2.3. Д Архів Коша Нової Запорозької Січі.

Унікальним документальним комплексом XVIII ст. був архів Коша Нової Запорозької Січі, матеріали якого охоплювали 1713-1776 рр. Архів Січі існував ще з XVII ст. Відомо, що Січова школа на Запорожжі готувала канцелярис­тів, до обов'язків яких входило також зберігання документів.Під час руйнування Січі 1709 р. зазнав розгрому і архів. Архів Нової Запорозької Січі сформувався в результаті діяльності військової канцелярії Коша, де було зосереджено його діловод­ство. Широкі взаємини Запорозької Січі з Росією, Кримом, Пра­вобережною Україною, Гетьманщиною позначилися на особли­востях архіву Коша. Велику частину архівних матеріалів ста­новило зовнішнє листування з кримським ханом, султанами ногайських орд, польськими старостами, з гетьманами та Гене­ральною військовою канцелярією, з російською владою. В кан­целярії Коша протягом року зосереджувалося від 10 до 12 тис. документів³.

Діловодство військової канцелярії Запорозької Січі зазнало російського впливу, документація приводилась у відповідність :І вимогами російських канцелярій. Документи в канцелярії сис­тематизували, справам надавали діловодні заголовки, наприклад "Разньїе дела прежних годов". Наприкінці року складали описи справ, які передавали до архіву. Щороку архів поповнювався майже 400 справами. За час існування канцелярії та архіву в ньо­му зосереджувалося до 15 тис. справ. Архів Коша було упоряд­ковано, більшу частину справ зшито, складено опис (про існу­вання опису свідчать номери на справах). Опис архіву, складе­ний у XVIII ст., не зберігся.

Архів Коша з часом був розпорошений.

Після захоплення Січі 1775 р. Г. Потьомкін вилучив з кошо­вого архіву унікальні документи: універсал Б. Хмельницького 15 січня 1655 р. на підтвердження грамоти 1575 р. польського короля Стефана Баторія війську запорозькому, яка визначала кордони його володінь, приватні листи Потьомкіна до кошового П. Калнишевського, журнали вихідних документів канцелярії Потьомкіна та ін. Опис Лефортівського архіву, куди згодом по­трапили папери Г. Потьомкіна, містить "Документи, найденньїе при уничтожении Сечи Запорожской й Кошевой церкви"⁷.

Основний масив документів архіву після 1775 р. опинився у розпорядженні коменданта Новосіченського ретраншементу, а після його скасуванням потрапив до Катеринославського пові­тового суду. За наказом новоросійського і бессарабського гене­рал-губернатора М. Воронцова повітовий суд у 1839-1845 рр. надіслав запорозький архів до Одеси. Документи Січового архі­ву надійшли у розпорядження А. Скальковського, який май­же 60 років зберігав документи вдома і вивчав їх. Після смерті А. Скальковського із запорозького архіву документи вилучалися і потрапляли до приватних зібрань, наукових архівів історичних товариств. Збірку запорозьких матеріалів, які були частиною фонду Коша, син А. Скальковського передав до Російської ака­демії наук.

До Єдиного державного архівного фонду архів Коша приєд­нано 1926 р., в Одеському губархіві його упорядкували і склали опис. У 1931 р. Одеський крайовий історичний архів передав фонд Коша до Всеукраїнського архіву давніх актів у м. Харкові, де він зберігався до 1941 р. У роки Другої світової війни фонд було евакуйовано на схід, а під час реевакуації архівних доку­ментів фонд Коша Нової Запорозької Січі привезли до Києва в ЦДІАК України (ф. 229).

2. 4. Архіви та архівна справа в Україні кінця ХУШ-ХІХст.

З ЛІКВІДАЦІЄЮ АВТОНОМІЇ України та вве­денням загальноросійського адміністративного устрою розви­ток українських архівів тісно пов'язувався з архівним будівниц­твом у Російській імперії. Зміни в адміністративному управлінні українськими територіями впливали на долю архівних фондів.

Архіви ліквідованих установ надходили у розпорядження нових адміністративно-територіальних органів.

1797 р. граф І. Салтиков, який управляв Малоросією на правах генерал-губернатора, в листі до малоросійського губер­натора Я. Бакуринського порушував питання про організацію її губернському місті Чернігові "архива всех дел до Малороссии касающихся й в различньїх местах без призрения оставленньїх... позначенню в Чернигове дома прочного й способного ко вмеще-нию всех тех бумаг". Для "розбирання всех дел, приведення их її порядок" намісник призначав чиновників. Так, архів колиш­ньої Малоросійської колегії було передано до Чернігівського гу­бернського правління. В архіві Київського губернського правлін­ня зосереджувалися в різний час архівні документи Київського магістрату, справи Малоросійської колегії, архіви полкових кан­целярій і судів. У Катеринославському губернському архіві було об'єднано архіви колишніх Новоросійської і Азовської губерн­ських канцелярій (1764-1784) Катеринославського намісництва (1784-1796), другої Новоросійської губернії (1797-1802), генерал-губернаторських канцелярій, фортеці Св. Димитрія. На Правобережжі архіви губернських правлінь поповнювалися справами колишніх воєводських канцелярій, а казенні палати -иотчинними документами і грамотами монастирів. У 20-х роках XIX ст. в архіві старих справ Київської казенної палати в льохах та підвалах псувалися документи, які потрапили туди після лі­квідації монастирських вотчин. Великий за обсягом архів утво­рився при Полтавській казенній палаті, де зберігалися справи про монастирське землеволодіння, матеріали Румянцевського опису, документи Гадяцької полкової канцелярії.

У 1831-1835 рр. у містах України було скасовано магдебур­зьке право, зокрема давнє самоуправління Києва. Відповідно до "Городового положення" від 12 червня 1870 р. створювали нові органи самоуправління - Міські думи (розпорядчі органи) та Міські управи (виконавчі органи), функціонування яких при-.Інело до створення архівів. В архівах міських дум і управ збері­галися документи про права і привілеї міст.

Внаслідок реформ 60-х років XIX ст. було ліквідовано багато установ - різні комітети і комісії, старі судові установи, "приказьі общественного призрения". Діловодство ліквідованих установ стало заповнювати архіви губернських правлінь, казенних і су­дових палат, внаслідок чого кількість справ в архівах збільшу-налася вдвічі або й втричі.

Документи місцевих дореформених установ в Україні, які пе­ретворилися на історичні матеріали, почали передавати до істо­ричних відомчих архівів у Росії. Після судової реформи 1864 р. справи ліквідованих повітових судів надходили до МАМЮ. По­рядок передавання справ встановлювали "Правила о разборе ар-хивов судебньїх мест". Деякі окружні суди намагалися спочатку розібрати справи з 1800 р., відібрати ті, які мали залишитися у них, а потім відправляти до Москви. Найбільше документів ліквідованих судів передано до МАМЮ з Чернігівської (понад ЗО тис.), Полтавської (близько 18 тис.) та Харківської (близько 14 тис. справ) губерній.