60. Погляди м.Костомарова.

.В іст. дослідженнях, як і в історіософських міркуваннях, К. опирався передусім на вітчизняну традицію, зокрема на ідею М. Максимовича про "укр. народний дух", втім, на відміну від останнього, який наголошував на емпіричній правді історії, К., не беручи під сумнів вагу підтверджених іст. документами фактів, посилював романтичні акценти, відшукуючи ту наскрізну ідею, що поєднує минуле, сучасне і майбутнє народу в єдине іст. ціле, надає подіям "розумний зв’язок і стрункий вигляд". Дух народу мислився ним не як трансцендентна сутність, а як реальна першооснова іст. процесу, здійснюваного "живим народом", глибинний зміст народного життя.. Діяльні сили людини праці мають стати предметом історіографічного розмислу, продуктивність якого зростає при його поєднанні з етнографічними дослідженнями З ін. боку, оскільки дух народу керується моральним законом, то людські вчинки, ланцюг яких і формує реальний хід історії, мають оцінюватись не тільки за цілями, а й за засобами. Аксіологічні моменти актуалізуються при з’ясуванні самості укр. народу і при визначенні його іст. перспектив, іст. покликання, тобто при теоретичній концептуалізації укр. ідеї. Історіософські погляди К. еволюціонували разом із його загальносвітоглядними настановами: від романтичного ствердження ідей свободи й рівності, обстоювання окремішнього вільнолюбивого духу укр. етносу і наголошування його особливої місії в колі слов’янських народів "кирило-мефодіївського" періоду до обстоювання ідеї федералізму і раціоналізованих просвітницьконародницьких орієнтирів другого періоду й до зосередження на позиціях "українофільства", до модифікації народницьких устремлінь у звичайне просвітництво і лояльне щодо імперії культурництво в останній період життя. Однак світоглядними константами К.-мислителя залишались переконаність в окремішності іст. шляху укр. народу в самобутності його вільнолюбного духу, його мови, культури і психології (що ставило його в опозицію до офіційної рос. державницької історіософії); засада народності та ідеї рівності людей і етносів, нац. порозуміння, досягнутого на ґрунті науки і християнської освіти, та єдності слов’янських народів; принцип самоправства і федеративно-демократичної організації суспільства, опертий на досвід Києворуської і козацької держав; ідея іст. тяглості укр. нац. традиції та пафос згоди й любові до людини і Бога.

63. Світогляд Т.Г.Шевченка.

Ця філософія глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, ґрунтувалась на національній ідеї українського народу, його ментальності. Філософія Т.Шевченка виростає насамперед з конкретно-узагальненого ставлення до любові, надії і віри. Саме з любові до України виникає шевченківська філософія пробудження людської гідності, сили протесту і бунтарства. Улюблений герой Шевченкових поезій і картин — лицар народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає обо­ронцем рідного краю, носієм народної правди і честі. Гнів мислителя спрямований передовсім проти різних утискувачів, прийшлих і доморощених. Філософський подвиг Т.Шевченка, вся вибухова сила його творчості полягає в тому, що він зумів серед мертвої тиші, ненависті, підозри, загальної заціпенілості, посіяти надію. Життя цієї надії почи­нається з оспівування свободи. Шевченко показує, що нездоланність людського духу виявляється і в тому, що безстрашних співців свободи народжують найпохмуріші часи, бунтівний голос покривджених соціальних низів. Поетична творчість Шевченка відображала думи і сподівання українського народу, являла собою певною мірою пра­пор класової і національно-визвольної боротьби. Кріпацтво і само­державство він вважав основною причиною соціальних і економіч­них проблем у Російській імперії. Протягом усього свого життя він був непримиренним противником царизму, національного і соці­ального гноблення, рішуче відстоював почуття національної гіднос­ті, боровся за національну свободу. Поет високо цінував волелюб­ний дух українського народу, уособленням якого вважав Запорізьку Січ. Ідея свободи — центральна в його творчості.Поезія Т.Шевченка багато чим зобов'язана фольклорній стихії, в якій синтезувались в єдине ціле безпосередні враження життя і символіка народної пісні, буйна уява народної міфології і надбання світової куль­тури. В ній крізь людський біль, крізь індивідуальне раз у раз проступає вселюдське, досвід минувшини мудро перегукується із сьогоденням, із сучасним життям. Філософія Т.Шевченка невичерпна. Нові, прийдешні покоління знаходитимуть у ній синтез народного і вселюдського досвіду, як ми знаходимо в книгах древніх.Оригінальні погляди Шевченка, що стосуються проблем соці­ального прогресу, пов'язаного з прогресом техніки, промислово­сті. Філософські погляди поета дуже складні. В центрі його уваги перебуває насамперед людина, її багатий духовний світ, її свобо­да, щастя і доля. Елементи матеріалізму переплітаються з ідеалі­змом, звернення до бога — з критикою релігії. Шевченко відіграв величезну роль у розвитку української літератури і мистецтва, в поширенні революційно-демократичної ідеології в Україні