55.Порівняти значущість свідомої компоненти соціальної дії у теоріях м.Вебера та Дж.Г.Міда.

М. Вебер стверджував, що не всяка поведінка є соціальною, а лише та, що має внутрішнє значення для суб’єкта і орієнтована на поведінку інших індивідів. Найважливішим завданням соціології, на думку М. Вебера, є розуміння значення мотивів, що спричиняють певні дії. Отже, предметом «розуміючої соціології» стає усвідомлена соціальна дія. М. Вебер вирізняв традиційні, емоційні, ціннісно-раціональні та інструментальні соціальні дії і стверджував, що найбільш чистим емпіричним взірцем ціннісно-раціональної дії є економічна поведінка людини.

Досліджуючи проблеми поділу і спеціалізації праці, мотивації економічної поведінки, він зауважував, що в поділі праці переплітаються чотири фундаментальні чинники: технічний, економічний, соціальний та історичний; що поділ праці — це не просто поділ індивідів і розподіл завдань, це — спосіб соціально-економічної взаємодії суб’єктів.

Серед людських послуг М. Вебер виокремлює два типи: управлінські і виконавські. Виконавські послуги він пропонує називати «працею». Працю в такому розумінні М. Вебер визначає як зат­рати часу і сил.

М. Вебер досліджував вплив релігійно-етичних настанов на характер і форми мотивації економічної діяльності. М. Вебер писав, що для людини моральний і матеріальний аскетизм самі по собі є цінністю. Особливий вид соціологічного знання являє біхевіористична теорія. Найбільш відомим автором цієї теорії є американський учений Дж. Мід (1863—1931). У своїй праці «Свідомість, індивід і суспільство» він подає взаємодію індивідів як процес соціалізації. Взаємодіючи, люди вчаться сприймати ролі один одного, тобто узгоджувати свою поведінку з вимогами спільноти, до якої вони належать.

У сучасній західно-європейській і американській соціології панує функціоналістська теорія, згідно з якою складові суспіль­ства тісно взаємозв’язані. Кожна складова виконує певну функцію, що полягає в здійсненні відповідної діяльності, завдяки чому підтримується цілісність суспільства.

56.В чому полягає відмінність ідеології від утопії як вимірів належного у суспільній свідомості?

Кожна соціальна група сприймає світ по-своєму і конструює свою соціальну реальність. В результаті і сконструйована реальність, і її сприйняття - хибні. За Мангеймом існує і третій клас -- інтелігенція, що створює більш-менш адекватні теорії (проекти майбутнього). Отже, два основних соціальних стани: панування і підлеглості, за Мангеймом, зумовлюють два можливі основні типи свідомості і два основних стилів мислення, що мало чим відрізняються від міфічного сприйняття реальності: ідеологія та утопія, ідеологічний та утопічний стилі мислення.

Ідеологічний стиль мислення -- властивий правлячій групі, тісно пов’язаній з існуючою соціальною ситуацією, але внаслідок дії колективного несвідомого ця група не здатна бачити факти, які могли б позбавити її пануючого стану. Мангейм говорить, що таке мислення стабілізує суспільство, але не пояснює механізм стабілізації. А він такий: для пануючої групи майбутнє і сучасне тотожні тим, що майбутнє є вже практично реалізованим. Коли даний постулат сприймають і підлеглі, то значно знижується їхня соціально-політична активність, бо вони не бачать перспективи можливих соціальних змін.

Утопічний стиль мислення -- властивий представникам пригнічених груп, які духовно настільки зацікавлені в перетворенні існуючого суспільства, що невільно бачать лише ті елементи ситуації, які спрямовані на її заперечення, і не здатні побачити того, що могло б підірвати їхню віру і бажання змінити цей світ. Виходить, що носії утопічного мислення не здатні діагностувати реальний стан суспільства. Тут колективне несвідоме також приховує дійсний стан речей, підтримуючи лише волю до дії, до змін.

Коли ж усе сказане пов’язати з проблемою соціального часу, то вийде, що суперечність між вказаними типами мислення є боротьбою за контроль над соціальним часом, який для нас тут постає як час панування тієї чи іншої соціальної групи. Зрозуміло, що розмова може йтися лише про великі групи, тобто класи, а, відповідно, і про класове суспільство. Політика, що відповідає часу існування такого суспільства, є культурною політикою. Контроль над часом є контролем над способом функціонування культури. Завжди дана політика, що регулює соціальне життя у цьому часі, відповідає потребам пануючої групи. Контроль над соціальним часом може здійснюватися різними засобами, але це завжди є реалізацією влади, що дає можливість визначати характер часу, темпи, ритми, етапи і навіть спрямованість його протікання. Усе це здійснюється через контроль над соціальними потребами та інтересами визначальних груп в суспільстві, пошук способів міри диференційованого задоволення групових потреб і інтересів, а отже й через контроль над соціальною активністю цих груп.