1976 Року в нью-йоркській газеті «Вілідж Войс» з’явилось таке рекламне оголошення:

№25, «Вікно в світ»

Американський музей жартів склав рейтинг найкращих першоквітневих розіграшів у ЗМІ

№25, 3-4-2007

У цей день по телебаченню можуть повідомити, що спагетті ростуть на деревах, а в закусочних можна придбати бутерброд, створений спеціально для ліворуких людей. Традиція першоквітневих жартів у ЗМІ має довгу і славнозвісну історію. Американський музей розіграшів The Museum of Hoaxes склав рейтинг, у який увійшли десять найкращих жартів. Газетні й телеприколи оцінювалися за кількома критеріями: популярність, безглуздість і кількість обманутих людей.

1. У 1957 році телешоу каналу Бі-Бі-Сі оголосило, що завдяки небувало теплій зимі і новому хімікату, який знищив шкідника — макаронного довгоносика, шведському фермеру вдалося зібрати чудовий врожай макаронів. Сюжет про фермера зі Швеції, який збирає макарони з дерев, спровокував шквал дзвінків від людей, які бажали дізнатися, як виростити власні спагетті в домашніх умовах.

2. У 1985 році журнал Sports Illustrated опублікував звістку про те, що бейсбольна команда New York Mets придбала пітчера, який може кинути м’яч з рекордною швидкістю — 270 кілометрів на годину. Видання стверджувало, що такій майстерності він навчився в Тибетському монастирі. Вболівальники команди були в захопленні.

3. У Швеції в 1962 році існував тільки один телеканал. У одному з випусків новин техніки телекомпанії оголосили про те, що завдяки новій технології глядачі можуть зробити свої приймачі кольоровими, натягнувши капронову панчоху на екран. Перші кольорові телевізори в країні з’явилися лише в 1970 році.

4. У 1996 році американська мережа швидкого харчування Taco Bell оголосила, що придбала у федерального уряду Філадельфійський Дзвін Свободи — один із історичних символів незалежності США — і перейменувала його на Дзвін Свободи Тако. Шоковані жителі міста почали телефонувати в закусочну Taco Bell, щоб висловити своє обурення. Коли прес-секретаря Білого Дому Майка Маккуррі попросили прокоментувати цю скандальну угоду, той відповів, що і меморіал Авраама Лінкольна у Вашингтоні був проданий автоконцерну Ford і тепер він буде називатися меморіалом Форда Авраама Лінкольна.

5. У 1977 році британська газета The Guardian опублікувала семисторінковий додаток на честь 10ї річниці утворення Сан-Серіффе, маленької республіки, розташованої в Індійському океані на декількох невеличких островах, що мають форму крапки з комою. Серія статей описувала географію, культуру двох островів, що носять назву Upper Caisse і Lower Caisse.

6. У 1992 році National Public Radio оголосило, що Річард Ніксон збирається ще раз балотуватися на посаду президента США. Гаслом його нової кампанії нібито стали слова: «Я жодного разу не помилився і не зроблю цього надалі». Крім того, на радіо прокрутили запис голосу Ніксона, у кому сам екс-президент говорив про те, що висуне свою кандидатуру ще раз. Велика кількість слухачів радіопередачі зателефонували на станцію, щоб висловити своє обурення. Як з’ясувалося пізніше, голос Ніксона, який вже керував країною два терміни, спародіював комік Річ Літтл.

7. У 1998 році видання New Mexicans for Science and Reason опублікувало статтю, у якій було написано, що влада американського штату Алабама проголосували за те, щоб округлити число Пі, значення якого становить 3,14159, до «біблійного значення» 3,0.

8. У тому ж 1998 року інший американський фаст-фуд Burger King розмістив у виданні USA Today рекламне оголошення на цілу смугу, у якому говорилося, що в закладі тепер можна купити гамбургер для ліворуких людей, спеціально створений для 32 млн. жителів США, які все роблять лівою рукою. Відповідно до реклами, новий продукт містив точно такі ж інгредієнти, проте всі соуси і приправи були розташовані на протилежному боці, щоб вони не виливалися на руку під час відкушування. У мережу Burger King зателефонували сотні клієнтів з проханням створити спеціальний гамбургер для праворуких людей.

9. У 1995 році журнал Discover оголосив, що відомий біолог Апріле Паццо (у перекладі День сміху) виявив новий вид живих істот, що живуть в Антарктиці: «гарячеголові безпанцирні крижані хробаки». У описі хробаків говорилося, що на їхніх головах розташовані кістяні пластини, що нагріваються до температури кипіння і тим самим дозволяють цим мешканцям Антарктики свердлити товщу снігу і льоду з дуже великою швидкістю. Причому, за словами Паццо, хробаки використовують цю техніку, щоб полювати на пінгвінів і, мабуть, були причетні до таємничого зникнення дослідника Антарктиди Філіппе Пуассона в 1837 році.

10. Відомий британський астроном Патрік Мур оголосив у 1979 році, що о 9.47 ранку, єдиний раз за всю історію, планета Плутон опиниться за Юпітером, у результаті чого відбудеться вирівнювання їх гравітаційних полів, що призведе до зменшення сили тяжіння Землі. Мур заявив слухачам, що якщо в цей самий момент підстрибнути, то можна перебувати деякий час у стані невагомості. Сотні людей зателефонували вченому, щоб розповісти про свої відчуття. Одна жінка навіть заявила, що вона та її друзі піднялися зі своїх крісел і облетіли кімнату.

Журналістські вигадки прийнято називати качками, але читачі через них звичайно не дуже засмучуються. Народ одержує потішне чтиво, власники видань – зростання тиражів, а автори фантастичних історій – свій шматок хліба з маслом. При цьому качки злітають з газетних сторінок не одне сторіччя.

«Яка велика ненажерливість качок»

Коли з’явилася перша газетна качка, сьогодні вже не з’ясуєш, хоча з великою ймовірністю можна припустити, що її надрукували в першому номері першої газети в історії людства. Відомо, що газети з’явились у Німеччині наприкінці XV ст. разом з друкарським верстатом Йоганна Гутенберга, і почали вони з живописання подвигів Влада Дракули, котрий тероризував Трансільванію. Природно, трансільванські жахи описувалися з додаванням барвистих подробиць, так що своєю нинішньою славою граф багато в чому зобов’язаний середньовічним газетярам.

Чому саме «качка» – теж сказати непросто, версій багато, і деякі з них самі нагадують качку. Деякі вважають, що термін був введений на початку XVI ст. ідеологом протестантизму Мартіном Лютером, який одного разу замість «legende» («легенда») чомусь написав слово «lugemde», а воно німцями сприймалося як «брехлива качка». За іншою версією, про качок заговорили наприкінці XVII ст., коли редактори німецьких газет стали позначати явні вигадки літерами NT, тобто «не перевірено» (лат. non testatur). Оскільки NT звучало як «emte», тобто «качка» по-німецьки, то й «неперевірені» замітки стали називатися на честь водоплавного птаха.

Є також думка, що поняття «качка» зародилось у Франції, навіть називають рік – 1776-й. Тоді паризька «Землеробська газета» поділилася з читачами новим способом лову качок. Спершу слід було відварити великий жолудь в особливому трав’яному розчині, який мав сильну послаблювальну дію. Потім до жолудя потрібно було прив’язати мотузок і кинути його у водоймище з качками. Птах, який проковтнув жолудь, незабаром починав мучитися животом, і кишечник швидко позбувався приманки, після чого жолудь ковтала наступна качка. За запевненнями газети, одному судовому приставу вдалось у такий спосіб нанизати на мотузок 20 качок, які злетіли і підняли його в повітря. На щастя, мотузок обірвався, і пристав успішно приземлився.

Дехто вважає, що про газетних качок заговорили при Наполеоні. У той час у Брюсселі журналіст Роберт Корнеліссен надрукував таку «сенсацію»: «Про те, якою великою є ненажерливість качок, свідчить проведений над ними дослід. З 20 качок узяли одну, порубали її на частини разом з перами і кістками і ці шматки віддали на поживу іншим дев’ятнадцятьом. І так вбивали одну качку за іншою та годували вбитими живих доти, доки залишилася тільки одна, що наситилася м’ясом і кров’ю своїх подруг». Ось ця-то качка, яка наситилася, відтоді й стала синонімом неправдоподібних газетних новин. Чи правдива хоч одна з цих версій – не відомо, зате знаємо, що явна неправда, опублікована в ЗМІ, в більшості країн світу називається качкою, так що термін цей цілком інтернаціональний. Причини, що спонукали журналістів складати новини, а редакторів пропускати їх у номер, також загальні для всіх: читача потрібно розважати, а реальність дуже нудна, щоб її можна було використовувати з розважальною метою. Деколи, правда, качки друкувалися, аби привернути увагу публіки до болячок суспільства, але суть від цього не змінювалася: істина приносилася в жертву цікавості. Всі в результаті залишалися задоволені – і читачі, і видавці, і журналісти.

До винаходу телеграфу вигадування неправдоподібних історій було для газет конечною потребою. Адже заповнити всі сторінки в ті часи було нелегко: реальних новин катастрофічно не вистачало. На допомогу приходила цікава брехня на зразок історій про процесію жаб, які розтягнулася на чотири милі, або про річку з такою швидкою течією, що кинутий у воду залізний лом не тоне, а пливе. Для газет XVIII ст. схожа творчість була настільки звичайною справою, що навіть маститі літератори нею не гребували. Так, у лютому 1708 року лондонський альманах «Передбачення на 1708 рік» вийшов зі статтею, в якій стверджувалося, що відомий астролог Джон Партрідж помре 29 березня об 11-ій ранку. Автором статті був Джонатан Свіфт, котрий, щоправда, підписався псевдонімом. Дж.Партрідж поспішив виступити зі спростуванням, заявивши, що вмирати не збирається, проте майбутньому творцю Гуллівера було байдуже, як довго проживе астролог. У призначений день Дж.Свіфт випустив некролог, де каявся в помилці: Дж.Партрідж помер не об 11-ій ранку, а о 7.05. Астролог намагався оспорити факт своєї смерті на сторінках газет, але письменник був невблаганний, доводячи, що Дж.Партрідж дійсно мертвий, оскільки жодна жива людина такої нісенітниці не напише.

Не гребували вигадками і по інший бік океану. Так, 22 жовтня 1730 року в Pennsylvania Gazette з’явився звіт про процес над відьмами в Нью-Джерсі. Господарем газети й автором статті був Бенджамін Франклін. У статті він розказував читачам, що відьми «примушували овець танцювати в незвичній манері, примушували свиней говорити та співати псалми тощо для більшого жаху й подиву добрих і мирних підданих його величності». Незважаючи на те, що Б.Франклін згодом був визнаний мало не совістю новопосталої американської нації, історія про полювання на відьом у Нью-Джерсі була, звичайно, чистою вигадкою. При цьому Б.Франклін нічим не ризикував: шлях із Пенсильванії в Нью-Джерсі був важкий і небезпечний, так що перевіряти його інформацію все одно ніхто б не поїхав.

Рутинне полювання

Але навіть винайдення телеграфу не вберегло газети від помилкових повідомлень. Єдиною зміною стала необхідність оперативно вміщувати спростування, але в ті часи сам факт публікації спростування ніяк не підривав репутації видання. Більш того, за допомогою качки молода газета могла зробити собі ім’я і стати популярною. Саме так відбулося з американською New York Sun, яка в 1835 році повідала про відкриття життя на Місяці. Газета повідомила, що відомий британський астроном сер Джон Гершель, грунтуючись на «новітній теорії кометарних феноменів», винайшов принципово новий телескоп, який зібрав десь в Африці, і нині може здійснювати огляд місячних ландшафтів. Оскільки сам Дж.Гершель у той час дійсно перебував у Африці і газет не читав, писати про нього можна було що завгодно, і його відкриття з номера в номер ставали все дивнішими.

Спершу астроном «відкрив» місячні ліси й гори, потім знайшов місячних бізонів і сферичних земноводних, які каталися вздовж побережжя місячних морів. Незабаром на Місяці були помічені й двоногі дикуни, котрі жили в халупах. Правда, по-справжньому розумними мешканцями природного супутника Землі виявилися представники виду homo-vespertilio, тобто людей — летючих мишей. Волохаті та крилаті мишолюди жили серед храмів із золотими дахами і явно вирізнялися незвичайним інтелектом. Відкриття Дж.Гершеля були прийняті на ура не тільки простими обивателями, а й науковим співтовариством. Сучасник так описав фурор від статей у Йєльському університеті: «Йєльський коледж був переповнений ентузіастами. Інтелектуали – студенти і професори, доктори богослов’я і права, інші представники читаючої громадськості – всі чекали пошти з Нью-Йорка з надзвичайною вірою і завзяттям. Ви читали звіти сера Дж.Гершеля про його дивні відкриття? Ви читали Sun? Ви чули новини про людину на Місяці? Цими питаннями вас зустрічали всюди».

Примітно, що газеті це зійшло з рук. Коли з качки вичавили все, що можна, Sun оголосила, що сонячне проміння пошкодило телескоп Дж.Гершеля, і полагодити його вже не вдасться, після чого публікація повідомлень припинилась. А через кілька місяців газета написала, що, за неперевіреними даними, вся історія з відкриттям життя на Місяці могла бути вигадкою, проте редакція поки не може ні підтвердити, ні спростувати цієї інформації. Таким чином, про справу можна було остаточно забути. Відтоді New York Sun зробила качку штатним інструментом редакційної політики. Принаймні авторам не заборонялося за нагоди вигадати сенсацію-другу. До того ж журналісти без качок деколи просто не могли звести кінці з кінцями. Так, у 1844 році писати для New York Sun став Едгар По, котрий гостро потребував грошей. У листах того періоду він зізнавався, що весь його капітал обмежувався $5, тому сенсації були для нього життєво необхідними.

6 квітня 1844 року Sun надрукувала статтю Е.По «Атлантику перетнуто за три дні», де розказувалося про відомого англійського повітроплавця Монка Мейсона, який разом з товаришами задумав перелетіти на повітряній кулі через Ла-Манш. На лихо, здійнявся сильний вітер і переніс літальний апарат у Південну Кароліну. «Велику проблему відстаней подолано. Повітря, як раніше земля й океан, підкорилося науці й незабаром стане звичною і зручною дорогою для людства», – проголошував Е.По. Спростування оприлюднили вже наступного дня, редакція вказала, що «вважає повідомлення помилковим». Але справу було зроблено, тираж – розпродано, гонорар – отримано. З газети вигадника не вигнали, і з-під його пера вийшло ще немало сенсацій. Газета не зраджувала свої принципи і в другій половині XIX ст., саме її головному редактору Чарльзу Дана приписують знамениту фразу: «Коли собака кусає людину, це не новина, тому що таке трапляється дуже часто. Але якщо людина покусає собаку – це сенсація».

Вигадки New York Sun були хоча б оригінальні й дотепні, тоді як більшість газет XIX ст. породила шаблонні качки, і до того ж вони нерідко крали одна в одної ідеї. Головним принципом при цьому було, звичайно ж, створення новин, які ніхто й ніколи не зможе і не схоче перевірити: можна абсолютно безкарно писати про землетрус на Борнео, якщо газета і всі її читачі – у Парижі. Тому новинні колонки рябіли повідомленнями про повені, торнадо й інші жахи, що відбувалися десь дуже далеко. Коли ж кому-небудь з газетярів удавалося придумати щось нове, миттєво знаходилися імітатори у виданнях-конкурентах.

Наприклад, у середині XIX ст. у США став популярним сюжет про загадкові закам’яніння людей. Оскільки в той час учені активно розшукували стародавні скам’янілості, думка про те, що жива людина може раптово перетворитися на статую, багатьом не здавалася дикою, і відомості про все нові випадки перетворення плоті на камінь заполонили сторінки газет. У 1858 році каліфорнійська Alta розповіла моторошну історію про долю прусського мандрівника Ернеста Флюхтеншпігеля, який випив з джерела якоїсь дивної води і вже через 15 хвилин перетворився на пам’ятник самому собі. Стаття була написана від імені якогось лікаря Ліхтенбергера, котрий не тільки був свідком жахливої загибелі друга, а й здійснив розтин тіла. Всі органи нещасного були тверді й важкі як камінь.

У подальші роки ледь не кожна газета в США розказувала про жахливі знахідки у вигляді людей, котрі закам’яніли, причому переконати читачів, що все це брехня, було вже неможливо. У 1861 році журналіст-початківець Семюел Клеменс, більш відомий нині під ім’ям Марк Твен, умістив у одній з каліфорнійських газет матеріал про виявлення в найближчих околицях закам’янілого трупа, що сидів на скелі. Мовою досвідченого судмедексперта Марк Твен описував положення тіла: руки кам’яного небіжчика були підняті на рівень обличчя, пальці розчепірені тощо. Простіше кажучи, мертвяк показував носа.

Проте іронії ніхто не помітив, і розіграш був сприйнятий читачами за чисту монету. Згодом М.Твен писав про цей епізод: «Було важко знайти газету, в якій не було б одного –двох випадків такого роду. Манія ставала просто смішною... і мені здавалося, що я покликаний зруйнувати це побільшене зло... Я вирішив убити манію із закам’яніннями за допомогою тонкої, дуже тонкої сатири». На жаль, сатира виявилася дуже тонкою, щоб її помітили, і манія продовжувала жити й утверджуватися ще багато років. Крім того, читачі були абсолютно не проти, щоб газетярі дурили їх у дрібницях. Проте далеко не всі качки тих часів були нешкідливими. Під час громадянської війни в США качка стала інструментом великого шахрайства і ледь не спричинила катастрофічні наслідки на державному рівні. 18 травня 1864 року газети New York World і New York Journal Commerce повідомили, що президент Авраам Лінкольн оголосив про додатковий набір 400 тис. рекрутів у армію Півночі. Новий призов міг означати лише те, що війна затягується, і біржа негайно відреагувала: учасники ринку кинулися скуповувати золото, і ціни на нього злетіли.

Тим часом дехто перейнявся питанням, чому президентський указ опубліковано тільки у двох газетах. Незабаром з’ясувалося, що ніякого указу не було, а новина розіслана в редакції журналістом, підкупленим редактором газети Brooklyn Eagle Джозефом Говардом, який вирішив спекулювати на золоті. Його арештували, але швидко відпустили – завдяки зв’язкам. Восени того ж року качка стала бувальщиною: А.Лінкольн дійсно оголосив про новий рекрутський набір, щоправда, не 400 тис., а 500 тис. чоловік. Іноді шкода, яку завдавали качки, була не такою очевидною, але не менш істотною. Наприклад, у випадках, коли вигадки потрапляли на сторінки наукових журналів, під загрозою опинявся професіоналізм фахівців, які ці журнали читали: качка могла викликати збентеження в їх думках. Уже після завершення громадянської війни в США в серйозному журналі American Medical Weekly з’явилася стаття, яку потім ще довго цитували в серйозних наукових працях і передруковували в професійних виданнях. У статті під назвою «Увага, гінекологи!» розповідалося про те, як під час однієї з битв у ході війни Півночі з Півднем полковий лікар помітив, що одному солдату куля пробила статеві органи. Водночас у будинку, що розміщувався за позиціями, випадкова куля поранила в нижню частину живота дівчину. Через кілька місяців той самий лікар приймав пологи в цієї дівчини, яка, звичайно ж, була незайманою. Дитина народилась із запаленням мошонки, з якої лікар, звичайно ж, витягнув кулю. Востаннє цю маячню передрукував New York State Journal Medicine в 1959 році, тобто майже через 90 років після дебютної публікації.

«Паросток спагеті»

На початку ХХ ст. газетні качки суттєво змінилися: на видавців і журналістів дедалі більше впливала політична кон’юнктура. Причому йдеться не тільки про пресу тих держав, де вона була дуже тісно пов’язана з ідеологічною машиною. Політична качка була запитана і в країнах з вільною пресою. Так, у 1917 році в американських газетах з’явилися повідомлення про те, що німці спалюють трупи військовополонених, померлих у таборах, а попелом удобрюють поля. На Німеччину посипалися звинувачення у варварстві, а громадська думка стала схилятися на користь оголошення Німеччині війни, що потім і відбулося. Зауважимо, що, якщо під час Першої світової війни німці й не думали ні про що таке, в Другу світову вони скористалися ідеями несумлінних журналістів. У 1933 році в англійських газетах з’явилася фотографія, на якій нібито було зображено Адольфа Гітлера в дитячому віці. Дитя виглядало справжнім монстром – зі злобно перекошеним ротом, надутими щоками і впізнаваним чубком. Пізніше виявилося, що фотографію невідомого немовляти підретушували для додання схожості з диктатором. А ось у тоталітарних країнах творення політично правильних новин було прямим обов’язком журналістів.

У середині ХХ ст. світ ЗМІ вже щосили використовував досягнення науково-технічного прогресу, що не могло не позначитися на якості нових вигадок. По-перше, радіо й телебачення, які стрімко розвивалися, створювали ілюзію вірогідності повідомлень ще майстерніше, ніж газети, що й довела в 1938 році знаменита радіопостановка «Війна світів», яка, по суті, була колосальною качкою. По-друге, швидкі зміни в житті суспільства формували соціальне замовлення на новини певного характеру, і покрити брак таких новин деколи було неможливо без чергових качок. Потужність нових технологій продемонстрували в 1957 році, коли британська Бі-Бі-Сі задумала розіграти своїх глядачів з нагоди 1 квітня. У передачі «Панорама» пустили сюжет про небувалий урожай спагеті на плантаціях Швейцарії. У програмі розказувалося, що завдяки аномально теплій зимі різко скоротилася популяція спагетного довгоносика, який доти серйозно знижував урожайність макаронних виробів. Були показані щасливі швейцарські селяни, які збирали спагеті з кущів. Після передачі глядачі завалили редакцію проханнями розповісти про те, як виростити дерево спагеті в домашніх умовах. Бі-Бі-Сі відповідала, що «паросток спагеті слід помістити в банку з томатним соусом і сподіватися на краще».

Стосовно соціального замовлення творці фальшивих новин проявляли дива вигадки, лише б дати публіці те, чого вона хоче. Деколи виробники сенсацій створювали цілий світ, на зразок потьомкінських сіл. Так, у 1971 році радник президента Філіппін Маркоса з питань національних меншин Мануель Елізальде знайшов оригінальний спосіб прибрати до рук величезну територію. Він оголосив, що знайшов у джунглях острова Мінданао плем’я людей, яке живе за законами кам’яного віку. Дикуни, котрі називали себе тасадаями, жили в печерах і не знали воєн, насильства, соціальної нерівності й інших жахів цивілізації.

На Заході новина про тасадаїв була сприйнята з великим ентузіазмом: пацифізм і повернення до природи тоді були в моді. До тасадаїв потяглися журналісти, кінозірки й інші знаменитості, а М.Елізальде оголосив себе захисником племені, після чого став одноосібним господарем території їх проживання й навколишніх земель. Проте після падіння диктатури Маркоса з’ясувалося, що тасадаї зовсім не були печерними людьми, в печери їх заганяли бойовики М.Елізальде щоразу, коли очікувався візит журналістів. Соціальне замовлення стало чинником редакційної політики. Коли ж у середині 1970-х журналісти стали головними героями «Уотергейту», видавці й зовсім упевнились у тому, що кореспонденти можуть і повинні постачати історії, здатні викликати великий суспільний резонанс. Якщо раніше журналісти складали історії про людей, котрі закам’яніли, то тепер вони шукали і знаходили болячки суспільства навіть там, де їх не було.

У 1980 році на сторінках Washington Post опублікували історію про чорного хлопчика Джиммі, який у свої 8 років уже був закінченим наркоманом. Автором статті була Джанет Кук — молода енергійна афроамериканка, яка пашіла праведним гнівом з приводу страхітливого становища низів. Історія стала хітом, і в 1981 році Дж.Кук отримала Пуліцерівську премію. Проте успіх став причиною падіння. Історія маленького Джиммі так запала американцям у серця , що вони зажадали від Дж.Кук негайно пред’явити нещасну дитину, щоб суспільство могло надати їй допомогу. Але журналістка не могла когось пред’явити, тому що ніякого Джиммі не існувало, а вся історія була вигадана. Дж.Кук намагалася виправдатися тим, що керівництво Washington Post тиснуло на неї, вимагаючи гарячого матеріалу, що й підштовхнуло її на обман. Утім, публіка в цілому спокійно ставилася до політкоректної брехні, попри породжувані нею гучні скандали. Міф про мирних тасадаїв у період в’єтнамської війни виявився більш ніж на часі, хлопчик Джиммі цілком міг існувати, а тому й брехня про нього була сприйнята суспільством з натхненням.

«Бегемот з’їв карлика»

Тим часом світові ЗМІ дедалі частіше використовували відомості, добуті не власними кореспондентами, а співробітниками агентств новин, а також передруковували повідомлення з інших газет, що дозволяло розміщувати інформацію, за яку редакція несла обмежену моральну відповідальність. У результаті качки, як і личить перелітним птахам, стали без ліку кочувати з однієї газети в іншу (схоже спостерігалося й раніше, але масштаб явища був зовсім іншим).

У 1994 році в Інтернеті з’явилася стаття, нібито взята з американського гумористичного журналу National Lampoon, який, своєю чергою, нібито посилався на Las Vegas Sun. Матеріал називався «Бегемот з’їв карлика» й оповідав про сумну долю австрійця Франца Даша — циркового карлика, який стрибнув з трампліна якраз у той момент, коли бегемотиха Гільда роззявляла пащу. Карлик улетів у рот чудовиська, яке його негайно проковтнуло. Хоча Las Vegas Sun нічого схожого не публікувала, новина мала попит. У 1999 році таїландська Pattaya Mail розказала про те, як на півночі цієї країни цирковий карлик на ім’я Од потрапив у пащу гіпопотама Гільди й був відразу ж з’їдений. Газета підійшла до новини творчо: з’ясувалося, що Гільда завжди була переконаною вегетаріанкою і що злощасний трамплін відправили на судову експертизу. Цього разу новина потрапила до Австралії, де була передрукована кількома газетами з додатковими подробицями. Melbourne Herald Sun, наприклад, додала такі коментарі учасників подій: «За словами ветеринарів, це був перший випадок, коли тварина-вегетаріанець з’їла циркового артиста. Робітник, який доглядав за Гільдою, каже, що в неї були незначні проблеми з вагою, а тому вона дотримувалася строгої дієти...» У кінці замітки австралійці для більшого драматизму повідомляли, що бегемоту дали проносне, аби поліцейські патологоанатоми швидше отримали останки нещасного. Одне слово, австралійські газетярі знали, що мають справу з качкою, і, схоже, були впевнені, що читачі теж розберуться що до чого.

Незважаючи на всі технологічні досягнення, качки ХХ ст. в основному залишалися такими ж, як і раніше, – безглуздими й такими, що не зачіпають нічиїх інтересів. Меншу частину становили, зокрема, випадки підступного чорного піару. Шкода, заподіювана газетними вигадками, часто перебільшувалася, але перебільшували її звичайно ті, кому не подобалося те, що про них пишуть. Так, радянські газети раз у раз звинувачували у творенні «чергових качок» про становище в СРСР буржуазні ЗМІ, хоча ті часто писали правду. Але велика частина вигадок нікому не завдавала прямих збитків, тому що газету, яка свідомо збрехала, могли чекати серйозні неприємності.

Завдяки терпимому ставленню до качок, склалася традиція першоквітневих пустощів і розіграшів, у яких беруть участь ЗМІ всього світу, за винятком, звичайно, країн, де почуття гумору вважається ознакою неблагонадійності. Серед таких жартів багато по-справжньому вдалих. У 1962 році шведське телебачення розповіло, як перетворити чорно-білі телевізори на кольорові. Шведам було рекомендовано обгорнути екран телевізора нейлоновими панчохами, після чого зображення мало набути колірної гамми. Експеримент провели сотні тисяч підданих шведського короля. Не менше шуму наробив першоквітневий жарт корпорації Taco Bell, яка в 1996 році оголосила, що придбала знаменитий дзвін свободи, що скликав американців на перше читання декларації незалежності. Патріотичні американці розлютились і засипали корпорацію обурливими листами.

Інтернет і зовсім перетворив придумування качок на розвагу, доступну кожному. Однією з перших інтернет-містифікацій стала замітка 1994 року, стилізована під повідомлення Ассошіейтед Пресс, в якому говорилося, що компанія Microsoft на чолі з Біллом Гейтсом купує католицьку церкву. Наводилися слова Б.Гейтса про те, що «об’єднані ресурси Microsoft і католицької церкви допоможуть зробити релігію більш доступною і більш захоплюючою для ширшого кола людей». Повідомлення здавалося настільки вірогідним, що творцям Windows довелося виступити з офіційним спростуванням.

Загалом качки якщо й завдають неприємностей, то лише співробітникам відділів у зв’язках із громадськістю, яким доводиться пояснювати довірливим читачам, що їх знову ввели в оману. У цілому качки цілком укладаються в сучасну систему відносин ЗМІ з читачами, тому що на серйозні теми газетярі, як правило, брехати бояться, а що вони говорять на несерйозні, мало кого хвилює.

Сьогодні звичайне місце для качки – колонка новин у жовтій газеті або на такому ж сайті. При цьому функції газетної качки залишаються незмінними. У січні 2007 року кілька інтернет-видань передрукувало статтю з China Daily про китайського торговця на ім’я Вань, який навчив качку продавати газети: птах дзьобом бере гроші в покупців і видає їм газету або журнал, який вони просять. Чи вміє вона читати назви видань і відраховувати решту, не говорилося.

Кирило НОВИКОВ