42.Закон територіального поділу праці

Територіальний поділ праці (ТПП) — це об'єктивний процес розвитку продуктивних сил, при якому відбувається відокремлення різних видів трудової діяльності, спеціалізація окремих виробничих одиниць, обмін між ними продуктами своєї діяльності. Ця просторова форма поділу праці означає закріплення певних видів виробництва за територіями (районами, країнами). Територіальний поділ праці проявляється у господарській спеціалізації окремих частин території країни на різних видах виробничої діяльності відповідно до їх природних умов і наявних трудових та інших ресурсів.Його розвиток відкриває шлях до максимального, найбільш ефективного використання сприятливих для виробництва умов кожної території, вигідного географічного положення, значних запасів мінеральних (особливо паливних і енергетичних) ресурсів, комбінування виробництв, що їх використовують, а також використання навичок та виробничого досвіду населення, які здобуті ним протягом певного історичного періоду.

ТПП є результатом просторового прояву загального економічного закону – суспільного поділу праці і є визначальним у просторовій організації господарства.

Він проявляється у господарській спеціалізації окремих частин території країни, територіальній локалізації певних видів виробничої діяльності та виробництва продукції і послуг згідно з їх конкурентними перевагами.

Особливості застосування цього закону:

1) Визначення рівня концентрації і сприятливості території для розвитку економіки;

2)Формування галузевої структури розвитку території;

3)Диференціація процесу виробництва;

4)Оптимізація ваги данного виробництва на території;

5)Визначення коефіцієнту локалізації зосередження галузі або виробництва на територі\;

6)Визначення коефіцієнту виробництва на душу населення у співвідношені із коефіцієнтом виробництва на душу населення в середньому по країні.

7)Визначення коефіцієнту товарності виробництва на території або в регіоні.

Коефіцієнт товарності виробництва – це відношення вартості завезеної продукції до вартості виробленої в регіоні продукції.

43.Роль та значення спеціальних економічних зон.

Спеціальною (вільною) економічною зоною вважається частина території України, на якій встановлено спеціальний правовий режим господарської діяльності, особливий порядок застосування та дії законодавства України. На території спеціальної (вільної) економічної зони можуть запроваджуватися пільгові митні, податкові, валютно-фінансові та інші умови підприємництва вітчизняних та іноземних інвесторів.

Спеціальні (вільні) економічні зони створюються з метою залучення інвестицій та ефективного їх використання, активізації спільно з іноземними інвесторами підприємницької діяльності з метою збільшення експорту товарів, поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції і послуг, впровадження нових технологій, розвитку інфраструктури ринку, поліпшення використання природних, матеріальних і трудових ресурсів, прискорення соціально-економічного розвитку України.

На території України можуть створюватися спеціальні (вільні) економічні зони різних функціональних типів: вільні митні зони і порти, експортні, транзитні зони, митні склади, технологічні парки, технополіс, комплексні виробничі зони, туристично-рекреаційні, страхові, банківські тощо Окремі економічні зони можуть поєднувати в собі функції, властиві різним типам спеціальних (вільних) економічних зон, зазначених у цій статті.

Необхідно підкреслити дві рішучі особливості ВЕЗ. По-перше, для кожної такої зони характерні специфічні, у порівнянні з усією країною, економічні відносини у сфері виробництва та розподілу необхідного та додаткового продуктів, вироблених на її території. По-друге, здібність ВЕЗ до дифузного розширення та розповсюдження своїх меж на інші, пов'язані з нею безпосередньо або ж опосередковано, господарчі сфери, галузі та території.

Світова економіка знає чимало модифікацій того, що в Україні прийнято називати СЕЗ: вільні економічні зони, території пріоритетного розвитку, зони спільного підприємництва, зони спільного підприємництва, особливі економічні райони, зони зовнішньої торгівлі, промислово-підприємницькі зони, сервісні зони, зони розвитку експорту, технологічні парки, технополіси, вільні митні зони і т.д. Всі ці економічні форми, об'єднані загальним принципом анклавного стимулювання інвестицій, можна класифікувати за двома основними блоками. Перший, експортно-виробничий, має на меті забезпечення достатніх темпів наздоганяючого економічного розвитку. Найбільш поширені такі зони у країнах, що розвиваються (азійський, африканський, латиноамериканський регіони, Східна Європа). Другий блок - науково-технологічний - включає технополіси, технопарки, науково-технічні зони, котрі створюються з амбіційними цілями випереджального економічного зростання. Наприклад, у Нідерландах 45 технополісів, у Німеччині - 50. У Великобританії діють 25 зон і технопарків, в Японії - 20 науково-технічних зон.

Вибір різновиду СЕЗ зазвичай обумовлюється низкою чинників, зокрема наявністю регіонально-економічних диспропорцій, депресивних територій, зональних надлишків незатребуваної робочої сили, необхідністю стимулювання певних галузей промисловості і т.д. Проблема СЕЗ має й геополітичний вимір, а саме: перспективи інтеграції держави у сучасну світову економіку, визначення її місця у глобальному поділі праці.

На сьогоднішній день в Україні створено 11 СЕЗ: "Азов", "Донецьк"; "Закарпаття"; "Яворів", "Автопорт" Краковець "" як частина спеціальної економічної зони "Яворів"; "Славутич"; "Курортополіс" Трускавець "; "Порто-Франко"; "Рені"; "Порт Крим"; "Інтерпорт Ковель"; "Миколаїв".