Висновок з другого питання

Система органів управління в галузі екології — це сукупність державних і громадських юридичне самостійних установ і організацій, уповноважених на виконання функцій щодо ефективного використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки.

Організаційна (управлінська) структура системи управління в галузі екології включає органи різного рівня державного (в тому числі місцевого, регіонального) і громадського управління.

Громадське управління в галузі екології здійснюється через його органи — громадські об'єднання та формування. В Україні такими є Українське товариство охорони природи, Українська асоціація «Зелений світ», Український екологічний фонд та ін.

Діяльність громадських об'єднань у галузі екології здійснюється відповідно до законодавства України на основі їх статутів.

3. Функції управління щодо природокористування та охорони навколишнього природного середовища

Управління в галузі екології здійснюється уповноваженими на те державними або громадськими органами через виконання покладених на них функцій.

Функції кожного з них визначаються завданнями, які належить вирішувати цим органам, та відображають специфіку їх діяльності і визначають коло їх обов'язків.

В найбільш загальних рисах функції управління в будь-якій галузі, в тому числі і в галузі екології, охоплюють наступне:

1) організацію діяльності всіх структур даної управлінської системи та організацію функціонування всіх підлеглих їй елементів;

2) координацію їх діяльності з метою досягнення кінцевої мети;

3) контроль за їх діяльністю з метою забезпечення досягнення кінцевої мети управління.

Загальні функції управління державних органів стосовно природокористування та природоохоронної діяльності конкретизовані в їх спеціальних функціях. Розглянемо найбільш важливі з них, які є базовими, оскільки слугують запорукою виконання всіх інших функцій.

1. В першу чергу, передбачувана діяльність з приводу управління вимагає наявності достовірних та найбільш повних відомостей про об'єкт управління. Тому однією з головних в діяльності органів управління в галузі екології є функція ведення обліку природних ресурсів та природних об'єктів.

Стосовно управління в галузі екології облікова функція має два різновиди, що відображають її сутність:

— екологічна облікова функція — ведення екологічного моніторингу;

— економічна облікова функція — ведення природоресурсових кадастрів та Червоної та Зеленої книг України.

Екологічний моніторинг

Екологічний моніторинг — це система збирання (шляхом спостережень), оброблення та аналізу інформації про стан навколишнього природного середовища з метою його оцінки і прогнозування його змін та розроблення науково-обгрунтованих рекомендацій для прийняття управлінських рішень.

Система державного моніторингу в Україні створюється з дотриманням міжнародних вимог і є сумісною з аналогічними міжнародними системами. Система державного моніторингу навколишнього природного середовища в Україні будується на принципах об'єктивності і достовірності, систематичності спостережень за станом навколишнього природного середовища та об'єктами впливу на нього, — узгодженості нормативного та методичного забезпечення, узгодженості технічного та програмного забезпечення, комплексності в оцінці екологічної інформації, — оперативності походження інформації між окремими ланками системи та вчасного інформування органів державної виконавчої влади, відкритості екологічної інформації для населення.

Основними завданнями системи державного моніторингу навколишнього природного середовища є наступне:

— спостереження за станом навколишнього природного середовища;

— аналіз стану навколишнього природного середовища та прогнозування його змін;

— забезпечення органів державної виконавчої влади систе­матичною та оперативною інформацією про стан навколиш­нього природного середовища та попередження про мож­ливі зміни;

— розробка науково обґрунтованих рекомендацій для прий­няття управлінських рішень.

Залежно від призначення моніторинг навколишнього природного середовища може бути:

— загальний (стандартний) — здійснюється за оптимальною кількістю параметрів на пунктах, об'єднаних в єдину інформаційно-технологічну мережу для розробки управлінських рішень на всіх рівнях;

— оперативний (кризовий) — це контроль окремих об'єктів, джерел підвищеного екологічного ризику в окремих регіонах, які визначено як зони надзвичайної екологічної ситуації, а також у районах аварій із шкідливими екологічними наслідками шляхом спостереження спеціальних показників з метою оперативного реагування на кризові ситуації та оперативного прийняття рішень щодо їх ліквідації;

— фоновий (науковий) — здійснюється у природних та біосферних заповідниках, на базових станціях з метою наукового дослідження шляхом спеціальних високоточних спостережень з всіма складовими навколишнього природного середовища, в тому числі за характером, складом, міграцією забруднюючих речовин, реакцією організмів на забруднення на рівні окремих популяцій, екосистеми, біосфери в цілому. Державний моніторинг навколишнього природного середовища здійснюється на трьох рівнях:

— локальному — на території окремих об'єктів;

— регіональному — у межах адміністративно-територіальних одиниць, на територіях економічних і природних регіонів;

— національному — на території країни в цілому.

Державний моніторинг в Україні у межах своїх повноважень здійснюють Міністерство екології та природних ресурсів України, Національне космічне агенство України, Міністерство охорони здоров'я України, Міністерство аграрної політики, Міністерство лісового господарства, Державний комітет України по гідрометеорології, Державний комітет України по водному господарству, Державний комітет України по геології і використанню надр, Державний комітет України по земельних ресурсах та їхні органи на місцях.

Наприклад, Держкомзем здійснює спостереження за структурою землекористування, трансформацією земель залежно від їх цільового призначення, станом та якістю ґрунтів і забрудненням ландшафтів, станом рослинного покриву земель, відновленням порушених земель, станом зрошуваних і осушуваних земель, станом берегових ліній річок, озер, водосховищ і лиманів.

Підприємства, установи та організації, діяльність яких призводить чи може призвести до погіршення стану навколишнього природного середовища, зобов'язані також вести спостереження за викидами і скидами забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище та розміщенням відходів.

Закріплення об'єктів навколишнього природного середовища за державними органами для здійснення останніми моніторингу мітиться в Положенні про державний моніторинг навколишнього природного середовища, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 23 вересня 1993 року № 785, та конкретизовано відповідними нормативними документами Кабінету Міністрів України — Положенням про моніторинг земель, Порядком здійснення державного моніторингу вод та ін.

Взаємодія зазначених установ, органів, підприємств, організацій щодо забезпечення функціонування систем державного моніторингу навколишнього природного середовища на всіх рівнях здійснюється відповідно до міжвідомчих положень та технологічних інструкцій.

Стан навколишнього природного середовища та його об'єктів оцінюється шляхом аналізу ряду послідовних спостережень і порівняння одержаних показників.

На підставі даних обліку природних ресурсів спеціально уповноважені державні органи разом з науковими установами здійснюють таку функцію, як прогнозування змін навколишнього природного середовища. Це цілеспрямована діяльність вказаних органів на розробку прогнозних показників стану навколишнього природного середовища, його перспективне бачення з точки зору екологічної безпеки.

Мета прогнозування — виявлення можливих негативних змін в навколишньому природному середовищі та підготовка інформації про це для знаходження оптимальних способів їх попередження, усунення причин та умов, які викликають такі зміни, призводять до їх появи.

Дані екологічного прогнозування враховуються при розробці і виконанні місцевих, регіональних, державних екологічних програм, планів і заходів економічного та соціального розвитку республіки, зокрема територіальних комплексних схем охорони навколишнього природного середовища, схем розвитку народного господарства, розміщення його галузей, проектів забудови територій, схем розселення, генеральних планів розвитку населених пунктів. Цим обумовлена потреба не тільки в короткостроковому екологічному прогнозуванні, а також в довгостроковому, розрахованому на віддалену перспективу.

Для обліку кількісних, якісних та інших характеристик природних ресурсів, обсягу, характеру, режиму їх використання ведуться державні кадастри природних ресурсів.

Державні кадастри складають з метою систематизації даних про природні об'єкти і призначені для оперативного забезпечення державних органів, підприємств, установ, органі­зацій, громадян необхідними даними про природні ресурси:

їх наявність, правовий режим, розподіл серед власників і користувачів, інші дані про їх кількісний, якісний стан та економічну оцінку.

Оскільки природні ресурси різнорідні за своїми характеристиками, а їх облік ведеться, як правило, за натуральними показниками, характерними саме для даного виду природних ресурсів, то єдиного природного кадастру не існує, а їх види включають кадастри природних ресурсів, класифіковані за природними об'єктами:

— державний земельний кадастр;

— державний водний кадастр;

— державний лісовий кадастр;

— державний кадастр тваринного світу;

— державний кадастр родовищ і проявів корисних копалин;

— державний кадастр територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

Різновидом облікової документації державного значення є Червона та Зелена книги України.

Червона книга України — основний державний документ, у якому містяться узагальнені відомості про сучасний стан видів тварин і рослин України, що перебувають під загрозою зникнення, та заходи щодо їх збереження і науково обґрунтованого відтворення.

Зелена книга України — державний документ, в якому зведені відомості про сучасний стан рідкісних, зникаючих і типових природних рослинних угруповань України, що мають важливе значення як складова частина біологічного різноманіття України і тому потребують охорони.

Порядок ведення державних кадастрів та іншої облікової документації встановлюються Кабінетом Міністрів України шляхом прийняття відповідних Положень, затверджених постановами Кабінету Міністрів. Положення містять чіткий перелік показників, за якими ведеться облік даного виду природних ресурсів, регламентацію процедури ведення обліку, визначають органи і посадових осіб, правомочних здійснювати даний облік, строки надання кадастрових даних, оскільки природні об'єкти зазнають деяких змін в результаті свого природного розвитку та господарської діяльності, що потребує періодичного відображення в кадастровій документації.

Так, державний земельний кадастр містить облік кількості земель в межах населених пунктів, за межами населених пунктів, за категоріями земель, за формами власності чи користування землею.

Облік земель за якістю всередині категорій означає класифікацію всіх земель сільськогосподарського призначення за придатністю з виділенням особливо цінних земель, містить характеристику земель за товщиною гумусового горизонту, вмістом гумусу і рухомих поживних речовин, механічним складом грунтів, крутизною схилів, ерозованістю, кам'янистістю, засоленістю, солонцюватістю, кислотністю, заболоченістю та іншими показниками. Для земель населених пунктів класифікація за якістю проводиться відповідно до функціонального призначення, за інженерне геологічними умовами.

Державний водний кадастр — це систематизований звід відомостей про поверхневі, підземні, внутрішні морські води та територіальне море, обсяги, режим, використання вод, якість і стан водних об'єктів, водокористувачів (крім вто­ринних), водогосподарські об'єкти, що забезпечують очищення та використання води, а саме: споруди для акумуляції та регулювання поверхневих та підземних вод, для забору та транспортування води, для очищення та скиду зворотних вод.

Державний лісовий кадастр включає відомості про правовий режим лісового фонду, розподіл його між користувачами, поділ лісів за групами та віднесення їх до категорій захисності.

Державний кадастр родовищ і проявів корисних копалин містить відомості про кожне родовище, включене до Державного фонду родовищ корисних копалин, щодо їх якості та кількості запасів, наявних у них компонентів, гірничотехнічних, гідрологічних та інших умов розробки родовища, його геолого-економічну оцінку. Обліку підлягають відпрацьовані родовища загальнопоширених корисних копалин, прояви загальнопоширених корисних копалин, нафтогазо-прояви, нафтогазоперспективні площі, структури, шляхові ореоли, точки і зони мінералізації, окремі мінералогічні зна­хідки з високим вмістом цінних компонентів, геофізичні та геохімічні аномалії.

Облік запасів корисних копалин ведеться окремо по кожному об'єкту (родовище, ділянка родовища, шахтне поле та ін.) за основними промисловими типами, сортами, марками, технологічними групами корисних копалин відповідно до діючих державних стандартів, а також за способом відпрацювання (відкритим, гідравлічним та ін.), за ступенем освоєння родовища.

Облік запасів металічних і неметалічних корисних копалин ведеться по запасах руди, металу, гірської породи, мінералу, окису або іншої хімічної сполуки. Для нафти, газового конденсату, природного і розчиненого газу враховуються загальні запаси і запаси, що видобуваються.

Державний кадастр тваринного світу ведеться за окремими видами (групами видів) тварин щодо їх чисельності і стану, характеристики середовища їх перебування і сучасного господарського використання на всій території України, її континентальному шельфі та у виключній (морській) економічній зоні.

Державний кадастр територій та об'єктів природно-заповідного фонду містить відомості про природні, наукові, правові, кількісні і якісні характеристики територій та об'єктів, що відносяться до природно-заповідного фонду, їх природоохоронну, наукову, освітню, рекреаційну цінність, географічне положення, режим використання та ін.

Крім названих вище природних ресурсів, які підлягають кадастровому обліку, в Україні ведеться державний облік об'єктів, що шкідливо впливають на стан навколишнього природного середовища або можуть виявити такий вплив.

Державні кадастри ведуться визначеними законодавством державними органами:

— земельний — Державним комітетом України по земельних ресурсах, комітетом по земельних ресурсах і земельній реформі Республіки Крим, управліннями земельних ресурсів обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій, відділами земельних ресурсів районних державних адміністрацій, виконавчими комітетами сільських, селищних, міських рад народних депутатів;

— водний — Державним комітетом України по водному господарству щодо водокористування. Державним комітетом України по геології і використанню надр щодо обліку підземних вод, Державним комітетом України по гідрометеорології щодо обліку поверхневих вод;

— лісовий — Державним комітетом лісового господарства України на підставі даних державних органів лісового господарства Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, а також документації первинного обліку лісів, наданої державному лісогосподарському підприємству підприємствами, установами, організаціями і громадянами, що мають у постійному користуванні землі лісового фонду;

— родовищ і проявів корисних копалин — Державним комітетом України по геології і використанню надр на підставі звітів про результати геологозйомочних, пошукових, геологорозвідувальних, тематичних, проектно-пошукових та науково-дослідних робіт геологічного профілю, річних звітів гірничодобувних підприємств, звітів про результати технологічних випробувань мінеральної сировини, техніко-економічних обґрунтувань, інших документів, що стосуються оцінки та списання запасів;

— територій та об'єктів природно-заповідного фонду — Міністерством екології та природних ресурсів України та його органами на місцях на підставі первинного обліку кадастрових відомостей, здійснюваного адміністраціями природних, біосферних заповідників, національних природних, регіональних ландшафтних парків, ботанічних садів, дендрологічних, зоологічних парків загальнодержавного значення, а також підприємствами, установами, організаціями, у віданні яких перебувають інші території та об'єкти природно-заповідного фонду;

— тваринного світу — Міністерством екології та природних ресурсів України та його органами на місцях.

Ведення державних кадастрів забезпечується проведенням різнопланових обстежень, реєстрацією права природоволодіння та природокористування, обліком та систематизацією кадастрових відомостей.

Правила ведення кадастрової документації встановлюються відповідними інструкціями, положеннями, іншими нормативними документами уповноважених державних органів.

Отже, державні кадастри природних ресурсів — це екологічно і юридичне значимі документи, що містять необхідні об'єктивні відомості про кількісний і якісний стан природних ресурсів, їх господарське значення і правове становище, розподілення і закріплення за користувачами.

Ведення державних кадастрів — особливо важлива діяльність спеціально уповноважених на те органів, тому що вона слугує основою для виконання всіх інших управлінських функцій в галузі екології. На основі кадастрових даних здійснюється розробка науково-обгрунтованих планів і прийняття рішень щодо природокористування та природоохоронної діяльності, розподіл і перерозподіл природних ресурсів, організація ре-сурсовпорядження та ін.

2. Функція планування заходів щодо використання природних ресурсів та охорони навколишнього природного середовища обумовлена потребою раціонального, ефективного та ощадливого використання природних ресурсів, забезпечення здорового довкілля і відтворення природних ресурсів. Для органів державного управління в галузі екології вона є обов'язковою в зв'язку з тим, що загальновідомо і доведено практикою, що тільки чітко визначена, наперед спланована, а не стихійна, діяльність в будь-якій галузі може бути ефективною.

Функція планування в галузі екології охоплює широкий спектр діяльності: від визначення основних напрямків державної політики в цій галузі до конкретизації їх під час розробки і затвердження проектів схем розвитку і розміщення продуктивних сил, галузей народного господарства, генераль­них планів населених пунктів, схем районного планування, проектів на будівництво та реконструкцію підприємств та об'єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, суто екологічних програм (міждержавних, державних, регіональних і місцевих), розрахованих на перспективу.

Екологічна програма — це комплекс взаємоузгоджених територіальних заходів, спрямованих на поліпшення співіснування природних екологічних систем і суспільства.

Державна екологічна програма передбачає заходи щодо стабілізації та поліпшення стану навколишнього природного середовища України чи його окремих складових (повітряного басейну, водних ресурсів тощо).

Державними екологічними програмами визначається єдина політика в галузі екології, що повинна реалізовуватись через відповідні регіональні програми.

Регіональна екологічна програма включає природоохоронні заходи, що поширюються за межі однієї адміністративної області.

Місцева екологічна програма складається із природоохоронних заходів, які реалізуються в межах однієї адміністративно-територіальної одиниці (області, району, міста).

Рішення про розроблення державних і регіональних екологічних програм приймає Кабінет Міністрів України за поданням Міністерством екології та природних ресурсів України, яке вносить пропозиції про доцільність розроблення цих програм за результатами вивчення і дослідження стану навколишнього природного середовища України чи окремих регіональних програм природокористування, проведених власними підрозділами, науковими установами і організаціями, органами державної виконавчої влади.

Розроблення державних і регіональних екологічних програм організує Мінекології України із залученням заінтересованих міністерств, відомств, інших органів державної виконавчої влади, наукових установ та організацій.

Організацію розроблення місцевих екологічних програм здійснюють місцеві органи державної виконавчої влади та. виконавчі комітети місцевих рад народних депутатів.

В екологічних програмах висвітлюються такі питання:

1) необхідність і стисле обґрунтування доцільності розроблення програми;

2) основна мета програми і термін її реалізації;

3) характеристика сучасного стану проблеми, на розв'язання якої спрямована програма;

4) основні напрями дії для досягнення кінцевої мети програми;

5) етапи вирішення завдань програми і строки їх виконання;

6) комплекси заходів, що мають здійснюватись на кожному з етапів;

7) очікувані результати від реалізації заходів програми, прогнозна характеристика стану навколишнього природного середовища відповідно до етапів реалізації програми;

8) механізм реалізації програми, джерела її фінансування та механізм контролю за виконанням.

Проекти державних, регіональних екологічних програм погоджуються з органами державної виконавчої влади, до компетенції яких віднесено здійснення природоохоронних заходів, передбачених програмами.

Після їх розгляду Кабінетом Міністрів України вони затверджуються Верховною Радою України.

Регіональні (місцеві) екологічні програми затверджуються рішенням відповідних обласних (місцевих) рад народних де­путатів.

Програмно-цільове регулювання природокористування та охорони навколишнього природного середовища нині є основоположним напрямком.

3. Не менш важливою за значенням функцією управління в галузі екології є організація ресурсовпорядження та розподілу (перерозподілу) природних ресурсів.

Ресурсовпорядження — це діяльність державних органів управління з приводу виконання державно-правових заходів, спрямованих на виконання природоресурсового законодавства, забезпечення раціонального використання, ефективного відтворення та охорони навколишнього природного середовища.

Видами ресурсовпорядження є землеустрій, лісовпорядкування, діяльність щодо встановлення порядку використання інших природних об'єктів, наприклад визначення режиму використання та порядку створення і оголошення об'єктів природно-заповідного фонду і т. ін.

Ресурсовпорядження передбачає:

— проведення різного роду обстежень та досліджень (топографічних, ґрунтових, геодезичних, геоботанічних та ін.) з метою встановлення характеристик природних об'єктів, виявлення природноресурсового потенціалу для його подаль­шого використання;

— розробку прогнозів державних та регіональних програм використання природних ресурсів, складання схем землеустрою, проектів створення нових і впорядкування існуючих територій та зон, відведення земельних ділянок для природокористування, розробку еколого-економічного обгрунтування способів і форм природокористування;

— розробку основних положень організації та розвитку природноресурсового господарства, в тому числі внутрігосподар­ської організації використання конкретного природного об'­єкта;

— розробку проектів ресурсовпорядної документації і підготовку правовстановлюючих документів;

— визначення, уточнення, зміну розмірів адміністративно-територіальних утворень, землеволодінь, інших об'єктів, визначення їх межі та встановлення її на місцевості;

— інші заходи, спрямовані на ефективне використання природних об'єктів.

Ресурсовпорядження здійснюється державними ресурсо-впорядними організаціями на замовлення власників природних ресурсів.

Матеріали ресурсовпорядження є основою для організації і ведення лісового, земельного та інших видів господарства і розпорядження цими та іншими природними ресурсами з боку їх власників.

Ефективність використання природних ресурсів забезпечується розпорядницькими діями органів управління щодо їх використання. В першу чергу, це віднесення природних об'єктів до певної категорії, групи відповідно до прийнятої класифікації даного виду природних ресурсів, і встановлення їх правового статусу, а значить — порядку використання.

Розпорядницькі дії органів управління в галузі екології повинні забезпечувати узгодженість екологічних та економіч­них інтересів природокористувачів та суспільства. На її досягнення спрямована функція розподілу (перерозподілу) природних ресурсів між природокористувачами, якою наділені державні органи управління в галузі екології.

Розподіл і перерозподіл природних ресурсів може здійснюватись на різних рівнях:

— при розробці планів територіальних забудов, для інших державних або громадських потреб шляхом викупу земель (територій, природних об'єктів і ресурсів у власників або відведення частини вільної землі із земель запасу), власником якої є місцева рада народних депутатів;

— при вилученні природних ресурсів в результаті нераціонального їх використання або використання не за цільовим призначенням, за інших умов припинення права природокористування.

В усіх випадках виконання функції розподілу (перерозподілу) природних ресурсів спрямоване на забезпечення ефективності їх використання.

Процедура перерозподілу природних ресурсів закріплена законодавчими нормативними актами. Вона передбачає подання клопотання про виділення природних ресурсів у власність чи користування, розгляд внесеного клопотання уповноваженими органами і в разі їх згоди — погодження матеріалів щодо перерозподілу природних ресурсів із заінтересованими органами державного управління, підготовку відповідних проектів на перерозподіл природних ресурсів, розгляд проектів власниками і первинними природокористувачами та прийняття рішення про перерозподіл природ­них ресурсів, визначення їх розмірів та виділення їх меж в натурі, видачу відповідного акта на право природокористування і реєстрацію його в органах місцевої виконавчої влади.

4. Ще однією функцією управління в галузі екології є нормативно-правова та технічна регламентація і регулювання природокористування. Досягаються вони за допомогою екологічної стандартизації і нормування господарської діяльності з позицій її екологізації.

Екологічна стандартизація і нормування здійснюються з метою забезпечення раціонального використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки шляхом встановлення комплексу обов'язкових для виконання природокористувачами норм, правил, вимог щодо природокористування та охорони навколишнього природного середовища.

Державні екологічні стандарти — це науково обґрунтовані, юридичне значимі нормативні документи, які визначають поняття і терміни, режим використання і охорони природних ресурсів, методи контролю за станом навколишнього природного середовища і його об'єктів, вимоги щодо запобігання шкідливого впливу забруднення навколишнього природного середовища на здоров'я людей, інші питання, пов'язані з охороною довкілля та використанням природних ресурсів.

Екологічні стандарти розробляються і вводяться в дію в порядку, що встановлюється законодавством України, який передбачає розробку проекту екологічного стандарту, проведення екологічної експертизи проекту стандарту, доопрацювання його, погодження із відповідними державними органами, затвердження і реєстрація в Державному комітеті по стандартизації і сертифікації.

Екологічні нормативи — це сукупність встановлених уповноваженими державними органами граничне допустимих показників можливого впливу на стан навколишнього природного середовища в цілому і його окремих об'єктів.

Сукупність екологічних нормативів включає нормативи екологічної безпеки:

— граничне допустимі концентрації забруднюючих речовин у навколишньому природному середовищі, в тому числі в водних об'єктах, атмосферному повітрі і т. д.;

— граничне допустимі рівні акустичного, електромагнітного, радіаційного та іншого шкідливого фізичного впливу на навколишнє природне середовище;

— граничне допустимий вміст шкідливих речовин у продуктах харчування.

5. Екологічне ліцензування — це видача дозволу спеціально уповноваженими державними органами на реалізацію проекту господарської або іншого виду діяльності з позицій її екологізації.

Мета екологічного ліцензування — забезпечення раціонального і ощадливого використання природних ресурсів, охорона навколишнього природного середовища від негативного впливу господарської та іншої діяльності. Тому екологічному ліцензуванню підлягає будь-яка діяльність громадян, підприємств, установ, організацій в порядку спеціального використання окремих видів природних ресурсів, а також діяльність, що може призвести до негативного впливу на стан довкілля, надходження у навколишнє природне середовище речовин та енергії, які шкідливо впливають на умови життєзабезпечення людини, існування і розвиток рослинного та тваринного світу.

Порядок видачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів регулюється Положенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1992 року № 459.

До природних ресурсів, на які видається дозвіл на спеціальне використання, належать:

— територіальні та внутрішні морські води;

— природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони;

— підземні води;

— поверхневі води, що знаходяться або використовуються на території більш як однієї області;

— тварини, в тому числі риби, водні безхребетні та морські ссавці, які перебувають у стані природної волі, а також інші об'єкти тваринного світу, віднесені до ресурсів загальнодержавного значення;

— лісові ресурси державного значення;

— природні ресурси в межах території та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення;

— види тварин і рослин, занесені до Червоної книги України;

— корисні копалини, за винятком загальнопоширених;

— природні ресурси місцевого значення. Видача дозволів на спеціальне використання природних ресурсів здійснюється;

— територіальних і внутрішніх морських та підземних вод, природних ресурсів континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони (крім корисних копалин, рибних запасів та інших об'єктів водного промислу), поверхневих вод, що знаходяться або використовуються на території більш як однієї області, не мисливських видів тварин, природних ресурсів у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, видів тварин і рослин, занесених до Червоної та Зеленої книг України органами Мінекології;

— лісових ресурсів державного значення — органами Мінлісгоспу;

— корисних копалин, у тому числі континентального шельфу (за винятком загальнопоширених) — Держкомгеологією разом з Держгіртехнаглядом;

— рибних запасів та інших об'єктів водного промислу, віднесених до природних ресурсів загальнодержавного значення,

— органами Держрибгоспрому;

— мисливських видів парнокопитних тварин, ведмедів, єнотовидних собак, куниць лісових та кам'яних, норок американських, тхорів лісових, бобрів, ондатр, бабаків, білок, а також у заборонені строки для полювання чи у забороне­них місцях вовків, сірих ворон, сорок, граків, бродячих со­бак і котів — органами Мінлісгоспу;

— лисиць, зайців-русаків, кролів диких і мисливських птахів — користувачами мисливських угідь;

— природних ресурсів місцевого значення — місцевими радами народних депутатів за погодженням з органами Мінекології, в разі необхідності — також з органами Мінлісгоспу, Держкомгеології, Держгіртехнагляду.

Видача дозволу на спеціальне використання природних ресурсів здійснюється на підставі клопотання (заявки) природокористувача з обґрунтуванням потреби в цих ресурсах.

Клопотання щодо видачі дозволу на спеціальне використання природних ресурсів, за винятком об'єктів тваринного світу, віднесених до природних ресурсів загальнодержавного значення, погоджується з відповідною місцевою радою народних депутатів, власником або постійним користувачем цих природних ресурсів, а також відповідними державними органами.

Орган, який видає дозвіл на спеціальне використання природних ресурсів, може зажадати від заявника у разі необхідності додаткового узгодження даного клопотання з заінтересованими міністерствами та відомствами.

Рішення про погодження клопотання (заявки) щодо видачі дозволу на спеціальне використання природних ресурсів, а також про видачу цього дозволу повинно бути прийнято відповідним державним органом у місячний строк.

Строк дії дозволу на спеціальне використання природних ресурсів установлюється органом, який його видає, відповідно до затверджених у передбаченому законодавством порядку правил та інструкцій. Наприклад, термін дії дозволу на видобування підземних вод відповідно до інструкції, затвердженої наказом Мінекобезпеки України від 28.07.94 р. № 79 становить 5 років.

Перебіг строку користування природними ресурсами починається з дня одержання спеціального дозволу — ліцензії.

Різновидом дозволу на спеціальне використання природних ресурсів, про що вже говорилось, є інші уповноважуючи документи: лісовий і лісорубний квиток (ордер), виданий на спеціальне використання лісових ресурсів державного і місцевого значення; риболовний квиток, який наряду з дозволом видається капітанові судна державного підприємства рибної галузі при проведенні лову у виключній (морській) економічній зоні України або за її межами у відкритому морі, та користувачам, які ведуть промислове рибальство у рибогосподарських водоймах у межах внутрішніх вод України; ліцензія, відстрільна картка, посвідчення мисливця, членський квиток громадської мисливської організації та ін.

Суб'єкти підприємницької діяльності, що звернулись за дозволом на виконання декількох видів робіт, при відповідному обґрунтуванні можуть отримати один дозвіл на комплексне природокористування.

В такому випадку ліцензія — це документ, який підтверджує право її власника на користування природними ресурсами або здійснення іншої діяльності і в якому визначаються:

— обсяги вилучення (використання) природних ресурсів;

— граничне допустимі величини надходження шкідливих речовин у навколишнє природне середовище від джерел впливу на нього;

— вимоги щодо стану навколишнього природного середовища та окремих природних об'єктів під час експлуатації господарського або іншого об'єкта і в результаті цієї експлуатації;

— перелік необхідних заходів стосовно охорони навколишнього природного середовища, умов і порядку їх фінансування.

У разі порушення користувачем умов природокористування, різкого погіршення стану навколишнього природного середовища у процесі природокористування дозвіл на це може бути скасовано органом, який його видав.

6. Важливою функцією управління в галузі екології є організація проведення екологічної експертизи.

Відповідно до визначення, даного в ст. 1 Закону України «Про екологічну експертизу», екологічна експертиза — це вид науково-практичної діяльності спеціально-уповноважених державних органів, еклого - експертних формувань та об'єднань громадян, що ґрунтується на міжгалузевому екологічному дослідженні, аналізі та оцінці передпроектних, проектних та інших матеріалів чи об'єктів, реалізація і діяльність яких може негативно впливати або впливає на стан навколишнього природного середовища та здоров'я людей, і спрямована на підготовку висновків про відповідність запланованої чи здійснюваної діяльності нормам і вимогам законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки.

Організація проведення екологічної експертизи — це один із основних важелів державного регулювання захисту навколишнього природного середовища та природних ресурсів шляхом санкціонування державою тих чи інших видів діяльності за позитивними результатами екологічної експертизи.

Законодавче регулювання у галузі екологічної експертизи здійснює Верховна Рада України.

Основними завданнями екологічної експертизи є:

1) визначення ступеня екологічного ризику і безпеки запланованої чи здійснюваної діяльності;

2) організація комплексної, науково обґрунтованої оцінки об'єктів екологічної експертизи;

3) встановлення відповідності об'єктів експертизи вимогам екологічного законодавства, санітарних норм, будівельних норм і правил;

4) оцінка впливу діяльності об'єктів екологічної експертизи на стан навколишнього природного середовища, здоров'я людей і якісь природних ресурсів;

5) оцінка ефективності повноти, обґрунтованості та достатності заходів щодо охорони навколишнього природного середовища і здоров'я людей;

6) підготовка об'єктивних, всебічно обґрунтованих вис­новків екологічної експертизи. Екологічна експертиза основується на таких принципах:

1) гарантування безпечного для життя і здоров'я людей навколишнього природного середовища;

2) збалансованість екологічних, економічних, медико-біологічних і соціальних інтересів та врахування громадської думки;

3) наукова обґрунтованість, незалежність, об'єктивність, комплексність, варіантність, превентивність, гласність;

4) екологічна безпека, територіально-галузева і економічна доцільність реалізації об'єктів екологічної експертизи, запланованої чи здійснюваної діяльності;

5) державне регулювання її здійснення;

6) законність.

Об'єктами екологічної експертизи є:

а) проекти схем розвитку і розміщення продуктивних сил, розвитку галузей народного господарства, генеральних планів населених пунктів, схем районного планування, передпланова і передпроектна документація;

б) техніко-економічні обґрунтування і розрахунки, проекти на будівництво та реконструкцію (розширення, технічне переозброєння) підприємств та інших об'єктів, що можуть негативно впливати на стан довкілля;

в) проекти інтруктивно-методичних і нормативно-технічеихактів та документів, які регламентують господарську діяльність, що негативно впливає на навколишнє природне середовище;

г) документація, що стосується створення нової техніки, технології, матеріалів і речовин, в тому числі і та, що закуповується за кордоном;

д) матеріали, речовини, продукція, господарські рішення, системи і об'єкти, впровадження або реалізація яких може призвести до порушення норм екологічної безпеки та негативного впливу на навколишнє природне середовище чи створення безпеки для здоров'я людей.

Екологічній експертизі можуть підлягати екологічні ситуації, що склалися в окремих населених пунктах та регіонах, а також діючі об'єкти та комплекси, що мають значний негативний вплив на стан навколишнього природного середовища та здоров'я людей.

Щодо форм екологічної експертизи, то Законом України «Про екологічну експертизу» від 9 лютого 1995 року визначено державну, громадську та інші види екологічної експертизи.

Державна екологічна експертиза організується і проводиться еколого-експертними підрозділами, спеціалізованими установами, організаціями або спеціально створюваними комісіями, Міністерством екології та природних ресурсів України, Міністерства охорони здоров'я України, їх органів на місцях із залученням інших органів державної виконавчої влади.

До проведення державної екологічної експертизи можуть залучатися фахівці інших установ, організацій і підприємств, а також експерти міжнародних організацій.

Здійснення державної екологічної експертизи згідно закону є обов'язковим для видів діяльності та об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку. Їх перелік встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням Мінекології України і Міністерства охорони здоров'я України.

Проведення додаткових екологічних експертиз здійснюється за ініціативою заінтересованих осіб на підставі договору про надання еколого - експертних послуг або за рішенням Кабінету Міністрів України, Уряду Автономної Республіки Крим, місцевих рад народних депутатів чи їх виконавчих комітетів.

Громадська екологічна експертиза може здійснюватись в будь-якій сфері діяльності, що потребує екологічного обґрунтування, за ініціативою громадських організацій чи інших громадських формувань.

Громадська екологічна експертиза може здійснюватись одночасно з державною екологічною експертизою шляхом створення на добровільних засадах тимчасових або постійних еколого - експертних колективів громадських організацій чи інших громадських формувань.

Інші екологічні експертизи здійснюються за ініціативою заінтересованих фізичних і юридичних осіб на договірній основі із спеціалізованими еколого-експертними органами і формуваннями.

Примірний договір про надання еколого - експертних послуг затверджується Міністерством охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України.

Процедура проведення екологічної експертизи передбачає вирішення еколого-експертними органами та формуваннями завдань експертного дослідження і оцінку об'єктів екологічної експертизи, підготовку обґрунтованого еколого-експертного висновку.

Процедура проведення екологічної експертизи включає:

1) підготовчу стадію — перевірку наявності та повноти необхідних матеріалів і реквізитів на об'єкти екологічної експертизи та створення еколого-експертних комісій (груп) відповідно до вимог законодавства;

2) основну стадію — аналітичне опрацювання матеріалів екологічної експертизи, в разі необхідності — натурні обстеження і проведення після цього порівняльного аналізу та часткових оцінок ступеня екологічної безпеки, достатності та ефективності екологічних обґрунтувань діяльності об'єктів екологічної експертизи;

3) заключну стадію — узагальнення окремих експертних досліджень одержаної інформації та наслідків діяльності об'єктів експертизи, підготовка висновку екологічної експертизи та подання його заінтересованим органам і особам.

Строки проведення державної екологічної експертизи обумовлені законодавством, зокрема ст. 38 Закону України «Про екологічну експертизу».

Висновки екологічної державної експертизи повинні містити оцінку екологічної допустимості і можливості прийняття рішення щодо об'єкта екологічної експертизи та враховувати його соціально-економічні наслідки.

Позитивні висновки державної екологічної експертизи після затвердження їх Міністерством екології та природних ресурсів України чи його органами на місцях є підставою для початку фінансування проектів і програм чи діяльності.

Реалізація проектів, програм чи діяльності без позитивних висновків державної екологічної експертизи забороняється.

В разі негативної оцінки об'єктів державної екологічної експертизи замовник зобов'язаний забезпечити їх доопрацювання відповідно до вимог еколого-експертного висновку і своєчасну передачу матеріалів на додаткову екологічну експертизу.

Висновки громадської екологічної експертизи можуть бути висвітлені у засобах масової інформації і надіслані відповідним радам народних депутатів, органам виконавчої влади на місцях, органам державної екологічної експертизи, іншим заінтересованим органам та особам, а також замовникам екологічної експертизи.

Висновки громадської екологічної експертизи можуть враховуватись при проведенні державної екологічної експертизи, а також органами, що приймають рішення про реалізацію об'єкта екологічної експертизи.

Юридичні особи, заінтересовані у спростуванні висновків державної екологічної експертизи або окремих їх положень, подають обгрунтовану заяву про це до відповідних органів, які прийняли рішення про проведення даної експертизи. У разі відмови у розгляді заяви вони мають право звернутись до суду. Оскарження висновків державної екологічної експертизи не припиняє їх дії.

Рішення, прийняті відповідними органами на підставі висновків державної екологічної експертизи, можуть бути оскаржені до відповідних вищих інстанцій протягом місяця від дня їх прийняття, а в разі незгоди з рішенням цих органів — до суду.

Державне управління в галузі екологічної експертизи здійснюють:

— Кабінет Міністрів України;

— Уряд Автономної Республіки Крим;

— Місцеві ради народних депутатів та органи виконавчої влади на місцях;

— Міністерством екології та природних ресурсів України як спеціально уповнова­жений орган у цій галузі і його органи на місцях;

— Органи та установи Міністерства охорони здоров'я України та інші органи державної виконавчої влади відповідно до законодавства.

Кабінет Міністрів України:

1) призначає проведення державної екологічної експертизи екологічних ситуацій та діючих об'єктів і комплексів, негативний вплив яких на стан навколишнього природного середовища поширюється або може поширюватись за межі однієї області чи за межі Автономної Республіки Крим;

2) призначає проведення додаткової екологічної експертизи зазначених вище об'єктів;

3) визначає порядок передачі документації на державну екологічну експертизу;

4) затверджує перелік видів діяльності та об'єктів, що становлять підвищену екологічну безпеку;

5) здійснює інші функції щодо екологічної експертизи у межах своєї компетенції.

Уряд Автономної Республіки Крим приймає рішення про проведення державної екологічної експертизи екологічних ситуацій та діючих об'єктів і комплексів, негативний вплив яких на стан природного навколишнього середовища поширюється за межі одного району республіки, а також призначає проведення додаткової екологічної експертизи цих об'єктів.

Місцеві ради народних депутатів у межах відповідних територій приймають рішення і організують проведення екологічної експертизи, координують діяльність суб'єктів екологічної експертизи, сприяють інформуванню населення про результати екологічних експертиз, здійснюють контроль за дотриманням законодавства про екологічну експертизу, вирішують інші питання, що стосуються екологічної експертизи, у межах своєї компетенції.

До компетенції Міністерством екології та природних ресурсів України у галузі еко­логічної експертизи належать такі повноваження:

1) здійснення державної екологічної експертизи, в тому числі додаткової;

2) формування з цією метою системи і структури експертних підрозділів у складі Міністерства та його органів на місцях;

3) створення у встановленому порядку спеціалізованих установ та організацій, необхідних для науково-технічного забезпечення державної екологічної експертизи;

4) залучення спеціалістів і науковців до її проведення;

5) затвердження в установленому порядку нормативно-технічних та інтруктивно-методичних документів у галузі екологічної експертизи;

6) координація еколого-експертної діяльності, здійснення методичного керівництва з питань проведення всіх форм екологічної експертизи;

7) інші функції у галузі екологічної експертизи відповідно до законодавства України.

До функцій державних органів управління в галузі екології відноситься і екологічне інформування.

Екологічне інформування — це урегульована екологічним законодавством діяльність спеціально уповноважених державних органів, яка включає збір, узагальнення і надання інформації про екологічну обстановку та її вплив на навколишнє природне середовище і стан здоров'я людей.

Обов'язковість і необхідність виконання цієї функції обумовлена конституційним положенням про право кожного громадянина на вільний доступ до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту. Крім того, інформаційне забезпечення є передумовою успішної управлінської діяльності в будь якій сфері, в тому числі і в екологічній. Тому одним із основних напрямків інформаційної діяльності в державі є екологічний.

Екологічна інформаційна діяльність забезпечується державними виконавчими органами, на які покладено обов'язок створення бази та банку даних щодо екологічної безпеки та екологічного інформування.

Відповідно до статті 25 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» обов'язок інформування про стан довкілля покладено на, Міністерством екології та природних ресурсів України його органи на місцях (державні управління екологічної безпеки в області, містах Києві та Севастополі), інші спеціально уповноважені державні органи в галузі екології.

Міністерством екології та природних ресурсів України здійснює інформування Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та забезпечує повне і об'єктивне інформування громадян України про екологічний стан, включаючи стан екологічної безпеки об'єктів ядерної енергії, інших техногенних об'єктів та прилеглих до них територій.

Екологічне інформування здійснюється вказаними вище органами в таких правових формах:

1) Підготовка і подання Верховній Раді України щорічно Національної доповіді про стан навколишнього природного середовища в державі;

2) поточне інформування заінтересованих державних і громадських органів, підприємств, установ, організацій, громадян про стан навколишнього природного середовища;

3) оперативне інформування про випадки і причини екстремального забруднення навколишнього природного середовища, яке включає екологічні прогнози щодо його наслідків і результатів ліквідації таких явищ, а також рекомендації щодо заходів, спрямованих на зменшення негативного впливу екстремального забруднення.

Діяльність щодо екологічного інформаційного забезпечення передбачає право Міністерством екології та природних ресурсів України на безоплатне одержання від центральних органів державної виконавчої влади, підприємств, установ та організацій різного виду екологічної інформації, як то:

1) дані обліку природних ресурсів (державних кадастрів);

2) відомості щодо якості і режиму використання природних ресурсів (наприклад, дані про заготівлю дикорослих лікарських рослин, про хід виконання плану лісогосподарських робіт і т. ін.);

3) інформація про стихійний вплив природи та господарської діяльності на стан природних об'єктів (наприклад, про руйнування берегів дніпровських водосховищ, підтоплення земель сільськогосподарського призначення та сільських населених пунктів; про рівень забруднення, наприклад, атмосферного повітря і т. д.);

4) відомості про заходи щодо забезпечення охорони навколишнього природного середовища (наприклад, інформація про виконання планів озеленення міст і селищ міського типу іт. ін.),

Аналіз і узагальнення отриманих даних дає можливість надання комплексної інформації про стан і безпеку навколишнього природного середовища.

Порядок інформування про стан навколишнього природного середовища визначається Кабінетом Міністрів України. Обнародування екологічної інформації здійснюється безпосередньо оповіщенням через засоби масової інформації: газети, телебачення, радіо.

8. Однією із базових функцій управління в галузі екології є функція контролю за використанням природних ресурсів та охороною навколишнього середовища — функція екологічного контролю.

Це регламентована правовими нормами діяльність державних органів і органів громадського контролю щодо перевірки дотримання юридичними і фізичними особами вимог екологічного законодавства.

Завданням екологічного контролю є забезпечення додержання вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища всіма державними органами, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності та підпорядкування, а також громадянами.

Тому екологічний контроль представляє собою сукупність організаційно-правових заходів, спрямованих на спонукання суб'єктів екологічного права, учасників екологічних правовідносин до виконання правил і дотримання норм екологічної безпеки та попередження екологічних правопорушень.

Основні способи здійснення контролю:

1) спостереження за станом навколишнього природного середовища і його змінами під впливом господарської та інших видів діяльності;

2) перевірка діяльності підприємств, установ та організацій щодо виконання вимог природоохоронного законодавства, виконання планів і заходів з охорони навколишнього природного середовища і знешкодження та нейтралізації негативного впливу господарської діяльності, щодо раціонального використання природних ресурсів, оздоровлення довкілля.

В зв'язку з цим розрізняють такі види екологічного контролю:

1) превентивний — спрямований на попередження екологічного правопорушення, який здійснюється на стадії планування і проектування господарської, управлінської та інших видів діяльності, введення об'єкта в експлуатацію;

2) поточний, який здійснюється на стадії експлуатації підприємств та інших екологічно значимих об'єктів в процесі природокористування і передбачає застосування різного виду відповідальності за порушення вимог екологічного законодавства.

Екологічним законодавством України за суб'єктним складом визначено такі види контролю в галузі екології:

— державний екологічний контроль;

— громадський екологічний контроль.

Державний екологічний контроль, відповідно до статті 35 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» здійснюється радами народних депутатів та їх виконавчими та розпорядчими органами, Міністерством екології та природних ресурсів України і його органами на місцях, іншими спеціально уповноваженими державними органами.

До останніх відносяться, наприклад, Державний комітет України по земельних ресурсах, Державний комітет України по водному господарству, Міністерство лісового господарства України та інші органи державної виконавчої влади на галузевому рівні.

Крім названих, державний екологічний контроль здійснюється окремими органами державної виконавчої влади відповідно до їх функціональних обов'язків — Міністерством охорони здоров'я України (забезпечення державного санітарного нагляду), Державним комітетом України у справах захисту прав споживачів (проведення радіологічного, токси­кологічного, фізико-хімічного контролю продуктів харчування) та іншими органами відповідно до законодавства.

Досить велика мережа державних контролюючих органів, наділених функціями екологічного контролю, обумовлена складністю і специфічністю завдань, різноманіттям природних об'єктів.

З метою вдосконалення системи державного контролю у галузі охорони довкілля та використання природних ресурсів постановою Кабінету Міністрів України створено державну екологічну інспекцію Міністерством екології та природних ресурсів України у складі Головної екологічної інспекції Мінприроди (головекоінспекція), інспекцій охорони Чорного та Азовського морів і екологічних інспекцій Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.

Основним завданням Головекоінспекції та інших органів державного екологічного контролю є здійснення контролю за:

— використанням і охороною земель, надр, поверхневих та підземних вод, атмосферного повітря, лісів та іншої рослинності, тваринного світу, морського середовища і природних ресурсів територіальних вод, континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони України, територій та об'єктів природно-заповідного фонду України;

— додержанням норм і правил екологічної, ядерної та радіаційної безпеки об'єктів ядерної енергії;

— додержанням установлених лімітів використання природних ресурсів, нормативів викидів і скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище;

— додержанням екологічних вимог при зберіганні, транспортуванні, використанні, знешкодженні та захороненні (складуванні) хімічних засобів захисту рослин, мінеральних добрив, токсичних та радіоактивних речовин, виробничих, побутових та інших відходів.

Спеціальним положенням регулюється здійснення державного екологічного контролю Державною екологічною інспекцією у пунктах пропуску через державний кордон України.

У процесі проведення державного екологічного контролю контролюючі органи мають право:

— обстежувати підприємства, установи та організації незалежно від форм власності з метою перевірки додержання вимог екологічного законодавства, в тому числі додержання встановленого порядку обліку природних ресурсів;

— проводити перевірки стану устаткування й управління технологічними процесами, наявності та якості технічної та експлуатаційної документації, якості ремонтних робіт, кваліфікації персоналу;

— перевіряти додержання вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища під час розробки проектної документації різного виду;

— тимчасово затримувати й оглядати судна, кораблі, інші плавучі засоби, що знаходяться у внутрішніх і територіальних водах для перевірки законності їх рибного промислу, добування водних тварин і рослин, з'ясування причин і обставин скидання або втрат речовин, шкідливих для здоров'я людей та живих ресурсів водних об'єктів;

— отримувати безкоштовно у міністерств, відомств, підприємств, установ, організацій і громадян, іноземних фізичних і юридичних осіб статистичні та інші довідкові та інформаційні матеріали, пояснення, необхідні для визначення стану використання і охорони природних ресурсів;

— викликати громадян та посадових осіб для отримання свідчень і пояснень у зв'язку з порушенням ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

Контрольні функції органів, наділених правом здійснення державного екологічного контролю, визначені і закріплені відповідними нормативно-правовими актами щодо їх діяльності.

Громадський екологічний контроль — це безпосередня участь громадськості у справі покращення екологічної ситуації, надання допомоги органам державного екологічного контролю у забезпеченні додержання вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

Громадський контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища відповідно до Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» здійснюють громадські інспектори, які діють на підставі Положення, затвердженого наказом Мінекобезпеки України № 81 від 4 серпня 1994 року. Громадські інспектори призначаються відповідними органами громадських природоохоронних формувань або головними державними інспекторами з охорони навколишнього природного середовища відповідних територій.

Організацію діяльності громадських інспекторів здійснюють відповідно громадські природоохоронні формування (Українське товариство охорони природи, його обласні, районні (міські) органи та підрозділи Державної екологічної інспекції Мінприроди України.

З метою координації роботи громадськості, широкого залучення її до розробки та виконання заходів з охорони навколишнього природного середовища при громадських природоохоронних формуваннях можуть створюватись на громадських засадах штаби громадських інспекторів.

Організаційними формами громадського контролю можуть бути планові та термінові (у випадках отримання оперативної інформації про грубе порушення природоохоронного законодавства, аварію або надзвичайну екологічну ситуацію) перевірки об'єктів, цільові рейди, участь в перевірках, що здійснюються органами державного контролю. Громадські інспектори мають право:

— безперешкодно відвідувати об'єкти в будь-який час їх роботи при пред'явленні посвідчення;

— брати участь у проведенні спільно з працівниками органів державного контролю рейдів та перевірок додержання підприємствами, установами, організаціями і громадянами законодавства про охорону навколишнього природного середовища, додержання норм екологічної безпеки та використання природних ресурсів;

— проводити перевірки і складати протоколи про пору­шення екологічного законодавства, подавати їх органам дер­жавного екологічного контролю та правоохоронним органам для притягнення винних до відповідальності;

— вносити до адміністрації підприємств, установ, організацій, відповідних державних органів подання про виявлення правопорушення у галузі охорони навколишнього природного середовища та пропозиції щодо їх усунення.

Органи громадського контролю у галузі охорони навколишнього природного середовища можуть здійснювати інші функції відповідно до повноважень, визначених вказаним вище Положенням, яке регламентує їх діяльність.

Крім розглянутих видів екологічного контролю — державного і громадського — існує ще виробничий екологічний контроль, який здійснюється керівниками суб'єктів виробничо-господарської діяльності, керівниками структурних підрозділів та служб підприємств, діяльність яких торкається сфери природокористування. Виконання посадових обов'язків зобов'язує їх забезпечувати контроль дотримання вимог екологічного законодавства відповідальними за це службами, структурами та виконавцями, до функціональних обов'язків яких входить ведення обліку використання природних ресурсів, контроль рівня викидів і скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, розробка і запровадження очисного і вловлюючого устаткування, інших засобів знешкодження негативного впливу забруднюючих речовин.

Вищий нагляд за додержанням вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища здійснює Генеральний прокурор України та підпорядковані йому органи прокуратури в порядку загального прокурорського нагляду, відповідно до ст. 19 Закону України «Про прокуратуру».

Перевірка виконання законів, в тому числі тих, що діють в галузі екології, проводиться за заявами та іншими повідомленнями про порушення законності, які вимагають прокурорського реагування, а за наявності приводів — також з власної ініціативи прокурора.

Прокуратура не підміняє органи відомчого управління та контролю і не втручається у господарську діяльність, якщо така діяльність не суперечить чинному законодавству.

При здійсненні екологічного нагляду органи прокуратури застосовують надані їм законодавством України права, включаючи звернення до судів або арбітражних судів з позовами про відшкодування шкоди, заподіяної в результаті порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, та про припинення екологічно небезпечної діяльності.

У разі необхідності у складі органів Прокуратури України можуть створюватися спеціалізовані екологічні підрозділи.

9. Функція вирішення спорів у галузі екології. Її необхідність в управлінській діяльності обумовлена великою вірогідністю колізій, що виникають в процесі природокористування. Наприклад, з приводу надання природних об'єктів у власність, користування, в тому числі на умовах оренди, з приводу вилучення природних об'єктів у власників і користувачів для державних або муніципальних потреб; з приводу порядку користування природними об'єктами; з інших підстав, які є причинами виникнення спорів.

Вирішення спорів — це особлива форма управлінської діяльності державних органів законодавчої, виконавчої, судової влади, спрямована на врегулювання розбіжностей і протистояння між суб'єктами екологічних правовідносин, з метою захисту і відновлення порушених прав природокористувачів чи власників природних ресурсів.

Відповідно до законодавства, зокрема ст. 67 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» спори у галузі охорони навколишнього природного середовища вирішуються судом, арбітражним судом, радами народних депутатів чи органами, які утворюються ними, відповідно до їх компетенції.

Органом, який утворюється місцевою радою народних депутатів для вирішення спору може бути, наприклад, погоджувальна комісія для вирішення спору з приводу суміжного землекористування (ст. 107 Земельного кодексу України).

Спори з питань водокористування розглядаються крім вказаних також державними органами водного господарства, геології; з питань користування надрами — органами державного геологічного контролю, державного гірничого нагляду.

Строки і порядок розгляду спорів з приводу користування чи права користування окремими природними ресурсами визначаються відповідним законодавством України.

Основні процедурні моменти визначені законодавством і щодо розгляду спорів з приводу природокористування інших природних ресурсів.

Відповідно до ч. 2 ст. 67 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» спори підприємств, установ, організацій України у галузі охорони навколишнього природного середовища з підприємствами, установами, організаціями інших держав розглядаються комісіями, що утворюються на паритетних засадах із представників України і заінтересованих держав, або третейським судом.