11.01.1919 Р. – декрет про порядок націоналізації промисловості. Право отримували уряд усрр та урнг.

Керівництво націоналізованою промисловістю здійснювала УРНГ /Українська рада народного господарства/ та його главки. Очолював Квірінг.

Ті галузі в яких переважали дрібні та середні підприємства не були націоналізовані й перебували під контролем держави. Місцеві органи часто порушували розпорядження верхів, тому часто серед націоналізованих були і малі підприємства.

Держава встановлювала державну монополію на торгівлю найважливішими товарами. Приватні підприємства повинні були дотримуватися встановлених згори цін.

Крім націоналізації промисловості характерні ще такі ознаки для політики "воєнного комунізму":

• націоналізація банків;

• націоналізація шляхів сполучення;

• заміна товарно-грошових відносин прямим товарообміном між містом і селом;

• заміна грошової оплати праці на зрівняльну натуральну;

• карткова система постачання міського населення;

Одночасно проводилася політика експропріації (обкладали революційним податком осіб, що належали до буржуазного класу).

Сільське господарство

З січня 1919 року введено продрозкладку (встановлена державою ціна на хліб була не ринковою), часто хліб забирали без компенсації, тобто реквізували. Кількість зерна пропорційно розкладалася між усіма губерніями і т.д. Селяни здавали т.зв. "лишок". Лишком насправді ставала та кількість зерна, яку селяни повинні були здати державі. Біднота звільнялася від продрозкладки. Велику роль у проведенні продрозкладки відігравали комбіди /комітети бідноти/. В їх розпорядженні залишалося 10% зібраного хліба як винагороди за працю. Головна мета створення комбідів – розділити село. Незважаючи на всі зусилля, до липня 1919 р. створити мережу комбідів вдалося тільки в половині українських сіл.

Більшовики навесні 1919 р. переглянули земельне питання, щодо передачі селянам землі.

Чому?

1.Важко вилучати хліб.

2.Продрозкладка не мала перспектив, оскільки селяни відмовлялися засівати наступного року поля (недосіви полів, хліб переганяли на горілку)

Вихід. Створити колективні форми господарювання – комуни, тсози. артілі. Паралельно з колективними господарствами впроваджувалася державна форма – радгоспи.

З 15 млн. дес. які націоналізувала держава селянам в одноосібне користування дісталося лише 5-6 млн. дес. землі. Більша частина з інших 10 млн. дес. просто гуляла, бо радгоспи і комуни не мали змоги її обробити.

В цілому аграрна політика більшовиків в 1919 р. не виправдала сподівань трудового селянства, воно відчувало себе обманутим.

Таким чином, прийшовши в Україну, більшовики почали втілювати на практиці комуністичну доктрину – запровадили політику ''воєнного комунізму''.

В) у відносинах з рсфрр. Укладення "воєнно-політичного союзу".

Чітко не були визначені взаємовідносини між УСРР та РСФРР.

25.01.1919 Р. – декларація Тимчасового робітничо-селянського уряду про об’єднання усрр та рсфрр на засадах соціалістичної федерації (сутність не розкривалася)

В міру того, як ЧА витісняла війська Директорії, реальні ознаки незалежного існування України зникали.

УСРР мала певну свободу дій. але у принципових питаннях підпорядковувалася Москві. Конституційна неврегульованість відносин між двома формально незалежними республіками часто призводило до конфліктних ситуацій.

Конституція УСРР від 10.03.1919 р. не внесла ясності щодо статусу України (РСФРРР жодного разу не згадувалася).

Тим не менше Москва не розглядала УСРР як незалежну державу.

Ще у січні 1919 р. Москва поширила на територію УСРР правочинність російських декретів, що стосувалися військового будівництва.

Після цього настала черга економічної та фінансової систем.

При цьому не слід забувати, що з самого початку встановлення радянської влади в Україні, остання керувалася з центру через:

• Раднарком РСФРР;

• ЦВК РСФРР:

• РКП(б).

До цього навесні 1919 р. додалися профспілки та молодіжні організації.

Отже, заява про федеративні відносини між УСРР та РСФРР була декларативною. Але і ця паперова ''федерація'' сприймалася більшовиками як тимчасова.

Таке становище не задовольняло працівників центрального апарату, які не могли звикнути до кордонів. Проте ЦК РКП(б) хотів, щоб ініціатива йшла не з Москви, а від національних республік.

18.05.1919 р. – постанова ВУЦВК про необхідність об’єднання військових та матеріальних ресурсів рад республік.

01.06.1919 р. – представники ЦВК РСФРР, УСРР, Латвії, Литви, Білорусі підписали "воєнно-політичний союз". Згідно з ним об’єднувалися:

1. військові організації й командування;

2. ради народного господарства (УРНГ перестала існувати навіть формально);

3. залізниця;

4. фінанси;

5. комісаріат праці.

14.06.1919 р. – ВУЦВК схвалив цей декрет і запропонував урядовим установам негайно запровадити його в життя.

Навіть не чекаючи формальної реакції ВУЦВК на декрет. Реввійськрада РСФРР уже 4 червня 1919 р. ліквідувала Український фронт.

Військовий комісаріат УСРР було розформовано.

Реакція на "воєнно-політичний союз" в Україні була неоднозначною. Більшовики підтримували кроки пов’язані з централізацією влади. Всі українські національні партії засудили рішення нав’язане керівництвом Росії.