Розділ 10. Документальна радіодрама.

Документальна радіодрама (за американ­ською термінологією – «докудрама») є одною з найцікавіших форм синтезу журналістики і радіомистецтва. В основі її завжди лежать реальні події.

Створенню такої п’єси передує тривала робота з архівними дже­релами, докумен­тами, надійними свідченнями. Але подаються резуль­тати авторського дослідження ситуації в інсценованій формі. Актори виконують ролі справжніх людей, а не умовних персонажів. Композиція і драматургія твору підкоряється не вигаданій фабулі, а конкретним обставинам. Це часто спричиняє відступи від визнаних радіодраматургічних канонів (обмеженої тривалості звучання, кількості дійо­вих осіб, радійних особливостей побудови тексту). В газетній журна­лістиці теж були спроби поєднати репортерські і літературні прийо­ми (школа «белетризованого репортажу», відома в Україні за творами Т. Вулфа і Т. Капоте). Але доку­ментальна радіоп’єса забезпечила більш послідовне втілення синтезу документа з мистец­твом, аніж спроба писати репортажі мовою класичних романів. Це зробило «докудраму» популярною і водночас виразно виявило недоліки методу.

Ключовим питанням згаданого жанру стало співвідношення факту і домислу, події і інтерпретації, документа і авторської вигадки. Адже нехтування фактом задля художньої достовірності завжди було одною з тих жертв, що вимагало справжнє мистецтво. Будь-який ха­рактер і будь-яка подія являють собою цілісність. Мистецтво здатне віддзеркалити лише окремі її риси, елементи монолітної структури – в межах розуміння митця і адекватності обраних виразних засобів (зелений колір очей, наприклад, графітовим олівцем не передати, яким би ти геніальним художником не був). Тому письменник, драматург, живописець завжди створюють на папері чи полотні цілісність, не адекватну прототипу – додаючи певні риси від себе, моделюючи «художню реальність», яка живе за дещо іншими законами, ніж об’єк­тивна дійсність. Документальна драма права на це митцю не давала, вимагала точної реконструкції. Документальність обмежувала «свободу жанру як драми, а драматургічні умовності знецінювали його докумен­тальні якості. Врешті-решт, драма займається розвит­ком сюжету, а документальна передача – розкриттям теми» (М. Голядкін) [21].

Особливо помітним було це у так званих «напівдрамах» – переда­чах, де актори відтворювали подію «один до одного», з протокольною точністю.

У циклах «Перенесемося туди» і «Театр уяви» (Сі-Бі-Ес) згадані недоліки компенсу­вав певний елемент умовності – про історичні події, такі, як суд над Сократом, у манері прямого репортажу розповідав вигаданий персонаж – журналіст. І умовність ця була добре сприйнята слухачами. Єдиної світової тенденції розвитку документальної драми не існує (у Сполучених Штатах, наприклад, «золота епоха» її скінчилася у п’ятдесяті роки; класична ж американська радіоп’єса на той час була в занепаді; корифеї радіомистецтва стали жертвами «полювання на відьом» і радіомовлення залишили; на фінському радіо документальні п’єси з’явилися після 1965 року). Спорідненість з документальним радіотеатром мають сучас­ні телевізійні ріеліті-шоу, що використовують як реконструкцію подій, так і реальні репор­таж­ні зйомки.

Чи існувала документальна драма на Українському радіо? Питання це майже не досліджене ані істориками, ані теоре­тиками радіомовлення. Заважає розібратися у ньому брак відомостей про національне радіомистецтво «домагнітофонної епохи». Це цілком природно. Адже навіть у країнах, які не зазнали варварського винищення культурної спад­щини під час другої світової війни та репресивних полі­тичних кампаній – збереглися тексти далеко не всіх радіоп’єс, що звучали в ефірі. Спогади ж сучасників – джерело не дуже надійне.

Вище вже згадувалося, що сценарій першої американської радіовистави – «Коли пробуджується кохання» Фреда Сміта – втрачено. Про зміст її можна тільки здогадуватися. Ось ще один красномовний приклад: у спеціальній літературі стверджу­ється, що перша російська радіодрама звучала у 1925 році. О. А. Шерель висловлюється категорично: «...дата народження радіотеатру безсумнівна: 25 грудня 1925 року в студії Московського радіо пройшла прем’єра першої радянської радіоп’єси «Вечори у Марії Волконської»[126]. Ю.Д. Бараневич теж називає – посилаючись на М. Глейзера – цей твір і цю дату, але підкре­слює, що перші художні передачі з’явилися в радянському ефірі ще за три роки до того. «Важко погоди­тись, що за три роки на нашому радіо не було спроб створення драматичних творів, близьких до радіоп’єси» – пише він[1]. Т. Марченко серед перших радіодрама­тургів згадує М. Шестакова. Його оригінальна радіоп’єса назива­лася «Амундсен» («Два герої») і звучала 16 грудня 1928 року в ефірі Московського радіо (режисер-постановник – Л. Дейкун) [62]. Текст цього, написа­ного на спеціальне замовлення радіоредакції твору, не зберігся. І вже у 1933 році режисер Москов­ського радіотеатру Евген Бегак у зверненні до редакції українського журналу «Радіо» називав першою серйозною постановкою москов­ської літдрамредакції «Завод» В. Вармужа, характеризуючи її як «...авангард радіомистецтва, що в 1930 році мало багато надій і ба­гато добрих працівників...» [6]. Підготовлена за мотивами роману К. Лемоньє, драма Вармужа справді була настільки не схожа на першо­джерело, що це дає підстави вважати її оригінальним радіотвором. Але пріоритет М. Шеста­кова як новатора не підлягає сумніву, прийоми, винайдені ним у «Амундсені» (приблизне уявлення про цю драму, яке ми маємо, дозволяє ці прийоми реконструювати), потім були використані чи самостійно відкриті іншими драматургами.

П’яти років вистачило, щоб імена перших російських радіописьменників призабу­лися навіть колегами. Що ж ка­зати про память пересічних слухачів?

Заважає розібратися в історії вітчизняного радіомистецтва (і часом навіть вводить дослідників в оману) також термінологічна плутанина. Справа у тому, що в 30-ті роки термін «радіоп’єса» українською критикою майже не використовувався. Натомість вживалося слово «радіофільм». Означати воно могло що завгодно: монтаж театральної вистави, радіокомпо­зицію, концертну програму з написаним спеціально для радіо конферансом чи, власне, оригінальну радіоп’єсу.

Дещо подібний стан сьогодні – з використанням англо­мовного терміну feature, з яким ви зустрічалися у попередньому розділі. Англо-російський словник визначає feature так: «...теленарис або радіонарис (біо­графічний і т.п.): документальна передача».

Разом з тим, у деяких країнах feature називають не тільки документально-художні, а й суто мистецькі, розважальні інсценовані програми. У найвідомішій з праць Т. Марченко «Радіотеатр: сторінки історії і деякі про­блеми» «фіче» тлумачиться досить широко: як твір, що поєднує ознаки документальної і літературно-художньої (в тому числі драматичної) передачі. Це дає підстави називати «feature» і родинний серіал, зовні схожий на розповідь про реальні події, і фантастичну п’єсу «Війна світів», стилізовану під репортаж, і, власне, документальну драму. Ось що пише про feature В. А. Кудрявцев: «...у різних країнах неодна­ково трактують цей жанр. Власне кажучи, це спроба залучити до радіодраматургії документ, не що інше, як фіксація на плівці «потоку життя» з подальшою організацією його шляхом монтажу» [48].

Не існує єдиної думки щодо жанрової природи написа­ного спеціально для радіо твору О. Афіногенова «Дніпрельстан» (1930 р.) [3]. Деякі дослідники (Ю. Бараневич та ін.) і сьогодні дотримуються традиційного визначення – «радіофільм». Інші – вважають його радіоп’єсою. «Дніпрельстан» навіть вміщено у збірці оригінальних радіоп’єс «Чумацький шлях». У передмові В. П. Звєрев стверджує: «...ця радіоп’єса багато у чому подібна до сучасної форми фіче (feature) – художньої імітації документального репортажу» [33].

Якщо погодитися з цим і визнати: «Дніпрельстан» Афіногенова – таки побудована на документальному мате­ріалі (чи майстерно стилізована під документ) радіоп’єса – то, безперечно, на Українському радіо докумен­тальна драматургія з’явилася ще в середині тридцятих років. Тому що – Всеукраїнським радіокомітетом теж було поставлено і передано в ефір подібну передачу (автор – Проко­пенко-Галл). Взяв на себе творчі зобов’язання створити таку драматичну програму і відповідальний секретар Всеукраїнського оргкомі­тету спілки радянських письменників В. Кузьміч (у співавторстві з композитором Арнаутовим). Але – так чи інакше – па­ростки оригінальної радіодраматургії (і оригінального радіомистецтва взагалі) були невдовзі винищені під приводом боротьби з націоналізмом і формалізмом.

Питання до розділу.

1. Наскільки продуктивним з мистецької точки зору може виявитися шлях «інсценізації документа» і чи можна, інсценізуючи документ, спотворити його зміст, не змінивши ані слова?

2. Який жанр розкриває більше можливостей з точки зору радіорежисури: документальна радіодрама чи «напівдрама»?

3. Чи варто поєднувати у композиційних межах передачі документальні записи та інсценовані епізоди?

Практичне завдання.

Прочитайте сценарій. Знайдіть звукове рішення, яке дозволить органічно обєднати художню і документальну складові – і одночасно не дозволить слухачеві переплутати інсценовану та документальну частини.

«Голос: 1905 рік. Російська імперія. Лікар Зелінський працює над перекладом з англійської. Він сподівається додати до історичного твору деякі відомості про сучасність і обминути у такий спосіб цензуру. Але спогади про недавні події у Чернігівській губернії не вміщуються у скупі рядки академічного тексту. (шум натовпу)

Офіцер: Ррр-азойдись! (постріл) Пас-следнее предупреждение!

(рух кінноти, брязкіт зброї)

Офіцер: К атаке на бунтовщиков – готовсь!

Лікар: Господа, господа, что вы делаете! Прекратите, они безоружны, это – мирные поселяне! Господа, вот бумага, вы не имеете права! Не надо!

Унтер: Вашродь, дозвольте, я этого клоуна нагайкой достану!

Офіцер: Погоди, братец... Пусть поближе подойдёт.

Унтер (радісно): А, пущай...

Лікар: Это не бунт, они просят, чтобы их выслушали! Войска не нужны… Это ошибка!

Офіцер: В сторону!

Лікар: Вот... Вот, смотрите... (шурхіт паперу) Это во всех газетах напечатано! Манифест! У них право есть ... право митингов и собраний! А вот... это же вашого ведомства директива... Против безоружных силу не применять!

Офіцер: Всё верно... Шашки – вон! (брязкіт металу)

Лікар: Но ведь...

Офіцер: У меня есть уточненный текст этой директивы. (шурхіт паперу) Извольте удостовериться.

Лікар (розгублено): Как же это... (читает) „Не применять силу против безоружных... ежели таковые не проявляют неповиновения власти...”

Офіцер: На смутьянов... рысью... за мной !!! (кіннота атакує; крики, постріли; звукові ефекти поступаються реальному звукозапису поліцейської розправи з демонстрантами; фонограма звучить тлом)

Голос: Двадцять шосте листопада 2004 року. Незалежна Україна. Чернігів. Вулиця коло міської ради. Документальний запис, зроблений авторами проекту „Пам’ятаймо” Іллею Хоменком та Володимиром Фоменком.

(запис: шум демонстрації; люди скандують: „Нас багато, нас не подолати!”... „Міліція з народом!”... Постріли у повітря, вибухи газових і шумових гранат.

Крики: „ Назад! Не падать! Не падать! Вставать, растопчут!” „Поднимать тех, кто упал!” „Всі відходимо! Влада задіяла гази... Хлорпікрин”. „Шановні чернігівці! Іван Іванович Кочубей, заступник начальника обласної міліції, дав команду задіяти гази проти мирного населення... Це – перше застосування газів в Україні проти свого народу...”).

Голос: „Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно, – і немає нічого нового під сонцем!...” – казав Еклезіяст. Та як хочеться вірити, що 26 листопада 2004 року влада застосувала силу проти беззбройних людей востаннє в історії нашої держави.

Пам’ятаймо. Українське радіо.»