Кличу відлюдника7
Надворі світає; в неспокої серце моє –
Як втішить його? Я убрання своє поправляю,
Блукаю, никаю – вспокоєння прагну душі,
Шукаю відлюдника, що у долині безкраїй.
Щоранку він зілля збира у південнім струмку 8,
Щовечір усмак під горою Сішань спочиває9.
Підносяться, наче хороми до неба, гілки,
А листя розкішне сплелося шатром незвичайним.
Вітрисько стрімкий у п’янких орхідеях спинивсь,
А пахощі в’ються і пишні дерева вкривають.
Прозора вода жебонить, витікає з гори,
Мов яшмовий дзвін, потічка дзюркотіння лунає.
Бентежний той голос – і хвилі ясні поблизу,
Дзвенять чисті води в долині гірській сонцесяйній.
Найвищій розраді не треба підґрунтя речей;
Подібне ж буття – чи не близько до чистого раю?!
Коли важко славу й багатство людині здобуть –
Зійди з колісниці, почуй, що у серці притаєно!..
Цзі Кан (稽康, 223-263) – відомий філософ та музикант. Писав 4, 5, 6-слівні вірші (більшість із них складені на теми давніх юефу), твори у вільному жанрі (骚体), та найбільше прославився 4-слівними віршами (близько половини із 53-х віршів, що дійшли до нас). Цзі Кан відмовився служити владі, закликаючи до так званої “великої чистоти” (太清). У поезії превалюють мотиви пошуку істини, поет втілює власний ідеал досконалої людини. Часто використовується художній прийом психологічного паралелізму: через природне, речове оточення автора у вірші передається його внутрішній стан. Паралелізм буває простий (згадується лише одне явище, яке вказує на конкретний порух душі поета) і ускладнений (цілісна картина природи асоціюється з певним душевним станом автора).
18 віршів, присвячених старшому братові сюцаю10, що пішов до армії11
7
Таке нетривале людськеє життя,
Лиш небо й земля довговічні на світі.
Короткий відтинок у сотню років –
Хто скаже, що бажане це довголіття?!
Кортить до безсмертних піднятись мені –
Я хочу буть юним, повік не старіти.
Тупцюю на місці, стискаю вузду
І зводжу на друга узір мимохіть я.
15
Тиха-спокійна, безлюдна ця ніч,
Місяця у галереї достатньо.
Поли погойдує вітер легкий,
Високо піднято полог ошатний.
Повниться келих смачного вина –
З ким його радісно маю підняти?
Цінь голосистий чекає мене –
Тільки ж із ким на нім разом заграти?
Подругу згадую – очі здійму,
Пахощі – мов орхідеї лапаті.
Поруч зі мною красуні нема –
Як же мені повсякчас не зітхати?!
9
Добрий, тренований у мого братика кінь,
Сяє на ньому самім дорога одежина.
В лівій руці він тримає мальований лук,
Має в правиці чудовнії стріли кремінні.
Вітром летить; наче блискавка, виник – і зник,
Тінь здоганяє свою, і ватагу пташину.
Прагне вперед – на Рівнину12 без упину мчить,
Зором окинув довкола – граційні манери і вчинки сумлінні.
14
Ось у садку з орхідеями брат спочиває,
Коника ж він випаса на горі, де квітки.
Воїн у птахів стріляє – в болітці, у травах,
Кидає вудку для риби у хвилі ріки.
Око його – там, де в небі вертаються гуси,
Руки змахнули по струнах п’яти13 гомінких.
Вгору літає, донизу – досягнуто дива:
Серце побачило несповідимі стежки.
Якось у річці старенький щасливо рибалив,
Рибу зловив – про вудило забув залюбки14.
Мешканець Ін15 як відчалив у вічність, за обрій –
Брат мій про суще вестиме розмову із ким?