5. Роль різноманітних підходів до розвитку менеджменту

На думку М. Седлака, треба виходити з тези, що ос­нову (ядро) теорії менеджменту складає власне про­цес управління. Знання щодо процесу менеджменту (різноманітні за своїм характером) Седлак поділяє на такі групи:

• ті, що визначають зміст процесу менеджменту;

• ті, що є засобом удосконалення процесу й розвит­ку теорії;

• ті, що є головним джерелом при вивченні й роз­в'язанні проблем менеджменту;

• ті, що з'являються в ході реалізації процесу. Процес менеджменту — феномен багатогранний і багаточинниковий. Відтак його неможливо вичерпно описати і схарактеризувати з якогось одного погляду.

Завдання може бути розв'язане на підставі моделю­вання процесу менеджменту з урахуванням декількох взаємодоповнюючих аспектів, тобто з використанням багаточинникового підходу. Таким чином вирізняєть­ся кілька часткових процесів (підсистем), відповід­них обраним критеріям, які в сукупності складають єдине ціле.

Зміст процесу менеджменту, а також його теорії можна представити як систему трьох взаємопов'язаних і; взаємодоповнюючих часткових процесів (підсистем), які вирізняються відповідно до трьох аспектів — фу­нкціонального, прийняття рішень, інформаційного.

Початковою базою і основою декомпозиції, як вва­жає М. Седлак, є функціональний аспект, відповідно до якого процес поділяється на основні менеджерські функції: планування, організація (як дія), керівницт­во (лідирування) і контроль. Це найбільш комплекс­ний, ефективний і часто вживаний метод визначення діяльності менеджерів. Менеджерські функції слугують основою для формування структури й упорядкування інформації про процес управління. -

Діяльність менеджера включає підготовку і прийн­яття рішень. Ця частина його роботи нерозривно по­в'язана з усіма функціями, а тому є невід'ємною час­тиною процесу менеджменту.

Для виконання менеджерських функцій, а отже, і для прийняття рішень необхідна інформація. Це обо­в'язкова умова раціонального функціонування будь-якої управлінської системи. У певному сенсі менеджмент має характер інформаційного процесу.

Процес менеджменту, що розглядається з функціона­льних позицій, поділяється на підсистеми нижчого рівня, тобто на окремі менеджерські функції. У зв'яз­ку з цим можна вирізнити спеціальні розділи мене­джменту — планування, організація (як дія) та орга­нізаційні структури, керівництво людьми (лідируван­ня), контроль тощо.

Відповідні проблемні розділи постійно доповнюють­ся й удосконалюються. Наприклад, протягом кількох десятиріч менеджери вважали прийняття рішень мис­тецтвом. Згодом таке уявлення змінилося. Сьогодні вже неможливо покладатися лише на метод проб і по­милок.

Збільшується потреба в застосуванні наукових ме­тодів. Для вдосконалення менеджменту потрібно ви­користати різні джерела пізнання (наукові дисцип­ліни). Разом з тим значення точних, «наукових» ме­тодів не можна перебільшувати, недооцінюючи при Цьому роль інтуїтивного прийняття рішень і нагрома­дженого досвіду. До числа основних джерел пізнання, Що сприяють розвиткові менеджменту і його теорії, належать емпірична інформація, біхевіористична ін­формація, математико-статистичні дані (отримані на­самперед завдяки «науці управління»), технічні дані (включаючи відомості про обчислювальні машини).

Ці джерела, а також знання, отримані з інших нау­кових дисциплін, не утворюють окрему проблематику або підсистему процесу менеджменту. Тому їх не можна вважати розділами цієї теорії. Та це не означає, Що проблематика, яка стосується різних джерел розвитку менеджменту, не може бути окремим предме­том його вивчення.

Серед основних підходів до вивчення окремих про­блем і менеджменту загалом виділяють також систем­ний, ситуаційний і контингентний підходи.

Системний підхід можна охарактеризувати як спе­цифічний спосіб осмислення та аналізу. Згідно з ним організація сприймається як система взаємопов'яза­них елементів, що мають загальну мету — забезпечи­ти своє існування і розвиток у навколишньому сере­довищі.

При оцінці можливості застосування результатів до­сліджень на практиці висловлюються різні думки сто­совно існування єдиного (і найкращого) способу реа­лізації встановлених принципів та управлінських фу­нкцій, який забезпечує найефективнішу діяльність] організації. j

Деякі теоретики дотримуються «універсалістського» : принципу, стверджуючи, що такий спосіб існує. Вони вважають, що завданням теоретиків є розробка рішень на основі досліджень, а потім перевірка цих рішень на практиці.

Паралельно на початку 60-х років у США і Великій Британії сформувався ситуаційний підхід, згідно з яким методи менеджменту залежать від специфіки завдань і обставин, що склалися.

Теоретики-«ситуаційники» не згодні з «універсалістським» підходом. Вони заперечують можливість зага­льного для всіх випадків найкращого способу розв'я­зання проблем, оскільки на практиці менеджерам до­водиться стикатися з різними ситуаціями. Відповідно до їхніх уявлень кожна ситуація — це особливий ви­падок, і тому менеджери можуть лише мінімально ке­руватися інструкціями та правилами. Для досягнен­ня високої ефективності необхідно, щоб менеджер пе­редусім оцінив ситуацію і лише після цього вирішу­вав, що робити.

Контингентний підхід ставить за мету примирити обидві позиції. Вчені, що дотримуються цього підходу, подібно до «ситуащиників» не шукають єдиного найкращого варіанта розв'язання проблеми, позаяк ситуація змінюється й універсального рецепта не мо­же бути. Разом з тим ці вчені не вважають ситуації, що виникають, неповторними. Вони стверджують, що певні ситуації зустрічаються багато разів у майже не­змінному вигляді, і в таких випадках можна ефекти­вно застосовувати деякі принципи та правила мене­джменту.

Суть континґентного підходу можна сформулювати так: передусім необхідно виявити змінні величини (чинники), що змінюються залежно від ситуації. До їх числа належать масштаб компанії, її специфіка, особливості зовнішнього середовища, наявні ресурси, технологія, групова динаміка тощо. Потім ці змінні величини потрібно оцінити. Ефективне рішення у від­повідних умовах залежить від знань і принципів, що ними послуговується раціональний менеджмент. Це означає, що в менеджменті існують принципи і реце­пти, але необхідно знати, коли і як їх застосовувати.