Методи самовиховання

Самовихованням – цілеспрямована, активна, організована діяльність військовослужбовців по систематичному формуванню та розвитку у себе позитивних та викоріненню негативних якостей особистості, згідно з усвідомленими потребами відповідати вимогам військової служби та діяльності із особистою програмою розвитку.

Г оловною ціллю самовиховання військовослужбовця на сучасному етапі є досягнення ним ідеалу воїна-професіонала, воїна-патріота. Мотивами самовиховання є наступні фактори: життєві спрямування військовослужбовця, потреба діяти згідно з нормами моралі та вимогами статутів, розуміння необхідності переборення труднощів несення військової служби тощо.

Процес самовиховання військовослужбовців має основні етапи:

1. Усвідомлення вимог до своєї військово-професійної діяльності.

2. Самопізнання, критична самооцінка своєї діяльності та поведінки.

3. Планування роботи над собою, виробка програми та правил поведінки.

4. Практична реалізація програми самовиховання із врахуванням всієї складності наступного перегляду намічених позицій.

5. Самоконтроль, самооцінка та самокорегування дій, поведінки [1, с.210].

Основними методами самовиховання є: самопізнання, самооцінка, самоусвідомлення, самонаказ, самоаналіз, самоконтроль, самоорганізація життя та діяльності.

До прийомів самовиховання відносяться: самопорівняння, самозобов`язання, самозапевнення, самонавіювання, самотренування, самопримушення, самозвіт, самоінструктування, аутотренінг, наслідування.

Під методами самовиховання слід розуміти певну сукупність засобів однорідного педагогічного впливу військовослужбовця на самого себе в інтересах формування і розвитку бажаних і необхідних особистих якостей. Прийоми самовиховання слід розглядати як більш частковий вплив вихованця на самого себе, який являє собою певний одиничний акт у кожному конкретному випадку.

Самопізнання - початковий етап самовиховання особистості, вивчення нею своїх властивостей, системи цінностей, мотивів, характеру, темпераменту, особливостей процесів пізнання (відчуття, сприйняття, мислення), завдяки якому військовослужбовець може самостійно визначити, яких успіхів він може досягнути у тій чи іншій діяльності, а також проаналізувати можливості вдосконалення своєї повсякденної діяльності, які спеціальні вправи можна використовувати для цих цілей. Це складний процес визначення військовослужбовцем своїх здібностей та можливостей, рівня розвитку якостей особистості, які необхідні. Методично правильно організоване самопізнання здійснюється за трьома напрямками: самоусвідомлення себе в умовах службової діяльності, в системі взаємовідносин та вимог, що висуваються; самовивчення; самооцінка.

Іншим важливим методом самовиховання є самооцінка. Вихідним методологічним положенням для дослідників самооцінки є положення К.Маркса про те, що “людина спочатку дивиться, як в дзеркало, в іншу людину. Людина Петро починає відноситися до самого себе, як до людини , тільки тоді, коли він відноситься до людини Павла як до себе подібного”[8, с.62]. Пізнання іншого не тільки випереджує пізнання самого себе, але й слугує для нього джерелом та опорою. Порівняння, співставлення себе з іншими є загальновизнаним критерієм самооцінки. Порівнюючи себе з товаришами по службі в процесі військової діяльності, воїн помічає в собі те, що спочатку помічає в інших і , як наслідок , приходить до усвідомлення своїх вчинків і дій, якостей та властивостей власної особи. Відбувається своєрідне перенесення різних властивостей особи, які помічені в іншому військовослужбовці, на самого себе. Важливим джерелом розвитку самооцінки є також оцінка оточуючими результатів поведінки та діяльності воїна, також безпосередньо якостей його особистості.

Формуючись в процесі всієї життєдіяльності особистості військовослужбовця, самооцінка виконує важливу функцію в її розвитку, виступає регулятором різних видів діяльності і поведінки. Має місце і нестійкість самооцінки особистості, що не завжди є наслідком ще не сформованого відношення до самого себе. Є дві стадії формування самооцінки, на яких самооцінка не стійка - стадія її становлення і стадія її “ломки”, “розгойдування” під впливом нових умов. У другій стадії нестійкість самооцінки - результат боротьби між старою та новою самооцінками. Особливості в характері самооцінки визначаються реальними умовами життєдіяльності особистості, де основними факторами виступають діяльність військовослужбовця, його відносини з оточуючими, які отримують відображення в оціночних відносинах.

Виділяють такі основні форми самооцінки - адекватна, занижена, підвищена та ступінь стійкості кожної з них. Отже самооцінка - це знання воїном самого себе і відношення до себе у їх єдності. Самооцінка включає в себе виділення вихованцем власних вмінь, дій, якостей, мотивів і цілей своєї поведінки, їх усвідомлення та оціночне відношення до них, його вміння оцінити свої сили та можливості, узгодити їх із зовнішніми умовами, вимогами оточуючого середовища, вміння самостійно ставити перед собою ту чи іншу мету і грає велике значення у формуванні особистості. Самооцінка в залежності від своєї форми (адекватна, підвищена, занижена) може стимулювати або, навпаки, пригнічувати активність вихованця. Неадекватна, низька самооцінка знижує рівень соціальних домагань воїна, сприяє розвитку невпевненості у власних можливостях, обмежує його життєві перспективи. Така самооцінка може супроводжуватися негативними емоційними зривами, внутрішнім конфліктом, девіантною поведінкою воїна. Занижена самооцінка спричиняє шкоду збройним силам, тому що воїн не в повній мірі реалізує свої сили та можливості, працює не з повною віддачею. Внутрішній конфлікт може визвати конфлікт між самооцінкою та оцінками, які дають йому товариші по службі, та між самооцінкою та ідеальним “Я”, до якого прагне воїн.

Існує залежність між характером самооцінки та такою якістю особистості воїна, як впевненість у собі. В самооцінці виражається погляд воїна на себе, на свої можливості. Впевненість у собі має в основі правильну оцінку власних сил та можливостей, поведінка воїна у цьому випадку буде відповідати його можливостям та вимогам до неї з боку оточуючих. Невпевненість у собі має в основі недооцінку своїх якостей та можливостей, самовпевненість - переоцінку.

Таким чином, від самооцінки воїна залежить характер його спілкування, відносини з товаришами по службі, успішність його службової діяльності, подальший розвиток особистості. Правильна самооцінка дає йому моральне задоволення. Самооцінка, особливо здібностей та можливостей особистості, виражає певний рівень зазіхань, який визначається як рівні задач, які особистість ставить перед собою у службовій діяльності та до виконання яких вважає себе здатною. Рівень зазіхань воїна і характер його самооцінки яскраво проявляються у різноманітних ситуаціях вибору, як у важких життєвих ситуаціях, так і в повсякденній навчально-пізнавальній діяльності, у колективі.

Основними прийомами самооцінки є самоспостереження, самоаналіз, самозвіт, самоконтроль та порівняння.

Програма самовиховання здійснюється декількома шляхами. Перший – підкорення військової діяльності мотиву самовиховання і перетворення їх тим самим в діяльність самовиховання. Другий шлях – реалізація програми виховання при збереженні навчальної, спортивної та інших видів діяльностей власних смислоутворюючих мотивів і при супутньому мотиві самовиховання.

Однак самоконтроль – це лише ланка в процесі самовиховання, він дає ефект у взаємодії з іншими методами та прийомами самовиховання, серед яких виокремлюють самонаказ, самопереконання та інші.

Частіше за все ми стикаємося з широким тлумаченням волі як будь-якої свідомої поведінки. В такому випадку не остається місця вольовому компоненту в процесі самовиховання. Тому, для того, щоб дійсно проаналізувати природу самоуправління і визначити основні прийоми самовиховання, необхідно виявити сутність волі як специфічного явища, показати місце волі в системі самоуправління.

Можна погодитись з думкою, що не можна ставити знак рівності між свідомою та вольовою поведінкою. Загальновідомі факти, коли воїн, усвідомлюючи, що робить помилку, порушує свої плани, здійснював безвольні поступки, підкорювався диктату чужої волі. Далеко не будь-яка свідома поведінка є одночасно вольовою.

Суттєвими ознаками, які характеризують суто вольову поведінку, на думку І.Сєченова, є “переборення перешкод” та стан напруги, момент зусилля організму. Однак навіть виокремлення спеціальних ознак волі ще не означає переборення широкого тлумачення волі, точного визначення її специфіки, тому що не кожне подолання перешкоди та зусилля організму є відмінною ознакою волі. Це особливо важливо підкреслити тому, що під перешкодою частіше приймають лише зовнішню об`єктивну перешкоду на шляху воїна, не виокремлюючи ту суб`єктивну перешкоду, яку повинен він подолати. Уявимо військовослужбовця, який в стані жаху біжить від ворога, долаючи на своєму шляху різного роду перешкоди, канави, ями. Перед нами ситуація, яку характеризують, як таку, коли організм та життєдіяльність - одне й те ж, коли долання перешкод визначається інстинктом самозбереження, а не волею. В той же час інший солдат, переборовши страх, бажання бігти, підкорює свою життєдіяльність волі, переборює внутрішні труднощі та залишається на полі бою. Вочевидь, що саме останній проявляє волю, хоча і не долає ніяких перешкод, якщо розуміти останнє як таке, що має місце лише в фізичному сенсі. Долання зовнішньої перешкоди не є специфічною ознакою волі, яка адекватно характеризує її, так як вона, окрім волі, може бути зумовлена іншими факторами: фізичним загартуванням, навичками, знаннями, якостями характеру тощо. Так, для нетренованого воїна, який слабо плаває, стрибок з маленької вишки може потребувати значного напруження волі, а для доброго плавця - це звична справа, яка не потребує зусиль волі.

Роль самонаказу в утруднених умовах яскраво описана в романі Л.М.Толстого “Війна і мир”. Він неодноразово змальовував самонаказ, до якого вдаються його герої, особливо під час військових дій: “Одне ядро за іншим пролітало над ним (А.Болконським - авт.), в той час, коли він наближався, і він відчув як нервове тремтіння пробігло по його спині. Але сама думка, що він боїться, знову підняла його. “Я не можу боятися ”, - подумав він і повільно зліз з коня між гармат”.

Самонаказ залежить від переконаності людини. Самонаказ, який відповідає ведучим життєвим цілям воїна, його переконанням, виявляється значно ефективнішим, ніж самонаказ, який суперечить спрямованості особистості, її життєвим настановам.

Свідомі вправи у виконанні вчинків по самонаказу сприяють виробленню стійкої звички слухатися себе. Це дуже важливо пояснювати військовослужбовцям.

Дієвість самонаказу залежить від рівня відповідальності особистості, відсутність переконаності у необхідності виконувати програму самовиховання сприяє непідкоренню самонаказу, ця обставина вказує на важливу роль самопереконання в здійсненні вольового зусилля, коли воїн наводить собі нові доводи, які підкріпляють та розширюють мотиви виконання наміченої програми.

У процесі свідомих тренувань самонаказ, на відміну від неусвідомленого самонаказу, який віддається, як правило, внутрішньою мовою, не рідко проговорюється вголос. Промовляння самонаказу вголос в переважній більшості випадків дає більш позитивний результат, ніж промовляння його про себе. Це можна пояснити тим, що при промовлянні самонаказу вголос у механізм самонаказу долучається слуховий аналізатор, внаслідок чого самонаказ підтримується додатковими імпульсами. Поряд із цим підключаються також, певним чином, функція навіювання зовнішнього наказу, яка полягає в тому, що особистість без зайвого критичного аналізу категоричної зовнішньої вимоги виконує його.

Самоконтроль та самоаналіз - співставлення прийнятого плану та обов`язків по самовихованню з реальністю, результатами діяльності, встановлення їх невідповідності та внесення необхідної корекції для досягнення наміченого, пошук причин відхилень тощо. Самоконтроль у самовихованні виконує функції спостереження, оціночно-констатуючу та корегуючу. Самоконтроль як метод самовиховання розвивається на основі здатності воїна контролювати будь-яку свою діяльність. Тому визначення особливостей самоконтролю як методу самовиховання потребує, перш за все, вивчення його підгрунтя – самоконтролю як якості особистості. Самоконтроль встановлює відхилення діяльності від особистого взірця, і якщо воно протилежне об`єктивно цінному зразку, то навіть дії, які чітко контролюються, можуть не дати якісного результату. Воїн, який має значно розвинутий самоконтроль, але не має достатньо знань та навичок, може погано виконувати те чи інше нове та складне для нього завдання. І навпаки, воїн, який має менш розвинутий самоконтроль, але який добре знає свою професію, може діяти більш ефективно.

Все вищезазначене свідчить про те, що немає підстав ототожнювати самоконтроль з саморегуляцією, він є лише функцією останньої.

Вивчаючи самоконтроль важливо розрізняти його види: ненавмисний (мимовільний) та навмисний (довільний) самоконтроль, який визначається свідомо поставленою метою – слідкувати за точністю реалізації програми своєї діяльності.

Ненавмисний (мимовільний) самоконтроль може здійснюватися в структурі сприйняття, функціонувати автоматично. Предметом ненавмисного самоконтролю є не діяльність у цілому, її мотиви, а лише процесуальний бік діяльності.

Самоконтроль має ряд функцій. Перша – функція стабілізації дій (реалізація програми дій всередині діяльності). Друга функція самоконтролю спрямована на коригування діяльності згідно з її мотивами, функція стабілізації діяльності. Можливості даної функції значно обмежені. Це пов`язано з тим, що об`єкт мимовільного самоконтролю здійснюється в структурі сприйняття, визначається не свідомо поставленою метою, а мимовільно задається конкретною діяльністю, тобто її діями, і з її зміною мимовільно змінюється. Цим пояснюється швидке переведення тих, хто навчається, на інші види діяльності (запрошення товаришів по службі відпочити, переглянути новий фільм замість самостійної роботи над вдосконаленням військово-професійної діяльності).

Не слід забувати, що воїн може мимовільно, без спеціальної мети співставляти свої наміри з конкретними вчинками і результатами, тобто здійснювати мимовільний самоконтроль на основі свідомого (логічного) аналізу. Але та обставина, що самоконтроль є мимовільним, здійснюється не систематично, значно знижує його можливості в стабілізації діяльності.

На відміну від мимовільного самоконтролю, довільний самоконтроль визначається спеціальною метою (слідкувати за реалізацією своїх задач, перешкоджати мимовільній зміні діяльності, про яку ми зазначали вище) і має значні можливості стабілізації діяльності. Військовослужбовці, які свідомо ставлять перед собою ціль – здійснити намічену програму діяльності, не відволікатися сторонніми по відношенню до неї справами, будуть спроможні більш систематично та послідовно виконувати свої професійні та суспільно корисні обов`язки. Довільний самоконтроль має, на відміну від мимовільного, більш сприятливі можливості також в реалізації програми дій всередині діяльності. Враховуючи вибірковий характер сприйняття, довільна ціль – проконтролювати певну програму діяльності – сприяє більш повному та точному відображенню інформації про неї і, як наслідок, більш чіткому самоконтролю. Д.О.Оганесян прийшла до висновку: “Чим більше інформації сприймається, тим – при інших рівних можливостях – більш ефективно, всебічно та своєчасно здійснюється самоконтроль”.

В процесі самовиховання довільний самоконтроль набуває особливого значення. Це пов`язано з особливостями реалізації програми самовиховання, яка залежить від будь-якої діяльності (навчальної, суспільної, військової тощо). Від того, наскільки вони (ці види діяльності) узгоджуються з цілями самовиховання, залежить наскільки самоконтроль підвищує стійкість діяльності по самовихованню.

Вивчення факторів самовиховання як то вікових позицій, впливу їх на характер поведінки особистості дає можливість простежити зв`язки між зовнішніми та внутрішніми факторами самовиховання, розвиток самовиховання в процесі військової діяльності. Це дозволяє подолати відомий відрив самовиховання від реальних процесів життя, замикання його у сфері самоаналізу. В основі розвитку самовиховання лежить становлення та рух взаємопов`язаних процесів усвідомлення особистості та зміни позицій воїна в його взаємодії із зовнішнім світом.

Самоаналіз - розчленування та аналіз своєї діяльності, вчинків, поведінки людиною у думках на різні компоненти та встановлення зв`язків між цими компонентами. На відміну від самооцінки самоаналіз відноситься вже не до сфери усвідомлення, а до сфери “впізнання”. Це якісно новий ступінь методу самоусвідомлення.

Основними компонентами самоусвідомлення та його критеріями є самооцінка та самоаналіз. Розвиток самоусвідомлення спрямований перш за все на виховання потреби в об`єктивній самооцінці та самоаналізу своєї поведінки, діяльності.

Сутність методу самоорганізація життя та діяльності полягає в тому, що військовослужбовці, організуючи свою поведінку та діяльність у відповідності з гідними правилами поведінки, основними напрямками самовиховання, ефективно працюють над собою. Важливою умовою при цьому виступає вміння воїна управляти собою.

Переходячи до аналізу прийомів самовиховання треба підкреслити, що тільки на перший погляд можна вважати, що прийоми самовиховання визначаються формально, шляхом додавання до засобів виховання приставки “само”. При цьому різні автори виходять з того, що якщо виховання розвивається в процесі самовиховання, то таке ж явище повинно відбуватися відносно прийомів цих процесів. Однак необхідно враховувати, що воїн може впливати на себе за допомогою цілей, які не мають нічого спільного з намаганням змінити свою особистість, виховати себе. Тому прийоми виховання, які переносяться особистістю у внутрішній план, стають засобами самовпливу, але далеко не завжди засобами самовиховання. Ототожнення самовпливу та самовиховання може привести до помилкових педагогічних висновків.

В процесі самовиховання у воїна формується бажання виконувати вимоги колективу або вихователя, будувати свою поведінку згідно з правилами та вимогами, які вже існують (так звана конформна особистість). Виникнення програми самовиховання можна представити як наслідок еволюції зовнішніх вимог до того, хто виховується, в його внутрішні вимоги до своєї програми діяльності, як наслідок встановлення ним невідповідності між цими вимогами та конкретною поведінкою і на цій основі обіцянки, зобов`язання собі здійснити певну програму по самовихованню. Виникають самозобов`язання відносно своєї програми поведінки. Вони виникають завдяки внутрішньому переконанню в їх необхідності і, в кінцевому підсумку, визначаються умовами життя, потребами суспільства, обов`язками воїна.

Слід враховувати, що хоча самозобов`язання і виникають в процесі еволюції зовнішніх потреб у внутрішній план особистості, в подальшому вони можуть братися особистістю самостійно. Дана обставина не означає, що на самозобов`язання не продовжують впливати об`єктивні причини, що від зобов`язань його можна відокремити на основі протиставлень зовнішніх потреб і суб`єктивних бажань. Самозобов`язання, виходячи із вищезазначеного, - необхідний і специфічний прийом самовиховання. Самозобов`язання - внутрішня вимога до своєї поведінки. Шляхом самозобов`язання визначається загальний напрямок змін у власній особистості, за допомогою яких вона повинна буде більше співпадати з визначеним ідеалом.

Прийняті на себе самозобов`язання лише тоді можуть бути реалізовані, коли особистість контролює свою діяльність по самовихованню. В противному випадку бажання особистості по самовихованню та її конкретна поведінка різко відрізняються, спостерігаються факти розчарування деяких військовослужбовців у можливостях самовиховання.

Самозобов`язання процес співставлення свого “Я” з вимогами, які висуваються групою, суспільною організацією, колективом, командирами, суспільством в цілому, усвідомлення протиріч між своєю поведінкою та взятими на себе зобов`язаннями по самовдосконаленню. Цей метод допомагає військовослужбовцю виробити правила поведінки та професійної діяльності, розвивати здібності, співставляти своє “Я” з загальними вимогами.

Самопереконання допомагає військовослужбовцю здобути самовизнання необхідності розвитку у себе тих чи інших якостей особистості. Це - пошук доказів необхідності виправлення своїх недоліків, мобілізація себе на досягнення мети самовиховання, винищення конкуруючих мотивів та зваб.

Самонавіювання впливає на психіку, дозволяє закріпити і в необхідні моменти визвати необхідний психічний настрій. Це процедура технічного порядку, яка здійснюється шляхом повторювання певних вербальних формул, які виражають бажання, визначені іншими формами самовиховання. В цьому випадку військовослужбовець потребує кваліфікованого роз`яснення такої процедури офіцером-психологом.

Самотренування - спрямованість на активне виконання цілей та задач, які ведуть до поставленої мети самовиховання, реалізації програми самовиховання, розуміння кожної наступної перешкоди як можливості для самовдосконалення своїх можливостей. Цей метод дозволяє закріпити навички та вміння, які необхідні військовослужбовцю у процесі військової діяльності.

Самопримус - це виявлення незадоволення собою у випадку невиконання самообов`язків, призначення собі додаткового завдання та примушення себе до його виконання.

Самозвіт - це засіб, пов`язаний з методами самоаналізу та самопізнання, це така форма останніх, коли певним чином підводяться підсумки за певний час. Він може здійснюватися усно чи письмово.

Аутотренінг - це емоційно-вольове тренування, суть якого міститься у розвитку здібностей до впливу на психорегулюючі процеси. Для цілеспрямованого самовпливу застосовуються спеціальні вправи самонавіювання у вигляді словесних формул. У процесі таких тренувань людина здатна саме для себе створити модель уявлень, почуттів, емоцій, станів та ввести цю модель у свою психіки шляхом зосередження уваги чисельних повторень.

Наслідування прикладу - орієнтація на пошук найкращих прикладів дій та поведінки, їх активне засвоєння. Це збагачує військовослужбовця досвідом інших людей, більш авторитетних та видатних у своїй справі.

Самозаохочення і самостягнення - взаємопов`язані прийоми самовиховання. Самозаохочення - усвідомлення та переживання своїх успіхів, нагородження себе у випадку успіху виконання програми самовиховання подякою, вільним часом, улюбленою справою. Самостягнення - усвідомлене переживання провини перед собою, перед колективом; незадоволення собою.

Сутність самовиховання полягає в усвідомленій зміні себе особистістю. Самовиховання являє собою вищий рівень самозміни як діяльність, яка має за мету зміну своєї особистості. В силу цього усвідомлення своєї особистості як об`єкту самовиховання, переживання знань про позитивні якості та недоліки особистості сприяють становленню мети та мотиву самовиховання. Усвідомлення діяльності самовиховання, переживання знань про нього сприяють підвищенню ефективності засобів самовиховання систематичності та самостійності роботи над собою.

Стимулювання самовиховання як спонука до більш активної роботи над собою полягає в тому, щоб забезпечити більш високу потребу у самовихованні. Стимулювання самовиховання військовослужбовців може здійснюватися за двома напрямками: створення зовнішніх умов для самовиховання та вплив на внутрішні (мотиваційні) передумови самовиховання.

Стимулювання самовиховання за допомогою створення зовнішніх умов, полягає в тому, що військовослужбовці ставляться в такі умови, які спонукають їх, займатися самовихованням. Такими стимулюючими умовами є: жорсткий статутний порядок у військовій частині; наукова організація військової праці всіх категорій військовослужбовців; формування позитивної громадської думки у військових колективах; висунення високих вимог до військовослужбовців, яке поєднується з турботою про них; залучення кожного військовослужбовця до активної діяльності; пропаганда виховної літератури; організація дозвілля всіх категорій військовослужбовців. Стимулюючи вплив на внутрішні передумови самовиховання необхідно формувати свідому мотиваційну настанову, певний психологічний настрій у військовослужбовців до самовиховання. Формування такої настанови пов‘язане, перш за все, з впливом на потреби та мотиви особистості воїна. Цьому сприяють педагогічно цілеспрямовані заохочення за досягнуті результати у самовдосконаленні, надання дієвої методичної допомоги у опрацюванні програмі самовиховання, що призводить до досягнення вагомих результатів в роботі над собою.

Аналіз процесу самовиховання дає можливість зробити висновок, що це складний та багатоплановий соціально-педагогічний процес з властивими для нього внутрішніми протиріччями. Основною метою на сучасному етапи розвитку Збройних сил України є постійне врахування командирами важливості та складності цього процесу у виховній роботі, усвідомлення командирами необхідності постійного керівництва та здійснення педагогічного впливу на самовиховання військовослужбовців.