31. Поняття світу у феноменології: світ і горизонт.

В історії філософської антропології існує 3 традиції вживання поняття „світ”: - Кантіанська (світ як середовище; фізичний світ – світ, що діє на людські прояви в царині явищ); - Гегельяно-Марксиська(розглядає людину, її дійсність як предметну; світ є опредметненим світом людської діяльності; людина є носієм субстанційної історичної людської діяльності);   - Феноменологічна.

Саме від феноменологічної і пішло поняття життєвого світу, яке розкривається завдяки поняттю про горизонт. У феноменології фігурують два поняття про горизонт: 1) внутрішній горизонт – горизонт завжди буде означати наявність умов, за яких річ буде мати значення в сприйманні та розумінні. Гусерль: сприймання речей обставлене наявними умовами, при яких ми ці речі сприймаємо. Ми сприймаємо речі та іменуємо їх. Це означає, що ми вже при цьому сприймаємо те, що на основі часткової інформації дає можливість говорити про ціле. Хайдегер: „на основі часткового ми говоримо про ціле; ціле виступає у вигляді горизонту. Яким ми керуємо у сприйнятті”. При сприйманні речей ми втягуємося в горизонт сприймання. Чим більше ми річчю захоплюємося, тим більше ми йдемо за горизонтом. Горизонт буде весь час розкриватися. Ми сприймаємо не просто речі, а речі, що викривають себе в межах горизонту. Цей внутрішній горизонт і складає попереднє знання. Річ, яку ми сприймаємо вимагає від суб’єкта певної (релевантної) поведінки. Тому завжди речі сприймаються у горизонті. Горизонт завжди є відкритим. Отже сприймаються не просто речі, а з горизонтом значень. І ці горизонти значень набувають характеру обставин. 2) зовнішній горизонт- завжди означає обставленість сприймання речей іншими речами як обставинами справи. Суть речі завжди обставлена обставинами і тому кожна річ є доцільною сукупністю певних речей.

Горизонт як посередник між мною і предметами (в цьому особливість нявного знання). Світ як медіум (сводник) між світом як сущим і мною як суб’єктом. Світ завжди є зв’язок внутрішнього і зовнішнього горизонтів, тому життєвий світ є своєрідним метагоризонтом, в межах якого пов’язані сприймання та розуміння предмету, це є когерентний досвід. Світ є тим метагоризонтом, що забезпечує зв’язність свідомості, дає смисл як ціле. Тому кожна річ відкривається в горизонті як в чомусь універсальному. Те, щоскладає горизонт або світ є неявним, ми не бачимо світу. Завдки світу суще виявляє себе як об’єкт, постає як предмет. З іншого боку для людини це обертається конституюванням себе як суб’єкту сприймання (це є релевантна поведінка). Завдяки світу суще постає як О-т, а „Я” як спрямоване на горизонт, охоплене ним. Світ є сукупність припущень, де для мене може виявитися предмет. Тому світ – це не те, що протистоїть, а те, в чому я є. Хайдегер: життєвий світ завжди тримає нас у напрузі. Вміти жити – це вміти робити самонастройку розсудку, тобто вміти займати позицію.

32. Діалогічна концепція філософської антропології Мартіна Бубера (за працею «я і Ти»).

Американський філософ М Фрідман характеризував всю філософію М.Бубера як «Життя далогу». Діалог, за М.Бубером, це Зустріч, зустріч без посередників. Діалог не обмежується спілкуванням комуні кантів одного з одним, він є їх відношенням один до одного, що втілюється безпосередньо до спілкування. Умовою народження діалогу є відкритість. «Там, де встановилась відкритість, - пише М,Бубер, - пролунало священне слово діалогу». Діалог, на думку Бубера, можливий не завжди, є рисою особи, які стають перепоною на шляху його виникнення. Однією з таких рис Бубер вважає «непроникливою неспроможністю до спілкування». Коли ця риса притаманна одному з учасників взаємозв язку, діалог стає «обірваною розмовою». За допомогою бесіди та діалогу, мислитель прагнув допомогти людям зрозуміти і прояснити їх відношення до власного «я», одне до одного, до світу, до Бога. У діалозі людина зустрічається сама з собою, через «іншого». Але Бубер не обмежується тільки людською сферою спілкування. Рефлексія на «іншого» аналізується Бубером стосовно трьох важливих сфер: «Я-Ти», де комунікація реалізується не тільки поміж людьми, але й в зустрічі з іншими речами, сутностями.

«Перша: життя з природою, де відношення завмирає на порозі з мови. Друга: життя з людьми, де відношення приймає промовлену форму. Третя: життя з духовними сутностями, де воно мовчазне, але породжує мову»

Окреслена в праці «Я-Ти», так звана «діалогічна» філософія М.Бубера, зводить сутність релігійної віри до постійного діалогу людини з Богом. Сутність концепції «життя діалогу» полягає в тому, що людина тільки тоді знаходить власне людське існування, стає особистістю, коли вона вступає в постійний внутрішній діалог з Богом.

Концепція Бога, яка побудована на грунті «діалогічної» філософії, переноситься Бубером на основу людських відносин в суспільстві, відносин «я-ти», гарантом яких виступає Бог – вічний Ти». М.Бубер наголошує на тому, що що в кожному «ти» у світі ми звернемося до «Вічного Ти», до Бога, тому що через значення, що виникає в звичайних зустрічах «Я-Ти», людина знаходить основу значення, що все тримає, що робить для неї можливим перебороти відчудження, жити у світі як у своєму власному будинку.

М.Бубер розглядає діалог в онтологічному зрізі, звідси, ключовою темою творчості Бубера є – онтологія діалогу. Бубер розуміє діалог як буття людини, але буття у різних зрізах. Звідси, Бубер виділяє різні сфери діалогу, в залежності від сфери людського існування. А саме, діалог між людиною і Богом, між людиною і людиною та людиною і світом; діалогом Бубер називає «Я-Ти» зв'язок, не існує «Я», як атомарної реальності. Моє «Я» - це «Ти» сказане мені іншою людиною. Тобто Бубер акцентує увагу на понятті «інший». Діалогічне відношення не обмежується лише людською сферою, основною сферою є життя з духовними сутностями, яке є мовчазним, але воно породжує мову.