4. Періоди і стадії розвитку конфлікту

Проведення ретельного аналізу інтегральної характеристики процесу виникнення кожного конфлікту (аналіз чинників, причин, умов) надає можливість переходу до вивчення його диференціальної характеристики (внутрішнього механізму переходу від однієї стадії до іншої). В чому ж полягає динаміка конфлікту?

Кожен конфлікт, яким би він не був за характером свого виникнення, відбувається у реальному часі, зазнає певних змін на кожній стадії свого розвитку, тобто має свою динаміку. Оскільки для того, щоб конфлікт відбувся, він повинен пройти певні стадії свого розвитку, то з’ясуємо, які саме.

Загальну схему динаміки конфлікту можна подати у такий спосіб⁹:

1) предконфліктна ситуація (латентний період);

2) відкритий конфлікт (власне конфлікт):

• інцидент (початок),

• ескалація (розвиток),

• завершення;

3) післяконфліктний період.

Розглянемо зазначені стадії детальніше.

Предконфліктна ситуація – це період накопичення чинників і процесів, що можуть привести до конфлікту. Це поступовий розвиток і загострення протиріч, які спочатку ніхто не розкриває, вони невиразні й приховані чималою кількістю випадкових і другорядних явищ.

На цій стадії майбутні опоненти конфлікту ще не усвідомлюють повною мірою наслідків, що вже окреслили відмінності й полярність інтересів. Цю тезу пояснюють наступні два приклади:

– скасування або обмеження руху громадського транспорту (тролейбусів або трамваїв) за певним маршрутом об’єктивно вже пов’язано з тими протиріччями інтересів, що виникнуть через необхідність звільнення частини працівників, у зв’язку зі зменшеною потребою у робочих місцях. Ймовірність виникнення конфлікту може не усвідомлюватися майбутніми опонентами протиборства за збереження робочих місць на виробництві доки відсутній конфлікт;

– працівникам ринку тривалий час не покращують умови праці. Водночас підвищення орендної плати за місце праці здійснюється регулярно й пояснюється адміністрацією ринку саме як задля благоустрію торгівельних місць та пояснюється об’єктивним і тимчасовими причинами чому це ще не відбулося. Доки працівники вірять в роз’яснення і сподіваються, що можливо завтра почнуться зміни, конфлікту ще немає. Але він вже „визріває” через негативну суспільну думку, негативні емоції і посилення готовності до відкритої боротьби за свої права.

Для предконфліктної ситуації характерно те, що вона створює реальну можливість конфлікту. Але вона може бути вирішена і „мирним”, безконфліктним шляхом, якщо зникнуть умови, що її спровокували. Так, якщо працівникам створять належні умови для праці (проведення освітлення, побудова покрівлі, ремонт дороги, вивіз сміття тощо), то зникне і причина конфлікту.

Безконфліктно можна вирішити і проблемну ситуацію із зміною руху громадського транспорту. Для цього працівникам слід заздалегідь пояснити, як буде вирішена проблема: хто і яку компенсацію отримає, хто буде відправлений на курси перепідготовки, хто переведений на іншу роботу тощо.

Втім, у предконфліктній ситуації усвідомлення причин потенційного конфлікту може бути як адекватним (правильним), так і неадекватним. В останньому випадку конфлікт не може бути усунений остаточно, оскільки дійсні причини конфлікту рано чи пізно про себе заявлять, а затримка з вирішенням конфлікту тільки посилить його гостроту.

Коли протиріччя інтересів досягає ступеня зрілості (їх вже неможна не помічати або приховувати), вони стають чинником, що заважає нормальній взаємодії, а, отже, предконфліктна ситуація переходить на іншу стадію – відкритий конфлікт. Сторони предконфліктної ситуації отримують статус опонентів, кожен із яких відкрито захищає свої власні інтереси.

Перехід конфлікту з латентного періоду до відкритого протиборства відбувається через інцидент (от лат. incidens – випадок). Інцидент – це той випадок, який ініціює відкрите протиборство сторін. Привід – це та конкретна подія, яка є поштовхом, предметом до початку конфліктних дій.

Конкретний привід як зовнішня, часто випадкова обставина, дає поштовх для наставання події. Він може бути у вигляді: випадкового інциденту, провокації, інспірованої акції, події або дії неправильно сприйнятої або витлумаченої іншою стороною. Наприклад, у випадку:

– воєнно-політичного конфлікту: 1) випадкові бойові інциденти. Зокрема: приводом для виникнення першої світової війни стало вбивство принца Франца Фердінанда в Сараєво; 2) військові провокації. Зокрема: приводом для вступу США у війну з В’єтнамом у 1964 році став начебто випадок нападу в’єтнамських патрульних катерів на два американських есмінця; 3) інспіровані бойові акції. Зокрема: приводом для виникнення другої світової війни став інспірований фашистською Німеччиною напад на свою власну радіостанцію на німецько-польському кордоні;

– міжнаціонального конфлікту: убивство (зґвалтування), що скоїла особа іншої національності; напади, пограбування, погрози, підпали в національних кварталах, селах; тяжкі злочини, що скоєні представниками органів влади (органів внутрішніх справ), помилкові рішення, які викликали незадоволення населення;

– кримінального конфлікту: старі рахунки; кровні образи; погрози. Наприклад: 1) неодноразові докори з приводу поганого ведення господарства, прагнення другого до автономії, пияцтво, розбещеність, матеріальні й житлові претензії; 2) тривалі сцени ревнощів; 3) неприязнь, негативні особистісні оцінки, прагнення домінувати.

Конкретні приводи можуть виникати несподівано на фоні загального неблагополуччя або утворюватися удавано зацікавленою силою. Втім, привід ще не є конфліктом, на відміну від інциденту – це вже конфлікт, його початок.

Інцидент виявляє позиції сторін і робить явним поділ на „своїх” і „чужих”, друзів і ворогів, союзників і противників. Після інциденту стає зрозумілим „хто є хто”, оскільки маски уже сброшены. Однак реальні сили опонентів ще до кінця не відомі і неясно, як далеко в протиборстві може зайти той чи інший учасник конфлікту. Ця невизначеність дійсних сил і ресурсів (матеріальних, фізичних, фінансових, психічних, інформаційних і т.д.) опонента, з одного боку, є дуже важливим чинником, що стримує розвиток конфлікту на його початковій стадії, а, з іншого боку – саме невизначеність сприяє подальшому розвитку конфлікту.

Відтак, інцидент часто створює амбівалентну ситуацію в установках і діях опонентів конфлікту. З одного боку, намагається швидше „ввязатися в драку” і перемогти, а з іншого боку – важко входити в воду „не знаючи броду”. Тому важливими елементами розвитку конфлікту на цій стадії є: “розвідка”, збір інформації про дійсні можливості і наміри опонентів, пошук прихильників і залучення на свою сторону додаткових сил. В інциденті протиборство має локальний характер і тому весь потенціал учасників конфлікту ще не демонструється. Хоча всі сили вже починають приводитися в бойовий стан.

Якщо після інциденту знайти компроміс і попередити подальший розвиток конфлікту не вдалося, то за першим інцидентом настає другий, третій і т.д. Через деякий час відбувається ескалація конфлікту.

Ескалація конфлікту – це ключова, сама напружена його стадія, коли відбувається загострення всіх протиріч між його учасниками і використовується все можливе для перемоги у протиборстві.

Кожен конфліктуючий прагне лише перемоги. Відбувається мобілізація всіх ресурсів: матеріальних, політичних, фінансових, інформаційних, фізичних, психічних та ін.

На цій стадії стають ускладненими будь-які переговори або інші мирні способи вирішення конфлікту. Емоції заглушают разум, логіка поступає почуттям. Головне завдання – за будь-якої ціни завдати якомога більше шкоди опоненту. Тому на цій стадії може втрачатися першопричина і основна мета конфлікту і на перше місце висуваються нові причини і нові цілі, можлива зміна ціннісних орієнтацій, зокрема, цінності-засоби і цінності-цілі можуть мінятися місцями. Розвиток конфлікту приймає спонтанний некерований характер.

Ескалацію конфлікту характеризують наступні моменти:

1) створення образу ворога. За наявності образу ворога предмет конфлікту стає внеличностным, приймає об’єктивний характер. Цей ворог у дійсності може бути як реальним, так і вигаданим або штучно сформованим для зміцнення єдності групи або суспільства. Образ ворога може створюватися і для вирішення внутрішньогрупових протиріч і проблем. У цьому випадку його створення пов’язано з пошуком „козла отпущения” для оправдания прорахунків і помилок у внутрішній політиці, в економіці тощо.

На думку А.Г. Здравомислова, створення образу ворога „пов’язано із створенням ідеологічного оформлення конфлікту: яке для кожного з його учасників виступає певною сумою критеріїв, що розділяють весь соціальний світ на своїх і чужих, на тих, хто або підтримує, або не підтримує саме цю сторону. Сили нейтральні, налаштовані примиренчески, сприймаються при цьому як союзники протилежної сторони”¹⁰.

Тобто вступає в дію гасло: „хто не з нами, той проти нас”. Його застосування завжди загострює боротьбу. Не випадково воно використовується, коли розвиток конфлікту досягає свого піку. Після того як образ ворогу створений, логіка і психологія боротьби з ним стає ясною і чіткою: „якщо ворог не здається, його слід знищити”.

Втім, створення образу ворога є ефективним засобом не тільки на стадії ескалації, а й на більш ранніх стадіях, коли вже стає зрозумілим, що конфлікт неминучий. У цьому випадку створення образу використовують для обробки суспільної думки, для того, щоб показати і пояснити, хто „поганий”, а хто „гарний”. Після цього значно легше вирішувати повномасштабний конфлікт, що особливо важливо, у випадку застосування насилля, воєнних дій. Наприклад, дії країн НАТО проти Югославії у 1999 році. Зокрема, коли скидали бомби на міста, школи, лікарні, посольства інших країн у суверенній країні, не було ніякої реакції ні від пересічних громадян, ні журналістів про порушення прав людини і міжнародного права з боку агресора. Втім, чому дивуватися. Адже за довго до початку бомбування суспільна думка інтенсивно оброблялася могутньою пропагандистською машиною Заходу, передусім, засобами масової інформації (ЗМІ). Серби представлялись як закляті вороги цивілізації, що не мають поняття про демократію і прагнуть до геноциду над албанцями, які мешкають на території Югославії.

Подібне можна спостерігати й у воєнному конфлікті між федеральною владою і чеченськими сепаратистами в Росії. Останні називаються „бійцями”, що захищають свою свободу, незалежність, права людини, воюють проти тоталітарних устремлений режиму тощо. При цьому зовсім не звертається увага на те, що злочинний і бандитський режим у Чечні спричинив постійні розбої, грабежі, порушення озброєними до зубів бандитськими загонами (за участі найманців із інших країн) кордонів інших суб’єктів Федерації в країні і зробив у кінці XX ст. работоргівлю звичною справою. І це незважаючи на те, що в якості заручників неодноразово захоплювалися журналісти – колеги тих, хто повинен писати і говорити правду в силу свого професійного обов’язку;

2) демонстрація сили і загрози її застосування. Одна із сторін або обидва опонента конфлікту з метою залякування свого противника постійно намагаються продемонструвати свою могутність і ресурси. При цьому кожен сподівається, що у такий спосіб відбудеться капітуляція противника. Втім, „бряцание зброєю” приводить до того, що противник мобілізує власні ресурси, що посилює подальшу ескалацію конфлікту. В психологічному плані демонстрація сили або загроза її застосування пов’язана з нагнітанням емоційної напруги, ворожості до противнику.

Цей прийом досить часто реалізують через проголошення різного роду ультиматумів іншій стороні. В міжнародному конфлікті – це вимоги однієї країни до іншої, що супроводжуються загрозою розриву дипломатичних відносин або застосування збройної сили у випадку їх невиконання.

Як правило, до ультиматуму звертається більш сильна сторона. Втім, оголошення голодовки на знак протесту проти безправ’я влади або адміністрації підприємства – це теж ультиматум. І в цьому випадку і влада, і адміністрація часто йдуть на поступки перед загрозою смерті людини і перед загрозою виявити свою власну жорстокість, нелюдяність.

Природною реакцією на демонстрацію сили і загрозу її застосування є спроба захисту. А кращим способом захисту – напад. Відтак, загроза силою часто провокує насилля і подальшу ескалацію конфлікту;

3) застосування насилля. Насилля є найбільш жорстким способом підкорення одних іншими. Його застосування свідчить про те, що настала остання стадія в ескалації конфлікту, пік його розвитку.

Слід зазначити, що насилля може бути: економічне, політичне, моральне, психологічне тощо. Якщо керівник у відповідь на справедливу критику змушує підлеглого звільнитися „за власним бажанням”, це теж насилля. Якщо у засобах масової інформації щодня пропагандують разврат, вбивства, жорстокість — це теж насилля над людиною, над її духовним світом, але воно більш завуальовано.

Відкритою формою насилля – вбивство, нанесення фізичного або матеріального ущерба, крадіжка власності тощо. Насилля може бути у замаскованій формі, коли створюються певні умови, що обмежують права людей або створюються перешкоди для утверждения їх законних інтересів – структурне насилля. Наприклад, невиплата своєчасно зарплати, неможливість перебувати у відпустці хоча б раз на рік, відсутність можливості опублікувати в центральній газеті критичного матеріалу на державного чиновника.

Останнім часом можна спостерігати збільшення випадків домашнього (сімейного) насилля. Це найбільш цинічний і прихований від сторонніх очей вид насилля. За даними ООН і багатьох громадських ініціативних організацій, різні види насилля відносно жінок і дітей існують практично у всіх країнах світу і в усіх верствах суспільства. Насилля у сім’ї не обмежується лише побоями, сексуальними збоченнями, психологічним тиском і т.д. Наприклад, сучасне домашнє насилля знаходить прояв у формі заборони виходити з дому, зустрічатися з родичами, працювати без дозволу, залякування розправою, відмові у грошах на саме необхідне;

4) тенденція до розширення і поглиблення конфлікту. Конфлікт не існує в постійних рамках і в одному стані. Після свого розвитку, конфлікт „розповзається”, охоплює нові сфери, території, соціальні рівні і навіть країни. Наприклад, виробничий діловий конфлікт між двома членами організації в подальшому може охопити соціально-психологічну й ідеологічну сферу, з міжособистісного рівня перейти на міжгруповий рівень тощо.

Іншим прикладом може бути Перша світова війна, що почалася як війна між двома коаліціями держав (германо-австрійський блок і Антанта), а з часом переросла у війну, до якої було залучено 38 країн.

Учасниками Другої світової війни були 72 країни, хоча починалася вона також як війна між двома коаліціями країн, що об’єднували всього декілька країн.

Після ескалації конфлікту настає його завершення. На це може вказувати докорінна зміна цінностей суб’єктів протиборства, поява реальних умов його припинення або сил, здатних це зробити. Втім, спонукати обидві сторони або одну з них до припинення конфлікту можуть й різні ситуації. Зокрема, наступні:

• явне ослаблення однієї або обох сторін або виснаження їх ресурсів, що не дозволяє вести подальше протиборство;

• очевидна безперспективність продовження конфлікту і її усвідомлення його учасниками;

• виявлення переваги однієї із сторін і її здатності подавити опонента або нав’язати йому свою волю;

• поява у конфлікті третьої сторони і її здатність і бажання припинити протиборство.

Означені ситуації можна вирішити різними способами. Однак найбільш типовими є наступні:

1) усунення опонента або обох опонентів протиборства;

2) усунення об’єкту конфлікту;

3) зміна позицій обох або однієї з сторін конфлікту;

4) участь у конфлікті нової сили, здатної завершити його шляхом примусу;

5) звернення суб’єктів конфлікту до арбітру і завершення його за допомогою третейського судді;

6) переговори як один із ефективних способів вирішення конфлікту.

За своїм характером завершення конфлікту може бути:

1) з точки зору реалізації цілей протиборства: победоносным, компромісним, пораженческим;

2) з точки зору форми вирішення конфлікту: мирним, насильницьким;

3) з точки зору функцій конфлікту: конструктивним, деструктивним;

4) з точки зору ефективності і повноти вирішення: остаточно завершеним, відкладеним на деякий (або невизначений) час.

Зазначимо, що поняття „завершення конфлікту” і „вирішення конфлікту” не тотожні. Вирішення конфлікту є однією із форм завершення конфлікту, і виявляється у позитивному, конструктивному вирішенні проблеми основними учасниками конфлікту або третьою стороною. Формами завершення конфлікту можуть бути:

• затухание конфлікту,

• усунення конфлікту,

• перерастание конфлікту в інший конфлікт.

Отже, на стадії розвитку конфлікту його опоненти починають апелювати до третьої сторони, звертатися до юридичних органів для захисту або утверждения своїх інтересів. Кожен із суб’єктів протиборства прагне залучити на свою сторону якомога більше прихильників і засобів тиску на іншого (матеріальні, фінансові, політичні, інформаційні, адміністративні й інші ресурси). В хід йдуть не лише „дозволені”, загальноприйняті, але й „брудні” засоби, способи і технології тиску на опонента, який з цього часу вважається „противником”, „ворогом”.

На стадії відкритого конфлікту жодна із сторін не хоче йти на поступки або компроміс, навпаки, домінує установка на протиборство, на утверждение власних інтересів. При цьому наприклад, у групах на об’єктивні протиріччя часто накладаються міжособистісні трения и различия, усугубляющие ситуацію.

Останньою стадією у динаміці конфлікту є післяконфліктний період, коли ліквідуються основні види напруги, стосунки між сторонами остаточно нормалізуються і починає преобладать співпраця і довіра. Але не завжди завершення конфлікту приводе до миру і згоди.

У більшості випадків післяконфліктний період проявляється у напружених відносинах колишніх опонентів конфлікту. А при загостренні протиріч між ними післяконфліктний період може стати джерелом наступного конфлікту, але з іншим об’єктом, на новому рівні і з новим складом учасників. Наприклад, ситуація в Югославії, яка склалася там після того, як у 1999 р. припинилася повітряна війна НАТО проти цієї країни і на територію краю Косова і Метохи були введені натовські війська. Сьогодні вже очевидно, що натовська операція в Косові, так звана КФОР, предпринятая з метою захисту албанців, які проживали у краї, від етнічної чистки з боку сербів, виконала свою функцію з точністю до навпаки. Вона сприяла етнічній чистці Косова від сербів. Порядок, який встановили і контролювали сили НАТО, через терор, свавілля і пригноблення з боку албанців, край вимушені були покинути понад 350 тисяч сербів й інших етнічних груп неалбанського походження. У зв’язку з цим, Генеральний секретар ООН у своєму докладі Раді Безпеки вимушений був визнати, що громадянські права сербів та інших етнічних груп, крім албанців, грубейшим образом порушуються, що в краї процвітає терор і насилля, що до політичного урегулювання конфлікту дуже далеко.

Відтак, вивчення динаміки конфлікту не лише пояснює, які стадії та етапи проходить реальний конфлікт у своєму розвитку, а й безпосередньо відбивається на виборі способів його вирішення та наслідках.