7.3. Українська естетика другої половини хх століття.
Певні спроби осмислити й оцінити специфіку української естетики, особливості її історії та розвитку протягом XX ст., відображені у відомій праці І. Іваньо «Нарис розвитку естетичної думки України» (М., 1981), в довідковій літературі та в розробках конкретних проблем молодими українськими науковцями. Проте українська естетика минулого століття потребує концептуалізації, чіткого окреслення певної теоретичної площини, де найяскравіше виявився професійний рівень конкретних теоретиків, оригінальність їхнього мислення та перспективність порушених проблем. Усім цим вимогам відповідає період 70-х років — десятиліття, коли українська естетика показала себе самодостатньою та самоцінною частиною тогочасного гуманітарного знання.
Вітчизняні естетики цього періоду, з одного боку, забезпечують україномовне викладання дисципліни (у 1967 р. вийшов друком підручник В. Кудіна «Естетика»), з іншого — зосереджують увагу на розробленні головної естетичної проблеми — природі естетичного.
На початку 70-х років минулого століття з'являється низка праць українських авторів, в яких аналізуються саме проблеми естетичного. Активне дослідження цієї проблеми в 50—60-х роках було, значною мірою, зумовлене появою монографії львівського естетика Б. Кубланова «Эстетическое чувство и искусство» (Л., 1956). Публікація дослідження Кубланова частково збігалася в часі з виданням робіт інших відомих радянських теоретиків (Л. Столовича, В. Ванслова, С. Гольдентрихта) і водночас використовувалась українськими авторами як об'єкт визнання або критики. Після появи монографії Б. Кубланова протягом 1966—1970 рр. широко відомими стають дослідження П. Гаврилюка, А. Гордієнка, В. Корнієнка, К. Шудрі).
У працях зазначених авторів чітко простежується зацікавленість ідеєю естетичного відношення, завдяки якій, на їхню думку, можна охопити всі явища і процеси, що потребують визначення щодо їх естетичної сутності. Доволі активно опрацьовується також поняття закони краси, І хоча переконливого уявлення про їх сутність не містить жодна з робіт, присвячених висвітленню цих законів. Нині стає очевидним, що метафору важко перетворити на закон. Водночас слід визнати, що в період становлення естетичної науки в 50—60-х роках, а в цей період в радянській естетиці чимало проблем розроблялося вперше, надія на формулювання «законів краси» могла здатися цілком реальною.
На ґрунті зазначених теоретичних процесів і монографічних праць, що, власне, легалізували ці процеси, з'явилися дослідження В. Іванова «Практика і естетична свідомість» (К., 1971) та В. Баленка «Естетичне і природа» (К., 1973). Хоча В. Іванов і В. Баленок репрезентували українську естетику одного періоду, сфокусовану на одну проблематику, вони виявилися по різні боки щодо розуміння проблеми естетичного. Саме наявність протилежних підходів до однієї проблеми, справді наріжної в естетичній науці, зумовила широту охоплення проблеми естетичного, дала змогу детально опрацювати структурні елементи естетичної свідомості, понятійно-категоріальний апарат науки й витримати теоретико-практичний паритет в українській естетиці. Слід зауважити, що в 70-х роках естетика набула надзвичайної популярності в Україні. Цю дисципліну викладали як на гуманітарних, так і на природничих факультетах більшості вищих навчальних закладів.
Не слід забувати, що об'єктом дослідження естетики є художня творчість, що вона тісно пов'язана з мистецькою практикою, тобто з поточним процесом створення художніх творів, які потребують естетичного оцінювання, введення їх у певний художній контекст, а це робить неможливою орієнтацію на будь-які теоретичні стереотипи. Значний творчий потенціал мали проблеми естетичного виховання. Цілісна система естетичного виховання об'єднувала різні верстви суспільства, зосереджуючи особливу увагу на формуванні художньо обдарованої молоді. Слід зауважити, що естетична проблематика наприкінці 60 — на початку 70-х років розвивалася в гострих теоретичних дискусіях, які засвідчили принципово різне розуміння окремих положень марксизму, намагання естетиків, які мислили творчо, подолати спрощене, декларативне тлумачення принципу історизму, діалектики «об'єкт — суб'єкт», співвідношення матеріального й ідеального тощо. Найвиразніше ця ситуація виявилася в осмисленні проблеми природи естетичного, головної проблеми естетичної науки. Так, саме на вістрі протистояння «природників» і «суспільників» — двох груп провідних радянських учених, які з різних позицій осмислювали проблему естетичного, — створювалася монографія В. Іванова «Практика і естетична свідомість». Глибина осягання проблеми естетичного і рівень професіоналізму В. Іванова-естетика полягали в здатності не схилятися перед авторитетами, адже зазначені позиції обстоювали визнані радянські вчені. Цінність позиції В. Іванова, як переконливо довів дальший розвиток естетичної науки, полягала в тому, що він, проаналізувавши аргументи «природників» і «суспільників», не лише їхні помилки і слабкі місця, а й запропонував оптимальний теоретичний шлях: звернутися до витоків проблеми естетичного, проаналізувати еволюцію психічних форм відображення світу. Н. Іванов слушно зауважує, що «природники» демонструють архаїчний, спрощений погляд, адже з часів Д. Дідро й М. Чернишевського прокладено певний шлях «розуміння того, що суть краси важко шукати десь поза сутністю самої людини». Помилковість позиції «природників», наголошує Іванов, полягає в тому, що «суб'єктивний, людський елемент багатьом «природникам» здається чи не поступкою ідеалізмові».
В. Іванов критикує «природників», виявляючи коректність. Тим часом деякі фрагменти з їхніх праць нині в найкращому разі можуть викликати здивування, наприклад: «Творчість природи і творчість мистецтва аналогічні». Якщо таку недоречність митцеві вибачити можна, то теоретику ні.
Неоднозначно ставився В. Іванов і до поглядів «суспільників», які визнають генетичну залежність естетичних якостей від існування людського суспільства й розвитку суспільних відносин. Цей аспект концепції «суспільників» Іванов поділяє і особливо наголошує на думці, відповідно до якої матеріальний світ, узятий сам по собі, тобто до і поза людським суспільством, є естетично нейтральним. «Суспільники» розрізняють матеріальні й естетичні властивості матеріального світу, адже естетичні пов'язані із соціальними чинниками, які починають діяти після виникнення суспільства. Іванов досить вдало виявляє суперечність між несвідомою творчою силою суспільних відносин та свідомою діяльністю окремих індивідів, адже за логікою «суспільників», у першому випадку формується «здатність реальної творчості», а в другому — «лише здатність споглядання». Він має рацію, коли вважає дивною думку про здатність «суспільних відносин випереджати предметну діяльність самих людей і разом з тим синтезувати естетичні якості, придатні для індивідуального споживання». На думку Іванова, «суспільники» будують «надуману конструкцію».
Цікавою ознакою «теоретичного почерку» В. Іванова є його здатність до виявлення понять, залежних одне від одного. В процесі дослідження конкретної проблеми з'являвся своєрідний ланцюг понять, частина з яких згодом могла набути самостійного значення. У 70-х роках, коли проблема понятійно-категоріального апарату в українській естетиці перебувала в стані становлення, ця тенденція мала неабияку науково-теоретичну вагу.
Так, поняття мотив, широко залучене Івановим в теоретичний контекст, дало поштовх до введення в ужиток таких суміжних з ним понять, як доцільність, смисл, цінність, мислення за аналогією, інакомовлення тощо.
Отже, аналіз природи естетичного трансформується в Іванова в аналіз низки зазначених понять, до яких поступово додаються діяльність, творчість, цілепокладання, освоєння. Виявивши їх специфіку у контексті розгляду етстетичного, Іванов дедалі більше уваги починає приділяти поняттю діяльність, діяльніший підхід, використовуючи його теоретичний потенціал для багатьох естетичних процесів.
Дослідницькі можливості «діяльнісного підходу» були яскраво продемонстровані О. Фортовою («Про діалектичну єдність морального та естетичного», 1985) при виявленні «калокагативності» світовідношення та моральнісних засад мистецтва, зокрема, театру.
Полеміка «природників» і «суспільним», що значною мірою сформувала В. Іванова як естетика, дала поштовх і до обґрунтування принципово нової позиції, відображеної в монографії А. Канарського «Диалектика эстетического процесса: диалектика эстетического как теория чувственного познания» (К., 1979).
А. Канарський блискуче продемонстрував принципи «критики на критику». Він, зокрема, зазначав: «Зрозуміло, естетичне, справді пов'язане з людиною; воно здатне задовольнити її певні потреби і бажання. Це не викликає сумнівів. Проте не викликає сумнівів і інше». Цим «іншим», що не викликає сумнівів, А. Канарський вважає право порушувати й розв'язувати питання про об'єктивність естетичного, про його «принципову незалежність ні від людини, ні від людства».
Канарський зазначає: «Врешті-решт увесь світ постає перед людьми не тільки як фон для споглядання або «оцінної діяльності свідомості», а й як світ для практичного його перетворення й задоволення інтересів людей. І від цього він не стає менш об'єктивним, тобто «суб'єктивно-об'єктивним». Навпаки, саме цим практичним зв'язком з людиною він і виявляє свою справжню об'єктивність і незалежність від свідомості та оцінок». Не приймаючи існуючих концепцій естетичного, А. Канарський обґрунтовує естетичне як теорію чуттєвого пізнання.
Не приймаючи існуючих концепцій естетичного, А. Канарський обґрунтовує естетичне як теорію чуттєвого пізнання. Підкреслимо, що саме ця ідея є об'єктом уважного теоретичного осмислення в роботах українських естетиків на межі XX— XXI ст. і виявляє свої потужні можливості. Висвітлюючи ситуацію в естетичній науці 70-х років минулого століття, потрібно пам'ятати, що йдеться про розвиток радянської науки, яка формувалася в межах єдиного територіального простору, в межах єдиної методології та намагань оперувати аналізом мистецької практики, в якій чітко простежувався принцип інтернаціоналізму. Водночас, незважаючи на уніфікацію процесів, естетична наука цього періоду має виразні національні риси. Це, по-перше, пов'язано із виданням теоретичної літератури переважно українською мовою, що давало можливість удосконалити понятійно-категоріальний апарат науки, яким естетика послуговується й понині, та використовувати спадщину українських письменників, митці» і поточним мистецький процес. Крім Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, творча спадщина яких широко залучалася передусім у викладанні естетики, в 1958— 1966 рр. було видано твори О. Маковея, Г. Хоткенича та ін. А ці непересічні діячі української культури активно цікавилися саме естетичною проблематикою, яка виступала інтеграцією гуманітарних наук. Саме як інтегративну було представлено в естетичній теорії проблему художньої творчості. Її піднесення на науковий простір пов'язане з відомим українським естетиком В. Мазепою — автором монографії «Художня творчість як пізнання» (1974). З часу появи цього дослідження широке коло проблем, пов'язаних із специфікою художнього образу, художньої мови, станін творчого процесу, стало в Україні своєрідним привілеєм саме естетичної науки. Серед виразних досягнень у розробленні зазначених питань слід виокремити працю М. Гончаренка «Геній в мистецтві і науці» (1991).
За роки незалежності України естетика значно розширила коло дослідницьких інтересів. Цьому сприяло передусім поглиблення методологічних засад, адже принцип поліметодології дає можливість уникнути однобічності в аналізі конкретних естетичних процесів. Поліметодологія, зняття ідеологічних обмежень дали українським естетикам змогу збагатити теоретичну проблематику за рахунок введення в науковий та викладацький процес праць західноєвропейських та американських естетиків, зорієнтувати молодих дослідників на вивчення естетичних засад культури різних регіонів світу.
На межі XX—XXI ст. українські естетики роблять великий внесок у заповнення «білих плям» як в історії естетичної науки, так і в історії мистецтва.
Не залишаються поза увагою й ті проблеми, якими позначена класична традиція естетичної науки: специфіка естетичних процесів, естетична сутність творчості й мистецтва, динаміка розвитку класичної —> посткласичної —> некласичної естетики, феномен постмодерністської естетики та мистецтва тощо.
Важливим надбанням сучасної української естетики є тенденція до розширення її географічних меж. Сьогодні, крім Києва, сформувалися потужні центри розвитку естетичної науки в Дрогобичі, Чернігові, Харкові, Луганську, Черкасах, Одесі, Луцьку та Рівному.
Завдання для самостійного опрацювання
1. Якими особливостями позначена історія естетичної думки в Україні?
2. З іменами яких видатних діячів української культури пов'язаний розвиток естетичної проблематики у XVIII — першій половині XIX ст.?
3. У чому полягає специфіка українського естетичного дискурсу кінця XIX — початку XX ст.?
4. Яке значення для розвитку української естетики мала праця І. Франка «Із секретів поетичної творчості»?
5. Які концепції західноєвропейської естетики були пріоритетними для українських дослідників і стали стимулом для теоретичного діалогу?
6. Чим зумовлений теоретико-практичний паритет харківської естетичної школи (кінець XIX — перша половина XX ст.)?
7. У чому полягає специфіка розвитку української естетики другої половини XX ст.?
Література
Бичко А. К. Леся Українка (Світоглядно-філософський погляд). — К., 2000.
Кучерюк Д. Ю. Культура слов'ян. Україна в контексті культурно-історичних доль слов'янства // Історія світової культури: Культурні регіони. — К., 2000.
Левчук Л. Т. Українська естетика XX століття в іменах: Гнат Хоткевич // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. — К., 2003.
Павличко С. А. Дискурс модернізму в українській літературі. — К., 1999. Попович М. В. Світогляд стародавніх слов'ян. — К., 1985.
Семенюк К. С Творчість Ольги Кобилянської: проблема світовідчуття // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури. — К., 2004.