32. Джерела влади.

Источник власти — то, что дает начало власти, откуда она исходит. В общем плане источником власти является народ, его воля и потребность в упорядоченной организации общественной жизни, в самоуправлении. Так, в Конституции РФ подчеркнуто, что единственным источником власти в Российской Федерации является ее многонациональный народ. В процессе конкретного анализа может идти речь и о конкретных источниках власти. Среди них — общественные потребности в самоорганизации людей; законы, законодательство о власти; воля монарха и т. д.

ДЖЕРЕЛА ВЛАДИ. Первісним джерелом влади, мабуть, була груба сила, адже донині вона охоче визнається такою. Цей факт допомагає пояснити, чому влада у свідомості народу часто ототожнюється з прямим насильством. Терор, організоване насильство використовувались урядами досить часто, аби продемонструвати, що сила такого роду зазвичай породжує поступливість, смиренність навіть з боку тих, хто особисто не відчуває на собі болю його наслідків. Але сила не єдине джерело влади. Тож чим ще зумовлена здатність впливати на дії людей?

З давніх-давен багатство було джерелом влади з тієї простої, але переконливої причини, що його володільці могли забезпечити людям засоби існування. Очевидно, не треба було багато часу, щоб пізнати зв'язок між багатством і владою.

Зазначимо наявність двох інших важливих джерел влади — займане становище і володіння інформацією.

З давнини джерелом влади було займане становище. Президент США розпоряджається владою в певних межах доти, доки займає цей пост. Того дня, коли він залишає Білий дім, знову стаючи приватною особою, його владні повноваження відразу втрачаються. В наші дні британські чи скандинавські монархи, незважаючи на їхнє високе становище, наділені дуже скромними повноваженнями. Те ж саме можна сказати і про президентів у багатьох парламентських республіках, як-от: Італія, Індія і ФРН. Це, одначе, не перекреслює значення займаного становища як джерела влади, оскільки влада в цих країнах сполучена з конкретною посадою (прем'єр-міністра або інших офіційних осіб держави).

Знання, інформація, досвід і особливі навики завжди були джерелом влади; особливо це було характерно для розвинутих цивілізацій, життя яких потребувало безлічі різноманітних навичок, злитих в єдине узгоджене й систематизоване ціле.

Значення знань і практичного досвіду наочно проявилося в нинішніх індустріально розвинутих суспільствах незалежно від їх ідеологічної орієнтації. Справді, наш час — епоха експертів; однак експерт з його вузькою спеціалізацією потребує того, щоб його оточення вміло переробляти інформацію і мало б знання в своїх конкретних галузях. Спеціалізація потребує координації, залежної, в свою чергу, від організації. Тому організація є ще одним важливим джерелом влади.

Роль тих, хто організовує і спрямовує зусилля експертів, цінується дуже високо, бо дозволяє здійснювати владу. Організація стає середовищем для становлення стосунків, що сприяють не тільки мобілізації ресурсів і людей, але й (що дуже важливо) втіленню в життя прийнятих рішень. Досить поглянути на державні чи приватні організації, щоб зрозуміти їх значення як джерела влади. Фактично посада має смисл тільки як елемент організації. Навіть досвід реалізується переважно в рамках організаційного середовища. Організація важлива як джерело влади і в іншому контексті. Те, що не під силу одному, досягається спільними зусиллями.

Загальновідомо, що політичне панування виступає здебільшого у владній формі. Джерело влади вказане в самому визначенні явища — політичне панування, яке набуває вигляду панування інтересу і має багато форм, однак основною із них все ж є влада. Політичне панування — це джерело влади, а не навпаки, хоч у реальній політичній практиці останнє є загальноприйнятим розумінням. Таке уявлення про співвідношення політичного панування і влади перетворює владу в самостійну, незалежну сутність, яку можна захопити, узурпувати, передати, сформувати тощо, що досить поширено в політичному житті. Але одна справа політична практика, а інша — аналіз її реальних основ, першоджерел, глибинних процесів, які зумовлюють те чи інше походження влади, наявність її в руках певних політичних сил. Політичні сили, їх панування є не результатом володіння владою, хоча таке володіння суттєво посилює це панування, а вони — першоджерело влади, в іншому випадку ця влада історично приречена. Влада породжується реальним політичним пануванням. Для того, щоб завоювати владу, необхідно спочатку стати реальною політично панівною силою і залежно від конкретних обставин обрати шлях такого завоювання.

Реальне панування і його владне оформлення — це не одне і те ж. Більше того, реальне панування може виступати і не у владній формі, а влада може не мати панівного становища, панівного впливу. Особливо це виявляється в період перехідного стану, коли нові політичні сили, що рвуться до влади, домагаються такої соціальної підтримки, яка послаблює соціальний фундамент існуючої влади, що часто призводить до безсилля формально функціонуючої влади. В цьому, власне, і полягає політична революція, коли питання про владу вирішується на користь нових політичних сил, що мають практично всезагальну соціальну підтримку. Парламентська форма такого утвердження влади суті явища не змінює. Різниця може полягати в іншому — в характері політичної дії, її цільових настанов і соціальної бази. В цьому зв’язку мовиться про революційну або реакційну політичну дію, що відрізняє і соціальні сили, які їх підтримують (здійснюють).

Панування може виявлятися не тільки в реальному впливові на об’єкт у владній чи довладній формах, представлених у вигляді владних інституцій або рухів, що мають свої організаційні основи, а й живитися іншими джерелами. В такій якості найбільш поширеною є влада авторитета.

На перший погляд, авторитет виступає як моральна основа панування і його форми — влади. Він зображується як зміцнююче владу явище, яке фокусує в собі оптимальну можливість реалізації інтересу. Однак, оскільки методи здійснення влади — насильство, переконання, примус — не “вміщуються” в авторитет, то, очевидно, зводити владу до авторитета неможливо. Не говорячи вже про те, що підкорення авторитетові не обов’язкове, а владі — примусове.

Влада авторитета ґрунтується на повазі, довір’ї, на визнанні правоти суб’єкта, на підкоренні його визнаному статусові, хоч останнє може бути і формальним. Однак ця формальна підлеглість викликана не тим, що об’єкт влади авторитета внутрішньо не визнає такого авторитета. Він просто не володіє потрібною кількістю інформації для неформального визнання авторитета, перебуває на певному рівні відчуження. Це, однак, не заважає йому встановити на буденному рівні свідомості можливість суб’єкта влади реалізувати його основні життєві інтереси. В іншому випадку це вже не формальний авторитет, а повна його відсутність, і підкорення владі ґрунтується на зовсім іншій основі.

Реальний авторитет з точки зору міцності влади вищий, ніж формальний, хоча він може бути фактично слабшим у зв’язку з пануванням формального авторитета. Причому такий стан історично може існувати у відносинах влади досить тривалий час. Заміна формального авторитета влади на реальний авторитет відбувається, як правило, на радикальній основі.

Принципово влада авторитета як реальне і формальне явище має бути інтегрована в єдиному суб’єкті влади. Однак більш досконалим виявом влади є влада авторитета, яка не має потреби у формальному забезпеченні. Сьогодні ж рівень суспільних відносин перебуває на такій стадії, що формальне забезпечення навіть реального авторитета вважається не­обхідним. Тому авторитет і примус, що, як правило, і виповнює формальну атрибутику влади,— це дві основні сторони влади, її змістовні властивості. Зрозуміло, що чим вище влада авторитета, тим менше необхідності вдаватися до примусу у владних відносинах. Але в сучасних умовах формалізована, тобто правово підкріплена влада є нормою, типовим явищем.

М. Вебер источниками власти считал:

Насилие (физическая сила, оружие, организованная группа, личностные характеристики, угроза применения силы)

Авторитет (семейные и социальные связи, харизма, экспертные (специальные) знания, вера)

Право (положение и полномочия, контроль над ресурсами, обычай и традиция)

Самый примитивный источник власти — применение или угроза применения грубой силы, насилия (деспотическая власть отца семейства, власть уголовного преступника над его жертвами).

К методам прямого насилия нередко прибегает и государство. Но гораздо чаще власть в государстве базируется на институтах юридического права. Облекать государственное принуждение в добродетельные упаковки учил правителей ещё Никколо Макиавелли.

В современном, постоянно усложняющемся мире способность человека подчинить себе других людей всё больше зависит от его умственных способностей. Интеллектуальная власть бывает порой куда более эффективной, чем грубое насилие. Даже в уголовном мире авторитет главаря определяется зачастую не столько его физическими данными, сколько способностью спланировать безнаказанное преступление.

Моральная власть, апеллирующая к справедливости, честности, долгу и другим нравственным ценностям, более эффективна в тех случаях, когда её носитель способен служить в этом отношении примером для других.

Физические, интеллектуальные, психологические и нравственные возможности индивидуализированы, ими человек может обладать самостоятельно, без видимой зависимости от других людей. Социальным источником власти является право, прежде всего право собственности.

Организационная власть (административный ресурс) тем заметнее, чем сложнее управляемый социальный организм. Именно она делает столь влиятельными бюрократические структуры не только в государстве, но и в крупных корпорациях и общественных организациях.

В последнее время в источник власти превратилось владение информацией и каналами её распространения. Средства массовой информации давно характеризуются, как «четвёртая власть». Меньше обращается внимания на циркулирование информации внутри бюрократических структур, фильтрующих и изменяющих её.