Одним з них був Мухаммед (Магомет) бен Абд Аллах (570—632 рр).

Мухаммед народився в 570 р. в м.Мекка, в збіднілому клані Хашим могутнього племені курайши. Він рано залишився без батьків і змушений був спочатку пасти худобу, пізніше поступив на службу до багатої вдови Хадіджи і вів її торговельні справи. Це сприяла його знайомству а різними народами, племенами, їхніми віруваннями. Скоро Мухаммєд одру­жився з Хадіджи і не дивлячись на різницю в віці (вдова була старше на 15 років), їхній шлюб був щасливим. За 20 років спільного життя Хадіджи народила Мухаммеду декілька дітей, але лише його улшблена доч­ка Фатіма пережила батька і залишила власних дітей.

Після смерті Хадіджи у пророка було багато дружин (включаючи і малолітніх — приклад пророка - норма іслама і до сьогодні), але жодна з них не залишила Мухаммеду дітей.

Після одруження Мухаммед почав релігійний пошук, його відвідували "відіння" та "голоси". Приблизно з 610 р. Мухаммєд став виступати як релігійний проповідник, пророк.

В своїх проповідях Мухаммед не був оригинальним, він не створив принципово нового вчення, навпаки, його заслуга полягала в тому, що він синтезував вже знайомі йому монотеїстичні релігійні вчення, спрос­тив їх і, головне, — він закликав арабів до об'єднання під знаменами єдиного бога, що створило надзвичайно сильний імпульс.

Спочатку Мухаммед не наполягав на тому, що створює нову релігію. Він виступав за визнання єдиного бога, схожого на іудейського та хрис­тиянського. Всю догматику свого вчення, включаючи пророків від Авраама до Ісуса, він запозичив з Біблії. Авраам при цьому став пробатьком всіх арабів, таким чином, євреї та християни стали духовними братами мусульман. Показово, що в перші роки поширення нового вчення Мухаммед навіть молився, повертаючись обличчям до Єрусалима - святого міста християн та євреїв. З Бібліі Мухаммед запозичив вчення про рай та пек­ло, страшний суд та Ін.

Під впливом проповідей збільшувалася кількість послідовників і противників Мухаммеда. Найбільш впливові жителі Мекки — багаті купці курайшити не бачили сенсу в новій релігії і навіть побоювалися зрос­тання її впливу. Смерть Хадіджи та дяді Мухаммеда — Абу Таліба привели до втрати Мухаммедом підтримки впливових осіб в Мецці і тому в 622 р. з небагаточисельними прихильниками своєї релігії Мухаммед втік з Мекки в Ясріб (який після цієї події в ісламській традиції стали називатися Мединою — містом пророка). Медина суперничала з Меккою за вплив на арабські племена. І громада Медини охоче прийняла Мухаммеда. Майже в повному складі громадяни Медини стали прихильниками ісламу. Це був ве­личезний успіх Мухаммеда і тому 622 р. був покладений в основу мусуль­манського літочислення.

Мединська община мусульман виробила свій статут, свої ор-

ганізаційні форми, перші закони і приписи щодо ритулів, культу, а та­кож норм повсякчасного життя. В результаті різниця між ісламом з одно­го боку та християнством, та іудаїзмом з іншого — поглиблювалася.

Дуже швидко впливу мединськоі громади мусульман підкорилася майже вся південна та західна Аравія. Трималася лише Мекка, хоча мусульмани постійно грабували її каравани, наносили значні економічні збитки. Скоро Мекка не витримала і в 630 році пала. Тепер вже курайшити не тільки прийняли Мухаммеда, а і змушені були схилитися перед ним.

Мекка була офіційно оголошена священною столиием Ісламу, і хоча Мухаммед не жив в ній, в 632 р. він здійснив спеціальне паломництво - хадж) в Мекку. В тому ж році він помер і був похований в Медині. Після смерті Мухаммеда проти панування ісламу піднялися деякі арабські племена, але преемники Мухаммеда швидко придушили опір незадоволених і спрямували свою діяльність на розширення ісламськоі держави.

Таким чином ми бачимо, що засновником ісламу стала реальна істо­рична особа — Мухаммед. Він зміг скористатися соціально-політичною си­туацією, яка сприяла об'єднанню арабських племен та запровадженню мо­нотеїзму, а також підготовленим психологічним грунтам і добився не тільки особистої влади над величезною територією, а і поширенню нової релігії. Іслам базувався на вже відомих арабам релігійним мотивах, проте був спрощеним і більш зрозумілим для простих верств населення. Безумовно, іслам був прогресивною релігією, сприяв розквіту держави, культури, науки. А підтримка сильних і впливових прихильників ісламу, їхня войовничість сприяли швидкому поширенню ісламу в світі.

Мухаммед зробив головне, чого потребували араби на поч. VІІ ст.: вік об єднав їх, дав їм релігію, яка об'єднувала їх в єдине ціле, вка­зав ім той шлях, куди треба було спрямувати нєрозтрачений після зане­паду торгівлі запас сил та енергії. Шлях цей стає зрозумілим: пра­вовірні повинні були навернути "невірних" на шлях істиного бога. Цей шлях відповідав і нормам іслама, і прагненням арабів до воєнної здобичи, яка вже за часи Мухаммеда стала чи не найпершою статтею серед до­ходів мусульманської громади.

Як розвивається іслам після смерті Мухаммеда і як він перетворив­ся на світову релігію?

Смерть пророка поставила питання про те, хто тепер очолить му­сульман. Мова йшла не тільки про релігійного лідера, а і про лідера новоі великої держави, при цьому обидві посади, духовна і світська, злилися в єдину під назвою "халіф" (заступник пророка).

Першим халіфом було обрано найстаршого помічника Мухаммеда — Абу Бекра, який правив недовго (632—634), але встиг врегулювати негаразди на Аравійському півострові і почав арабські захоплення: він здійснив походи проти християнської Сирі І та песопотамі і.

Після смерті Абу Єєкра другим халіфом став Омар. За десять років вДадй (634—644) Омар досяг величезного успіху: він захопив Закавказзя та Іран, Візантію та Палестину, приєднав до халіфату Египет.

Омар був вбитий рабом-іранцем і після нього халіфом ьув обраний ще один сподвижник Мухаммеда — Осман. І хоча Осман не мав яскравих політичних талантів, він продовжив розпочаті Абу Бекром та Омаром за­воювання. В результаті до халіфату були приєднані Вірменія, Мала Азія, частина Північної Африки (до Карфагена).

Але, було багата нєзадаволених політикою Османа, особливо їх було багато серед прихильників Алі. Алі був двоюрідним братом Куханмеда і одночасно його аятем, чоловіком улюбленої дочки Мухаммеда - фатіми. Прихильники нлі вважали, що влада халіфа повинна передаватися спадко­ва, кровним родичам пухаммеда. В 656 р. під видом паломників вони зібралися в Медині І вбили Османа- Халіфом був проголошений Алі. Проте не всі визнали владу Алі. Багато хто вважав, що халіф - це виборна по­сада і займати і і повинен найдостойні ший. Суперництво незадовалєних переросло у війну. Сила була на боці Алі, але у вирішальний момент Алі вирішив звернутися до тритейського суду. Колишні прихильники Алі були розчаравні нерішучими діями свого лідера і почали шукати нового. Тому Алі основні сили змушений був спрямувати на боротьбу з опозицією серед своїх союзників. Час було згаяно, сили ослаблені, тритейський суд не зміг вирішити суперечку, і в 661 р. Алі було вбито.

Новим халіфом став Муавія_, який передав владу у спадок своїм си­нам.

Складна внутрішня боротьба навколо посади халіфа не послабила за­войовницькі походи мусульман. За часів Муавії араби захопили Аф­ганістан, Бухару, Самарканд. На поч. VІІІ ст. араби захопили значну частину Візантії, частину Грузії, приєднали до халіфату майже всю Середню Азію, досягли рубежів Індії та Китаю.

В Північній Африці до халіфату були приєднані Лівія, Туніс, Ма­рокко. Перейшовши Гібралтар, араби захопили Іспанію і, пройшовши через Піренеї, вторглися у францію, де лише в битві при Пуатьє (732 р.) їх завоювання було зупинено.

Як досягалася основна мета — поширення ісламу?

В районах близь­ких, де проживало багато арабів або близьих до них племен, ісламізація практично звелася до арабізації- Місцеве населення за допомогою ісламу було порівняно легко асимільоване і скоро фактично стало арабським за мовою, культурою і основними етнічними ознаками. Хоча в Північній Аф­риці населення не було близьким за походженням до арабів, але і тут відбулася арабізація населення. Інша ситуація була в Закавказзі, Се­редній Азії, Іспанії. Тут арабів не еуло взагалі. Тут ісламізація йшла за рахунок надання економічних привілей мусульманам.

Арабські захоплення базувалися на дуже міцній основі, що дозволи­ло халіфату проіснувати немало століть. Цією основою був іслам. Справа в тому, що захоплення йшли паралельно з ісламізацією захоплених на­родів, і якщо в часи пророка Мухаммеда основною причиною завоювань була воєнна здобич. То пізніше, в часи халіфату, коли релігія злилася з політич­ною адміністрацією і відігравала провідну роль, на перший план вийшла ісламізація. Халіфи вважали своїм обов'язком приєднати до халіфату нові землі, навертаючи в іслам іх населення.

Таким чином за сто років завоювань араби захопили величезну тери­торію, змогли ісламізувати велику масу населення. При цьому мусульмани використовували різні методи: жорстокість, економічні важелі та інші методи. Це виявилося дуже ефективним.