Синдром набутого імунодефіциту (снід)
До найважливіших соціальних проблем захворюваності належить синдром набутого імунодефіциту (СНІД). Коли ж виник СНІД? Остаточно не відомо.
В 90-х роках при проведенні ретроспективного імуноморфологічного аналізу причин смерті у 1954 році групи людей це явище було пов'язано з вірусом імунодефіциту. Від 1976 до 1982 років ВООЗ відслідкувала епідемічний спалах хвороб, спричинений імунодефіцитом у жителів Центральної Африки та Заходу США. В 1983 році майже одночасно Люк Монтаньє (Франція) та Роберт Галло (США) виділили збудник СНІДу - вірус імунодефіциту людини (ВІЛ).
Таким чином, відомо, що феномен СНІДу виник, наприкінці XX століття та, за 4 роки пандемічно розповсюдившись, вщент розбив уявлення про те, що homo sapiens переможе в битві з невидимим світом бактерій та вірусів.
Історія розвитку пандемії свідчить, що він став важливою соціальною, медичною, юридичною, політичною та економічною проблемою в усіх країнах світу. Соціальний феномен СНІДу на рівні охорони здоров'я висвітлив такі етичні проблеми, як право на недоторканість, підтвердження згоди на обстеження, обов'язки лікарів у збереженні таємниці.
На соціальному рівні - це забезпечення прав на освіту, роботу, житло.
На юридичному — СНІД поставив під загрозу такі принципи як відповідальність за передачу інфекції, права мігрантів, іноземців.
Основні права, що стосуються ВІЛ-інфекції, можуть бути зведені до поваги до людини, милосердя, правосуддя та захисту людей від нанесення їм шкоди іншими. Враховуючи історію епідемії СНІДу особливо слід підкреслити право на збереження таємниці, тобто на конфіденційність при обстеженні, консультуванні, наданні медичних та інших послуг. По-друге - це також право на рівність перед законом, який повинен забезпечити широку антидискримінаційну політику щодо ВІЛ-інфекції.
Ця хвороба, за своїм впливом на життя суспільства, переважила всі епідемії минулого, змінила наші уявлення про роль і можливості медицини, вплинула на право, економіку, політику, мораль, релігію. На початку світової пандемії СНІДу його ототожнювали тільки з медициною, але зараз його визначають як політико-соціальне та медико-біологічне явище. Феномен відносять, у першу чергу, до соціально-медичних явищ.
Соціальними причинами виникнення пандемії СНІДу експерти ВООЗ вважають підвищення темпів міграції населення, особливо в Африці; широке розповсюдження в розвинутих країнах шкідливих звичок, насамперед наркоманії та проституції, а також, як це не парадоксально - розвиток медичних технологій - широке застосування внутрішньовенних маніпуляцій, нові методи збирання, зберігання, переливання, переробки людської крові та її препаратів; розширення обсягу та доступність для широкого населення оперативних медичних втручань.
Сьогодні практично в кожній з країн світу виявлено нові випадки СНІДу. Тільки за 1999 рік 5,6 млн. людей були уражені ВІЛ, загальна кількість людей з ВІЛ/СНІД досягла цифри 33,5 млн. у всьому світі.
На розповсюдження ВІЛ впливають багато факторів:
• час початку епідемії;
• головні шляхи передачі ВІЛ;
• співвідношення інфікованих чоловіків і жінок;
• рівень діагностичних досліджень;
• рівень хвороб, які передаються статевим шляхом (що прискорює передачу ВІЛ);
• використання презервативів;
• моделі сексуальної поведінки тощо.
Поширеність ВІЛ серед населення різних регіонів широко варіює, відрізняючись у тисячі разів, що підкреслює соціальний характер феномена СНІДу. Розподіл за регіонами вкрай не рівномірний.
Африка — світовий центр епідемії, очолює всі інші регіони за кількістю випадків. З початку епідемії тут зареєстровано 83 % всіх смертей. За даними 1998 року 9 з 10 ВІЛ-інфікованих дітей живуть у Африці. Жодна країна цього континенту не вільна від СНІДу. Сьогодні ВІЛ-інфікованих людей в Африці більше, ніж раніше: 21,5 млн. дорослих та 1 млн. - дітей. У Ботсвані, Намібії, Свазіленді та Зімбабве від 20 до 26 % населення у віці 15-49 років живуть із ВІЛ/СНІД. Особливо уражена Зімбабве, де 20-50 % вагітних - ВІЛ-інфіковані.
ВІЛ почав інтенсивно розповсюджуватись серед населення Індії та Китаю - до 2 % дорослого сільського населення Індії ВІЛ-інфіковано (1998 рік); 13.6 % вагітних мали ВІЛ-позитивний результат обстеження.
В Східній Європі, Латинській Америці та Карибському басейні випадки інфікування сконцентровані в маргінальних групах (повії, наркомани тощо).
В Північній Америці ситуація протилежна. У 1997 році в США смертність від СНІДу була найнижчою за останні 10 років, що пов'язують з успіхами нових комбінацій анти-ВІЛ препаратів. Нова проблема – зростання кількості людей, що живуть з ВІЛ. Накопичення цих контингентів підвищує вимоги до їх медичного обслуговування.
На 1999 рік ситуація в Європі стабілізувалась. Починаючи з 1992-1995 років інтенсивність ураження населення Центральної та Західної Європи (Франція, Італія, Іспанія, Нідерланди, Німеччина тощо) почала падати, темп приросту нових випадків знизився в більшості країн (за винятком Польщі, Румунії, України).
Захворюваність на СНІД знижується в усіх країнах Західної Європи (1997 рік - у Франції на 43 %, Іспанії - на 27 %, Великобританії - на 22 %, Португалії - на 2 % тощо). Зниження захворюваності та смертності в цьому регіоні пов'язане, в першу чергу, з високою ефективністю антиретровірусної терапії, яку стали впроваджувати в 1996 році. Але в 2000 році є дані про те, що ці успіхи тимчасові.
Не дивлячись на стрімкий розвиток епідемії в деяких країнах, колишніх республіках СРСР, захворюваність на СНІД тут є низькою (за виключенням України - з 1994 р. по 1997 р. кількість хворих зросла в 10 разів). В 1998-1999 р. число випадків ВІЛ-інфекції в країнах колишнього Радянського Союзу збільшилося удвічі.
Різний рівень зараження населення залежить від шляху передачі вірусу. Сьогодні вважають, що ВІЛ розповсюджується:
• через статеві стосунки - гетеросексуально, гомосексуально, бісексуально;
• через кров - при гемотрансфузіях, використанні препаратів із зараженої крові, інфікованого медичного обладнання (голки, шприци, катетери, бори та ін.). Ще з кінця 80-х років ВООЗ рекомендувала взагалі заборонити пряме переливання цільної крові;
• вертикально - антенатально через плаценту, інтранатально – при народженні дитини, при вигодовуванні ураженим ВІЛ материнським молоком;
• при трансплантації - серця, легень, нирок, печінки, кісткового мозку, рогівки очей тощо.
Як свідчать дані 1988-1994 років в Україні переважна кількість хворих (52,6 %) була інфікована кров'яним шляхом, 30,3 % - статевим. Третє місце займають діти, інфіковані від матерів (5,3 %).
У Європі реєструють кожний 4-й випадок, у США - кожний 3-й, а в Африці реєструється тільки 10-12 % випадків СНІДу. Взагалі в світі поширена практика реєстрації тільки випадків СНІДу, а ВІЛ-інфікованих разом з хворими реєструють головним чином у країнах колишнього СРСР.
Для встановлення діагнозу СНІДу за міжнародними підходами необхідне проведення тестування крові хворого. За рекомендаціями ВООЗ тестування базується на принципах: добровільності, доступності, анонімності та безкоштовності.
Основні соціально-медичні особливості розповсюдження СНІДу в Україні. Перші випадки ВІЛ-інфекції (6 громадян України) зареєстровані в 1987 році, але початок епідемії пов'язують з 1995 роком, коли інфекція вийшла з вузького кола уражених і почала розповсюджуватись, миттєво охопивши тисячі людей.
За даними Українського центру профілактики та боротьби зі СНІДом, у 1995-1998 роках розповсюдженість ВІЛ-інфекції зросла з 2,89 до 45,34 (на 100 тис. населення). За 1999 р. в Україні зареєстровано 5827 випадків ВІЛ-інфекції. Діагностовано 549 (9,4 %) ВІЛ-інфікованих дитей. За цей час зареєстровано 587 випадків захворювання на СНІД, із них - 16 дітей. Проте зниження кількості зареєстрованих ВІЛ-інфікованих у 1999 році порівняно з 1998 роком на 2748 випадків не свідчить про покращання епідемічної ситуації, а є результатом зміни стратегії в проведенні обстеження населення на ВІЛ.
Введений Закон України "Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення", принцип добровільності, передбачений законом, привів до зниження обсягу обстежень осіб з груп ризику, зокрема наркоманів - у 1,5 раза (питома вага їх серед усіх ВІЛ-інфікованих досягає 75-80 %). Водночас продовжується збільшення кількості осіб, що захворіли на СНІД, та зростання кількості ВІЛ-інфікованих дітей. ВІЛ-інфіковані виявляються в усіх областях України. Дніпропетровській - показник 25,76 на 100 тис. населення, Донецькій - 20,9 на 100 тис. населення, Одеській - 29,6 на 100 тис. населення областях при середньому показнику по країні - 9,12 на 100 тис. населення. В Київській, Одеській та Миколаївській областях кількість ВІЛ-інфікованих донорів у 3 рази вища, ніж по Україні.
Більш високі рівні захворюваності в цих областях демонструють соціальну детермінованість СНІДу. Стрімкий спад у традиційних галузях промисловості викликав особливо високий рівень безробіття (досить часто кілька членів сім'ї водночас не мають роботи) та створив середовище, де внаслідок ін'єкційного вживання наркотиків, алкоголізму, міграції робочої сили (часом дуже довготривалої та широкої), швидкими темпами відбувалося розповсюдження інфекції.
Змінилась також інфікованість різних контингентів населення: до 1995 року максимальні показники реєструвалися серед працівників секс-бізнесу, після 1995 року - серед ін'єкційних наркоманів. Якщо на початку епідемії переважав гетеросексуальний шлях передачі ВІЛ (до 1992 року більшість випадків припадало на іноземців), то з 1992 року інфекція реєструвалась переважно в громадян України. Перша, повільна, хвиля була пов'язана з особами, які мали багато статевих партнерів, друга хвиля, яка розпочалася в 1995 році, - з розповсюдженням ВІЛ-інфекції в середовищі ін'єкційних наркоманів. Про це свідчать результати обстеження офіційно зареєстрованих ВІЛ-інфікованих донорів крові - серед них в 1987-1994 роках не було наркоманів, а починаючи з 1995 року їх вже було зареєстровано від 45,7 % до 66,4 % (Дніпропетровська, Миколаївська, Львівська області, м. Київ, Севастополь).
Таким чином, провідною групою ризику в Україні є наркомани. Основними шляхами передачі - парентеральний кров'яний шлях, від 70 до 100 % уражень трапляються через використання шприців, забруднених ВІЛ. Середній вік інфікованих - 20-39 років. Постійне виявлення підлітків 13-16 років свідчить про тенденцію "омолодження" СНІДу.
Прогноз і збитки від розповсюдження ВІЛ/ СНІДу в світі та в Україні За оцінками експертів ВООЗ проблема СНІДу не може бути вирішена в найближчі десятиліття. Темпи розповсюдження різняться за регіонами. В світі захворюваність і смертність підвищуються.
В XXI столітті співвідношення жінок і чоловіків, уражених вірусом, прогнозується як 1:1, хоча на початку пандемії воно становило 1:10. Найбільший демографічний вплив ВІЛ/СНІДу очікується в центрально-африканських країнах з огляду на суттєві зміни в структурі та чисельності населення, які порівнюють з впливом довготривалих війн.
В Україні, на найближчі 10 років, прогнозується подальший розвиток варіантів епідемії залежно від комплексу факторів.
Розповсюдження ВІЛ/СНІДу призводить до великих медичних, соціально-економічних, демографічних наслідків.
Соціально-економічні наслідки дуже значні, особливо за умови вибухового розвитку пандемії. Цей "вибірковий удар" по молоді та особах середнього віку, які формують соціальну, економічну та політичну еліту суспільства, призведе до тяжких наслідків в економіці, руйнування багатьох соціальних інститутів.
Різко збільшаться прямі витрати на охорону здоров'я, бо орієнтовно один хворий на СНІД потребує для лікування та забезпечення до кінця життя 100 тис. доларів на рік, а соціальні витрати, утримання сім'ї тощо, досягають 1 трл. доларів. До 2000 року витрати США на СНІД перевершили всі витрати на обидві світові війни.
В 1987 році ВООЗ прийняла Глобальну програму боротьби зі СНІДом, яка стала координаційною базою та прикладом для розробки національних стратегій профілактики СНІДу і боротьби з ним у всіх країнах світу.
Національна політика було зорієнтована на три основні завдання глобальної стратегії ВООЗ:
• запобігання зараженню ВІЛ;
• зменшення впливу інфекції ВІЛ на окремих людей та суспільство;
• координацію дій усіх країн, суспільних і громадських організацій у боротьбі зі СНІДом.
На міжнародному рівні з 1994 року ООН утворила окрему спеціальну | міжнародну інституцію - об'єднану програму з ВІЛ/СНІДу ООН (ІЖАГО5).
Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) зазначає, що синдром і набутого імунодефіциту (СНІД) викликав появу не однієї, а трьох пов'язаних і з нею епідемій глобального масштабу:
• епідемії ВІЛ-інфекції і епідемії власне СНІДу;
• епідемії соціальних, культурних, економічних і політичних дій та відгуків, пов'язаних з двома першими;
• третьої епідемії - гострої реакції населення на СНІД і ВІЛ. Страх і відсутність інформації призводять до тяжких наслідків на особистому, сімейному та соціальному рівнях. Люди, інфіковані ВІЛ, часто позбавляються підтримки та допомоги сім'ї, суспільства саме тоді, коли її найбільше потребують. Страх перед інфекцією призвів до остракізму відносно до хворих зі СНІДом і дискримінації носіїв ВІЛ при влаштуванні на роботу, забезпеченні житлом, отриманні освіти.
На відміну від більшості хвороб СНІД уражає головним чином молодих людей, як найбільш активних в соціальній, економічній та політичній діяльності. Будь-яка епідемія, загрожуючи їх чисельності, обов'язково підриває соціальну, економічну та демографічну стабільність популяції.
Профілактика ВІЛ/ СНІДу. Основним шляхом боротьби з ВІЛ/СНІДом є профілактика.
Важливою умовою у попередженні ВІЛ/СНІДу є можливість для людини за власним бажанням пройти тестування на наявність антитіл до ВІЛ і отримати необхідні кваліфіковані поради та підтримку щодо запобігання зараженню в майбутньому.
Нагальним питанням є соціальний захист ВІЛ-інфікованих людей, в першу чергу дітей, від яких відмовились батьки, та сиріт, і тих, хто не має постійного місця проживання. Очевидною є необхідність його розв'язання на місцях шляхом створення спеціальних притулків з визначенням джерел фінансування та порядку діяльності.
Запобігання передачі ВІЛ статевим шляхом повинно будуватися на системі освітніх заходів, спрямованих на інформування підлітків і молоді щодо шляхів зараження ВІЛ і методів його перестороги.
Залишається актуальним внесення в навчальні програми навчальних закладів всіх типів і рівнів акредитації питань навчання учнів і студентів сексуальної культури, підготовки на конкурсних засадах відповідних методичних розробок, підручників, визначення кола фахівців та їх підготовка до викладання предмета. Провідну роль у реалізації цієї стратегії мають відіграти заклади Міністерства та Академії педагогічних наук.
Досить складним є питання організації інформаційно-освітньої роботи серед груп підвищеного ризику і цільових груп (моряки, ув'язнені, військовослужбовці, водії міжнародного автотранспорту, провідники пасажирських поїздів, персонал сфери обслуговування тощо), які забезпечують значний відсоток інфікованих статевим шляхом.
Невідкладним завданням залишається запровадження в усіх без винятку регіонах України профілактичних програм серед споживачів наркотиків.
Вже з 1995 року в Україні при методичній, організаційній та фінансовій допомозі багатьох агенцій ООН (ІЖАГО5, ІЖОР, ІЖІСЕР) в окремих регіонах почали діяти профілактичні програми: "Профілактика ВІЛ-СНІДу серед жінок секс-бізнесу", "Профілактика ВІЛ-інфекції серед молоді", "Зниження шкоди" (для осіб, що використовують наркотики ін'єкційно), однак, ефективність їх ще не оцінена.
СНІД – це епідемія ХХ-го століття і в ХХІ-у столітті зусиллями вчених та всього суспільства повинна бути подолана.