3 Питання

У другій половині XVIII ст.. на Лівобережжі України загострилися феодально-кріпосницькі відносини. В 1783 р. Катерина II запроваджує кріпацтво. На Правобережжі починається активне відновлення польсько-шляхетських порядків, загострюються релігійні стосунки між уніатським і православним духовенством. Ці події викликали соціальне напруження, наслідком якого став народний рух - гайдамаччина ( три хвилі: 1734– 1738 рр., 1750 р. та 1768 р.) та Коліївщина (1768 р.).

Повстання 1734 року

Проте аж до 1734 року гайдамацькі загони створювалися і діяли нескоординовано. Період безкоролів’я після смерті Августа II Саса, протистояння нових претендентів на корону, втручання в польські справи російських урядовців спричинили в 1734 р. значний спалах організованого козацького і селянського збройного виступу на українських землях Корони Польської. Користуючись тим, що командування військ Російської імперії, яке перебувало на польсько-російському кордоні, звернулося до магнатських «армій» — підрозділів так званого надвірного козацтва (переважно формувалося з українців) — з проханням виступити проти прихильників французького ставленика на престол С. Лещинського, сотник Шаргородської надвірної міліції І.Верлан розпочав гуртувати навколо своєї сотні всіх невдоволених польським режимом селян. Усіх повстанців він включав до козацького реєстру, призначав сотників, ротмістрів, поручників. Окремі джерела стверджували, що в деяких місцевостях бунтівливого Правобережжя були створені козацькі органи самоврядування. «Вони гублять всі вас своїми податками і зборами, і захопили у вас все те, що було у вас і що повинно було належати вам по праву... Об’єднайтеся усі під нашими прапорами і йдіть з нами бити панів...» — звертався до селян один із тогочасних ватажків, козацький сотник М. Москаль. Як бачимо, ідея справедливого суспільного строю, де панувала б забезпеченість селян землею і була відсутня панщина, проектувалася саме на козацький стан.

Верлан пройшов Брацлавщину з краю в край кілька разів, а потім – Поділля і південно-західну Волинь, зайняв Кременець, Жванець, Броди і Збараж. Його відділи з’явилися під Кам’янцем і Львовом. Загін Гриви здобув Вінницю і Меджибіж. Добре організовані сотні повстанців захопили у Київському воєводстві Корсунь, Бердичів, Погребище, Паволоч, Котельню, Кошовате, Ходорів, Рожів. У Чуднові міщани власними силами розправилися з шляхтою. На початку 1735 року повстання охопило всю територію українських воєводств.

Польські джерела бездоказово трактують це повстання як московську інтригу. Насправді ставлення російського уряду до гайдамаків було відверто ворожим. Цю ворожість продемонстровано одразу після того, як Польща попросила допомоги. Київський генерал-губернатор граф Вейсбах доручив московському генералові залишатися з усім військом на Правобережжі до кінця весни 1735 року і допомагати полякам ліквідовувати повстання.

Восени 1736 року у Брацлавському і Київському воєводствах знову розгортають свої дії отамани Верлана: Грива, Медвідь, Жила, Рудь, Іваниця, Харко. Навесні 1737 року на Запорожжі в районі річки Цибульниці зібралося понад тисячу гайдамаків. На них зненацька напали татари, у боротьбі з якими загинули ватажки Харко, Іваниця, Жила, а поранений Рудь був заарештований.

Повстання 1750 року

Гайдамацькі загони діяли на Правобережжі і в наступні роки. 1743 року славився своїми діями в околицях Лисянки отаман Кузьма Гаркуша, 1749 року в районі Білої Церкви – отаман Іван Борода, а на Київщині – отамани Невінчаний, Середа, Беркут. Особливо запеклими були дії гайдамаків 1750 року. На Київщині вони захопили Мошни, Білу Церкву з найсильнішою на той час фортецею, Володарку. Інші загони на Брацлавщині здобули Умань, Гранів, Вінницю, Летичів. У серпні 1750 року загін на чолі з Олексою Письменним захопив Фастів. На Поліссі Іван Подоляка оволодів Радомишлем. Інші загони розсипалися вздовж усієї Прип’яті, переходячи і на лівий берег. Отаманами повстанських загонів 1750 року були Михайло Сухий, Прокіп Таран, Павло Мачула, Олекса Лях, Мартин Тесля, а також Іван Вовк, Олексій Майстренко, Павленко, Дубина, Василь Малешко.

Польські війська і цього разу виявилися неспроможними впоратися з повстанцями. Так, у сутичці загону Михайла Сухого, що мав 320 осіб, з набагато чисельнішим загоном польського війська загинуло понад 50 поляків і близько 100 було поранено, а решта розбіглася. У цій сутичці загинуло кілька гайдамаків [12, 74-75]. А залога Білої Церкви разом із її комендантом і губернатором утекла, як тільки отаман Мартин Тесля підступив до міста. Російські війська діяли на Правобережжі з літа 1750 року. Тоді біля Стайок, що неподалік Канева, 150 росіян несподівано напали на вдвічі менший загін гайдамаків на чолі з Майстренком і завдали йому дошкульного удару.

Спільними діями російських і польських військ повстання 1750 року було придушене. Головною причиною поразки, як і раніше, була відсутність єдиного керівного центру. У наступні роки гайдамацькі виступи відбулися: 1754 р. – у районі Житомира, 1757 р. – Немирова й Умані, 1761 р. – Лисянки, 1764 р. – Вінниці.

Дії гайдамацьких загонів активізувалися і на Лівобережній та Слобідській Україні. 1759 року хвиля гайдамацьких виступів охопила усю Україну і тривала з більшою чи меншою активністю до 1768 року.

Назва Коліївщина, найімовірніше, означає повстання коліїв і походить від українського слова «колій», яким в українських селах і донині називають людей, відповідальних за забиття скотини (свиней, корів, кіз, коней та ін.), які вміють робити це найбільш професійно і безболісно. Характерною особливістю роботи колія було освячення ножа і просіння вибачення у тієї істоти, яку він збирався зарізати, що робило акцент на тому, щоб він зробив свою роботу професійно і завдав якомога менше болю живій істоті, яку збирається зарізати.

У лютому 1768 року під тиском російського уряду польський король Станіслав Понятовський підписав трактат про формальне зрівняння у правах з католиками віруючих православної і протестантської церков. Значна частина польської шляхти була незадоволена цим трактатом. Під гаслом захисту католицизму, шляхетських прав і звільнення Польщі з-під впливу Російської імперії у місті Барі на Поділлі вона створила Барську конфедерацію 1768. Конфедерати стали катувати і грабувати українське населення, руйнувати православні церкви і монастирі на Київщині, Поділлі і Волині. Для боротьби з конфедератами російський уряд послав на православну Україну військо. Серед українського населення поширилася чутка, що нібито цариця Катерина ІІ видала «Золоту грамоту» із закликом знищувати польську шляхту. Все це стало безпосереднім приводом до розгортання гайдамацького повстання на Правобережжі.

Навесні 1768 року в урочищі Холодний Яр під Чигирином запорізький козак Максим Залізняк зібрав загін повстанців, які обрали його козацьким полковником. 26 травня (6 червня) гайдамацький загін вирушив у похід. Повстанське військо здобуло Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку. Сили повстанців швидко зростали. На початку червня 1768 року повстанське військо наблизилося до Умані, яка належала магнатові С. Потоцькому. Проти гайдамаків Максима Залізняка шляхта вислала полк надвірних козаків на чолі з уманським сотником Іваном Ґонтою. Проте Ґонта разом з козаками перейшов на бік повсталих і розпочав наступ 9(20) червня 1768 на Умань. Після здобуття 10(21) червня Умані повстанські загони розташувались табором поблизу міста. Рада повстанців обрала М.Залізняка гетьманом і князем смілянським, а І. Ґонту — полковником і князем уманським.

Гайдамацьке військо поділялося на 16 сотень на чолі з сотниками. Військова і цивільна влада зосереджувалась у канцелярії при повстанському війську. У червні-липні 1768 р. на Правобережжі діяло близько 30 загонів на чолі з гайдамацькими ватажками М. Швачкою, А. Журбою, С. Неживим, П. Тараном, С. Лепехою, І. Бондаренком, Я.Релятеєм, Н. Москалем та іншими. Повстання загрожувало перекинутися на власне польські землі, Лівобережну Україну і на Запорожжя. За цих умов російський і польський уряди вирішили спільними зусиллями вести боротьбу проти повстанців. У другій половині червня 1768 р. російські війська разом з польською армією розпочали каральні акції проти гайдамаків.

Придушення повстання

26 червня (7 липня) 1768 р. російські частини оточили повстанський табір і по-зрадницькому схопили керівників повстанців М. Залізняка, І. Ґонту та С. Неживого, а їхні загони роззброїли. Решту гайдамацьких загонів було розбито в боях. Остаточно повстання було придушено тільки у квітні-травні 1769 р.

Польські каральні війська з надзвичайною жорстокістю розправлялися з повстанцями. Гайдамаків тисячами вішали, відтинали їм голови, садили на палі. Так, лише за рішеннями призначеного королем судді Ксаверія Браницького, який судив переданих польським властям захоплених російськими військами 1954 повстанців: 200 в'язнів відіслати на роботи до Львова, а 700, як це він сам подає у звіті королеві, він "покарав найжорстокішою смертю". Стільки ж було з його доручення повішено по різних містах України. Решту він передав польському судові в Кодні. Із 336 справ, реєстр яких зберігається, 151 відрубано голови, 57 повішено, 9 четвертовано, одного - українського шляхтича Чоповського, що був помічником полковника Неживого, - посаджено на палю[3].

Після жахливих тортур у с. Сербах І. Ґонта був страчений. М. Залізняка та інших учасників повстання , які були жителями Лівобережної України і Запорожжя , судила Київська губернаторська канцелярія. Вони були засуджені до тілесного покарання(удари нагаєм, виривання ніздр, випалення тавра на чолі й щоках) і заслання на досмертну каторгу в Сибір до Нерчинська. Після страти захоплених учасників повстання російські та польські військові частини почали арешти за підозрою у причетності до повстання. Жорстокі страти часто проводились без суду і тривали кілька років. Загалом було страчено близько 30 000 селян, а у самій Кодні біля 3000 учасників та підозрюваних у повстанні 1768 р. [3]

Події Коліївщини та боротьба гайдамаків є важливою складовою історичної пам'яті українського народу. Так, Коліївщині присвятив один з своїх творів — поему «Гайдамаки» Т. Шевченко.

ЛІВОБЕРЕЖЖЯ І СЛОБОЖАНЩИНА

Лівобережжя було складовою частиною Московської держави і дістало назву Малоросії, або Гетьманщини. Верховна влада в краї належала цареві і здійснювалася через спеціально створений 1662 р. Малоросійський приказ. Однак зберігались і залишки автономії, головою якої був гетьман, підпорядкований царю. При ньому була старшинська рада, що складалася з осіб, які відали окремими галузями управління і призначалися гетьманом за згодою царя. Зберігся полковий адміністративний устрій. Полковників за погодженням з царським урядом також призначав гетьман. У системі управління Лівобережжям головна роль належала козацькій старшині і українській шляхті.

Після Визвольної війни кріпацтво було скасовано, багато селян і міщан перейшли в козацький стан. Але з часом право такого переходу було обмежене. Відбувався процес захоплення старшиною земель, разом з цим поступово відновлювалась і феодальна експлуатація селянства новими панами. Погіршувалось становище рядових козаків. Селяни і міщани мали також утримувати власним коштом царські війська, постачали їх продовольством, сплачували податки гетьманській адміністрації. Але панщина ще не була поширена, а більшість повинностей становили різні податі.

У другій половині XVII ст. відбувався процес заселення Слобідської України. Сюди з середини XVII ст. переселилися біженці з Лівобережної України, яка були ареною бойових дій. Російський уряд, що володів цими землями, надавав українським переселенцям пільги — слободи (звідки й назва «Слобідська Україна»). Переселенці заснували тут низку міст — Чугуїв, Харків, Суми, Охтирку та ін. Вони перенесли на Слобожанщину з України козацький адміністративний устрій. Тут було засновано п'ять полків (Харківській, Чугуївський, Сумський, Охтирський і Острогозький). Однак полковники підпорядковувались не гетьману, а білгородському воєводі. Часто полковничі посади успадковувались.

ЗАПОРОЗЬКА СІЧ.

1686 р. Запоріжжя перейшло під контроль Московської держави. Хоча офіційно воно підпорядковувалося гетьману, кошові часто спілкувалися безпосередньо з царським — урядом. Це підривало авторитет гетьманської влади і завдавало шкоди українській державності. На Січі знаходились загони російських військ. Як наслідок Визвольної війни значно зросла кількість земель, підпорядкованих Січі. Як і в інших районах України, старшина, що мала владу, зосереджувала в своїх руках багато земель, на яких працювали рядові козаки. Але на Запоріжжі не було кріпацьких порядків, і сюди стікалися всі, хто був незадоволений феодальними утисками. Запорожці продовжували свої походи проти турків і татар, неодноразово виступали проти присутності в Україні росіян і поляків. Видатним кошовим Запорозької Січі був Іван Сірко, який успішно воював проти турків, татар і поляків. Значну роль він відігравав у повстанні на Слобожанщині 1666 р., за що був заарештований царським урядом і засланий у Сибір, але згодом його звільнили.

Однак плата за участь у походах, військова здобич були вже не основним джерелом існування запорозьких козаків. Багато козаків займалися промислами і торгівлею з Україною, Росією, Польщею, Туреччиною і Кримом.

ПРАВОБЕРЕЖНА І ЗАХІДНА УКРАЇНА

Землі Правобережної України, на яких тривалий час точилися воєнні дії, були спустошені і знелюднені. Тому поляки заселяли їх заново. Для цього козакам було дозволено знову селитися на Правобережжі із збереженням традиційного самоуправління. Сюди, починаючи з 1680-х рр., почали повертатися біженці, а з подальшим заселенням краю й польська шляхта, яка відновила кріпацькі порядки. Панщина на Правобережжі становила 4—5, а в Галичині до 6 днів на тиждень. Посилювались утиски православного населення. Одночасно занепадали братства, що активізувало роль уніатської церкви. З, цього часу починається масовий перехід українців Галичини в унію.

Українці Північної Буковини перебували під подвійним гнітом — з боку Молдавії та Туреччини, васалом якої було Молдавське князівство. Окрім панщини і податей на користь молдавських феодалів, вони сплачували податки на користь турецького султана. На відміну від Правобережної України і Галичини, в Північній Буковині релігійні утиски чинилися у формі переслідування християн з боку мусульманського духовенства. Така сама ситуація була і в Закарпатті, яке входило до складу Трансільванії, також підвладній Туреччині.