86. Доречність мовлення
Доречний -це такий, що відповідає ситуації спілкування, організовує мовлення відповідно до мети висловлювання. Отже, доречність – це така ознака культури мовлення, яка організовує його точність, логічність, виразність, чистоту і т.ін., вимагає такого добору мовних засобів, які відповідають змістові та характерові експресії повідомлення. Проте для доречності в мовленні самих мовних засобів не достатньо – доречність враховує ситуацію, склад слухачів, естетичні завдання. Висловлювання доречне, якщо з його допомогою досягається мета, що ставилася мовцем, якщо потреби мовця реалізовані. Уміння вибрати найбільш вдалу форму спілкування, інтонаційну тональність, лексичні засоби формуються і практикою мовлення, і психологією людських стосунків. Не може наше мовлення бути безбарвним – навіть офіційний і науковий стилі мають свою тональність: розмірковувальну, переконуючу, доказову. Не може бути воно й словесно порожнім: бідність лексики, “словесна тріскотнеча” не прикрашають мовлення – повнота думки досягається не кількістю слів, а їх смисловою наповненістю, вагомістю. Хіба ж не вчать нас і сьогодні слова Платона: “Як у житті, так і в мовленні немає нічого важчого, як бачити, що доречно”: кожний історичний і конкретний сучасний момент, кожен предмет мовлення і співрозмовник вимагають нетотожних мовних засобів для свого означення. Тому мовлення повинно бути гнучким, динамічним, функціонально мобільним. І просторічний елемент мови виконає свою функцію, якщо буде стилістично виправданим, доречним. Штамп, канцеляризм в офіційному стилі – доречні, в художньому – допустимі як стилістичний засіб характеристики мовлення персонажа, в інших випадках – недоречні, засмічують мову.
Кожен стиль має свої закономірності відбору мовних засобів, певний реєстр цих засобів, яким він різниться від інших стилів. Стильова доречність твориться співмірністю, узгодженістю засобів, їх несуперечністю.
У науковому тексті не доречні емоційно-експресивні мовні одиниці (вони закріплені за розмовним і художнім стилями), зате цілком доречна термінологічна лексика, “мова” символів, графіків, схем, які не бажані в інших стильових різновидах мовлення. Звичайно, усе багатство мови може бути джерелом засобів кожного стилю, але тільки за умови доречності тієї чи іншої одиниці, підпорядкованості її змістові, формі викладу, експресивності висловлення.
Окрім стильової доречності, треба домагатися доречності контекстуальної. За законом єдності змісту і форми (плану змісту і плану вираження) однорідність експресивно-стильової тональності зобов’язує контролювати і словесно-виражальні, і структурно-інтонаційні мовні та екстралінгвальні засоби виразності. Справді, контекстуальна доречність рекомендує різні типи неповних речень: контекстуальні – коли пропуск членів речення (підметів, обставин) можливий і доречний тому, що вони наявні у попередній фразі, змістовий зв’язок з ними не втрачено, а з метою економії мовлення, його лаконізму, динамічності в даній фразі вони випускаються ; ситуативні – коли пропускаються з метою максимальної швидкості повідомлення ті члени речення, які слухач легко “підставляє” відповідно до ситуації; еліптичні-коші структура речення (зумовлена специфікою його змісту, метою висловлювання, особливо афективною інтонацією) підпорядковується і граматичним, і стилістико-експресивним нормам. Контекстуальна доречність об’єднує писемне мовлення в надфразні єдності (словесні масиви, пов’язані єдністю змісту, структурою, ритмікою, повторенням слів-скріпів, образів), які в усному мовленні відзначаються меншими паузами на межі речень, тіснішим інтонаційним зв’язком фраз, інтонаційним підсиленням смислових скріпів (повторюваних займенників, сполучників, прислівників та ін.). У контексті можуть бути лише уточнені значення полісемантичних слів; без цього неможлива реалізація відтінків значень і стилістичних можливостей синонімів; контекст коригує експресивний заряд слова. Контекстом з’ясовується доречність чи недоречність вставних слів, місце звертання у фразі (реченні).
Контекстуальною доречністю визначається порядок усіх слів у реченні. Ситуаційна доречність організовує мовлення відповідно до ситуації спілкування, така доречність пропонує форму спілкування (монолог, діалог, полілог, внутрішній монолог), форму звертання (авторська множина, множина ввічливості, внутрішня множина, однина, офіційні етично-нейтральні, фамільярні, інтимні формули звертання: добродію, товаришу, колего, діти, Маріє Іванівно, Маріє) та ін. Ситуація коригує і висоту тональності мовлення (голосно- тихо – пошепки), і темп мовлення (швидкий — середній — повільний), і видозміну (рухливість) цих ознак виразності мовлення. Від ситуації, особливостей співрозмовника (аудиторії) залежить і лексичне наповнення тексту (міра його складності, характер логіко-семантичних зв’язків, дедукція чи індукція в ході розмірковувань та їх мовне вираження, обсяг лексики з конкретним і абстрактним значенням), і застосування в ньому немовних, візуальних засобів (схем, графіків, формул, таблиць). Доречність мовлення має важливе суспільне значення, бо вона регулює нашу мовленнєву поведінку в суспільстві, у певному соціальному середовищі. Таким чином, доречність ще й особистісно-психологічна: мовний контакт співрозмовників буде добрим, результативним, якщо будуть знайдені потрібні саме для цієї ситуації спілкування слова та інтонації. Адже мовець не повинен нав’язувати слухачеві свою думку, свій підхід до справи, її оцінку, перспективи – він повинен дбати, щоб не травмувати слухача, не принижувати його гідності, не чинити насильства над його волею. Особливо про це варто пам’ятати тим, хто має своїми співрозмовниками дітей, старших людей, хворих.
Звичайно, відчуття доречності, майстерність змінювати характер мовлення залежно від ситуації і завдань спілкування досягається мовленнєвою практикою. Навички доречного мовлення можна виробити, якщо: 1) усвідомити необхідність коригувати мовлення задля його доречності; 2) володіти культурою мовлення і культурою спілкування за допомогою мови; 3) мати високу загальну культуру: коли норми етики є переконанням людини, а ввічливість, доброзичливість, терплячість і терпимість до чужих вад, повага до людей – її органічними почуттями, а не лише правилами поведінки; 4) засвоїти мову не лише як предмет, а й як “живу схованку людського духу”, і берегти її як народний скарб. Звичайно, доречним мовлення буде тоді, коли воно відзначатиметься правильністю, точністю, багатством, чистотою, адже проаналізовані ознаки є складовими культури одного й того ж предмета – мовлення. Тільки в сукупності ці ознаки формують високий рівень культури мовлення суспільства і кожного його члена зокрема. Щоб бути доступним кожному, хто стає співрозмовником, мовлення повинно відзначатися виразністю. Ця ознака культури мовлення, на наш погляд, підсилює кожну з пояснених ознак.
87.Словник-це зібрання слів, розташованих у певному порядку(алфавіт,тематичному).у ньому з’ясовується значення або надається інформація.
Залежно від призначення,лексичного матеріалу і способів його опрацювання розрізняють словники енциклопедичні та філологічні,або загальномовні.предметом опису енциклопедичних словників є поняття, філологічних-слово.
Енциклопедичні сл.-це сл.,в яких описують предмети,явища,події,розповідають про визначних діячів науки,техніки,мист-ва, ку-ри.Такі сл..поділяються на загальні та спеціальні.
Оск.слово може х-ся з різних позицій, то філологічні сл.поділ-ся на тлумач,перекладні, істор., етимологічні, орфографічні,словники наголосів,іншомовних слів,синонімів тощо.
Тлумачний сл..розкриває значення слова,хар-є його граматичні і стилістичні властивості,подає типові словосполучення та фразеологічні звороти цим словом.
Словник іншомовних слів за своєю суттю є різновидом тлумач.словника.Він розкриває значення іншомовного слова,подає етимологічну довідку.
Орфографічний сл.подає перелік слів,а також словоформ у нормат.написанні.
Орфоепіч.сл.случить довідником правильної літ.вимови.У словниках такого типу слова або їх частини,вимова яких не збігається з написанням,подаються в транскрипції.
Термінологічний сл. містить сукупність термінів певної галузі науки, техніки, мист-ва.Вони є загальні та вузько спец.,крім того, можуть бути перекладними і тлумачними, комбінованого типу.
88. Конкретне значення слова найчастіше встановлюється в реченні, через зв'язок його з іншими словами.
Так, у реченні Земля обертається навкруги Сонця слово "сонце" означає "центральне небесне світило Сонячної системи"; у реченні Під променями сонця змінилася вся земля "сонце" - це вже "світло та тепло, яке випромінює це світило", а у реченні "Сонце моє" - прошепотіла Любаша під "сонцем", зрозуміло, мається на увазі коханий дівчини на ім'я Любашa.
Ця властивість слова - вживатися у різних значеннях - називаєтьсябагатозначністю, або полісемією (від гр. poly - багато і sema - знак).
В українській мові більшість слів належить до багатозначних, тобто є полісемічними.
Омоніми (від гр. homos - однаковий і onyma - ім'я) - це слова, які мають однакове значення і написання, але зовсім різні значення.
Напр., потяг - "поїзд" у значенні "ряд з'єднаних між собою залізничних вагонів, що рухаються за допомогою локомотива" і потяг - "настійне прагнення до чогось чи когось".
Омоніми можуть бути повними та неповними.
Повні лексичні омоніми - це слова, що тотожні за звуковим складом і написанням у всіх граматичних формах:
коса - заплетене довге волосся;
коса - вузька намивна смуга суходолу в озері, морі чи річці;
коса - сільскогосподарське знаряддя.
Неповні лексичні омоніми розподіляються на омоформи, омофони іомографи.
Омоформи (граматичні омоніми) - це слова, які збігаються за звучанням та написанням лише в окремих граматичних формах :
діти - куди вас діти;
коса - іменник і коса (лінія) - прикметник жіночого роду;
три - наказовий спосіб дієслова і три - числівник.
Омофони (фонетичні омоніми) - це слова, які збігаються лише за звучанням, а пишуться неоднаково: мріяти і мрія ти; сонце - чи не сон це?
Омографи - це слова, що збігаються за написанням, але розрізняються за написанням і наголосом: мала дитина - не мала щастя; плачу і плачу; замок і замок.
Слова-омоніми в сучасній мові нічого спільного у значенні між собою не мають (напр., склад - як фонетична одиниця мови і склад - як приміщення).
89. Невідм.ім-ки-це частина ім-ків іншомов.походження,укр..жін прізвища на приголосний та –ко.При поєднанні з ін..словами в мовленні вони нбувають однієї форми в одн.та множ.,що виявляється в контексті.(метро-зручний вид транспорту.введено в експлуатацію метро.)
Абревіатури є відмінювані і невідмінювані.Тип словозміни відмін.абревіатур визначається на основі їх грамат.роду та морфолог.оформлення.(філфак).
Не змінюють своєї форми,набуваючи в контексті будь-я.відмінка,абревіатури таких типів:1)ініціальні(ЕОМ);2)комбіновані (МАГАТЕ);3)часткові,якщо останньою частиною є незмінюване слово(спортлото);4)складноскорочені-назви машин,механізмів(ГАЗ-69,Ан-24).
Абревіатури є самостійними словами, які мають усі граматичні ознаки, а тому їх слід відрізняти від звичайних графічних скорочень відповідних слів і словосполучень. Останні не мають абревіатурної вимови і власних граматичних характеристик: вони передаються на письмі малими літерами, після яких ставиться крапка (крім стандартних скорочень з метричної системи мір: мм – міліметр, см – сантиметр, кг – кілограм, т – тонна), курсивом, через скісну лінію, з написанням через дефіс, якщо скорочення у середині слова.
(акад. – академік, грн. – гривня , р. – рік; річка).
Що стосується використання абревіатур в документах,то У зовнішніх документах використовуються тільки загальновживані абревіатури й скорочення:
а) КМ — Кабінет Міністрів; ДАІ — Державтоінспекція;Облдержадміністрація, рибгосп, автопарк;
б) млн — мільйон; укр. —український, в. о. — виконувач обов’язків, заст. — заступник;
в) усі інші назви установ, структурних підрозділів, посад тощо пишуться повністю (у листах — при першому згадуванні).
У внутрішніх документах можуть уживатися абревіатури й скорочення, прийняті в даній установі чи структурному підрозділі: ХПК — Хмельницький політехнічний коледж,ММФ — механіко-математичний факультет тощо.