Імперативні норми третіх держав

Окрім згаданих випадків, під час розгляду спору можуть застосовуватися імперативні норми і третіх держав. Закони багатьох держав у сфері міжнародного приватного права прямо передбачають випадки застосування до правовідносин імперативних норм третіх держав. Так, ст. 19 Закону Швейцарії про міжнародне приватне право передбачає, що імперативні норми права третіх сторін можуть ураховуватися, якщо інтереси цих сторін є, згідно з правом Швейцарії, легітимними і якщо справа тісно пов’язана з правом третьої сторони. Аналогічні положення містить законодавство Німеччини, Нідерландів, США, Австралії тощо. У науці міжнародного приватного права добре відомий випадок, коли німецький суд застосував імперативні норми Нігерії щодо заборони вивезення творів мистецтва у справі, яка стосувалася експорту нігерійських творів мистецтва, і в якій нігерійське право не регулювало договірні зобов’язання сторін.

Тенденція щодо визнання можливості застосування імперативних норм третіх держав знайшла своє визнання і в міжнародно-правових документах. Так, ст.7 Європейської конвенції про право, що застосовується до договірних зобов’язань передбачає, що для врегулювання договірних відносин можуть застосовуватися імперативні норми третьої держави, з якою правочин має тісний зв’язок і якщо за правом цієї держави ці норми мають застосовуватися до цього договору. Майже ідентичне формулювання містить ст. 16 Гаазької конвенції про право, що застосовується до посередництва.

Для України такий стан речей також має певне значення. Так, наприклад, якщо французька компанія укладає договір про побудову промислових приміщень в Україні для німецької компанії і при цьому сторони підпорядковують договір французькому праву, зрозуміло, що за будь-яких обставин французькі будівельники повинні будуть дотримуватися українських вимог щодо будівництва приміщень, підключення їх до відповідної інфраструктури, норм щодо охорони довкілля тощо. У разі розгляду спору, що випливатиме з цього контракту, арбітражний суд ураховуватиме відповідні норми українського законодавства задля з’ясування ступеня добросовісності виконання сторонами своїх зобов’язань.

Однак, наведені приклади не свідчать про те, що сторонам спору загрожує “засилля імперативних норм” третіх держав. З огляду на арбітражну практику та науку міжнародного приватного права імперативні норми третіх держав мають застосовуватися лише в окремих, поодиноких випадках. Так, Інститут міжнародного права у своїх резолюціях та публікаціях неодноразово фіксував, що, застосовуючи імперативні норми третіх держав, арбітри мають встановити зв’язок справи з третьою державою та імперативними нормами її законодавства, а також упевнитися в тому, що ці імперативні норми застосовуються до міжнародних торгівельних трансакцій. Отже, сторони можуть очікувати на застосування згаданих норм, лише якщо процес виконання їх договірних зобов’язань мав тісний зв’язок із третьою державою (не державою контрагента і не державою обраного права).

Проте наразі міжнародний комерційний арбітраж залишається одним із найвдаліших та найзручніших механізмів вирішення спорів між сторонами з різних держав завдяки своїй гнучкості та максимальному врахуванні волі сторін та їхнього бачення справедливості через обране право. До того ж в умовах сучасної України використання міжнародного арбітражу дозволить принаймні частково уникнути такого ганебного явища, як корупція працівників суду та правоохоронних органів.

Наостанку хотілося б побажати керівникам підприємств частіше звертатися до професійних юристів під час складання арбітражного застереження чи арбітражної угоди з тим, аби уникнути “підводних каменів” – імперативних норм третіх держав, які можуть обернути вирішення спору у небажаний напрям.³¹