2. Критика метафізики з боку позитивізму і аналітичної філософії.

Засновником позитивізму є французький філософ О. Конт ( 1798-1857). Праці О. Конта: «Курс позитивної філософії» (6 томів), «Дух позитивної філософії» та ін. Позитивістська філософія Конта була пов’язана з філософією Просвітництва XVIII ст. Слідом за просвітниками Конт висловив думку про здатність науки до нескінченного розвитку і необмеженості предметної області, до якої можна застосувати наукові методи. Однак позитивізм Конта має не просвітницький, а скептичний характер. Він вважав, що наука не потребує стоячої над нею філософії, вона повинна спиратися на саму себе. Наука має обмежуватись описанням зовнішньої структури явищ, відповідати на питання як функціонують явища?, а не на питання чому так відбувається? і в чому їх сутність?

Подальший розвиток науки показав Конту недоліки його висновків. Потік емпіричних фактів і одночасний процес диференціації й інтеграції знань привели його до думки про необхідність виявлення зв’язків між окремими науками і приведення їх в єдину систему.

За загальною наукою, що розкриває зв'язок окремих наук, можна зберегти назву «філософія». Однак ця загальна наука не повинна мати нічого спільного з традиційною філософією, оскільки їх методи дослідження принципово відрізняються один від одного. Класична філософія («метафізика») займалась виявленням причин і сутності досліджуваних явищ. Побудова «нової позитивної філософії» є продовженням тієї роботи, яка здійснюється в спеціальних науках. Ці науки розкривають більш-менш загальні закономірності об’єктів, а дослідженням найзагальніших закономірностей займається філософія, пов’язана з виключно науковими узагальненнями лише деякими зв’язками. Філософія т.ч. зводиться до загальних висновків із природничих і суспільних наук.

Намагаючись відійти від метафізичності, Конт сам до неї потрапляє, бо визначає вузький предмет для філософії. Він виключає проблеми причинності, рефлексії, які й складають суть філософії.

Щоб підкреслити значення науки для людства, Конт спробував розглянути рух історії. Вона, на його думку, має 3 стадії, які є трьома епохами різних «станів» людського духу. Перша – «теологічна» (фіктивна) з панівним релігійним світоглядом. Друга – «метафізична», тобто спекулятивно-філософська, в період якої люди більше звертались до філософії. Третя – «позитивна», наукова. На цій стадії люди, розчарувавшись в філософії, повертаються до науки.

Позитивістські погляди поділяв Г. Спенсер ( 1820-1903): «Основи соціології», «Досліди наукові, філософські, політичні». Одним із завдань своєї філософії Спенсер вважав примирення науки і релігії. Джерелом динамічного світу він вважав деяку Силу, непізнаванну для нас. Наука повинна визнати непізнаванність цього таємничого джерела. Вона може досліджувати його прояви – матерію, рух, - але він сам є закритим для наукового пошуку.

Предмет і завдання філософії полягають в досягненні нею найбільшого ступеню систематизації, спільності знань, що отримуються внаслідок опису явищ.

Внаслідок спроб відмовитись від контово-спенсерівської орієнтації і разом з тим зберегти основний позитивістський напрямок – різке розмежування сфери науки і філософської «метафізики» - виникає друга історична форма позитивізму емпіріокритицизм. Термін «емпіріо-цизм» введений Р. Авенаріусом (1843-1896): «Критика чистого досвіду». Він означав «критику досвіду». Представники цього напрямку звернули увагу на факт відносності наукового знання і зробили висновок, щ о наука не дає істинної картини реальності, а постачає лише «символи», знаки для практики. В центр уваги виносяться такі пролеми, які послідовники Конта вважали надто «метафізичними»: природа пізнання, досвіду, характер категорій «річ», «субстанція». Емпіріокритики вважали, що завдання філософії полягає не в побудові «синтетичної» системи, яка втілюватиме загальні висновки всіх наук, а в створенні теорії наукового пізнання. Емпіріокритицизм характеризується розширенням емпіризму і феноменалізму. Емпіріокритики (Е. Мах «Механіка», «Пізнання і заблукання») бачили основне призначення філософії як теорії пізнання в очищенні науки від всіх «метафізичних фікцій».

Неопозитивізм або аналітична філософія. Логічний позитивізм

В 1920-х роках метафізика була піддана радикальній критиці логічним позитивізмом, що зародився у Відні і поширився потім у Великобританії та США. Головним інструментом цієї школи була верифікаційна теорія значення і лінгвістична теорія раціонального пізнання. Відповідно до першої, значення будь-якого фактичного твердження зводиться до чуттєвого сприйняття, яке можна верифікувати (перевірити); якщо вказати на такі сприйняття неможливо, то твердження можна вважати беззмістовним. Звідси випливає, що всі наші твердження про Бога, про універсалії повинні вважатися беззмістовними, оскільки вони не піддаються верифікації. По-друге, критиці було піддане розуміння метафізикою завдань філософії. З т.з. метафізики, раціональне пізнання полягає в безпосередньому дослідженні логічної структури світу. Однак насправді, як стверджували логічні позитивісти, завдання філософії має скромніший характер і зводиться до аналізу смислу слів.

Багато дослідників вважали погляди позитивістів переконливими, однак вони зустріли й критику. Серед противників логічного позитивізму був американський реалізм з його лідером Джоном Уайлдом, який пропонував повернутися до метафізичної традиції Платона й Арістотеля. На тезу про верифікованість як критерій осмисленості реалісти відповідали, що зведення реальності до того, що може бути сприйняте чуттям є невиправданим догматизмом. Числа не можуть сприйматися чуттями, а також поняття справедливості, рівності; і тим не менше все перераховане – реальне. Крім того, доцільно застосувати принцип верифікації до самої верифікаційної теорії значення; ми б побачили, що беззмістовною є сама теорія, оскільки вона не може бути верифікована за допомогою чуттєвого сприйняття.

Неопозитивізм склався як третя історична форма позитивізму в кінці 20-х рр. ХХ ст. практично одночасно в Англії, Австрії і Польщі. Історично першою формою неопозитивізму став логічний позитивізм (М. Шлік (1882-1936), Р. Карнап (1891-1972), Г. Райхенбах (1891-1970)). Він відкинув психологізм і біологізм філософії Е. Маха і прийняв тезу про апріорно-аналітичний характер положень логіки і математики. Тому неопозитивізм часто наз. аналітичною філософією. Основні праці логічних позитивістів: «Логічний синтаксис мови» (Карнап), «Логіко-філософський трактат» (Вітгенштайн), «Всезагальна теорія пізнання» (Шлік). В центрі уваги логічного позитивізму була проблема значення, емпіричної осмисленості наукових тверджень. Лог. позитивісти приходять до висновку про те, що предметом філософії не може бути навіть теорія пізнання, яка має все ще надто світоглядний, надто змістовний характер. Філософія взагалі не має предмета, бо вона є не змістовна наука про якусь реальність, а рід діяльності, яка полягає в аналізі природних і штучних мов. Ця діяльність повинна переслідувати дві цілі. Перша – усунути з науки всі розмірковування й псевдопроблеми, що не мають сенсу і, які виникають внаслідок неправильного вживання мови, порушення її логічних правил. Ці порушення обумовлені, насамперед, тими чи ін. ідеологічними питаннями. Друга ціль – забезпечити побудову ідеальних логічних моделей осмисленого розмірковування.

Ідеальним інструментом аналітичної філософської діяльності вони вважають розроблений в ХХ ст.. апарат математичної логіки. За її допомогою неопозитивісти будували поняття «логічної конструкції». Згідно цього поняття мікро- і макрооб’єкти, які неможливо спостерігати через їх малий розмір, є не символи відносно стійких груп відчуттів, як вважали Мах і Авенаріус, а продукти формального перетворення речень, що фіксують «атомарні факти». Результати цих формальних перетворень вважаються прийнятними лише постільки, поскільки із них засобами дедукції можна вивести наслідки, що можна чуттєво перевірити. Логічні позитивісти ототожнювали поняття «об’єктивний факт» (існуючий незалежно від того, пізнав його дослідник чи ні) і «науковий факт» (тобто факт, зафіксований в науці за допомогою знакових засобів).

Філософія неопозитивізму і лінгвістичного аналізу домінує з 50-х рр. ХХ ст. в філософській думці Англії. Значний вплив на формування ідей лінгвістичного аналізу здійснив Дж. Мур, а детально його розвинув Л. Вітгенштейн. До представників лінгвістичного аналізу належать також Дж. Райл, Дж. Остін.

Лінгвістичний аналіз протиставляє себе логічному позитивізму. Це виявилось у відмові лінгвістичних аналітиків від верифікаційної теорії, від тези про те, що наукове розмірковування є ідеальною моделлю будь-якого осмисленого розмірковування, від ототожнення осмислених та інформативних висловлювань.

На противагу своїм попередникам аналітики підкреслюють, що мова містить багато областей, підрозділів. Логіка функціонування одних і тих же слів в кожній області і контексті є принципово відмінною. Тому слова лише зовнішньо здаються однаковими, бо по суті мають різні значення і використовуються залежно від контексту. При цьому в контекст включається і мета мовця, і відношення висловлювання до ситуації його виголошення. Тобто, мова розглядається як соціальний інститут і форма життя. Значення - це не особлива реальна сутність і не абстрактний об'єкт, а той чи інший спосіб вживання слова в певному контексті. Принциповим для лінгвістичного аналізу є не просто констатація існування в буденній мові різних контекстів, а визнання того, що їх кількість є численною(тому немає сенсу ставити завданням виявити їх всі).

Хоча між різними сферами мови є певного роду зв'язок чи перехід, однак він виключає можливість виявлення якихось рис, спільних для різних вживань одного й того ж слова. А це означає, що для більшості слів неможливо дати спільні дефініції. Однак це стосується лише "живих" мов, а не штучних, що вживаються в науці з певною метою.

Аналітики вважають, що філософські проблеми виникають внаслідок нерозуміння логіки природної мови. Тому вони й вирішені можуть бути лише шляхом аналізу саме цієї мови, шляхом виявлення й опису багатьох контекстів слововживання.

Аналітики вважають, що всі філософські дискусії розгортаються навколо неістинного тлумачення деяких слів, а не навколо самого об'єкта. До таких слів належать: "знати", "ймовірно", "матерія", "час". Філософи - "метафізики" або вживають ці слова в контекстах, в яких вони не можуть вживатися. або намагаються дати їм деякі загальні визначення, які ігнорують існування реальних, таких що не зводяться один до одного мовних контекстів. Через це своїм завданням аналітики бачать знаходження джерела "метафізичних" псевдопроблем і виявлення реального, справжнього смислу слів, що неправильно вживаються "метафізиками".

Філософія, як стверджував Вітгенштейн, є не наука, а філософ не є вченим. Філософ повинен займатися аналізом смислу слів і висловлювань буденної мови. Філософія є описувальною дисципліною. Мова цікавить філософа не в лінгвістичному сенсі, а як носій значень. При цьому одне й теж значення може бути виражене різними мовами і різними мовними засобами.

Парадокс лінгвістичної філосоофії полягає в тому, що вирішення завдання щодо викорінення філософських проблем має за логікою призвести до зникнення філософії взагалі, в тому числі й лінгвістичної.