14. Поняття національної спільності (нації) і національної самосвідомості у творчій спадщині е. Ренана

Досить цікавими і оригінальними були не лише думки Е.Ренана, а й їх аргументація та форма викладу. "Нація, - стверджував він, - це душа, духовний принцип. Дві речі, що по суті є однією, складають цю душу, цей духовний принцип. Одна - в минулому, інша - в майбутньому. Одна - це володіння багатою спадщиною спогадів, інша - спільна згода, бажання жити разом, продовжувати спільно користуватись неподільною спадщиною, що дісталась". Розвиваючи цю думку, французький вчений продовжував: "Поділяти в минулому спільну славу і спільний жаль, здійснювати в майбутньому ту ж саму програму, разом страждати, насолоджуватись, сподіватись - ось що краще за спільні митниці й кордони... ось що розуміється, не дивлячись на відмінності раси і мови". "Отже, нація, - підсумовував Е.Ренан, - це велика солідарність, що встановлюється почуттям жертв, які вже зроблені та які мають бути зроблені у майбутньому. Нація передбачає минуле, але у сучасному вона резюмується цілком помітним фактом: це ясно висловлене бажання продовжувати спільне життя. Існування нації - це /якщо можна так висловитись/ повсякденний плебісцит, як існування індивідуума - довічне утвердження життя". А заключним акордом були його слова: "Велика сукупність людей із здоровим глуздом і палаючим серцем створюють моральну свідомість, що називається нацією". Отже, за твердженням Е.Ренана, нація - це, перш за все, велика група людей, об'єднаних духовним принципом, великою солідарністю та моральною свідомістю.

Ренан, як бачимо, сповідував історичний підхід до проблеми буття нації. Остання для нього — історична спільнота, не лише в часовому і соціально-психологічному вимірі (існування нації в минулому і сучасному, відображене в прагненні членів спільноти існувати разом). Історизм проявляється і в ідеї скінченності національного буття. «Нації, — стверджував Ренан, — не є чимось вічним. Вони виникли, вони зникнуть. Їхнє місце заступить, скоріш за все, європейська конфедерація» ²⁰.

Утім французький історик вважав, що в сучасну йому епоху існування націй є необхідним не лише для них самих, а й для людства в цілому. Незважаючи на відмінності між ними, різні можливості, нації сприяють загальному розвиткові цивілізації кожна у свій спосіб, кожна додає «свою ноту до загального концерту людства, і це в перспективі є тим ідеалом, якого ми прагнемо» ²¹.

Значення міркувань Е. Ренана, безперечно, полягає в тому, що він одним із перших чітко сформулював ті складники поняття «нація», які відображають суб’єктивний бік її існування. Проте покладений в основу розуміння феномена нації «вольовий» складник провокує будь-якого критика на запитання: чому саме нація? І справді, «спільне бажання» існувати разом можуть висловити члени будь-якої іншої спільноти. Як слушно зауважив з цього приводу Е. Ґелнер, «...це може стосуватися й клубів, підпільних груп, банд, команд, партій, не кажучи вже про численні спільноти й об’єднання доіндустріальної епохи, які створювались і формувались не за національним принципом...» ²³.

15. Етнополітична концепція австромарксизму

16. Поняття нації та етапи націогенези в австромарксизмі

17. Діалектика національного та соціально-економічного розвитку у концепції австромарксизму.

18. Основні ідеї програми культурно-національної автономії О. Бауера та К. Реннера.

Реннер був першим з теоретиків австрійської соціал-демократії, хто впритул звернувся до національної проблеми. Спочатку він розглядав національне поділ як перешкоду на шляху соціал-демократії, яке необхідно подолати, виходив із традиційного марксистський постулат про наднаціональний характер робітничого руху. При цьому Реннер виходив з також традиційного для австрійської соціал-демократії принципу збереження цілісності монархії Габсбургів. У творі "Держава і нація" (1899 р.) та ін він розробив план національного перетворення дуалістичної монархії. В основі поглядів Реннера з національного питання в цей період лежав "принципу персональності", згідно з яким окремим національностей імперії необхідно надати не територіальну автономію, а забезпечити захист преде гавітелей кожної національності у всіх частинах Австро-Угорщини. Таке положення, на думку Реннера, можна досягти шляхом перетворення кожної з національностей у правовій об'єкт. На відміну від свого товариша по партії О. Бауера, який боровся за автономію за національними округах, Реннер виступав за правове регулювання відносин між різними націями Австро-Угорщини (концепція "органічного законодавства"). У наступних роботах, зокрема, у книзі "Боротьба націй Австрії за державу" (1902 р.), Реннер значно відійшов від своїх теоретичних розробок. Він розробив план подвійний організації Австрії в адміністративних областях і національним принципом. Згідно з цим планом передбачалося поділ імперії на самоврядні округу, що включають в себе по можливості представників однієї національності (Реннер таким чином допускав здійснення територіального принципу). У тих же округах, де ні одна з національностей не переважає, Реннер і пропонував здійснити "принцип персональне ™". У кожному такому окрузі представите національних груп вирішують свої національні справи в рамках округу, створюючи національні корпорації, що приєднуються до великого організму всієї нації або національності. Ці останні національні об'єднання відають, по Реннеру, лише питаннями, пов'язаними з національною культурою (в першу чергу - питаннями мови). Реннер був першим з великих соціалістичних теоретиків, особливу увагу приділили національного питання в Австро-Угорщині. Проте найбільший резонанс мали розробки його друга і товариша по партії австрійської соціал-демократії О. Бауера, який створив фундаментальний твір "Національне питання і соціал-демократія" (1907 р.), що стало на довгі роки неофіційною програмою розв'язання національного питання соціал-демократією. Критикуючи Брюннскую національну програму соціал-демократії Двстріі 1899 р., Бауер підкреслював, що "основним недоліком цієї програми є той факт, що національне питання в Австрії розглядається ізольовано від історичного положення та історичної ролі пролетаріату". Цей та інші, на його думку, недоліки національної програми австрійської соціал-демократії, Бауер спробував виправити у своєму фундаментальному творі. Він вважав, що Австрія повинна бути перетворена в демократичне союзну державу національностей, в якому для представників тієї чи іншої національності повинні бути створені національні автономні самоврядні громади. При цьому Бауер дуже наївно вважав обмежити права національних спільнот областю культури, ратуючи за "об'єднання всього культурного людства для загального панування над природою". Таким чином, в оцінках національного питання Бауер виходив з традиційних марксистських постулатів про відмирання в майбутньому націй і недоцільність дроблення існуючих держав національностей (Бауер, правда, критикував Енгельса, який вважав в середині XIX ст. Неможливим для "неісторичних" націй створення власних державних об'єднань). Дуже дратівливо виглядає у праці Бауера запозичене у Гегеля положення про "неісторичних націях", до яких той відносив народи, позбавлені в силу тих чи інших причин, власної державності: чехів, хорватів, словенців та ін І, хоча Бауер і робив застереження, що " неісторичними ми називаємо ці нації лише в тому сенсі, що в епоху, коли тільки панівні класи були носіями національної культури, вони не мали своєї національної та культурної історії ", навіть саме вживання цього терміну до тієї чи іншої нації або народності як би ставили на них друк неповноцінності. Бауер і Реннер виходили з невірного, як показав час, постулату про можливість перетворення держав національностей до співдружності націй в епоху соціалізму. Бауер вказував, що остаточне рішення національного питання має відбутися в умовах соціалізму, коли відбудеться "об'єднання культурного людства", в рамках автономних національних громад, в яких люди зможуть сповна використовувати свої культурні та національні цінності. У цьому й полягала суть концепції "культурно-національної" автономії австрійської соціал-демократії. В її основі лежав розрахунок на можливість вирішення національного питання в рамках Австро-Угорщини. Концепція культурно-національної автономії, що розроблялася лідерами австрійської соціал-демократії, Реннером і Бауером в першу чергу, була спробою перебудувати національні держави та держави національностей в конгломерат громад, члени якої повинні були бути пов'язані спільністю національності, точніше - спільністю національної культури. При цьому австрійські соціалісти не проводили чіткої розмежувальної межі між поділом народу на національно-культурні громади і правом націй на самовизначення. Виходило, що ці два процеси повинні йти паралельно, але при цьому австромарксисти вважав недоцільним і навіть небезпечним розпад існуючих державних утворень. Таким чином, досягнення повного самовизначення націй було в їхніх вустах в першу чергу ідеологічної посилкою. Реально і Бауер і Реннер виступали проти національного, особливо чеського, сепаратизму, відстоюючи інтереси німецького національного елементу в імперії. ***

Теоретично ж обґрунтували закріплення прав національних меншин, а точніше кажучи, запропонували програму автономії як системи внутрішнього управління національних одиниць, головні ідеологи австромарксизму К. Реннер та О. Бауер. Використовуючи марксистський понятійний апарат, вони виступили проти теорії класової боротьби і диктатури пролетаріату, пропагуючи ідею кооперації класів [8]. Концепція австромарксистів ґрунтується на психологічній теорії, в якій ототожнюються поняття «нація», «національне», «національна свідомість» і «національна психологія». В інтерпретації австромарксизма нація – це «екстериторіальна культурна спільність» (О. Бауер) або «союз людей, що однаково мислять і розмовляють» (К. Реннер). Головним фактором утворення і функціонування нації в австромарксистів визначався один з проявів етнічної духовності: або усвідомлення етнічної належності особи (К. Реннер), або феномени соціально-психологічні – «національний характер», «національна апперцепція», «національне почуття» (О. Бауер) [9].

К. Реннер узагальнив ідеї психологічної концепції нації й подав їх у вигляді політичної програми «культурно-національної автономії». В основу вкладена ідея про те, що вирішальною силою в створенні соціальних спільностей є єдність духовних інтересів. Як самостійний тип колективних інтересів він визнав національні, визначив націю як соціальну психологічну спільність – «спілка людей, що однаково думають і говорять», «культурну групу не зв’язаних із землею». Головною причиною її утворення К. Реннер вважав етнічну самоідентифікацію індивідів.

Перспективу в вирішенні національного питання в багатонаціональних державах К. Реннер бачив у правовому реформуванні суспільства, тобто в тому, щоб відобразити «стихію національних інтересів» в закономірності «загальновизнаних положень юриспруденції». Фундаментом програми «культурно-національної автономії» стала ідея про екстериторіальність націй [10]. Першопричиною міжнаціональних конфліктів К. Реннер вважав боротьбу за політичний простір (зіткнення інтересів націй, що породжуються системою представницької демократії, за якої національна більшість, використовуючи свою монополію в органах влади, реалізує на всій підвладній території лише власні етнокультурні потреби, при цьому ігнорує інтереси решти національних груп, що перебувають у меншості). Звідси розмежування політичного й етнічного життя через «автономізацію нації від держави» бачиться К. Реннером єдиним шляхом усунення міжнаціональних непорозумінь. З цією метою він пропонує констатувати нації екстериторіально, тобто як орган законодавства і управління. К. Реннер стверджував, що держава національностей може двома шляхами врегулювати спільне життя громадян різних національностей. Вона насамперед може розглядати націю як колективність, зробити її юридичною особою, і тоді союз націй утворює державу. За К. Реннером це називається органічним регулюванням ставлення нації до держави.

Це органічне регулювання, у свою чергу, може бути проведено двома шляхами. Або за територіальним принципом: області розмежовуються за національностями, які в них проживають, так що в кожній області мешкає окрема нація; у межах своєї області кожна нація самостійно відає своїми національними справами; а держава управляє лише тими справами, які спільні для всіх націй. У даному випадку нація становить територіальну корпорацію. Або ж держава розглядає націю як персональну спільноту, не надаючи їй виключного панування в якійсь певній області. Замість територіального принципу береться за основу особистий, персональний принцип [11].

Ідея нації як територіальної корпорації підтримана О. Бауером. І визначалася найпростішою можливістю здобуття форми національної автономії. Умовою є поділ країни на національні області. «У межах своїх кордонів кожна нація утворює державу, яка самостійно опікується задоволенням своїх культурних потреб і регулює відносини всіх, хто мешкає на цій території, з одного боку між собою, а з другого – з державою як із цілим» [12]. Але національна автономія на основі суто персонального принципу розмежувала б нації у царині обслуговування культурних потреб і усунула б необхідність боротьби між націями на цьому ґрунті за владу в державі.

***

Теоретично ж обґрунтували закріплення прав національних меншин, а точніше кажучи, запропонували програму автономії як системи внутрішнього управління національних одиниць, головні ідеологи австромарксизму К. Реннер та О. Бауер. Використовуючи марксистський понятійний апарат, вони виступили проти теорії класової боротьби і диктатури пролетаріату, пропагуючи ідею кооперації класів [8]. Концепція австромарксистів ґрунтується на психологічній теорії, в якій ототожнюються поняття «нація», «національне», «національна свідомість» і «національна психологія». В інтерпретації австромарксизма нація – це «екстериторіальна культурна спільність» (О. Бауер) або «союз людей, що однаково мислять і розмовляють» (К. Реннер). Головним фактором утворення і функціонування нації в австромарксистів визначався один з проявів етнічної духовності: або усвідомлення етнічної належності особи (К. Реннер), або феномени соціально-психологічні – «національний характер», «національна апперцепція», «національне почуття» (О. Бауер) [9].

К. Реннер узагальнив ідеї психологічної концепції нації й подав їх у вигляді політичної програми «культурно-національної автономії». В основу вкладена ідея про те, що вирішальною силою в створенні соціальних спільностей є єдність духовних інтересів. Як самостійний тип колективних інтересів він визнав національні, визначив націю як соціальну психологічну спільність – «спілка людей, що однаково думають і говорять», «культурну групу не зв’язаних із землею». Головною причиною її утворення К. Реннер вважав етнічну самоідентифікацію індивідів.

Перспективу в вирішенні національного питання в багатонаціональних державах К. Реннер бачив у правовому реформуванні суспільства, тобто в тому, щоб відобразити «стихію національних інтересів» в закономірності «загальновизнаних положень юриспруденції». Фундаментом програми «культурно-національної автономії» стала ідея про екстериторіальність націй [10]. Першопричиною міжнаціональних конфліктів К. Реннер вважав боротьбу за політичний простір (зіткнення інтересів націй, що породжуються системою представницької демократії, за якої національна більшість, використовуючи свою монополію в органах влади, реалізує на всій підвладній території лише власні етнокультурні потреби, при цьому ігнорує інтереси решти національних груп, що перебувають у меншості). Звідси розмежування політичного й етнічного життя через «автономізацію нації від держави» бачиться К. Реннером єдиним шляхом усунення міжнаціональних непорозумінь. З цією метою він пропонує констатувати нації екстериторіально, тобто як орган законодавства і управління. К. Реннер стверджував, що держава національностей може двома шляхами врегулювати спільне життя громадян різних національностей. Вона насамперед може розглядати націю як колективність, зробити її юридичною особою, і тоді союз націй утворює державу. За К. Реннером це називається органічним регулюванням ставлення нації до держави.

Це органічне регулювання, у свою чергу, може бути проведено двома шляхами. Або за територіальним принципом: області розмежовуються за національностями, які в них проживають, так що в кожній області мешкає окрема нація; у межах своєї області кожна нація самостійно відає своїми національними справами; а держава управляє лише тими справами, які спільні для всіх націй. У даному випадку нація становить територіальну корпорацію. Або ж держава розглядає націю як персональну спільноту, не надаючи їй виключного панування в якійсь певній області. Замість територіального принципу береться за основу особистий, персональний принцип [11].

Ідея нації як територіальної корпорації підтримана О. Бауером. І визначалася найпростішою можливістю здобуття форми національної автономії. Умовою є поділ країни на національні області. «У межах своїх кордонів кожна нація утворює державу, яка самостійно опікується задоволенням своїх культурних потреб і регулює відносини всіх, хто мешкає на цій території, з одного боку між собою, а з другого – з державою як із цілим» [12]. Але національна автономія на основі суто персонального принципу розмежувала б нації у царині обслуговування культурних потреб і усунула б необхідність боротьби між націями на цьому ґрунті за владу в державі.