність, доступність, коректність;

д) використання юридичної мови та офіційно-ділового стилю. Тексти правових актів повинні відповідати загальним нормам сучасної мови. Функціонально-стилістичні особливості мови права припускають офіційний характер, документальність, максимальну точність, експресивну нейтральність, безособовий характер, ясність і простоту мовного вираження; економічність використання мовних засобів;

е) застосування юридичних конструкцій, стійких схем і моделей, які визначають співвідношення прав, обов'язків і відповідальності суб'єктів правовідносин;

ж) дотримання певних правил використання реквізитів та оформлення правового акта в цілому, а також його структурних частин, використання додаткових структурно-смислових елементів, таких, як примітки, таблиці і т.п. Так, на початку правових актів прийнято поміщати загальні положення, які можуть встановлювати цілі, завдання та основні принципи регулювання, визначення використовуваних термінів. Заключні статті нормативних правових актів містять положення про терміни і порядок введення акта в дію, про скасування, зміни та доповнення чинних актів у зв'язку з прийняттям даного нормативного правового акту. Порушення принципів і правил юридичної техніки кваліфікуються як законотворчі помилки.

Особливості професійног тексту є те, що він обов'язково відображає ту чи іншу проблему, висуває гіпотези, орієнтує на нове знання, характеризуються доцільністю і раціональністю усіх положень, орієнтований на досягнення дослідницької мети та завдань; У він має раціональний характер, складається із суджень, умовиводів, побудованих за правилами логіки науки і формальної логіки; "/ широке використання понятійного, категоріального апарату науки; / текст не грунтується на образі, не активізує почуттєвий світ його читача, а орієнтований на сферу раціонального мислення; ^ його призначення не в тому, щоб змусити повірити, а в тому, щоб довести, обгрунтувати, аргументувати істину.Мистецтво професійного тексту полягає у тому, щоб не тільки рельєфно відобразити окремі його складові, а й інтегрувати їх у цілісність. Загальні вимоги до професійного тексту:o Текст має бути чітко структурованим, переділятися на розділи і параграфи. Потрібно прагнути того, щоб кожен розділ був самостійним науковим дослідженням з певної складової загальної проблеми, щоб кожну складову було викладено в тексті, а текст був цілісним, а не фрагментарним. o Крім членування тексту на розділи і параграфи, він має деталізований розподіл на значеннєві частини, абзаци і речення. Варто пам'ятати, що надмірне дроблення тексту утруднює його сприйняття, тому абзаци мають бути обґрунтованими і зводитися до викладу однієї думки. o Текст має вирізнятися композиційністю. o Початок і кінець абзаців у професійному тексті - це найбільш інформативні місця; інші речення тільки розкривають, деталізують, обґрунтовують, конкретизують головну думку або є сполучними елементами. o Під час викладу матеріалу необхідно уникати понять, які не можна тлумачити однозначно. o У тексті не має бути повторів, зокрема, це стосується висновків, написання яких передбачає новий рівень систематизації й узагальнення. o Професійний текст позбавлений авторського "Я". Перевагу варто надавати безособовим формам викладу. o Він має вирізнятися стислістю і ясністю викладу, відповідати формулі "Думкам просторо, а словам тісно". Ця вимога передбачає запобігання повторів, багатослів'я, зайвих слів, канцеля-ризмів тощо.

14. Мова - це самобутня система звукових знаків, основа духовного життя етносу, нації, людства. Мова виконує важливі комунікативні, соціативні, пізнавальні, оцінні, емотивні, естетичні функції. Засобом самоздійснення мови є мовлення. Мовлення - сукупність мовленнєвих дій,' мета яких випливає із загальної мети спілкування [9, с. 178]. Основу мовлення становить мовленнєва діяльність, яка можлива тільки в суспільстві й зумовлена його потребами. Безпосереднім виявом мовлення є різноманітні акти в усній і писемній реалізації.

Мовлення здійснюється у двох формах: усній та писемній. Особливості усної та писемної форм мовлення:1. Писемне мовлення є вторинним щодо усного - воно виникло значно пізніше і спирається на усне, як на своє джерело.2. Писемне мовлення фіксується графічними знаками і сприймається зором. До графічних знаків відносять літери, цифри, символи, малюнки, умовні позначки.3. Писемна форма дає можливість фіксувати усні висловлювання, що дозволяє відтворювати чиєсь мовлення значно пізніше того, як воно прозвучало.4. Писемне мовлення, як правило, монологічне не тільки в офіційно-діловому стилі, а й у науковому та публіцистичному. Діалогічну мову зустрічаємо тільки в художньому та усно-розмовному стилях.5. На відміну від усного, писемне мовлення дає можливість більш детального аналізу тексту, у результаті чого текст можна поліпшити на лексичному та граматичному рівнях, виправити невдалі слова й речення.6. У зв'язку з відсутністю додаткових інформаційних засобів, у писемному мовленні зростає значення суб'єктивно-емоційної оцінки. Хоча для офіційно-ділового стилю емоційність не дуже характерна, проте вона можлива в деяких випадках: на урочистих засіданнях, у святкових наказах, привітаннях тощо.7. Писемний текст завжди строго унормований графічно, орфографічно та пунктуаційно.8. Для писемних текстів є характерною чітка диференціація за сферами спілкування,, Зокрема існують тексти, розраховані й на зорове, й на слухове сприймання (наказ, резолюція), а також тексти, придатні тільки для зорового сприймання (квитанція, розписка).9. Писемна форма розрахована на необмежену кількість відтворення й дублювання.

Як відомо, існування людського колективу, виробництва, трудової діяльності, творчої праці неможлива без мови. Головна складність в оволодінні усним мовленням полягає у необхідності визначати на слух необхідність того чи іншого слова.

До усного ділового мовлення ставляться такі вимоги:

1) точність у формулюванні думки, недвозначність; 2) логічність; 3) стислість; 4) відповідність між змістом і мовними засобами; 5) відповідність між мовними засобами та обставинами мовлення; 6) відповідність між мовними засобами та стилем викладу; 7) вживання сталих словосполучень; 8) різноманітність мовних засобів; 9) нешаблонність у побудові висловлювання; 10) доречність; 11) виразність дикції; 12) відповідність інтонації мовленнєвій ситуації.

Слід пам'ятати про те, що загальна мовна культура визначається не лише знанням норм літературної мови, а й ерудицією людини, культурою її мислення, ступенем оволодіння технікою мовлення, рівнем психологічного й комунікативного розвитку. Усне мовлення є мовною творчістю, імпровізацією, у ньому присутній значний емоційний потенціал.

15. Норма літ. мови походить від лат.(зразок, правило). Це сукупність загальноприйнятих прав реалізації мовної сис-ми, закріпленої в процесі сусп.. комунікації.

Виділяють такі форми норми:

1)Орфоепічні - регулюють правила вимови (порушення літ. норми у вимові злитих звукосполучень [дж], [дз] та розрізнення [г] і [ґ] )

2)Акцентологічні - регулюють розстановку наголосів у літ. мовах (вишиванка,чорнослив)

3)Словотворчі – керують процесом твор. Слів

4)Графічні – рег. написанням слів у відповідності з укр. Алфавітом

5)Орфографічні - впорядковують правильність напис. Слів

6)Пунктуаційні – допом. розставляти розділові знаки.

7)Лексичні – рег. вживання слів відповідно до значень зафіксованих у словниках.

8)Граматичні – впорядковують правильні творення й вживання морфологічних форм,а також побудову словосп. й речень

9)Стилістичні – регулюють вибір слова чи синтаксичної конструкції відповідно до умов спілкування і стилю викладу.

16. Орфоепія є розділом мовознавства, який розробляє та досліджує правила літературної вимови. Орфоепічні норми сучасної української літературної мови ґрунтуються на її звукових та акцентуаційних особливостях. Хоч правила вимови чітко визначені і загальнообов’язкові, однак у процесі мовлення вони часто порушуються.

Поняття «орфоепія» виникло у процесі осмислення звукової організації національної мови. Воно відображає передусім її фонетичну систему, тобто звуки мови, їх якість і зміни в певних фонетичних умовах – залежно від позиції або впливу сусідніх звуків.

Орфоепія визначає вимову звуків у певних звукосполученнях, а також в окремих граматичних формах, словах і групах слів. Вона охоплює звукове оформлення окремих слів або груп слів (сердечний і сердешний, чесний і баластний), закріплення місця наголосу за певними групами слів (легки'й, кіломе'тр, одина'дцять) і граматичних форм (пишу', пи'шемо). Отже, поняття «орфоепія» ширше, ніж поняття «фонетична система».

Вперше термін «орфоепія» («ортоепія») в українській лінгвістиці вжив український мовознавець Петро Горецький у праці «Про правовимову або ортоепію літературної мови» (1929).

Предмет орфоепії мовознавці трактують по-різному. Одні розуміють цей розділ лінгвістики як сукупність правил вимови окремих звуків та їх сполучень, інші вважають його предметом також норми наголошування, а ще інші – також інтонування висловлень. На думку Н. Тоцької, предмет орфоепії охоплює всі елементи звукового оформлення усного мовлення.

Орфоепія – система норм літературної вимови, що охоплює правила вимови звуків, звукосполучень у мовленнєвому потоці, наголошування слів, а також інтонування; розділ мовознавства, що вивчає норми літературної вимови.

Голосні звуки найчіткіше виявляються при ізольованій вимові або в наголошеній позиції після твердого приголосного. Приголосні звуки виразно вимовляються між голосними, на початку слова перед голосним. В інших позиціях вони характеризуються певними особливостями в своєму конкретному виявленні, тобто утворюють фонетичні варіації. Фонетичні зміни, які відповідають звуковій системі сучасної української літературної мови, входять до норм літературної вимови.

У групах приголосних у потоці мовлення відбуваються асимілятивно-дисимілятивні зміни, спрощення.

Зміни якості приголосного при цьому залежить від темпу мовлення та позиції.

Наголос має значний вплив на вимову голосних звуків. Наголошені голосні, крім [і], звучать чітко. Ненаголошені голосні, крім [і], [а], [у], у зв’язку з послабленням напруження артикуляційних органів менш виразні, зазнають деяких змін. Зокрема, ненаголошений [е] наближається до [и], [і]: деипутат, заєіць, ненаголошений [и] – до [е]: виепробування.

У багатоскладових словах побічний наголос наближає вимову голосного звука до наголошеного: використовуватиме.

Інтонація забезпечує вираження всіх нюансів висловлюваної думки. Ставлення мовця до неї, тобто її комунікативного, емоційного та модального сенсу. Предметом орфоепії є інтонація синтагматична. У запитанні Ви були на лекції? Логічний наголос змінює його зміст. Тільки правильна інтонація робить речення розповідним, спонукальним чи питальним, надає йому потрібних смислових та емоційних відтінків.

М. Наконечний вважав, що орфоепія пов’язана зі складоподілом і будовою складу. Так. Правильна вимова африкат дж тадз у словах сиджу, подзвонити, кукурудза тощо можлива лише за правильного поділу їх на склади: си-джу, по-дзво-ни-ти, ку-ку-ру-дза.

Отже, предметом орфоепії є правильна вимова звуків, їх сполучень, окремих слів і їх граматичних форм, вплив наголосу, складу та інтонації на літературну вимову.

17. Норми наголошення в сучасній українській літературній мові є нелегкими для засвоєння. Пояснюється це такими особливостями наголосу, як повсюдність і рухомість. Наголос в українській мові визначається як повсюдний, оскільки він може припадати у слові на будь-який склад (перший, другий, третій тощо), наприклад: поїзд, маркетинг, феномен, консорціум, комерсант, співіснування, самовдосконалення. Така особливість, як рухомість, означає, що в формах того самого слова наголос може бути різним, як-от: гараж: — гаража — у гаражі; гопак — гопака. Іноді навіть та сама форма слова акцентується по-різному, наприклад форма називного відмінка множини деяких іменників лікарі але 4 лікарі), форми родового й орудного відмінка однини числівника один (одного але всі до одного, один за одного, один одного; одним, але один за одним, один з одним, одні одних). Складність засвоєння наголосу посилюється також тим, що у багатьох словах наголос є нерухомим, тобто при змінюванні слова за відмінками, родами, числами, дієвідмінами наголос припадає на той самий склад: гривня - гривні, гривнями. У розмовній мові часто трапляються помилки, що виникають внаслідок змішування рухомого і нерухомого наголосу. Порушення норм наголошування іноді пояснюються впливом російської мови. 

Акцентуаційні норми – загальноприйняті правила наголошування слів. Розділ мовознавства, який вивчає наголос, називається акцентологією. Часто ці норми розглядають у межах орфоепії.  Для української мови характерний динамічний наголос, який полягає у виділенні одного зі складів слова більшою силою голосу, тобто сильнішим видихом струменя повітря. Наголос в українській мові вільний, тобто може падати на будь-який склад, напр.: аверс, акцепт, арбітраж, акредитив, автоматизація; відзначається здатністю рухатися у межах слова зі зміною його форм, напр.: авансувати – авансують.  Крім словесного наголосу, виділяють ще фразовий наголос (виділення певного слова у фразі або посилення словесного наголосу у певній синтаксичній позиції), логічний наголос (особлива вимова певного слова чи кількох слів у висловлюванні) і емфатичний наголос (емоційне виділення слів у висловлюванні напруженою вимовою певних звуків).  До особливостей наголошування слів української мови належать: – наголошування слів з рухомим наголосом (віз, везла); – наголошування слів з усталеним наголосом, переважно іншомовних (квартал, кілометр, аристократія); – подвійне наголошування слів (завжди, помилка); – наголошування складних слів (приватнорабовласницький, работоргівля); – наголошування іншомовних слів, які можуть становити труднощі у вимові (феномен, догмат, генезис); – наголошування слів, форм слів, відповідники яких у російській мові або в діалектному мовленні мають відмінні наголоси (кидати, новий, випадок, віднести,); – наголошування слів з метою розрізнення їх значень (виходити і виходити, забігати і забігати). В українській мові є правила акцентуації, які поширюються на певні групи слів: – дієслова вести, нести і под. мають наголос на останньому складі, слово бути в інфінітиві та у формах майбутнього часу – на першому, а в минулому часі одн. (жін. та сер. р.) й мн. – на останньому (буде, будуть, була, були тощо); – іменники на -ання наголошуються, як їх твірні дієслова (розв’язання, планування тощо); у двоскладових іменниках наголошується останній склад (знання, звання тощо); – абстрактні іменники на -ин-а, утворені від прикметників, мають наголос на останньому складі (величина, новина тощо); – географічні назви на -щин-а, -чин-а мають такий наголос, як і слова, від яких вони утворені (Київщина, Донеччина); – відіменникові та віддієслівні іменники з префіксами ви-, від-, за-, на-, над-, об-, пере-, під-, по-, при-, про-, роз-, мають наголос здебільшого на префіксах (захід, розстріл, затишок, перебіг, приповідка тощо); винятки розгром, зачин, набір; – переважна більшість іменників у множині має наголос на закінченні (листки, сторінки тощо);  – однаково наголошуються слова такого типу творення, як аристократія, демократія; діалог, каталог тощо; числівники одинадцять, чотирнадцять, п’ятдесят, шістдесят тощо; більшість слів однакового типу творення мають різний наголос, напр.: вимикач, шукач і винищувач, випростувач; міліметр, кілометр і барометр, термометр тощо.

18. Орфографія – це система загальноприйнятих правил про способи передачі мови на письмі. Орфографія, як і орфоепія, має велике значення у спілкуванні людей. Вона визначає письмові норми укр літ мови, єдині і обов”язкові для всіх, хто цією мовою користується. Єдина орфографія полегшує спілкування, сприяє піднесенню мовленнєвої культури мовців.

Орфографія- невід”ємна складова частина культури укр мови, однією з основних вимог якої є те, що написання слів має відбуватися відповідно до загальноприйнятих і узвичаєних у цій мові норм написання слів. Отже, норми правильного написання слів обов”язкові для всіх, хто користується укр літ мовою в її письмовій формі. Орфографія має практичне значення для всіх, оскі;ьки вивчення правил написання слів є одним з основних компонентів форму2ання мовної компетенції фахівця, а також сприяє подоланню помилок в написанні слів.

Орфографічні норми визначають правила написання слів. Наприклад, орфографічні й пунктуаційні норми стосуються лише писемної мови, а орфоепічні — реалізуються тільки в усній. Пишучи, ми не виголошуємо слова, а розмовляючи, не ставимо розділових знаків і не припускаємося помилок у написанні слів. Частина норм є актуальною як для писемної, так і для усної мови; такими є норми, що стосуються лексичного складу і граматичної будови: за будь-яких умов спілкування необхідно вживати слово відповідно до його значення або утворювати форму чи будувати речення згідно з граматичними правилами. Орфографічна норма – це орієнтація в написанні на останнє видання “Українського правопису ” та на нормативні словники.  1. Написання префіксів і суфіксів В українській мові функціонує багато префіксів і суфіксів, які можуть викликати труднощі в написанні.  При вживанні префіксів слід керуватися такими правилами:  1) перед буквами, що позначають голосні, дзвінкі й сонорні приголосні звуки, пишеться префікс «з-»; 

2) перед літерами к, п, т, ф, х пишеться префікс «с-,»;  3) префікси роз-, без-, воз-, через- завжди пишуться з буквою «з»;  4) у префіксах пре-, пере- пишеться е, а в префіксі при- – и; щоб не помилятися у написанні цих префіксів треба пам’ятати, що префікс пре- вказує на вищу міру ознаки, префікс при- – на приєднання, наближення, частковість, результат дії, належність чи причетність до чогось, а префікс пере- – на повторність, надмірність дії, подолання відстані, перешкоди; префікси пре-, при-, пере- не слід сплутувати з частинами коренів пре-, при-, пери- в іншомовних словах, напр.: премудрий, прийти, приміський, перебути, презент, привілей, перипетія;  5) префікс прі- мають слова прізвище, прізвисько, прірва, пріфікс;  6) у префіксах від-, під-, над-, об-, між- кінцеві приголосні завжди дзвінкі, напр.: обстеження, підходити.  У правописі іменникових суфіксів до складних належать такі випадки:  1) після д, т, з, с, ц, ж, ч, ш, р вживається и, після інших приголосних – і, а після голосних – ї  2) з літерою и пишуться суфікси -ник, -чик, -щик, -івник, -ич, -иво;  3) суфікси іменників сер. роду мають дві букви нн та и, і, а (я) чи е, напр.: шумовиння, говоріння, сприяння, звернення; 4) деякі суфікси завжди пишуться з м’яким знаком, зокрема -альник, -ильник, -ільник, -альність, -аль, -ець, -ість, -тель,. Стосовно написання прикметникових суфіксів складними є такі випадки: 1) у непохідних і похідних прикметниках, твірна основа яких немає кінцевого н пишеться суфікс -н-ий (-н-ій); суфікс н не подвоюється і в дієприкметниках;  2) дві літери нн мають суфікси прикметників, утворених приєднанням до твірної основи на -н- суфікса н;  3) суфікси -ичн-ий, -ічн-ий, -їчн-ий вживаються після приголосних д, т, з, с, ц, ч, ш, ж, р у прикметниках, утворених від іншомовних слів, напр.: бюрократичний, академічний, архаїчний;  4) суфікси -ин, -ин-ий пишуться після приголосних, а суфікси -їн, -їн-ий – після голосних у присвійних прикметниках;  5) суфікс -ев-ий (-єв-ий) пишеться у прикметниках з наголосом переважно на основі після м’якого і шиплячого приголосного, -ов-ий – незалежно від наголосу після твердого приголосного, а також після м’якого, шиплячого або й з наголосом на закінченні.  2. Вживання апострофа і м’якого знака Апостроф вживається:  1) після літер б, п, в, м, ф (якщо перед ними у корені немає приголосного, крім р) перед я, ю, є, ї, н-д: п’ятниця, ім’я;  2) після р у кінці складу, коли р позначає твердий приголосний, н-д: довір’я, міжгір’я, але порятунок, рясний;  3) після префіксів та першої частини складних слів, що закінчуються на приголосний, напр.: з’єднати, двох’ярусний;  4) після к у слові Лук’ян та в похідних від нього, напр.: Лук’янчук, Лук’янівка;  5) в іншомовних словах після губних, задньоязикових, шиплячих перед я, ю, є, напр.: прем’єра, миш’як, Х’юстон; після іншомовних префіксів, що закінчуються на приголосний, перед ю, є, напр.: ад’ютант, суб’єкт. Апостроф не пишеться, якщо я, ю, є пом’якшують попередні приголосні і перед -йо-, напр.: гравюра, курйоз. М’який знак пишеться:  1) після букв д, т, з, с, ц, л, н у кінці та в середині слів перед літерами, що позначають тверді приголосні звуки, напр.: відстань, спільний;  2) для позначення м’якості приголосних у середині складу перед о, напр.: вп’ятьох, льотчик;  3) у суфіксах -ськ-ий, -зьк-ий, -цьк-ий, -ськ-ість, -зьк-ість, -цьк-ість, -ськ-и, -зьк-и, -цьк-и, напр.: український, запорізький, козацький;  4) після л перед літерами, що позначають м’які приголосні звуки, напр.: сільський, ковальський;  5) у числівниках 5, 6, 9, 10-20, 30; 6) в іншомовних словах після приголосних д, т, з, с, л, н перед я, ю, є, йо, напр.: більярд, медальйон та в інших випадках. Не пишеться м’який знак: 1) після губних, шиплячих, задньоязикових та гортанного звуків, напр.: сімсот, змагаєшся;  2) після р в кінці слова і складу, напр.: чотирма, але Горький;  3) між двома однаковими чи різними м’якими або пом’якшеними приголосними, напр.: навчання, кузня, але тьмяний, різьбяр;  4) після н перед шиплячими та суфіксами -ськ-ий, -ств-о, напр.: менший, громадянство;  5) у буквосполученнях -лц-, -нц-, -лч-, -нч-, які походять з -лк-, -нк-, напр.: рибалці, рибалчин;  6) у числівниках від 50 до 80 (назвах десятків) та від 500 до 900 (назвах сотень);  7) у прізвищах після л, н, т перед суфіксами -ченко, -чук, -чишин.  3. Правопис великої літери З великої літери пишуться: 1) прізвища, імена, по батькові, прізвиська, псевдоніми;  2) назви держав, автономних адміністративно-територіальних одиниць, сторін світу, під якими розуміються краї, народи; 3) географічні й топографічні власні назви, крім родових слів; 4) назви вулиць, шляхів, каналів, течій, майданів, парків, вокзалів, станцій, портів, пристаней, крім родових слів; 5) назви пам’яток архітектури, замків, храмів, крім родових слів; 6) назви подій, епох, війн, революцій, рухів, повстань, свят, дат, крім родових слів; 7) назви конгресів, конференцій, найважливіших документів, пам’яток старовини, творів мистецтва, крім родових; 8) назви найвищих державних посад України, міжнародних посад;  9) усі слова в назвах найвищих державних органів України та інших країн; 10) тільки перше слово у назвах державних, партійних, громадських, профспілкових установ та організацій; міністерств, їх управлінь; заводів, фабрик, підприємств, наукових і навчальних закладів, музеїв, театрів, парків культури і відпочинку; областей, округів, районів; 11) присвійні прикметники із суфіксами -ів (-їв), -ов (-єв), -ин (-їн), прикметники, які виражають значення “імені когось ”,”пам’яті когось.