Утність міжнародної міграції робочої сили та її основні види

Міграція як економічна категорія і як соціально-економічне явище відома з стародавніх часів. Поштовхом для масового переміщення населення стали перш за все, великі географічні відкриття, а згодом - рух капіталу і розвиток капіталізму. Цей період охоплює XVIII-XIX століття, і отримав назву «старої міграції». Період «нової міграції» почався із середини XIX століття і тривав аж до кінця Другої світової війни.

Кожен з цих періодів мав свої причини і характерні риси. Міграція як масове явище почалася в період демократизації суспільства, тобто з другої половини XX століття. Як масове переселення робочої сили вона почалася із середини XX століття і набуває великого обсягу в наш час. Але звернемося до аналізу цього процесу і його сутності.

Міграція - це переміщення населення, особливо працездатного. Однак, поряд з працездатним населенням переміщуються їх сім'ї.

Міграція робочої сили - переселення працездатного населення з одних держав (регіонів) до інших терміном більше, ніж рік, що викликана економічними та іншими соціально-політичними причинами.

За географічною ознакою міграція поділяється на інтеграційну, внутрішню і зовнішню.

Інтеграційна міграція має регулярний характер і являє собою вільне або обмежене законом переміщення робочої сили в межах інтеграційного об'єднання. Обмежений характер регулюється статутом інтеграційного об'єднання і національним законодавством.

Внутрішня міграція - це переміщення працездатного населення та їх сімей в межах однієї країни.

За радянських часів вона регулювалась програмою добровільного переселення, бо мала характер ентузіазму (ударні комсомольські будівництва).

Зовнішня (міжнародна) міграція робочої сили - це процес організованого або стихійного переміщення працездатного населення, що викликане причинами економічного характеру.

Розглянемо зміст структурних елементів, що характеризують міграційні процеси.

За характеристиками тривалості міграція буває:

• постійна (без повернення на батьківщину);

• тимчасова (з обов'язковим поверненням);

• сезонна річна (повернення після закінчення сезону найму);

• маятникова внутрішня - переміщення населення з одного населеного пункту в інший (від місця проживання до місця роботи). Це може бути переміщення за схемою (село - місто) або (місто - приміський район) тощо.

За характеристикою правового статусу міграція поділяється на легальну і нелегальну.

Як правило, легальна міграція має документальне підтвердження, офіційне звернення держави, норми, що встановлені на переміщення міжнародною організацією праці тощо.

Нелегальна міграція - це явище, що має непередбачуваний характер - незаконне перетинання національних кордонів в пошуках джерел праці й життя.

Оскільки предметом лекції виступає зовнішня міграція (міжнародна), звернемося до її більш змістовної характеристики.

Розглянемо логіко-структурну схему характеристики міжнародної міграції робочої сили.

Складовими частинами міжнародної міграції є міжконтинентальна та внутрішньоконтинентальна. Такий поділ більш відповідає її географічній характеристиці й передбачає формування міжнародного ринку праці.

Як бачимо, за напрямком руху основними сторонами міжнародної міграції є:

• еміграція - виїзд працездатного населення з країни для постійного чи строкового перебування в іншій країні;

• імміграція - приїзд робочої сили в країну з-за кордону по квоті чи по запрошенню;

• рееміграція - процес повернення працездатного населення за певних причин до своєї країни.

За формою міжнародна міграція поділяється на трудову, сімейну, рекреаційну, туристичну та інші.

Трудова міграція - це пересування працездатного населення з метою отримання тимчасового або постійного місця роботи.

Сімейна міграція - має в основному моральний і етичний характер та пов'язана зі з'єднанням сімей.

Рекреаційна (ще називають заможна) пов'язана з відпочинком або з приводу стажування, науково-дослідної роботи, роботи, пов'язаної з переданням досвіду тощо.

Туристична міграція перш за все характеризується задоволенням певних інтересів людей, подекуди з можливим відпочинком, обміном туристичними групами тощо. Це, зазвичай, короткострокове переміщення окремих верств населення.

Основними причинами, що зумовлюють міжнародну міграцію робочої сили, є:

1) незадовільні економічні умови життя працездатного населення в країнах еміграції;

2) стабільно високий рівень заробітної плати в основних імміграційних центрах;

3) порівняно вищий технічний рівень умов праці в країнах імміграції;

4) соціальні умови для більш повної реалізації своїх можливостей у країнах імміграції;

5) природні катаклізми в країнах еміграції і вищий рівень охорони навколишнього середовища у країнах імміграції;

6) політичні причини;

7) воєнні причини;

8) релігійні причини;

9) національні причини;

10) культурні причини.

Напрямки міграції відповідають як бажанням населення, так і економічному статусу країни.

Можна виділити 6 основних напрямків міжнародної міграції робочої сили:

1) міграція з країн, що розвиваються, до промислово розвинутих країн;

2) міграція в межах промислово розвинутих країн;

3) міграція робочої сили між країнами, що розвиваються;

4) міграція робочої сили з колишніх соціалістичних країн у промислово розвинуті країни;

5) міграція кваліфікованих фахівців з розвинутих країн в країни, що розвиваються;

6) міграція в межах СНД.

Розглянемо закономірності міграції робочої сили.

Міжнародній міграції робочої сили притаманні такі закономірності:

1) переважання міграції робочої сили у загальному обсязі міграційних потоків;

2) зростання демографічних факторів у розвитку міжнародної міграції робочої сили;

3) розширення географії міжнародної міграції робочої сили (зростає кількість країн, звідки емігрує і куди іммігрує населення);

4) розширення масштабів міжнародної міграції робочої сили. Це означає збільшення кількості міграційних потоків робочої сили, а також розширення структури міграційних потоків (вчені, робітники, спеціалісти і т. ін.) та збільшення форм міграції;

5) збільшення обсягів нелегальної міграції;

6) збільшення частки висококваліфікованих спеціалістів (робітників, інженерів тощо) у міграційних потоках;

7) глобальний характер міжнародної міграції робочої сили. Це означає, що в міграційні потоки втягнуто більшість країн світового співтовариства;

8) інтенсивний характер міжнародної міграції робочої сили. Це означає зростання кількості й швидкості міграції населення.

Узагальнюючи характеристику закономірностей міграції робочої сили, можна стверджувати, що вона полягає у значному та постійному збільшенні її масштабів, залученні до цього процесу трудящих майже всіх континентів.

Міграційні потоки розвиваються хвилеподібно. Спочатку в новій країні закріплюються емігранти-піонери. Потім до них приїжджають їхні родичі та друзі. Хвиля еміграції набирає сили, але через певний проміжок часу вона спадає. Потім процес повторюється: за першою хвилею емігрантів іде друга тощо. При цьому існує залежність між міграційними хвилями і коливаннями ділової активності. Під час кризи, як правило ,збільшується потік емігрантів, а під час економічного буму за інших однакових обставин відбувається активна імміграція.

Таким чином, ми розглянули основні характерні риси, що притаманні цьому загальносвітовому процесу. Безумовно, що сама міграція як процес має об'єктивний характер, а наслідки цього процесу є як позитивні, так і негативні.

6.3. Міжнародна міграція робочої сили Категорія:    Підручники   Економіка   Міжнародна економіка

Трудові  ресурси – це найважливіший фактор виробничого процесу, що характеризується високою мобільністю. Мобільність робочої с у світовому господарстві виявляється у формі міжнародної міграції. Визначимо основні поняття, використовувані при вивченні проблем міжнародної міграції. Міграція робочої с – переселення працездатного населення з одних держав в інші терміном більш ніж на 1 рік з економічних і неекономічних мотивів  (політичних, соціальних, релігійних, національних, расових та ін.). Імміграція – в'їзд працездатного населення в дану країну із-за її меж. Еміграція – виїзд працездатного населення з даної країни за її межі. Міграційне сальдо – різниця імміграції в країну та еміграції  з країни. Рееміграція – повернення емігрантів на батьківщину на постійне місце проживання. «Витік мозків» – міжнародна міграція висококваліфікованих кадрів.  Міжнародна міграція буває наступних видів: безповоротна, тимчасово-постійна (від одного до шести років),  сезонна, маятникова (щоденний, щотижневий переїзд до місця роботи в іншу країну). У залежності від правового статусу міграція може бути легальною і нелегальною. Нелегальні мігранти – це особи, що у пошуках роботи в'їжджають у країну нелегально або прибувають до неї на законних підставах (туристами, за запрошенням та ін.) і нелегально працевлаштовуються. Останнім часом масштаби нелегальної імміграції значно розширся. Китайці прямують в основному в США і Росію, кубинці – у Флориду, алжирці – у Францію, пакистанці – в Англію і т. д.  Останнім часом в Україні спостерігається небувалий наплив нелегальних мігрантів із країн «третього  світу», що використовують територію України як перевалочний пункт для подальшого проникнення в Західну Європу. Причини міграції населення економічного характеру полягають у різному рівні економічного розвитку окремих країн, розходженні в умовах заробітної плати, наявності безробіття в деяких країнах, функціонуванні міжнародних корпорацій, що вивозять робочу силу для роботи в закордонних філіях. Основу міграційних потоків складають робітники, у меншому ступені – службовці. Порівняно новою формою міграції є переміщення науково-технічних кадрів (у США і Західну Європу). Можна виділити 5 напрямків міжнародної міграції робочої с: 1)     з країн, що розвиваються в промислово розвинуті країни; 2)     у рамках промислово розвинутих країн (в основному з неекономічних причин, також спостерігається відплив умів з Європи в США); 3)     між країнами, що розвиваються; (в основному між НІК і країнами арабських еміратів; між країнами-членами ОПЕК та іншими країнами, що розвиваються. Наприклад, у Кувейті і Саудівській Аравії було в 60 – 80  роках зайнято до 1 млн. робітників з Ємену, у Гонконгу – в основному з Китаю і В'єтнаму.   Економічні причини: більш високий рівень життя та зарплати і недостача некваліфікованої робочої с в НІК); 4)     з колишніх соціалістичних країн у промислово розвинуті; 5)     міграція науковців, кваліфікованих фахівців із промислово розвинутих у країни, що розвиваються.   Основні центри притягання робочої с 1.  Західна Європа (особливо Німеччина, Франція (з Північної Африки),  Англія,  Бельгія (з Іспанії й Італії), Нідерланди, Швеція (з Фінляндії) і Швейцарія).  У середині 90-х років приплив іммігрантів оцінювався в 180 тис. чол. на рік. Тільки в країнах ЄС нараховується 13 млн. іммігрантів. На даний час тут розвивається загальний ринок робочої с, що  припускає вільне переміщення працівників між країнами ЄС і уніфікацію трудового законодавства. 9 грудня 1989 р. прийнята   «Хартія основних соціальних прав робітників ЄЕС».  Найбільш розвинуті країни Західної Європи  принаджують робочу силу з менш розвинутих західноєвропейських країн, арабських країн Північної Африки і Близького Сходу, країн Африки до півдня від Сахари, країн Східної Європи  і СНД. 2.  Близький Схід. Цей центр сформувався в 70-ті роки. Нафтовидобувні країни залучають на важку низькооплачувану роботу дешеву робочу силу  з Індії, Бангладешу, Пакистану, Йорданії, Ємену, а також із Греції, Туреччини, Італії, Кореї, Філіппін. До початку  90-х рр.. тут працювало більш 4,5 млн. іноземців, а місцевих робітників – 2 млн.  В ОАЕ частка іммігрантів у загальній чисельності робітників – 97%, у Кувейті – 86,5%, Саудівській Аравії – 40%. 3.  США і Канада.  Трудові ресурси цих країн історично склалися значною мірою за рахунок іммігрантів. Щороку в США приїжджає іммігрантів більше, ніж в усі інші країни разом. Іноземці складають близько 5% робочої с країни. Низькокваліфікована робоча сила – із прилеглих  латиноамериканських країн (особливо Мексики), країн Карибського басейну. Висококваліфіковані працівники – практично з усіх країн. Іммігранти - 740 тис. чол. у рік, емігранти  - 160 тис. чол. Приплив іммігрантів у США і Канаду до середини 90-х років оцінювався в 900 тис. чол. на рік. 4.  Австралія. 200 тис. іноземних робітників. З 1982 р. Австралія стала проводити міграційну політику, що стимулює розвиток бізнесу в країні. У країну стали в першу чергу прийматися іммігранти, що роб інвестиції в її економіку. 5.  Країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Це, насамперед,  азіатські НІК – Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань,  а також Японія, Малайзія, Пакистан і Бруней. Найбільший експортер робочої с – Китай, крім того – В'єтнам, Лаос, Камбоджа, Бірма, Філіппіни, Індонезія,  Бангладеш, Шрі-Ланка та ін.  Загальне число іноземних робітників – 2,5 – 4 млн. чол.  У Японії працюють в основному корейці, останнім часом з'явся іранці. 6.  Латинська Америка. В основному, Аргентина і Венесуела, крім того Мексика, Бразилія, Чилі, Парагвай, Болівія. Загальне число іммігрантів – від 3 до 10 млн. чол., в основному латиноамериканці, але цими країнами субсидуються програми по залученню східноєвропейців, у тому числі із країн СНД (нафтовиків, інженерів-хіміків, фермерів). Міграція відрізняється сезонністю і великим відсотком нелегальної міграції, яка ніяк не регіструється. 7.  Африка. У Північній Африці – нафтовидобувна Лівія, на півдні – ПАР.  Використовують іммігрантів з інших африканських країн, але зацікавлені у фахівцях  із СНД (на постійне місце проживання). Міжкраїнна міграція – 2 млн. чол. У ПАР загальна кількість іноземної робочої с складає 1 млн. чол.    Вплив міграції робочої с на країни, що імпортують і        експортують робочу силу Країни, що приймають робочу силу, одержують такі переваги:   підвищується конкурентоспроможність вироблених країною товарів унаслідок зменшень витрат виробництва, пов'язаних з більш низькою ціною робочої с;   іноземні робітники, пред'являючи додатковий попит на товари і послуги, стимулюють зростання виробництва і додаткову зайнятість у країні перебування;   при імпорті кваліфікованої робочої с країна, що приймає заощаджує на витратах на освіту і професійну підготовку;   іноземні робітники часто є амортизаторами при кризах і безробітті (їх першими звільняють, знижують зарплату і т. д.);  іноземні працівники не забезпечуються пенсіями, на них не поширюється дія різних соціальних програм;   на думку ОЕСР іммігранти поліпшують демографічну картину розвинутих країн, що страждають старінням (у Люксембурзі 38% немовлят з'являється в родинах  переселенців, у Швейцарії – 24%).  До негативних моментів відноситься: виникнення соціальної напруженості в суспільстві при боротьбі за робочі місця; міжнаціональна ворожість і т.п. Для країн, що експортують робочу силу:  експорт робочої с є важливим джерелом надходження ВКВ у країну;   експорт робочої с означає зменшення безробіття і, отже, соціальної напруженості в країні;  безкоштовне для країни-експортера навчання робочої с новим професійним навичкам, знайомство з передовою технологією, методами керування та ін. Негативна сторона – «витік умів», відтік кваліфікованих кадрів, необхідних національній економіці.   Кількісні показники переміщення трудових  ресурсів між      країнами Найбільш прийнятні кількісні показники переміщення трудових ресурсів – це показники, які фіксуються в платіжному балансі. Вони є частиною балансу поточних операцій і класифікуються за трьома статтями: Трудовий дохід (виплати зайнятим) – зарплати та інші виплати готівкою або натурою, отримані приватними особами-нерезидентами за роботу, виконану для резидентів і оплачену ними. У цю категорію включаються також і усі виплати резидентів у пенсійні, страхові й інші фонди, пов'язані з найманням на роботу нерезидента. До приватних осіб-нерезидентів відносяться всі іноземні працівники, що знаходяться в даній країні менше року, у тому числі сезонні робітники, робітники з прикордонних зон, що приїжджають у дану країну на тимчасові заробітки, а також місцевий персонал іноземних посольств. Переміщення мігрантів – оцінний грошовий еквівалент вартості майна мігрантів, що вони перевозять із собою, переміщаючи в іншу країну. При цьому вивіз майна емігрантів у натурі подається  як експорт товарів із країни, а його оцінний грошовий еквівалент – за даною статтею. Перекази працівників – пересилання грошей і товарів мігрантами своїм родичам, що залишся на батьківщині. У випадку пересилання товарів враховується їхня оцінна вартість.  Принципова різниця між цими статтями в тім, що в статті «трудові доходи» враховуються доходи нерезидентів, а в двох інших статтях – доходи і витрати резидентів, тобто мігрантів, що виїхали з країни більш, ніж на 1 рік. Останні дві статті поєднуються в рамках поточних операцій у групу приватних неоплачених переказів. Приватні неоплачені перекази – оцінний грошовий еквівалент майна, що переміщується мігрантами в момент їх від'їзду за кордон, і наступні посилки товарів на батьківщину. Облік ведеться на момент перетинання кордону, і якщо навіть потім з'ясується, що запис був зроблений невірно, його зазвичай не переглядають (наприклад, людина  поїхалда на тимчасові заробітки, але затрималася за кордоном на термін більше року, ставши мігрантом, або навпаки, людина, що виїхала на ПМП, повертається на батьківщину раніше, ніж через 1 рік).

	- нема голосів (5355 відвідувань)
Користувачі повинні бути зареєстровані щоб голосувати за книгу

Нема коментарів для цієї книги

 

Зміст: Основи економічної теорії. Ніколенко Ю. В. § 5. МІГРАЦІЯ РОБОЧОЇ СИЛИ Суть і причини міграції робочої сили Міграція робочої сили - це переміщення працездатного населення, що викликається причинами економічного характеру. Якщо таке переміщення переходить національні межі, то міграція робочої сили є міжнародною. Міграція робочої сили відбиває процес перерозподілу трудових ресурсів між національними економіками. Причини, які породжують міграцію робочої сили, різноманітні. В цілому їх можна розділити на дві групи: загальні, які визначають тенденції розвитку всіх форм міжнародних економічних відносин, і специфічні, що пов'язані тільки з міграцією. До першої групи причин відносяться: інтернаціоналізація господарського життя; нерівномірність соціально-економічного розвитку окремих країн; структурні зрушення в економіці, спричинені НТР, які обумовлюють витіснення робочої сили із одних галузей і додаткову потребу в ній інших; економічна політика ТНК, які концентрують трудоємні виробництва в одних країнах і наукоемні в інших; політична й економічна нестабільність в окремих державах. Друга група причин включає в себе: відмінності між країнами в рівні заробітної плати і соціального забезпечення (в розвинутих країнах заробітна плата в декілька разів вища, ніж в інших, у них кращі житлові умови, вищий рівень охорони здоров'я; освіти, пенсійного і соціального забезпечення), що, безперечно, притягує робочу силу з інших країн; нестача робочої сили певних спеціальностей і кваліфікацій (наприклад, у країнах Західної Європи важку й некваліфіковану працю виконують переважно робітники-іммігранти, причому спеціально робиться застереження, що іноземець може зайняти робоче місце, якщо на нього немає претендентів серед місцевого населення); відносний надлишок робочої сили в багатьох державах, особливо в країнах, що розвиваються; відмінності між країнами в можливостях і умовах професійного зростання. Форми і тенденції розвитку міграції робочої сили Існують різні критерії класифікації форм міжнародної міграції робочої сили. За напрямами її руху розрізняють еміграцію (виїзд робочої сили за межі країни) й імміграцію (її в'їзд у країну). Залежно від рівня кваліфікації можлива міграція як малокваліфікованої робочої сили, так і висококваліфікованих спеціалістів. Перший із цих потоків спрямований переважно з країн, що розвиваються, в розвинуті. Для другого потоку характерне переміщення спеціалістів між розвинутими країнами, наприклад, всередині ЄС, а також їхня імміграція в розвинуті країни з країн, що розвиваються. Цей процес дістав назву "відплив умів". Він може відбуватися як у явній формі, коли спеціаліст переїжджає в іншу країну, або ж залишається в ній після завершення освіти, так і в прихованій, коли він нікуди не виїжджає, але влаштовується на роботу на підприємство, яке належить іноземному капіталу. Міграція висококваліфікованих спеціалістів набуває дедалі більшого розмаху. Виїжджаючих спеціалістів приваблює передусім вищий рівень заробітної плати і побутових умов у розвинутих країнах, а також більші можливості для професійного зростання. Сьогодні проблема відпливу умів постає і перед колишніми "соціалістичними країнами". З точки зору соціальної структури виділяють міграцію робітників і міграцію інтелігенції, переважно науково-технічної, яка стала особливо помітною після Другої світової війни. Крім того, можлива регулярна міграція, коли міграційний потік стійкий протягом більшого, ніж рік, періоду, і нерегулярна міграція, коли він існує менше року. Існує також міграція легальна, тобто законна, на основі міжнародних угод, які визначають чисельність мігруючих, порядок їхнього працевлаштування тощо, і нелегальна, з порушенням законності. Прикладом останньої може бути велика кількість нелегальних емігрантів із Мексики до США. За характером регулювання міграційних процесів розрізняють вільне переміщення робочої сили та її в'їзд у країну на певний строк. Вільне, нічим не обмежене переміщення робочої сили введено в ЄС з 1 січня 1993 р. Водночас у багатьох країнах діють жорсткі правила щодо обмеження кількості іммігрантів. Наприклад, у Швейцарії дозвіл на в'їзд у країну дається строком на один рік, потім вимагається його щорічно продовжувати. Однією з характерних тенденцій розвитку міжнародної міграції робочої сили є дедалі більше втягнення в міграційні потоки громадян із країн Східної Європи. Це пояснюється передусім посиленням нестабільності при переході до ринкових відносин. Необхідність підвищення ефективності використання робочої сили (що неможливе без приведення у відповідність чисельності робітників і реальних потреб виробництва), закриття багатьох підприємств, які виявилися неконкурентоспроможними в нових економічних умовах, повна дезорганізація виробництва, пов'язана з порушенням традиційних господарських зв'язків, поряд зі спадом виробництва призвели до різкого збільшення чисельності безробітних.

 на тему: «Міжнародна міграція робочої сили»

Москва

ЗМІСТ

Вступ 3

1. Поняття міжнародного ринку робочої сили 4 1.1. Сутність і причини виникнення світової ринку робочої сили 4

1.2. Основні напрямки і центри трудової

міграції 5

1.3. Види міжнародної трудової міграції 7 2. Міжнародно-правові основи міжнародної міграції робочої сили 8 3. Імміграційна політика країн-імпортерів трудових ресурсів 12 4. Еміграційна політика країн-експортерів трудових ресурсів 14 5. Міграційна політика Російської Федерації 16 Висновок 19 Список використаної літератури 20

Введення Одним із проявів інтернаціоналізації і демократизації господарського і соціально-культурного життя людства, а також наслідків гострих міжнаціональних протиріч, прямих зіткнень між народами і країнами, надзвичайних ситуацій і стихійних лих є великомасштабні внутрішньодержавні і міждержавні переміщення населення і трудових ресурсів у різних формах. Це і добровільні мігранти, що користуються правами і можливостями, наданими їм світовою цивілізацією і міжнародними ринками праці для вибору місця проживання і роботи, біженці і вимушені мігранти, що залишають отчий дах не за своєю волею, а під тиском обставин [1]. Масштаби потоків і драматизм положення таких мігрантів в окремі історичні періоди і роки перетворюються в глобальні проблеми. Їх вирішення вимагає широкого міжнародного співробітництва. Світова спільнота, ще недавно не відчувають безпосередньо розмірів, особливостей та наслідків міграційних процесів на міжнародному рівні, зіткнулося з необхідністю координації зусиль багатьох країн з вирішення гострих ситуацій і колективному регулювання міграційних потоків. Організаційно-інституціональні, нормативно-правові та фінансові механізми регулювання, створені в минулі роки на глобальному (в рамках ООН та інших організацій), регіональному (регіональні економічні організації) та національному (в основному промислово розвиненими країнами) рівнях, дозволяють світовій спільноті поступово послаблювати гостроту у сфері міжнародної міграції населення і нормалізувати міграційні потоки. Останнє десятиліття нашого століття характеризується тим, що країни-імпортери та країни-експортери трудових ресурсів вносять істотні корективи у свою міграційну політику. Межстрановая міграція населення і трудових ресурсів виникає при наявності значного контрасту в рівнях економічного і соціального розвитку та темпах природного демографічного приросту країн, що приймають і віддають робочу силу. Географічними центрами імміграції є найбільш розвинені країни, такі, як США, Канада, Австралія, більшість західноєвропейських країн, а також країни з високими доходами від продажу нафти і бурхливим економічним зростанням (Саудівська Аравія, Бахрейн, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати і т.д. ). Зовнішня трудова міграція відноситься до одного з видів міжнародної міграції населення, який характеризується переміщенням робочої сили, як правило, з менш розвинених у економічно більш розвинені країни на тимчасову роботу з наступним поверненням на батьківщину.

1. Поняття міжнародного ринку робочої сили 1.1. Сутність і причини виникнення світового ринку робочої сили Структура народонаселення світу включає два типи людей в залежності від кількості прожитих років: працездатну частину - умовно у віці 15-60 років - і непрацездатну частина - діти та люди похилого віку. До першої категорії належить приблизно 70% населення, хоча величина цієї частки варіюється від регіону до регіону. Так, в Азії та Африці великий відсоток неповнолітніх громадян, а в країнах Європи і Північної Америки - людей похилого віку. У свою чергу працездатне населення підрозділяється на економічно активне і неактивне, причому останнє складається головним чином з домогосподарок, учнів денних відділень вузів, громадян, які перебувають на утриманні держави, а також осіб без певного місця проживання. Нас буде цікавити перш за все економічно активна частина суспільства, тобто люди, здатні до праці і прагнуть їм займатися. Саме дана категорія громадян приймає найбільш діяльну участь в процесі пошуку роботи як всередині своєї країни (внутрішня міграція), так і за її межами (міжнародна міграція). Міжнародна міграція робочої сили має тривалу історію (ще до нової ери люди переїжджали з однієї держави в іншу в пошуках занять), але тільки в XX ст. вона перетворилася на одну з провідних форм руху факторів виробництва, а значить, і окрему сферу міжнародних економічних відносинах. Це зумовлено рядом причин: • інтернаціоналізацією господарського життя; • небаченими соціально-демографічними змінами; • революцією в науці, техніці та сфері інформації; • розвитком інтеграційних процесів; • діяльністю транснаціональних корпорацій (ТНК). Всі ці фактори сприяли посиленню рухливості працездатного населення, яке використовує розвинену інфраструктуру комунікацій для переміщення по країнах і континентах. На сьогоднішній день склався світовий ринок робочої сили (МРРС), основу якого складає сукупний міграційний оборот економічно активного населення між країнами і регіонами, який надає помітний вплив на рівень, характер і розміщення продуктивних сил в рамках національних господарських систем та світової економіки. До кінця XX ст. загальна чисельність трудящих-мігрантів досягла щорічної величини в 35 млн чол. в порівнянні з 3,5 млн у 1960 р. Структура МРРС включає не тільки мігрантів, але й міграційні служби різних рівнів, а також міжнародні організації, що займаються питаннями юридичного статусу трудящих-іноземців, охорони їх праці, надання їм соціальних гарантій і т.п . Говорячи про процеси переміщення значних мас населення, слід підкреслити, що в даній лекції розглядається лише трудова міграція, тобто викликаний соціально-економічними мотивами переїзд людей з однієї країни в іншу. Серед чинників, які змушують громадян шукати роботу за межами батьківщини, головними є прагнення до поліпшення якості життя та ефективному застосуванню своїх здібностей. У той же час такі негативні соціально-економічні явища, як безробіття та аграрне перенаселення, безумовно, відіграють свою роль у мотивації до тимчасової або постійної зміни країни проживання. Важливо зазначити, що сучасні держави докладають зусиль з регулювання трудової міграції. Правове вираження взаємної зацікавленості напрямних (країн-експортерів) і приймають (країн-імпортерів) мігрантів країн зазвичай здійснюється у формі дво-або багатосторонніх угод. Суттєве сприяння у підготовці міжнародних конвенцій у цій області надають такі глобальні організації, як Комісія ООН з народонаселення, Міжнародна організація праці (МОП), Міжнародна організація з міграції (MOM). Прикладом регіональної структури, що займається захистом прав трудящих мігрантів, служить західноєвропейський Міжурядовий комітет з питань міграції (Сімі). Базовими міжнародними нормативними актами, які регулюють відносини в рамках МРРС, є Конвенції МОП 1962, 1975 і 1982 рр.. Статті цих документів регулюють питання найму мігрантів, гарантій їх прав, боротьби з нелегальними каналами міграції і т. д. Що стосується політики Уряду РФ у цьому питанні, то створена в 1992 р. Федеральна міграційна служба діє в рамках загальнодержавної комплексної міграційної програми на основі Федерального закону "Про порядок виїзду з Російської Федерації та в'їзду до неї" від 15 серпня 1996 р. У країні також надані ліцензії більш ніж 150 приватним і змішаним компаніям, що займаються оформленням працевлаштування російських громадян за кордоном або прийомом іноземної робочої сили в нашій країні. З питань міграційної політики укладено двосторонні координуючі угоди РФ з рядом країн: Німеччиною, Китаєм, Польщею, Словаччиною, Фінляндією і деякими іншими [2]. 1.2. Основні напрямки і центри трудової міграції Трудова міграція характерна практично для всіх національних економік. Однак рівень її інтенсивності суттєво різниться в тому чи іншому регіоні світу. Найбільш інтенсивні потоки трудящих-мігрантів відзначаються при наявності значного контрасту в рівнях соціально-економічного розвитку і темпах природного демографічного приросту країн - експортерів та імпортерів робочої сили. З чотирьох основних напрямків міграції за обсягом сукупного міграційного обороту перше місце займає переміщення робочої сили з країн, що розвиваються в економічно розвинені країни. Фахівці виділяють міграційні "маршрути": між розвиненими країнами Західної Європи та Північної Америки, з колишніх соціалістичних країн у ринкові економіки, з одних розвиваються чи перехідних економік в інші аналогічні (наприклад, в межах Південної Америки, з України до Росії). На практиці зустрічається ще один, п'ятий варіант трудової міграції: з розвинених в або перехідні економіки. Однак кількість мігрантів, які обирають цей напрямок, невелике і представлено в основному персоналом ТНК, які працюють у філіалах і дочірніх компаніях, членами різних благодійних організацій і фондів, а також шукачами пригод і авантюристами. Серед центрів тяжіння мігруючої робочої сили самим значним, існуючим вже принаймні три століття, є Північна Америка (США та Канада). За даними американської статистики, протягом 90-х рр.. в США щорічно в'їжджало більше 1 млн іммігрантів при офіційно встановленою квотою 675 тис., з яких 140 тис. чол. припадає на трудову міграцію. Іншим "магнітом" для мігрантів виступають країни Європейського Союзу. На їх частку припадає більше чверті усього сукупного обороту іноземної робочої сили. Лідери у цьому регіоні - Франція (8% іноземців в населенні країни) і Німеччина (7,5%). Крім них, у Західній Європі великими приймаючими державами є Великобританія, Бельгія, Нідерланди, Швеція, Австрія. Третім світовим центром трудової міграції вважається Австралія, уряд якої вкрай стурбоване низькою щільністю населення на переважній більшості території країни, а також зростанням в його структурі частки китайського етносу. Звідси проголошений Канберра комплекс заходів по стимулюванню переселення в цю країну-континент представників білої раси, переважно жінок у фертильному віці (тобто здатних створювати сім'ю і мати дітей). Нарешті, слід згадати і про такий важливий центрі міграції, як Ізраїль, який докладає зусиль для повернення на історичну батьківщину всіх євреїв з метою виживання в іншомовному і часто ворожою етно-релігійному середовищі арабського світу. І хоча міграція євреїв на "Землю обітовану" носить в цілому політичну мотивацію, економічний аспект у ній також присутній, про що свідчить висока інтенсивність потоку мігрантів в Ізраїль з країн з гіршим рівнем життя. За останні два десятиліття з'явилися нові регіональні центри тяжіння мігрантів. Серед них виділяються країни Перської затоки (Саудівська Аравія, Катар, Кувейт, Бахрейн, Об'єднані Арабські Емірати) і нові індустріальні країни в Латинській Америці (Аргентина, Бразилія, Мексика) та Азії (Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Тайвань). На Африканському континенті "полюсом" притягання мігрантів стала ПАР, а на просторі СНД - Росія. При цьому наша країна виступає експортером робочої сили для "далекого зарубіжжя" (середньорічні темпи трудової еміграції - 10 тис. чол.) Та одночасно її імпортером з держав Співдружності - особливо Україна, Білорусії, Молдови, Казахстану (середньорічні темпи трудової імміграції - 300-500 тис. чол.). 1.3. Види міжнародної трудової міграції Щоб розібратися в структурі міжнародного міграційного обороту, необхідно встановити види трудової міграції, класифікація яких може проводитися в залежності від різних критеріїв. Найбільш визнаними з них є наступні: • за тривалістю - тимчасова, зворотна (сезонна) і постійна, безповоротна (тобто виїзд на постійне місце проживання в іншу країну); • за соціальним складом - некваліфіковані робітники, середній технічний і сервісний персонал, студенти (в період канікул), фахівці, діячі науки, культури і спорту, підприємці); • за характером - пряма і непряма (внутріфірмова в рамках ТНК); • за формою трудової угоди - індивідуальна і колективна); • за типом статусу в приймаючій країні - асиміляційна (з подальшим наданням дозволу на проживання, а потім і громадянства / підданства) і неассіміляціонная. Міжнародна статистика свідчить, що поки основну частину трудящих-мігрантів становлять малокваліфіковані робітники, зайняті на виробництві та в сільському господарстві. Разом з тим постійно зростає потік мігруючих фахівців, тобто робочої сили високої кваліфікації, зайнятою на престижних і високооплачуваних посадах у структурах ТНК. Крім того, з кожним роком посилюється мобільність жінок та молоді, особливо в межах інтеграційних об'єднань типу ЄС. Із зростанням обсягів міграційних потоків в міжнародних економічних відносинах їх вплив на економіку приймаючих та направляючих держав стає все більш відчутним. Тому видається вкрай важливим розглянути проблему світового ринку робочої сили під цим кутом зору.

2. Міжнародно-правові основи міжнародної міграції робочої сили Враховуючи, що уряд кожної країни суверенно у своєму праві визначати напрямки і мети міграційної політики, при розробці комплексу заходів, що регулюють процеси зовнішньої трудової міграції, визнано доцільним і необхідною умовою дотримуватися певних правових норм і стандартів, закріплених у документах міжнародних організацій. Ратифікуючи міжнародні конвенції, країни, що регламентують процес трудової міграції, визнають пріоритет норм міжнародного права над національним законодавством, що має важливе значення як для самої країни з точки зору її інтеграції у світове співтовариство, так і для мігрантів, чиї права за кордоном істотно розширюються і потребують в захисті. Важлива особливість міжнародної міграції робочої сили полягає в тому, що регулювання даного процесу здійснюється двома (або більше) суб'єктами, які впливають на різні стадії переміщення населення і переслідують часто неспівпадаючі інтереси. Якщо країна-імпортер робочої сили в більшому ступені відповідає за прибуття і використання мігрантів, то у функції країни-експортера робочої сили в більшому ступені входить регулювання відтоку і захист інтересів мігрантів за кордоном. У багатьох аспектах інтереси країн-експортерів та імпортерів робочої сили виявляються тісно переплетеними. Правове вираження взаємної зацікавленості країн, що приймають і направляють мігрантів, здійснюється у формі дво-або багатосторонніх міжнародних угод з питань міграції. Згідно з Програмою дій, прийнятої в 1976 р. на Всесвітній конференції по зайнятості в рамках МОП (Міжнародної організації праці), організація набору робочої сили повинна проводитися на базі двох-або багатосторонніх угод, розроблених на основі вивчення економічних і соціальних потреб країн-експортерів та імпортерів робочої сили [3]. В даний час значне число установ і організацій, насамперед у рамках ООН, а також регіональних угруповань займаються проблемами, пов'язаними з міграцією населення і трудових ресурсів.

Так, Комісія ООН з народонаселення в своєму розпорядженні відповідний фондом, частина якого використовується на субсидування національних програм в галузі міграції населення. Діяльність МОП в якості однієї з цілей передбачає регулювання міграції населення. Ряд міжнародних договорів, прийнятих ВООЗ (Всесвітньою організацією охорони здоров'я), містить спеціальні норми, які стосуються фізичного стану трудящих-мігрантів. У конвенціях ЮНЕСКО маються положення, спрямовані на поліпшення освіти трудящих-мігрантів і членів їх сімей. Зростає роль Міжнародної організації з міграції (MOM), метою якої є забезпечення впорядкованої і планової міжнародної міграції, її організація, обмін досвідом та інформацією з зазначених питань. У Західній Європі діяльністю, пов'язаною із забезпеченням та захистом прав трудящих мігрантів, займається Міжурядовий комітет з питань міграції (Сімі). Відповідні документи міжнародних організацій мають велике значення стосовно до національного законодавства, оскільки при формуванні національної політики в області зовнішньої трудової міграції повинні бути враховані вимоги міжнародних конвенцій. Однією з основних ідей Конвенції МОП про трудящих-мігрантів є визнання державами, ратифікують даний документ, рівності щодо мігрантів незалежно від їх національності, расової приналежності, релігії, статі тощо [4] Конвенція містить статті, спрямовані на регулювання умов, при яких працівники-мігранти будуть мати рівні з громадянами приймаючої держави права в питаннях, визначених Конвенцією. Захист прав трудящих-мігрантів забезпечується: • організацією безкоштовних служб для допомоги мігрантам та забезпечення їх необхідною інформацією (ст. 2); • прийняттям заходів проти недостовірної інформації і пропаганди в питаннях, котрі стосуються імміграції та еміграції громадян (ст. 3); • прийняттям заходів, що полегшують всі стадії міграції: від'їзд, переміщення та прийом мігрантів (ст. 4); • організацією відповідних медичних служб (ст. 5); • дозволом переводити на батьківщину заробіток і заощадження трудящих-мігрантів (ст. 9). Два додатки до Конвенції стосуються найму, розміщення та умов праці мігрантів, ще одне - питань ввезення мігрантами особистого майна, робочих інструментів та обладнання. У додатку 1, зокрема, вказується, що посередницькою діяльністю з працевлаштування мігрантів можуть займатися: • наймач або особа, що знаходиться у нього на службі і діє від його імені, за наявності дозволу від компетентних органів та під їхнім контролем; • приватне агентство, яка отримала на це попередній дозвіл компетентних органів території, на якій дані операції будуть проводитися, при дотриманні умов і в тих випадках, які можуть бути передбачені або законодавством цієї території, або угодою між компетентними органами приймаючої та направляючої країн. У даній Конвенції також вказується, що особа або організація, що сприяють незаконній міграції, підлягають відповідному покаранню. У ній підкреслюється також необхідність письмового оформлення трудових контрактів і дотримання права трудящих-мігрантів на отримання даних документів із зазначенням термінів найму, умов і змісту праці і рівня її оплати. Документи МОП проголошують рівність мігрантів з громадянами країни перебування також і в рівні мінімальної заробітної плати, а в тих країнах, де це передбачено національними законодавствами, - можливість брати участь у процедурах щодо встановлення розміру заробітної плати. При цьому обумовлюється, що заробітна плата працівникам-мігрантам повинна виплачуватися регулярно і готівкою. Стаття 9 Конвенції № 97 закріплює право трудящого-мігранта на вільний переказ отриманих валютних коштів на батьківщину. Міжнародними стандартами передбачається також можливість для трудящих-мігрантів отримати освіту або підвищити кваліфікацію в країні перебування. Так, у Рекомендаціях МОП для мігрантів обмовляється рівний з громадянами приймаючої країни доступ до отримання освіти. Конвенція МОП, прийнята в 1962 р., гарантує рівноправність громадян країн перебування та іноземців або осіб без громадянства в галузі соціального забезпечення. Держави, що прийняли цю Конвенцію, зобов'язуються дотримуватися по відношенню до громадян будь-якого іншого держави, яка підписала дану Конвенцію, рівність у соціальному забезпеченні незалежно від терміну перебування в країні. При цьому прийняті зобов'язання за бажанням сторін можуть передбачати одну або більш соціальних гарантій: медичне обслуговування, допомога по інвалідності в разі втрати працездатності, пенсійне забезпечення, допомога по тимчасовій непрацездатності, допомога по безробіттю тощо [5] Відповідно до Конвенції МОП 1975 р., держави повинні виявляти на своїй території нелегальну міграцію і приймати необхідні заходи щодо її зменшення. Конвенція містить вимоги, які пред'являються державам щодо рівності в освіті, зайнятості, соціального забезпечення, участі в профспілках та інших цивільних прав і соціальних гарантій для осіб, що знаходяться на території держави на законній підставі в якості трудящих-мігрантів або членів їх сімей. Нарешті, у Конвенції МОП, схваленої в 1982 р., викладена міжнародна система збереження прав трудящих-мігрантів у галузі соціального забезпечення. Призначення даної Конвенції - координація національних систем соціального забезпечення з урахуванням відмінностей у рівнях розвитку окремих країн. Ратифікація зацікавленими державами міжнародних конвенцій, що регламентують процес трудової міграції, є необхідною умовою для їх здійснення.

3. Імміграційна політика країн-імпортерів трудових ресурсів Країни-імпортери трудових ресурсів, які постійно відчувають потреби в залученні робочої сили, свою імміграційну політику засновують насамперед на заходах регулювання чисельності і якісного складу прибуваючих трудящих-мігрантів. Як інструмент регулювання чисельності використовується показник імміграційної квоти, який щорічно розраховується та затверджується в країні-імпортері. При визначенні квоти враховуються потреби країни в іноземній робочій силі і по окремим категоріям притягається населення (статево групам, освіті і т.п.), а також береться до уваги стан національних ринків праці, житла, політична і соціальна обстановка в країні-імпортері. Імміграційна квота може бути розподілена в певній пропорції між різними категоріями іммігрантів. Наприклад, в США в 1995 р. було прийнято наступне розподіл імміграційної квоти: 71% - родичі громадян США, 20% - фахівці, яких потребують США, і 9% - інші групи іммігрантів. Новий закон про імміграцію, прийнятий в США в 1996 р., істотно розширив розміри квоти для іммігрантів, а й посилив вимоги до їх якісним характеристикам [6]. Якісний склад працівників-іммігрантів регулюється в приймаючих країнах шляхом використання різних методів (з метою визначення груп іммігрантів, для яких передбачені преференції, в частині першочергового отримання в'їзної візи). Про високі вимоги до якості прибуває робочої сили свідчить необхідність проходження процедури визнання наявних у мігранта документів про освіту чи професійну підготовку, а також наявного досвіду роботи за спеціальністю. Віковий ценз є одним з поширених критеріїв відбору іммігрантів. Шанси отримати дозвіл на в'їзд в країну вище у більш молодих претендентів. Національність іммігранта є якісною ознакою, диференційованими залежно від національного складу приймаючої країни та враховуються для забезпечення, наприклад, в США національної рівноваги. До числа інших вимог, що пред'являються до якості робочої сили, відносять: • вимога гарного стану здоров'я у прибуває мігранта (характерно для ряду скандинавських країн і США); • додаткові професійні вимоги, пов'язані з ряду спеціальностей або професій (у США, наприклад, іноземний програміст повинен володіти прийнятими у країні програмними засобами, бути знайомим з відповідними комп'ютерними системами); • обмеження особистісного і психологічного плану. Так, наприклад, претендент на отримання громадянства ПАР повинен мати «добрий характер». У США здавна обмежений в'їзд для представників будь-якої з партій тоталітарного типу. Значення тієї чи іншої якісної ознаки при відборі іммігрантів не є постійним і може змінюватися на користь інших пріоритетів. Разом з тим з ряду найважливіших характеристик, таких, як віковий ценз, наявність трудового сертифіката, володіння певною професією і професійною підготовкою, вимоги досить стійкі в часі. Селективність міграційної політики країн-імпортерів виражається також у наданні пільг окремим категоріям мігрантів з метою їх залучення в країну. Так, пріоритетним правом одержання дозволу на імміграцію користуються бізнесмени, які передбачають відкрити справу в країні перебування. Однією з цілей імміграційної політики є захист національного ринку праці від неконтрольованого припливу іноземної робочої сили. Для здійснення цієї мети держави-імпортери застосовують заходи, спрямовані на скорочення або запобігання імміграції, а також на скорочення іноземної робочої сили в країні перебування. Наприклад, у США одночасно з жорсткістю політики по відношенню до нелегальних іммігрантів законодавством передбачено право на легалізацію для частини іноземців, без дозволу знаходяться в країні, що є гуманним актом і свідчить про демократичні тенденції в здійсненні імміграційної політики. Багато країн-імпортери робочої сили взяли і реалізують державні програми стимулювання репатріації офіційно зареєстрованих іноземців, у яких переважають економічні (а не адміністративні) стимули (надання матеріальної допомоги і можливості придбання професії і т.п.)

4. Еміграційна політика країн-експортерів трудових ресурсів Міжнародна організація праці так визначила мету еміграційної політики країн-експортерів: еміграція трудових ресурсів повинна сприяти скороченню безробіття, надходженню від трудящих-емігрантів валютних коштів, які використовуються для збалансованості експортно-імпортних операцій; емігрантам за кордоном має бути забезпечений відповідний життєвий рівень; вимога повернення на батьківщину емігрантів поєднується з придбанням останніми в зарубіжних країнах професій і освіти. Сучасна міжнародна трудова міграція характеризується активізацією і зростанням впливу країн - експортерів робочої сили, які застосовують різні методи і засоби для досягнення цілей еміграції, а саме: • методи та засоби захисту інтересів держави-експортера трудових ресурсів шляхом регулювання масштабів еміграції та якісного складу емігрантів, які виїжджають за межі країни. Більшість держав демонструють своєї еміграційної політикою повагу прав своїх громадян на вільне переміщення. Деякі країни проводять політику стримування еміграції, особливо у відношенні висококваліфікованих фахівців і при нестачі кваліфікованої робочої сили, а також при несприятливій демографічній ситуації; • методи використання еміграції з метою забезпечення ресурсами економіки країни шляхом залучення валютних коштів трудящих-мігрантів. Для цього в національних банках відкривають емігрантам валютні рахунки під більш високу процентну ставку, створюють їм вигідні умови використання своїх валютних коштів для придбання товарів і виробничого обладнання і т.д. Ряд держав прямо зобов'язує трудящих-емігрантів переводити в країну походження значну (іноді диференційовану за категоріями) частку отриманої за кордоном заробітної плати. Держава приваблює також кошти приватних посередницьких організацій, що займаються працевлаштуванням громадян за кордоном шляхом запровадження обов'язкових внесків і страховок; • методи та засоби з захисту прав трудящих-емігрантів шляхом використання двосторонніх угод та контрактної форми найму робочої сили для роботи за кордоном, яка покликана забезпечити певні економічні і соціальні гарантії (по заробітній платі, оплаті проїзду, житла, продовольчого забезпечення і медичного обслуговування і т . д.), а також шляхом організації установ, фондів, представництв, призначення спеціальних посадових осіб і т.п. з метою контролю за виконанням умов міжнародних угод щодо трудової міграції, вирішення спірних питань в країні перебування мігрантів та дотримання їх основних прав. У посольствах і представництвах деяких країн за кордоном призначаються аташе з праці, які покликані забезпечувати захист прав трудящих-мігрантів, в тому числі вирішення спірних питань при їх розміщенні, ведення переговорів з роботодавцями. Заслуговує на увагу досвід створення спеціальних фондів, в завдання яких крім контролю за дотриманням прав трудящих-мігрантів і членів їх сімей входить накопичення коштів (фонду добробуту), призначених для забезпечення медичного обслуговування, житлового будівництва, розширення мережі шкіл і т.п. повертаються на батьківщину мігрантів; • заходи, що сприяють як захисту державних інтересів, так і прав і свобод трудящих-мігрантів. Держава прагне виробити такий механізм регулювання міграції, який дозволяв би суміщати захист державних інтересів та його громадян. Одним з інструментів реалізації цього завдання є запровадження порядку обов'язкового державного ліцензування діяльності по найму громадян для роботи за кордоном. Мета ліцензування - наділення правом посередництва при працевлаштуванні за кордоном тільки тих організацій, які володіють достатніми знаннями, досвідом роботи, мають у своєму розпорядженні надійними міжнародними зв'язками і здатні нести матеріальну та юридичну відповідальність за результати своєї діяльності; • заходи, спрямовані на взаємну захист інтересів країн-експортерів і країн-імпортерів трудових ресурсів (наприклад, при проведенні політики стримування масштабів міграції, нелегальних переміщень, стимулювання повернення мігрантів на батьківщину).

5. Міграційна політика Російської Федерації Росія не залишилася осторонь від міграційних процесів. Розпад СРСР, перехід до ринкових відносин, економічні та політичні зміни та негаразди, міжетнічні зіткнення і війни призвели до того, що на території Росії виявилося в середині 90-х років близько трьох мільйонів біженців. Ці потоки біженців, перш за все з країн СНД і Балтії, не припиняються. Зростання безробіття підштовхнув сотні тисяч російських громадян, у тому числі висококваліфікованих фахівців, працевлаштовуватися за кордоном. Це один з найбільших фіналів населення в останні десятиліття нинішнього століття. На Конференції країн СНД у Женеві з проблем біженців та емігрантів була визнана невідкладна необхідність міжнародної допомоги. На території Росії виявилися сотні тисяч переміщених осіб не тільки з країн СНД і Балтії, але й з інших регіонів (наприклад, афганська громада близько 200 тис. осіб, а також мігранти - в'єтнамці, китайці тощо). Уряд Російської Федерації вимушений в цих умовах формувати і здійснювати активну міграційну політику, шукати підтримки - матеріальної і фінансової - у міжнародних організацій, розвивати співробітництво з іншими країнами на двосторонній і багатосторонній основі з проблем міграції населення і трудових ресурсів. Вихід Росії на зовнішні ринки праці передбачає формування повноцінної, обгрунтованої міграційної політики. У Росії вже склалася правова база регулювання міграційних процесів, заснована на Конституції Російської Федерації, законах і законодавчих актах, постановах Уряду РФ, що визначають порядок виїзду і в'їзду в країну, працевлаштування російських громадян за кордоном, заходів щодо міграційного контролю і т.д. Розроблено федеральна міграційна програма. Уряд РФ намітила заходи щодо виконання завдань у сфері міграційної політики країни, першочерговими з яких є регулювання міграційних потоків, подолання негативних наслідків стихійно розвиваються процесів у цій галузі, створення умов для безперешкодної реалізації прав мігрантів [7]. Практичному втіленню в життя конституційних і законодавчих норм, що забезпечують права російських громадян на працевлаштування за кордоном, сприяють укладені міжнародні угоди РФ з Німеччиною, Китаєм, Польщею, Словаччиною, Фінляндією і низкою інших країн. Федеральної міграційної служби Росії надані ліцензії майже 150 організаціям, що займаються оформленням працевлаштування російських громадян за кордоном. Введення системи ліцензування дозволило припинити недобросовісну діяльність з боку ряду фірм і агентств. У той же час багато питань, в тому числі пов'язані з поверненням мігрантів, вимагають подальшого опрацювання та деталізації. Формування правової та організаційної бази регулювання міграційних процесів в РФ продовжується. Найбільш важливі аспекти російської міграційної політики: • реалізація громадянами РФ прав на свободу переміщення; • гарантія захисту та підтримки трудящих-мігрантів за кордоном; • забезпечення безперешкодного повернення на батьківщину і допомогу в адаптації мігрантів. Оскільки Росія в міжнародній міграції є одночасно приймає і спрямовуючої стороною, при розробці російської міграційної політики доводиться орієнтуватися на реалізацію багатоцільових напрямків. Так, в області імпорту робочої сили найбільш важливими завданнями, як показують складається ситуація і досвід зарубіжних країн, є: забезпечення захисту національної економіки від надлишкового припливу трудящих-мігрантів з інших країн; розробка заходів з регулювання кількісних і якісних параметрів потоку імміграції; забезпечення раціонального використання прибувають трудящих-мігрантів в економічних і політичних інтересах Росії. Важливе значення, як показує досвід країн-імпортерів, має вибір концепції імміграційної політики. У галузі експорту робочої сили при розробці еміграційної політики Росії особлива увага приділяється: поліпшення ситуації на ринку праці за рахунок скорочення безробіття; залучення валютних надходжень в країну за рахунок грошових переказів трудящих-мігрантів з-за кордону; захисту прав і забезпечення підтримки російських громадян, що працюють за кордоном; отримання мігрантами професій, підприємницького досвіду та освіти. Принципове значення для РФ має створення пріоритетних умов повертаються мігрантам для інвестування в сферу економіки. З цією метою заплановано створити спеціальну структуру, що займається консультуванням, інформаційним забезпеченням повертаються мігрантів і допомагає їм конкретну допомогу. Можливо також надання різних податкових пільг і пільгове кредитування. Як і в більшості країн світу, що повертаються мігранти повинні мати право безмитно ввозити засоби виробництва для подальшої виробничої діяльності. З метою додаткового залучення в країну валютних коштів, зароблених мігрантами, і їх адаптації до умов російського ринку, потрібно, за досвідом зарубіжних країн, прийняття ряду заходів, наприклад: • введення спеціальних депозитних рахунків; • продаж земельних ділянок під будівництво; • видача на пільгових умовах позик на будівництво будинків під перекази, що зберігаються в строго певних банках; • створення альтернативного житлового фонду для пільгової реалізації за валюту серед повертаються мігрантів; • відкриття валютного рахунку для безмитного провезення машин, товарів тривалого користування; • створення спеціального пенсійного фонду.

Висновок Рухливість населення і трудових ресурсів - одне з важливих особливостей сучасних міжнародних економічно відносин. Країни-експортери і країни-імпортери трудових ресурсів, міжнародні організації з міграції вдосконалюють законодавство, механізм регулювання міграційних процесів та потоків, керуючись принципами свободи і демократії з урахуванням національних інтересів. Міжнародна організація праці є унікальною серед всесвітніх організацій у тому відношенні, що при розробці її політики представники трудящих і підприємців мають рівною кількістю голосів з представниками урядів. Світовий досвід свідчить, що трудова міграція забезпечує безсумнівні переваги як приймають робочу силу країнам, так і поставляють її. Але вона здатна породити і гострі соціально-економічні проблеми. Які позитивні наслідки трудової міграції сьогодні визнаються і використовуються? Перш за все враховується, що процеси трудової міграції сприяють пом'якшенню умов безробіття, появи для країни-експортера робочої сили додаткового джерела валютного доходу у формі надходжень від емігрантів, а також придбання ними знань і досвіду. Після повернення додому вони, як правило, поповнюють ряди середнього класу, вкладаючи зароблені кошти у власну справу, створюючи додаткові робочі місця. До негативних наслідків трудової міграції слід віднести тенденції зростання споживання зароблених за кордоном коштів, бажання приховати одержувані доходи, «відплив умів», іноді й зниження кваліфікації працюючих мігрантів і т.п. Для нейтралізації негативних наслідків і посилення позитивного ефекту, одержуваного країною в результаті трудової міграції, використовують кошти державної політики. Прорахунки у виборі орієнтирів міграційної політики викликають небажану реакцію у вигляді зростання нелегальної міграції та подальшої соціальної активності повертаються мігрантів та ін У цій області особливо очевидні неефективність жорстких, директивних заходів і необхідність непрямих, координуючих впливів з боку держав і урядів. У Росії створена правова й організаційна база еміграції та імміграції трудових ресурсів, розроблена федеральна міграційна програма, укладені двосторонні угоди з низкою країн з міграції населення і трудових ресурсів. Важливим напрямком інтегрування України у світове співтовариство повинна стати ратифікація міжнародних конвенцій, що регламентують процеси трудової міграції.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Авдокушин Є. ф. Міжнародні економічні відносини. М., 1998. 2. Буглай В. Б., Лівенцев М. М. Міжнародні економічні відносини М, 1998. 3. Кірєєв Л. П. Міжнародна економіка. Ч. 1-2. - М., 1998. 4. Міжнародні економічні відносини / За ред. С.Ф. Сутирін. - СПб., 1997. 5. Міжнародні економічні відносини: Підручник для вузів / Під ред. Рибалкіна В.Є. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2000. 6. Світовий ринок праці. - М.: Наука, 1994. 7. МТБ. Конвенції та Рекомендації, ухвалені Міжнародною організацією праці. 1919-1986. - Женева, 1988. 8. Несповідимі шляхи імміграції / / «Російська газета», 8 жовтня 1996. 9. Сергєєв Є.Ю. Міжнародні економічні відносини: Курс лекцій. - М.: Інформаційно-впроваджувальний центр «Маркетинг», 2000. 10. Федеральна міграційна програма / / «Російська газета», 20 серпня 1996. 11. Федеральний закон Російської Федерації «Про порядок виїзду з Російської Федерації та в'їзду в Російську Федерацію» від 15 серпня 1996 / / «Російська газета», 16 серпня 1996 12. Щербінін Ю.А., Рожков К.Л., В.Є. Рибалкін, Фішер Георг. Міжнародні економічні відносини. Інтеграція. - М.: ЮНИТИ, 1997.

[1] Світовий ринок праці. - М.: Наука, 1994, гл. 1-3.

[2] Сергєєв Є.Ю. Міжнародні економічні відносини: Курс лекцій. - М.: Інформаційно-впроваджувальний центр «Маркетинг», 2000. С. 251.

[3] Міжнародні економічні відносини: Підручник для вузів / Під ред. Рибалкіна В.Є. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2000. С. 197.

[4] Світовий ринок праці. - М.: Наука, 1994, гл. 1-3.

[5] МТБ. Конвенції та Рекомендації, ухвалені Міжнародною організацією праці. 1919-1986. - Женева, 1988. - С. 1428-1446.

[6] Несповідимі шляху імміграції / / «Російська газета», 8 жовтня 1996., С. 3.

[7] Федеральний закон Російської Федерації «Про порядок виїзду з Російської Федерації та в'їзду в Російську Федерацію» від 15 серпня 1996 / / «Російська газета», 16 серпня 1996

Зміст   Ключові поняття. 2 Причини міжнародної міграції робочої сили. 2 Етапи міжнародної міграції робочої сили. 4 Сучасні центри притягання робочої сили. 6 Наслідки переміщення трудових ресурсів. 8 Регулювання міжнародних міграційних процесів. Міжнародна Організація Праці 10

Ключові поняття

Міграція робочої сили; еміграція робочої сили, імміграція ро­бочої сили; рееміграція; постійна міграція; тимчасова міграція; не­легальна міграція; причини міграції; етапи міграції; "Втеча мізків"; напрямки переміщення мігрантів; центри притягання робочої си­ли; наслідки міграції – для країн, гир приймають робочу силу, для країн-експортерів; регулювання міграції; МОП. Міжнародна міграція робочої сили нині охоплює весь світ: як його розвинуту частину, так і відсталу периферію. До середини 90-х років у світі налічувалось не менше як 30 млн. трудящих, які працюють за межами батьківщини, більш половини з них --вихідці з країн, що розвиваються, і країн з перехідною еко­номікою. Міжнародна міграція робочої сили є однією з об'єктив­них підстав становлення цілісної світогосподарської системи. Водночас проблема вільної міграції є найнебезпечнішою для урядів як у політичному, так і в соціальному аспекті. Етнічні, релігійні забобони і пряма економічна загроза інтересам окре­мих груп, котрі побоюються конкуренції з боку іммігрантів, роблять цю проблему надто гострою. Для політиків проблема міграції — це та "гаряча картопля", яку краще не виймати з во­гню" [39, с 427]. Тому при проведенні міграційної політики дуже важливо знати природу, загальноекономічні та соціальні наслідки цього явища.

Причини міжнародної міграції робочої сили

Міжнародна міграція робочої сили -• це переміщення робо­чої сили з однієї країни в іншу. Вона включає два основні взаємо­пов'язані процеси: еміграційний та імміграційний. Еміграція – це виїзд робочої сили з однієї країни в іншу. Імміграція - це в'їзд робочої сили до приймаючої країни. Рееміграція - повернення робочої сили в країну еміграції (на батьківщину). Основні форми міграційних процесів: • постійна міграція. Ця форма переважала до Першої сніго­вої війни і характеризувалася тим, що значні маси людей назавжди покидали свої країни і переселялись на постійне місце проживання до США, Канади, Австралії тощо. Пере­селення у зворотному напрямку було незначним; • тимчасова міграція, що передбачає повернення мігрантів на батьківщину по закінченню певного строку. У зв'язку з цим слід відзначити, що сучасна трудова міграція набула ротаційного характеру; • нелегальна міграція, яка надто вигідна підприємцям країн-мігрантів і становить своєрідний резерв необхідної їм дешевої робочої сили. Різноспрямовані потоки трудових ресурсів, що перетинають національні кордони, утворюють міжнародний ринок .праці, який функціонує у взаємозв'язку з ринками капіталу, товарів та послуг. Інакше кажучи, міжнародний ринок робочої сили існує у формі трудової мі грації. Міжнародна міграція робочої сили зумовлена чинниками внутрішнього економічного розвитку кожної окремої країни і зовнішніми чинниками: станом міжнародної економіки в цілому та економічними зв'язками між країнами. У певні періоди рушійними силами міжнародної трудової мобільності можуть ви­ступати також політичні, військові, релігійні, національні, куль­турні, сімейні та інші соціальні чинники. Причини міжнародної трудової міграції можна також зрозуміти лише як конкретну су­купність названих чинників. Традиційно (в неокласичній теорії) основну виділяють еко­номічну причину міжнародної трудової міграції, пов'язану з мас­штабами, темпами та структурою накопичення капіталу. 1.  Відмінності в темпах накопичення капіталу зумовлюють відмінності сил притягання або відштовхування робочої сили в різних регіонах світового господарства, що в кінце­вому підсумку визначає напрямки переміщення цього чинника виробництва між країнами. 2. Рівень та масштаби накопичення капіталу справляють без­посередній вплив на рівень зайнятості працездатного насе­лення і, отже, на розміри відносного перенаселення (без­робіття), яке є основним джерелом трудової міграції. 3. Темпи і розміри накопичення капіталу у свою чергу до певної міри залежать від рівня міграції. Ця за­лежність полягає в тому, що порівняно низька за­робітна плата іммігрантів і можливість знизити опла­ту праці вітчизняним працівникам дозволяє знизити витрати виробництва і тим самим збільшити нагрома­дження капіталу. Така ж мета досягається шляхом організації виробництва в країнах з дешевою робочою силою. Транснаціональні корпорації з метою прискорення накопичення капіталу використовують або рух робочої сили до капіталу, або переміщують свій капітал у праценадлишкові регіони. 4. Причиною переміщення робочої сили є зміни в структурі потреб і виробництва, спричиняє науково-технічним про­гресом. Скорочення обсягу виробництва або ліквідація деяких застарілих галузей вивільняють робочу силу, яка шукає собі застосування в інших країнах. Отже, міжнародна трудова міграція - це насамперед форма руху відносно надлишкового населення з одного центру накопи­чення капіталу до іншого. В цьому полягає суть економічної при­роди трудової міграції і її головна причина. Однак у міжнародну трудову міграцію втягуються не лише безробітні, й частина працюючого населення. В цьому випадку рушійним мотивом міграції виступає пошук вигідніших умов праці. Робоча сила переміщується з країн з низьким рівнем життя і за­робітної плати в країни з вищим рівнем. Національні відмінності в заробітній платі є об'єктивною основою міграції праці. Розглянуті вище причини можуть пояснити головним чи­ном міграцію робочої сили з країн, що розвиваються, та країн з пе­рехідною економікою або міграції з менш економічно розвинутих європейських країн до більш розвинутих. Але для пояснення міграції між США і Канадою, Англією і США, всередині ЄС цього недостатньо. В міграції між цими країнами велику роль відіграють чинники гуманітарного, соціально-культурного, екологічного  психологічного, правового, сімейного порядків. Можливість трудової міграції розширюється в міру формування єдиного світового економічного простору, у тому числі інформаційного та транспортного.

Етапи міжнародної міграції робочої сили

Історично міжнародне переміщення трудових ресурсів про­ходить 4 етапи. I етап міжнародної міграції безпосередньо пов'язаний з про­мисловою революцією, яка здійснилась у Європі в останній тре­тині XVIII — середині XIX ст. Наслідком цієї революції стало те, що накопичення капіталу супроводжувалося зростанням його ор­ганічної будови. Остання привела до утворення "відносного пере­населення", що викликало масову міграцію з Європи до Північної Америки, Австралії, Нової Зеландії. Цим було започатковано формування світового ринку праці. Формування світового ринку праці сприяло: • економічному розвитку в країнах імміграції, оскільки за­довольняло гостру потребу цих країн у трудових ресурсах в умовах високих темпів накопичення капіталу і відсут­ності резервів залучення робочої сили; • колонізації малозаселених районів землі і втягуванню в систему світового господарства нових країн. II   етап міжнародного переміщення трудових ресурсів охоплює період з 80-х років XIX ст. до Першої світової війни. В цей період значно зростають масштаби нагромадження капіталу, характерною рисою якого виступає посилення нерівномірності цього процесу в рамках світового господарства. Високий рівень концентрації виробництва і капіталу в пере­дових країнах (США, Великій Британії та ін.) зумовлює підвище­ний попит на додаткову робочу силу, стимулює імміграцію з менш розвинутих країн (відсталих країн Європи, з Індії, з Китаю тощо). За цих умов змінюється структура та кваліфікаційний склад мігрантів. На початку XX ст. основну масу мігрантів стано­вила некваліфікована робоча сила. III етап розвитку міжнародної міграції охоплює період між двома світовими війнами. Особливість цього етапу -- скорочення масштабів міжна­родної трудової міграції, в тому числі міжконтинентальної міграції і навіть рееміграції з класичної країни-іммігранта – США. Це було зумовлено такими причинами: 1) наслідками світової економічної кризи 1929 — 1933 pp., що проявились у зростанні безробіття в розвинутих країнах, і необхідності обмеження міграційних процесів; 2) замкнуто-тоталітарним характером розвитку СРСР, кот­рий виключив його з кола країн-емігрантів робочої сили. IV етап розвитку міжнародної міграції робочої сили розпо­чався після Другої світової війни і триває понині. Цей етап, зумовлений НТР, монополізацією міжнародних ринків праці і капіталу, процесами інтернаціоналізації та інтег­рації. Його характерні рисаи: • зростання внутрішньоконтинентальної міграції, зокрема, в Європі та Африці; • зростання попиту збоку сучасного виробництва па висо­кокваліфіковані кадри, виникнення нового виду трудової міграції, який отримав назву "втеча мізків"; • посилення державного і міжнародного регулювання тру­дової міграції. На тлі довгострокових циклів відбуваються сплески (вибу­хи) міграції. Так, у 40-ві роки XIX ст. відбувся вибух еміграції з Ірландії в США, внаслідок так званого "картопляного голоду". На початку 80-х років XIX століття широкомасштабна еміграція з Італії та Східної Європи до США була зумовлена падінням цін на європейську пшеницю. Перед Першою світовою війною, з почат­ком економічного пожвавлення, посилилась міграція, але була пе­рервана війною. Велика депресія та Друга світова війна помітно знизили рівень міграції. Після Другої світової війні потік мігрантів знову став збільшуватись. По-перше, утворився устале­ний потік висококваліфікованих фахівців до США і Канади. По-друге, потоки біженців з Угорщини після повстання (1956 p.), В'єтнаму (1975 р.) та Куби (1980 p.). По-третє, еміграція з ко­лишніх соціалістичних країн після розпаду колишнього СРСР і припинення дії Варшавського договору. По-четверте, із створенням ЄС та інших економічних об'єднань вільне пересування робочої сили між країнами стало необхідною умовою нормального функціону­вання світового господарства. На сьогоднішній день сформувалися такі напрямки міжна­родної міграції робочої сили: • міграція з країн, що розвиваються, до промислово розви­нутих країн; • міграція в межах промислово розвинутих країн; • міграція робочої сили між країнами, що розвиваються; • міграція наукових працівників та кваліфікованих фахівців з промислово розвинутих країн до країн, що розвиваються; • міграція з колишніх соціалістичних країн до розвинутих країн; • міграція робочої сили в межах колишнього СРСР.

Сучасні центри притягання робочої сили

Міжнародна трудова міграція в сучасних умовах набула ха­рактеру глобального процесу. Міграцією охоплено більшість країн світу. На кінець XX ст. кількість країн, залучених до міжна­родного міграційного процесу, істотно зростає, насамперед, за ра­хунок Центральної та Східної Європи, а також СІ ІД. Кількість мігрантів, за даними ООН у 2002р. становила 175 млн. чол., у то­му числі понад ЗО млн. чол. стали мігрантами внаслідок розпаду СРСР та Югославії. За прогнозами експертів, у найближче де­сятиліття кількість мігрантів, що приймаються розвинутими країнами, зберігатиметься на високому рівні (близько 2 млн. чол. щороку). Основними країнами виходу мігрантів стануть Китай (300 тис чол.); Мексика ( 267 тис чол.); Індія ( 222 тис чол.); Філіппіни (184 тис чол.) та Індонезія (180 тис чол.). Абсолютні розміри міграції звичайно характеризують зна­чення переміщення цього чинника виробництва у процесі інтер­націоналізації продуктивних сил світового співтовариства. Але не менш важливою характеристикою міждержавного та внутрішньо корпоративного перерозподілу робочої сили в межах світового господарства є територіальна концентрація міграції та її специфіка. Серед найважливіших центрів притягання іноземних працівників, які визначають сучасні напрямки міжнародної трудо­вої міграції, звичайно виокремлюють: Північно- та Південно-Аме-риканський регіон, Західну Європу, Південно-Східну та Західну Азію. Наприкінці XX ст. щорічний приплив становив пересічно 2,3 млн чол.; з них 1,4 млн чол. прямували до Північної Америки, a 800 млн. чол. - до Європи. Найбільшими центрами залучення мігрантів виступають США та Канада (їх готовність приймати іноземців оцінюється відповідно в 1,1 млн. чол. та 211тис.чол.). Успішно конкурують з ними країни Західної Європи, де за­гальна чисельність людей, охоплених міграцією у повоєнний період, оцінюється в ЗО млн чол. Характерно, що в останні 20 років понад 1 млн. чол. щорічно переїжджає в пошуках роботи з однієї європейської країни в іншу, тобто бере участь у внутрішньоконтинентальному міждержавному обміні робочою силою. Для сучасних європейських міграцій характерні такі на­прямки: з менш розвинутих країн Південної та Східної Європи (Греції, Іспанії, Туреччини, Польщі, Угорщини та ін.) до високо-розвинутих країн Західної та Північної Європи (Франції, Англії, Німеччини, Швеції тощо), з країн Північної Африки, Індії, Паки­стану на західноєвропейський ринок праці; переїзд робітників з однієї високорозвинутої країни до іншої. У 90-ті роки збільшилась еміграція до країн Європейського Союзу . Чисельність іноземців, що мешкають сьогодні в країнах ЄС, досягає 17 - 21млн чол. З них 12 - 14 млн. чол. (близько 4% населення ЄС) прибули з країн, що не є членами Союзу: 29% мігрантів є громадянами Туреччини і колишньої Югославії; 20,7% громадянами країн Африки, 7% - Америки, 13,6% — Азії, 7,8% — країн ЦСЄ. Серед країн ЄС, що прийняли іноземців, перші місця посідають: Німеччина (понад 7 млн. чол.); Франція (близько 5млн.чол.) та Велика Британія (близько 3 млн. чол.) Важливим центром притягання робочої сили залишається Австралія. Новим пунктом концентрації інтернаціональних за­гонів робочої сили став район Перської затоки, де ще у 1975 р. за­гальна чисельність немісцевого населення в 6 країнах (Бахрейні, Кувейті, Омані, Катарі, Саудівській Аравії, Об'єднаних Арабських Еміратах ) становила 2 млн. чол., а в 1980 р. - 4 млн. чол., або майже 40% всього населення. Більша частина арабських емігрантів надходить з Палестини, Єгипту, [рака, Сирії, Йорданії. На Африканському континенті центри притягання — країни Південної та Центральної Африки. Загальна чисельність мігрантів в усіх країнах Африки досягає 6 млн. чол. Поряд із Західною Європою за останні два десятиліття ство­рюються нові центри притягання іноземних робітників, які відображають трудову міграцію з одних країн, що розвиваються, до інших, переміщення іноземної робочої сили з більш розвинутих до менш розвинутих країн, що в цілому не було характерним для міждержавної міграції в минулому. Це насамперед "нові індустріальні країни" Азіатсько-Тихоокеанського регіону. А в Ла­тинській Америці — Аргентина, Венесуела, Бразилія. Що стосується структури мігруючої робочої сили, то тут можна встановити такі основні закономірності. Структуру робо­чої сили, що мігрує до ПРК, і між самими розвинутими країнами, характеризують два моменти: Перший: висока частка висококваліфікованих та наукових кадрів, необхідних для розвитку напрямків науково-технічного прогресу. ПРК стимулюють таке переміщення робочої сили. Так, на початку 90-х років питома вага іноземців серед інженерів у США становила понад 10%, лікарів — понад 20%. "Відплив мізків" до США відбувається як з країн, що розвива­ються, так і з країн з перехідною економікою. Всередині ЄС ви­сококваліфіковані кадри концентруються в найбільш розвину­тих країнах. Другий: значна частка робочої сили для галузей з фізично важкими, малокваліфікованими і непривабливими видами праці. Наприклад, у Франції емігранти становлять 25% всіх зайнятих у будівництві, 1/3 — в автомобілебудуванні. В Бельгії вони станов­лять половину всіх шахтарів, у Швейцарії — 40% будівельних робітників. Міграція робочої сили між країнами, що розвиваються - це головним чином міграція між НІК та країнами — членами ОПЕК, з одного боку, та іншими країнами, що розвиваються, — з іншого. Основний склад мігрантів з цих країн — малокваліфікована робоча сила. Порівняно невеликий потік кваліфікованих працівників йде з розвинутих країн до країни, що розвиваються. Для міграції в межах колишньої світової системи соціалізму характерне переміщення робочої сили з країн з менш сприятливи­ми соціально-економічними умовами до країн з більш стабільною економікою та соціальною обстановкою.

Наслідки переміщення трудових ресурсів

Наслідки міжнародної міграції робочої сили досить різно­манітні. Вони проявляються як у країнах, що експортують робо­чу силу, так і в країнах, що імпортують її, приносячи певні виго­ди та втрати обом сторонам, хоча, як видно з аналізу, вигод більше в країнах - імпортерах робочої сили, а в країнах - експор­терах у цілому втрати перевищують вигоди. Світ у цілому виг­рає, оскільки свобода міграції дає людям змогу переміщуватись до країн, де вони можуть внести більший чистий доход у світове виробництво. Країни, що приймають робочу силу, отримують такі пе­реваги: а) в країні, що ввозить робочу силу, особливо кваліфікова­ну, прискорюються темпи зростання економіки: додатко­вий попит на товари та послуги іммігрантів стимулює зростання виробництва і створює додаткову зайнятість у країні їх перебування; б) підвищується конкурентоспроможність вироблюваних країною товарів внаслідок зменшення витрат вироб­ництва, пов'язаного з більш низькою ціною іноземної ро­бочої сили і можливістю стримувати зростання за­робітної плати місцевим робітникам через підвищену конкуренцію на ринку праці; в) приймаюча країна виграє за рахунок податків, розмір яких залежить від кваліфікаційної та вікової структури іммігрантів. Висококваліфіковані фахівці, що вже во­лодіють мовою приймаючої країни, відразу стають вели­кими платниками податків; г)значний доход приносить трансферт знань з країни еміграції. При імпорті кваліфікованих працівників і на­укових кадрів приймаюча країна економить па витратах на освіту та професійну підготовку. Так, у США 230 членів Національної академії наук, 33% лауреатів Но­белівської премії - іммігранти; д) іноземні робітники часто розглядаються як певний амор­тизатор на випадок зростання безробіття: вони можуть бути звільнені у першу чергу. є) іммігранти поліпшують демографічну картину розвину­тих країн, які  потерпають від старіння  населення.  У Німеччині, Франції,  Швеції 10% усіх новонароджених з'являються в сім'ях переселенців, у Швейцарії -  24%, у Люксембургу - 38%. До негативних наслідків, породжених імміграцією, відно­сяться: соціальні чвари, конфлікти, загострення міжнаціональних проблем, злочинність тощо. Зміни густоти населення і соціальні чвари використовують­ся урядами приймаючих країн як аргументи на користь політики обмеження або поступовості імміграції, відбору іммігрантів, що допускаються в країну. П. X. Ліндерт іронічно зауважує з цього приводу: "Статуя Свободи тримає свою лампу яскраво запаленою для фізиків, інженерів та спеціалістів з ЕОМ". Сучасна міграція до країн ЄС породжує низку специфічних проблем. До основних з них слід віднести: — після 2000 р. помітно збільшується частка іноземців, які працюють у сфері послуг, а не у виробничій сфері (в сталели­варній, металообробний, промисловості, автомобілебудуванні); — поширення ЄС (травень 2004 р.) породжує проблему ма­сової міграції населення з країн, що приєдналися до "багатих" країн Союзу; — значне збільшення нелегальних мігрантів. Кількість "не­легалів", що знаходяться в країнах ЄС, зросла в 1993 - 2003 pp. з 2 до 3 млн. чол.; в основному це вихідці з країн Північної Афри­ки та Азії. Країни - експортери робочої сили також отримують певні вигоди: а) зниження рівня безробіття і, як наслідок, соціального напруження в країні; б) безплатне для країни-експортера навчання робочої сили новим професійним навичкам, ознайомлення з передо­вою технологією, організацією праці тощо; в) отримання доходів у ВКВ внаслідок грошових переказів емігрантів. Ці перекази включаються до статті "Приватні перекази" платіжного балансу і становлять для багатьох держав значну час­тину валютних надходжень.  З поверненням  на батьківщину мігранти привозять із собою цінності та заощадження на суму, що приблизно дорівнює сумі їхніх переказів. А відтак додачу до національного доходу країни-експортера робочої сили можна роз­глядати як подвоєну суму переказів. Розрахунки зарубіжних фахівців показують, що роль приват­них переказів особливо велика для країн з середнім рівнем розвит­ку. У цих країн доходи від експорту робочої сили в окремі роки пе­ревищують надходження з решти видів зовнішньоекономічної діяльності. За даними МВФ, середня норма прибутку при експорті товарів становить 20%, послуг 50%, а від експорту робочої сили значно вище. Наприклад, перекази в Пакистан від працюючих за кордоном перевищує надходження від експорту товарів і послуг у 5 разів. В Єгипті наприкінці 80-х років перекази емігрантів станови­ли понад 3 млрд. дол. на рік, а експлуатація Суецького каналу 970 млн. дол. У Йемені перекази емігрантів в окремі роки у ЗО разів пе­ревищували надходження від експорту товарів і послуг. За даними на початок 90-х років близько 40 країн світу мали надходжень від мігрантів не менше як! 00 мли дол., а 10 країн  - понад  1 млрд. дол. Це - один бік наслідків міграції для країн-експортерів ро­бочої сили. З іншого боку, ці країни мали такі наслідки експорту робочої сили: а) скорочення податкових надходжень через змен­шення числа платників податків; б) постійна міграція означає, що відбувається відплив кваліфікованих, ініціативних працівників, так званий "відплив розумів", який призводить до уповільнення темпів зростання науково-технічного та культурного рівня країни. За підрахунками фахівців, ці втрати в середині 90-х років становили близько 73 млрд. дол. Можливими шляхами зняття негативних наслідків еміграції робочої сили можуть бути такі заходи держави: • заборона еміграції; • введення податку на "відплив кращих голів", компенсува­ти державні капіталовкладення в емігрантів; • створення державою високоприбуткових галузей, що здійснюють експорт робочої сили. Така практика існує. Наприклад, азіатські НІК створили потужну високопри­буткову галузь економіки - експорт робочої сили, яка зай­мається підготовкою і вербування працівників необхідних спеціальностей для роботи за кордоном. Перекази грошей на батьківщину експортованими працівниками приносять державі   значний   доход.   Так,   наприклад,   експортні працівники Південної Кореї відповідно до чинного зако­нодавства зобов'язані 80% заробітку переказувати на батьківщину у твердій валюті через національні банки. П. X. Ліндерт робить такі загальні висновки про наслідки міграційних процесів: "...виграють самі мігранти, їх роботодавці і робітники, що залишаються в країні імміграції; зазнають втрат конкуруючі робітники приймаючої країни і підприємці в країні попереднього місцеперебування мігрантів... Приймаюча країна виграє і за рахунок змін на ринку робочої сили, і за рахунок пози­тивного впливу на державний бюджет. Країна еміграції втрачає за рахунок обох цих чинників".

Регулювання міжнародних міграційних процесів. Міжнародна Організація Праці

І. Міжнародні міграційні процеси регулюються країнами, які беруть участь в обміні трудовими ресурсами. Контролю та регулюванню підлягають соціальний, віковий та професійний склад мігрантів, рівень в'їзду і виїзду іноземних трудящих. Функції міждержавного та внутрішньодержавного розподілу ро­бочої сили: визначення обсягу та структури міграційних потоків дедалі більше виконують міністерства праці, внутрішніх та за­кордонних справ, а також спеціально створені державні та міждержавні органи. Вербування іноземної робочої сили здійснюється нині, як правило, за допомогою створених за кордоном державних вербу­вальних комісій, до функцій яких входить ретельний відбір кан­дидатів для роботи на підприємствах своєї країни з урахуванням їх віку, здоров'я, кваліфікації. Важливим елементом державної імміграційної політики є встановлення юридичного статусу трудящих-мігрантів, який виз­начає їхні соціально-економічні, трудові, житлові та інші права, закріплені як в міжнародних угодах, так і в національних законо­давствах. Цей статус не надає іноземним працівникам політичних прав, обмежує здебільшого їх участь у профспілковій діяльності, регламентує строки перебування іммігрантів у приймаючій країні. Різноманітні аспекти трудової міграції і статусу іноземних працівників віддзеркалюються у двосторонніх та багатосторонніх угодах, відповідних національних законодавчих актах та урядо­вих постановах. Засоби і методи реалізації державної міграційної політики змінюються залежно від конкретної ситуації на ринку праці. Так, в умовах дефіциту трудових ресурсів у західноєвропейських країнах застосовувались державні заходи заохочення імміграції, у тому числі й нелегальної. Коли ж інтереси підприємства породи­ли потребу в зниженні рівня імміграції, державне регулювання поставило бар'єри новому припливу іноземних працівників. II. Регулюванням міжнародної міграції робочої сили зай­мається також Міжнародна Організація Праці (МОП). МОП (International Labor Organization - f LO) була утворена в 1919 p. як автономна організація в складі Літи Нації; з 1946 р. стала спеціалізованим закладом ООН. До неї входять 170 країн-членів, в тому числі Україна. Штаб-квартира знаходиться в Женеві. Особливістю МОП, яка відрізняє її від інших міжнародних ор­ганізація, є те, що представництво кожної країни-члена скла­дається з трьох соціальних верств: від урядовців, від підприємців, від трудівників. Головна мета МОП - сприяти встановленню соціальної справедливості в сфері праці, захищати інтереси трудящих на ос­новні соціального партнерства, поліпшення умов праці. Функції: нормативна діяльність; технічне співробітницт­во; проведення досліджень і підготовка публікацій. Нормативна діяльність полягає в розробленні міжнародних конвенцій і рекомендацій з регулювання умов праці, зайнятості, при­бутків, соціального забезпечення й основних прав людини та уп­равління працею. Розроблення нормативів - головним напрямком діяльності МОП. Держава-член зобов'язана регулярно надсилати до Організації звіти про виконання її конвенцій, а також інформацію про відповідність національного законодавства нормативам МОП. Серед конвенцій важливе місце посідають питання заробітної плати, трива­лості робочого дня, соціального страхування, оплачуваних, відпусток, служби найму робочої сили, робітничої інспекції. Конвенції й реко­мендації МОП становлять «Міжнародний трудовий кодекс», що є основою регулювання трудових відносин у країнах-членах. Технічне співробітництво полягає в розробці і втіленні в життя проектів з різних аспектів трудових відносин у країнах-членах. Найактуальніші теми проектів: підготовка кадрів; зай­нятість і розвиток; планування робочої сили; ринок праці; умови праці й виробниче середовище; соціальне забезпечення; трудові відносини; робітнича освіта; права трудящих-мігрантів; МОП і міжнародний профспілковий рух. Для реалізації технічних про­ектів МОП відряджає експертів та місії у відповідні країни. Дослідницька діяльність МОП виявляється в підготовці ог­лядів ситуації в сфері праці в окремих країнах і регіонах, в аналізі галузевих і регіональних проблем праці; в оцінці тенденцій соціально-економічного розвитку. МОП публікує огляди, видає бюлетені з питань трудових відносин. Організаційна структура: • Міжнародна конференція прані; • Адміністративна рада; • Міжнародне бюро праці (секретаріат). Міжнародна конференція праці вищий орган. Кожна країна на її сесіях представлена чотирма делегатами: два — від уряду, один від підприємців, один - від трудівників. Конфе­ренція розробляє конвенції й рекомендації з питань прані; в по­рядку контролю розглядає доповіді держав про застосування ра­тифікованих конвенцій; затверджує програму й бюджет ор­ганізації. Адміністративна рада — виконавчий орган. Вона скла­дається з 56 членів (28 -- представники урядів, по 14 — від підприємців і трудівників). Із загальної кількості 10 місць в уря­довій групі резервується для десяти найрозвиненіших країн (се­ред них і Росії). Міжнародне бюро праці готує документацію, збирає й по­ширює інформацію, здійснює дослідження, організує наради.

План.

1.Загальні закономірності розвитку світового ринку трудових ресурсів.

2.Міжнародна трудова міграція: суть та причини виникнення.

3.Основні тенденції розвитку сучасних міграційних процесів.

4.Регулювання міжнародних міграційних процесів. Міжнародна організація праці.

1.Загальні закономірності розвитку світового ринку трудових ресурсів.

Світовий ринок трудових ресурсів – це система відносин, що виникає з приводу постійного балансування попиту та пропозиції щодо світових трудових ресурсів, яка склалася у зв”язку з нерівномірністю кількісного та якісного розміщення робочої сили по світу. Іншими словами:

Світовий ринок робочої сили – це сукупність трудових ресурсів світу, які пропонуються і купуються на міжнародній діловій арені.

Трудові ресурси розміщені по світу нерівномірно, а тому в одних країнах відзначається недостача робочої сили, в той же час, як в інших країнах населення набагато перевищує потреби в робочих руках. Найбільші проблеми з безробіттям виникають у густонаселених регіонах світу і малорозвинених країнах, що часто співпадає.

Густонаселеними вважаються в основному Південна і Південно-Східна Азія, Північна і центральна Африка, північна частина Латинської Америки.

Світовмй ринок трудових ресурсів знаходиться постійно в русі, тобто переживає тенденційні зміни.

Основні особливості динаміки професійної структури і форм зайнятості активного населення світу:

збільшується потреба в освічених висококваліфікованих працівниках в галузі електронної техніки, а відповідно збільшується кількість людей, потреба в професії яких відмирає.

в розвинених країнах настає насиченість економіки “білими комірцями”, а тому вони стають безробітними.

2.Міжнародна трудова міграція: суть та причини виникнення.

Явище міжнародної мігації населення досить давне і залишило помітний слід у розвитку людства. Більша частина населення деяких країн, наприклад: США, Канада, Австралія складається з нащадків колишніх емігрантів.

Міграція трудових ресурсів – це переміщення людей у територіальному просторі з метою пошуку місця роботи.

Міжнародна трудова міграція – це форма МЕВ, яка полягає у переливі трудових ресурсівз одних країн інші і виражає процес переозподілу трудових ресурсів між ланками світового господарства.

Основні причини існування міжнародної трудової міграції:

а) з боку країни, з якої йде міграція:

велика густота населення.

масове безробіття.

низький життєвий рівень і заробітна плата.

виробнича необхідність(для спеціалістів, що працюють у слаборозвинених країнах).

б) з боку країн, які приймають міграцію:

потреба у додатковій висококваліфікованій робочій силі.

потреба у додатковій дешевій робочій силі.

порівняно висока зарплата.

3.Основні тенднції розвитку сучасних міграційних процесів.

Міграційні процеси відбуваються по всьому світу і мають багатовекторну спрямованість, але на світовомму ринку трудових ресурсів склалися чітко визначені центри, куди в основному стікаються трудові ресурси.

США, Канада – постійно праціє 5% імігрантів(5-12млн.чол.) від загальної кількості всього працюючого населення.

Західна Європа – кількість працюючих імігрантів 4-7млн.чол. Найбільше їх у Люксембурзі, Швейцарії, ФРН, Франції.

Близький Схід – в середньому тут працює 3-5млн. імігрантів. Найбільше іноземців працює в Об”єднаних Арабських Еміратах, Катарі, Кувейті, Саудівській Аравії.

Латинська Америка – число імігрантів 3-8млн. Найприваблішими країнами є Аргентина та Венесуела.

Австралія – це традиційний центр міграції, котрий стягує на роботу 2-3% імігрантів від кількості всього числа працівників.

Азіатсько-Тихоокеанський регіон – сновними імпортерами робочої сили тут є Японія, Південна Корея, Гонконг, Малайзія, Тайланд, Сінгапур.

Соціально-економічні наслідки міжнародної трудової міграції мають, як позитивні, так і негативні сторони.

Виграш країни-імпортера трудових ресурсів:

Дана країна отримала дешеву, молоду робочу силу.

Отримала готових спеціалістів.

У такій країні прискорюється економічне зростання, зростає

державний бюджет.

Виграш країни- експортера трудових ресурсів:

Валютні перекази імігрантів своїм сім”ям(осідає в банках валюта).

Експортом трудових ресурсів ослаблює проблему безробіття.

Підвищується кваліфікація імігрантів, які повернулись назад.

Негативні наслідки міграції для країн-імпортерів:

виникнення додаткових проблем, пов”язаних з соціальним захистом

імігрантів.

відтік національної валюти у формі вивозу чи переказу.

втрата виучених дешевих спеціалістів-імігрантів, при їх поверненні на батьківщину.

Негативні наслідки міграції для країн-експортерів:

втрата висококваліфікованих підготовлених спеціалістів, так званий “відтік розумів”.

додаткові витрати з бюджету на підготовку нових спеціалістів.

виникнення тенденції до спаду темпів економічного зростання.

4.Регулювання міжнародних міграційних процесів.

Між

народна організація праці. До регулювання міжнародних міграційних процесів відносять: Адміністратино-правове регулювання, яке передбачає: а) встановлення правових норм; б)встановлення міграційних квот; в)встановлення рамок можливостей мігрування(кримінальні норми). Економічне регулювання міжнародних міграційних процесів полягає в: а)встановленні митних внесків чи бар”єрів; б)встановленні відповідних візових ставок; в)регулювання зарплати мігрантів; г)запровадження різного роду штрафних ставок. Регулювання міжнародних міграційних процесів на міждержавному рівні буває: Одностороннє міжнародне регулювання – це державне регулювання міграційних процесів у відповідності з власними інтересами і без узгодження з іншими державами. Двостороннє регулювання – це регулювання міграційних процесів на основі двосторонніх міждержавних угод. Багатостороннє регулювання міжнародними иіграційними процесами – базується на підписанні міжнародних угод, конвенцій на загальносвітовому рівні, а також в межах окремих інтеграційних угрупувань. Основні правові норми регулювання міжнародних трудових відносин визначаються і контролюються Міжнародною організацією праці – це міжнародна урядова організація створена в 1919році,яка з з 1946 року є спеціалізованим закладом ООН. Україна є членом цієї організації, але ще не всі її положення підписала. Основні завдання міжнародної організації праці: захист інтересів і прав трудящих. підвищення життєвого рівня трудящих. покращення умов праці. захист від професійних захворювань. соціальний захист працівників-імігрантів. сприяння зайнятості імігрантів. //

План 1.Суть та причини міжнародної міграції робочої сили. 2. Етапи розвитку міжнародної міграції робочої сили. 3. Світові центри тяжіння та види міжнародної міграції робочої сили. 4. Регулювання міжнародної міграції робочої сили. 5. Використана література 1. Міграція – це переїзд робочої сили в рамках світового господарства. Еміграція – виїзд населення з країни. Імміграція – в’їзд певного контингенту людей в країну. Рееміграція – процес повернення емігрантів в свою країну. Причини міжнародної міграції робочої сили. Економічні причини міжнародної міграції робочої сили: • нерівномірний економічний розвиток країн світового господарства; • рівень розвитку НТП; • рівень економічного розвитку держави; • рівень соціального розвитку; • рівень зайнятості населення (безробіття); • рівень доходів населення; Соціально-політичні причини міжнародної міграції робочої сили: • соціально-політичний розвиток окремих регіонів; • політична нестабільність; • військові перевороти; • політичні перевороти; Релігійно-етичні причини: • повернення емігрантів на етнічну батьківщину; • міграція релігійних сект із країн в країну. Природні: причини міжнародної міграції: • стихійні лиха (паводки, землетруси і т.д.) Міграційна політика, яку проводять деякі країни: політика залучення іноземних вчених та спеціалістів (США 50-60рр. та нові індустріальні країни у 80-90рр.). Розвиток світового господарства завжди супроводжувався переміщенням населення як між континентами, так і всередині їх. Вільні та примусові міграції були пов’язані з освоєнням Америки, Австралії, Нової Зеландії. Міжнародні міграції відбувалися у зв’язку з війнами, природними катаклізмами, розбіжностями у світовій економічній кон’юнктурі або ж просто у зв’язку з пошуками кращого життя. Найбільш драматичним видом міграції є міграція біженців – їх близько 20 млн чоловік. Серед найпотужніших примусових міграцій робочої сили в історії виділяється завезення африканських рабів в Америку, який в період між 1550 та 1860 роками становив 9-11 млн чоловік. Ще більш потужна міграція, як найзначніше явище в історії сучасних міграцій, була міграція, пов’язана з заселенням обох Америк, Австралії, Нової Зеландії, почасти Південної Африки. Це були переважно безповоротні міграції, головним чином з Європи. До Північної Америки протягом ХІХ століття виїхало 30-35 чоловік. Всього до США з 1820 до 1990 року емігрувало 55 млн чоловік. Сучасні трудові міграції пояснюються нерівномірністю економічного розвитку окремих країн та лібералізацією доступу іноземців на ринки робочої сили в ряді регіонів. Так, у Західній Європі до 1970 року спостерігався довгий післявоєнний період економічного зростання. В першій половині 1960-х років склалася ситуація гострої нестачі трудових ресурсів, і доступ іноземців на ринки робочої сили Західної Європи був істотно полегшений. Схожа ситуація склаласу у нафтовидобуваючих країнах Близького та Середнього Сходу, особливо в тих, де незначна кількість власного населення. Наприкінці 1970-х років, на які припадав пик, кількість робітників-емігрантів у світі оцінювалося у 20 млн чоловік, у тому числі 12 млн походили з країн, що розвиваються. Ці працівники зоседерилися в Північній Америці (6 млн), Західній Європі (5 млн), Латинській Америці (4 млн), на Близькому і Середньому Сході (3 млн), а також Західній та Південній Африці. І цей же час у Західній Європі зросли видатки виробництва, скоротилися прибутки, і зростання безробіття скоротило темпи зсростання міграційних потоків. Багато країн почали переходити до політики обмеження імпорту робочої сили. У 1992 році в країнах ЄС налічувалося 10 млн емігрантів, в тому числі у ФРН – 4, 5 млн, у Франції – 2, 5 млн, у Великобританії - 1,5 млн тощо. В США значні по обсягу міграції тривають. В середньому щороку в’їжджають 500-600 тисяч іммігрантів, і ще близько 50 тисяч нелегально проникають на територію США. З нелегальною імміграцією ведеться боротьба. Зараз практично всі країни світу активно регулюють процеси експорту та імпорту робочої сили. Державне регулювання в цій сфері переслідує дві основні задачі: 1)захист національного ринку праці від стихійного припливу іноземних працівників; 2)забезпечення раціонального використання іноземних працівників. Коли йдеться про захист власного ринку праці, то уряди намагаються пом’якшити проблеми безробіття власного населення. В ряді випадків мігранти створюють проблеми перенаселеності деяких районів, поглиблюючи соціальні та демографічні проблеми. З іншого боку, в країнах є депопулюючі райони, в яких відчувається нестача трудових ресурсів. Дотримуючись умови контракту, можна заповнити іноземними працівниками подібні порожнечі. Це ж саме стосується і недоукомплектованості трудовими ресурсами ряду галузей економіки. За професійно-кваліфікаційним складом потік мігрантів, що потрапляє під протекціоністський режим країн-акцепторів, як правило, складається з наступних п’яти груп: 1)робітники, що претендують на малооплачувану, некваліфіковану, непрестижну, важку та шкідливу роботу; 2)спеціалісти сфер економічної діяльності, що швидко розвиваються та є пріоритетними; 3) представники рідкісних професій; 4)спеціалісти найвищого класу та представники вільних професій; 5)керівний персонал фірм та їхніх підрозділів, а також підприємці, що переносять свою діяльність у країну-акцептор та створюють нові робочі місця. Спільною характеристикою названих груп є їхня гостра нестача на ринку праці багатьох країн-акцепторів. Узагальнюючи, можна виділити два види трудових міграцій: міграцію малокваліфікованої робочої сили з країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою до Західної Європи, з Латинської Америки до США; та міграцію кваліфікованих спеціалістів з Західної Європи, колишніх соцкраїн Європи до США та Канади, з ряду країн, що розвиваються до провідних західних країн. Перший вид міграції є найбільш масовим. Для країн-експортерів робочої сили емігранти є важливим джерелом валютних надходжень у формі грошових переказів. Крім переказів джерелом валютних прибутків від експорту робочої сили можуть служити податки з прибутків фірм-посередників, особисте інвестування мігрантів (привезення на батьківщину засобів виробництва та предметів тривалого користування, купівля землі, нерухомості, придбання цінних паперів); капітали від країн-імпортерів, що часто йдуть на відтворення трудових ресурсів, у соціальну сферу; цінності та заощадження, які привозять з собою мігранти, повертаючись на батьківщину. В той самий час, оскільки в структурі мігрантів переважають молоді, міграція викликає таке негативне явище в країні-експортері, як “старіння м’язів”, його супроводжує і відплив найбільш освіченої та талановитої робочої сили, що називається “відпливом мізків”. 2. Основні етапи ММРС. 1. 1725-1880рр. – масова еміграція із Європи у Північну Америку та Австралію. 2. 1880-1914рр. – еміграція робочої сили із Східної Європи, Китаю, Індії, Японії, Східної Африки на Американський континент. 3. 1918-1939рр. – збільшення масштабів ММРС; найбільша еміграція з Західної України у США та Австралію. 4. 1945-1980рр. – збільшення масштабів ММРС; характерний виїзд із країн Східної Європи у Західну Європу та США. 5. З 1980р. до наших часів – збільшення масштабів міграції із країн з перехідною економікою. 3. Головні центри міжнародної міграції робочої сили 1) Західна Європа: а) міграція населення із країн Східної Європи; б) міграція населення із країн колишнього СРСР. 2) США – найбільший центр тяжіння міжнародної міграції робочої сили: а) наявність емігрантів (до 35%) населення; б) імміграція населення завдяки політики залучення іноземних висококваліфікованих спеціалістів, вчених (50-60рр.) в) залучення творчих працівників (артистів, художників, скульпторів) 3) Міграція у нафтодобувні країни (країни ОПЕК у 60-70рр.) а) мігрантів більше нараховувалось ніж місцевих жителів; 4) Міграція в країни Латинської Америки (Аргентина, Бразилія, Чилі) характеризуються: а) міграцією сільськогосподарського населення; б) міграція робітників сфери послуг; в) міграція із країн колишнього СРСР, та Східної Європи. 5) Міграція на Африканський континент: а) міграція у межах самого Африканського континенту; б) залучення іноземних висококваліфікованих спеціалістів з різних країн у ПАР у 70-80рр. 6) Міграція у нові індустріальні країни (Південна Корея, Гонконг(Сян-Ган), Тайвань, Сінгапур у 80-90 рр. ); а) залучення інженерно-технічних робітників; б) залучення висококваліфікованих підприємців та бізнесменів. 4. Регулювання міжнародної міграції робочої сили. Проблеми міжнародної міграції робочої сили призвели до створення широкої системи державного і міждержавного регулювання. Методи регулювання міжнародної міграції: 1. Адміністративно-правові. До них відносять: а) національні законодавства які визначають юридичний, політичний та професійний статус іммігрантів в даній країні; б) національні служби іміграції, в тому числі: контроль на в’їзд в країну імігрантів, видача дозволу на в’їзд в країну; видача дозволу на роботу. 2. Економічні: а) здійснення вербування іноземних робітників: надання місця роботи; високого рівня заробітної плати; надання житла; здобуття освіти; надання гарантій про медичне обслуговування. Рівні регулювання міжнародної міграції робочої сили: Національний рівень – заходи окремої держави по здійсненню міграційної політики у своїй країні. Міжнародний рівень – система заходів по регулюванню міжнародної міграції робочої сили в рамках світового господарства. Інтеграційний рівень – заходи по регулюванню міжнародної міграції робочої сили в рамках інтеграційного об’єднання. Система органів, на рівні яких здійснюється національна міграційна політика: міністерство праці; міністерство внутрішніх справ; міністерство юстиції; національні міграційні служби. На міжнародному рівні: міжнародна організація праці (МОП); міжнародна організація міграції (МОМ). Членами МОП є: уряди країн-учасниць; профспілки; організації підпрємців. Література: 1. Киреев А. Международная экономика, -М, 1997. 2. Кугман П., Обстфельд М., Международная экономика. Теория и практика”-М.:. МГУ, 1997. 3. Овчинников Г.П. Международная экономика, Санкт-Петербург, 1999. 4. Сутырин Е.Ф., Международные экономические отношения, Санкт-Петербургского университета, 1996.

..  

   

Міжнародна міграція робочої сили (реферат)

Реферат на тему: Міжнародна міграція робочої сили               План 1. Сутність, структура та основні риси світового ринку праці 2.  Масштаби, форми, напрямки сучасних міграційних процесів 3. Регулювання міжнародної міграції робочої сили        Список використаної літератури                                                 1. Сутність, структура та основні риси світового ринку праці Одним із важливих елементів глобальної економічної системи, на яку перетворився світ наприкінці другого тисячоліття, є міжнародний ринок праці з його уніфікованою шкалою критеріїв щодо якості трудових ресурсів, розвитком нових форм зайнятості, гнучкістю та надзвичайною мобільністю сукупної робочої сили. Міжнародний ринок праці, який об'єднує понад 1,3 млрд. працездатного населення світу, потребує формування регулятивного та координаційного механізмів з узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, їх перерозподілу між різними країнами, регіонами, ланками світового господарства та ефективного використання, розширює можливості обміну знаннями, інформацією і досвідом між народами. Світовий (міжнародний) ринок праці — це система відносин, що виникають між державами з приводу узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту. Ці відносини склалися у зв'язку з нерівномірністю розміщення робочої сили по країнах світу та відмінностями в її відтворенні на національному рівні. В умовах глобалізації виробництва, зростання взаємозалеж­ності в сучасному світі національні ринки праці дедалі більше втрачають свою замкненість та відокремленість. Між ними виникають транснаціональні потоки робочої сили, котрі наби­рають постійного, систематичного характеру. Таким чином, поряд з міжнародним ринком товарів, послуг і капіталів значних масштабів набуває тепер і міжнародний ринок робочої сили, який являє собою не просто суму національних ринків, а систему, що базується на їхніх взаємозв'язках та взаємодоповненнях. Виникнення і розвиток міжнародного ринку робочої сили є результатом зростання міжнародної мобільності двох головних факторів виробництва — капіталу і праці. Підвищення міжна­родної мобільності капіталу в соціальному плані означає, що він пред'являє тепер попит не тільки на робочу силу країни свого базування, а й на іноземну робочу силу, яка нерідко має певні переваги порівняно з національною (більш дисциплінована, менш вибаглива щодо оплати праці і т. д.). Попит на іноземну робочу силу почав помітно зростати тоді, коли виник масований експорт приватного виробничого капіталу й почалося створення у всіх країнах підприємств з використанням місцевої робочої сили. Капітал, як правило, рушав у ті місця концентрації робочої сили, де вона значно дешевша від робочої сили в країні-експор­тері. Навіть у «нових індустріальних країнах» ставки заробітної плати промислових робітників у 80-х роках були в 5—10 разів нижчі, ніжу розвинутих країнах Заходу. Практична необмеженість на периферії світового господарства дешевих трудових ресурсів сприяє їх широкому включенню в орбіту функціонування про­дуктивного капіталу економічно розвинутих країн, насамперед на основі розвитку мануфактурних форм організації праці. У структурі міжнародного ринку праці вирізняються два найзначніші сегменти. Перший сегмент охоплює робочу силу, яка характеризується відносно постійною зайнятістю, стабільністю тру­дових навичок, високим рівнем кваліфікації й зарплати, а також доволі чіткою ієрархією кваліфікації. Це загалом привілейований шар працівників з розвинутих країн, а також країн із середнім рівнем розвитку (Сінгапур, Тайвань, Гонконг). Слід згадати й інший, щоправда нечисленний, шар зайнятих у різних міжна­родних організаціях (ООН, спеціалізованих органах ООН, Між­народному валютному фонді, СОТ, ЮНЕСКО та ін.). Наймання працівників у такі організації відбувається на чисто міжнародній основі і, як правило, з урахуванням лише професійної придат­ності. Цей ринок праці має певну тенденцію до розширення з огляду на зростання міжнародних зв'язків та загострення гло­бальних проблем. Другий доволі великий сегмент міжнародного ринку праці — робоча сила, яка походить з районів світу з відносно низьким рівнем економічного розвитку. Серед цих працівників треба вирізнити специфічний загін так званої нелегальної робочої сили, чималі потоки якої спрямовуються в індустріальні країни, зокрема США. До цієї категорії працівників можна приєднати також «еколо­гічних біженців», котрі через катастрофічні природні умови (на­приклад, посуха) змушені покидати свої насаджені місця, шукати роботу в інших країнах та регіонах. Працівники, що пересуваються між країнами нелегально, по суті не мають юридичних і політичних прав. За необхідності приватні компанії легко можуть позбавитись їх, удавшись до депортації. Економічна функція нелегального ринку праці зводиться пере­важно до обслуговування потреб величезної маси дрібних та се­редніх підприємств в індустріальних країнах, які, на відміну від великих підприємств, неспроможні застосовувати в широких мас­штабах дорогі працезбережувальні технології. Ці підприємства не можуть також за потреби переводити свої капітали у країни з дешевою робочою силою. Держава, як правило, мовчазно сприяє використанню праці нелегалів. На ринку праці можна вирізнити ще дрібніші сегменти, класи­фікуючи робочу силу за віковими й професійними особливостями, ознаками тієї або іншої культури, традиції, а також національними, расовими та статевими ознаками. Такий поділ чималою мірою пов'язаний з діяльністю ТНК, які мають попит на чітко визначені категорії робочої сили. Так, філіали західних компаній у країнах, що розвиваються (зокрема, в зонах «вільної торгівлі»), прагнуть використати насамперед працю молодих незаміжніх жінок, які не висувають високих вимог щодо оплати праці і водночас є слухняними, надійними, спритними в роботі і т, д. Жіноча робоча сила стала важливим сегментом нинішнього світового ринку праці, особливо в країнах, що розвиваються. Сучасна структура світового ринку праці характеризується, на­самперед, виникненням такого нового й особливого його сегмен­та, який пов'язаний з використанням висококваліфікованих спе­ціалістів (наукових працівників, інженерів, аналітиків систем та ін.), а також фахівців у галузі інформатики, менеджерів і т. д. Розвиток розглядуваного сегмента ринку робочої сили значною мірою зумовлюється стрімким зростанням світової торгівлі послу­гами. Специфіка цього сектора ринку праці полягає в тому, що завдяки розвинутій мережі телекомунікацій певна частина інте­лектуальної робочої сили може брати участь у виробничому про­цесі, що здійснюється на будь-якій відстані від місця її перебування. Під впливом інформаційної революції у світовому господарстві по суті формується нове середовище. Змінюється звичний харак­тер конкурентної боротьби. Поряд із традиційним пошуком рин­ків збуту тепер іде напружений пошук цінних видів ресурсів, серед яких перше місце належить інформаційним ресурсам та їхнім носіям — людям. Компанії, що діють у високотехнологічних галузях, посилено полюють за інтелектуальними ресурсами. Без них тепер не можна вижити в конкурентній боротьбі. Виникає, таким чином, попит на добре підготовлених спеціалістів, котрі можуть засвоювати великі обсяги інформації, володіють технікою її обробки. Одночасно зростає попит на інші категорії працівників (фахівців у галузі комунікацій, фінансів, освіти, науки і т. д.). Інтернаціоналізація резервної армії праці відбувається пара­лельно з глобалізацією виробництва та розвитком світового ринку товарів і капіталів. Ринок праці перетворився на важливу складову частину світового ринку. Процес розширеного відтворення капі­талу відбувається тепер не тільки в межах національних кордонів, а й у взаємодії з відтворювальними процесами інших країн, тобто набирає глобальних масштабів (так званий відкритий тип відтворювального процесу). Одним з регуляторів цього процесу є інтернаціоналізація виробничого циклу. Поряд з торгівлею і рухом капіталу міжнародний рух робочої сили стає важливим елементом, що забезпечує формування єдиного світового циклу. Рух робочої сили між країнами і спричинені ним потоки значних коштів у вигляді заробітної плати вносять істотні корективи у формування економічної ситуації в окремих країнах. Безпосередніми збудниками циклічних коливань нерідко стають перекази заробітної плати з однієї країни в іншу. Водночас міграція робочої сили впливає (погіршує або поліпшує) на умови життя працюючих у країнах — експортерах та імпортерах робочої сили. Внаслідок інтернаціоналізації виробництва мільйонні маси людей з економічно відсталих країн вступили в практично пряму конкуренцію з працівниками розвинутих країн. Провідну роль у цих процесах відіграють ТНК, які завжди мають можливість пере­нести своє виробництво в інші країни (особливо «нові індуст­ріальні держави» —Південна Корея, Сінгапур, Бразилія, Нігерія), тим самим знижуючи ціну робочої сили. У 70—80-ті роки широко практикувався вивіз цілої низки виробництв (особливо в електронній і легкій промисловості) за кордони розвинутих країн, у периферійні райони світу. В цьому випадку не робоча сила йшла до капіталу, а навпаки, капітал ішов до місць нагромадження дешевої робочої сили. Одночасно відбувався і зворотний процес: робоча сила з менш розвинутих регіонів залучалася (часто неле­гально) на некваліфіковані й малокваліфіковані роботи в розвинуті центри Заходу. 90-ті роки позначилися появою якісно нових рис міжнарод­ного ринку праці: по-перше, суттєво збільшився лаг між проходженням еконо­мікою промислове розвинутих країн нижчої кризової точки і початком поліпшення ситуації на ринку робочої сили. Цей розрив для США в останньому циклі першої половини 90-х років склав одинадцять місяців, тоді як у період криз 1974—1975 рр. і 1980—1982 рр. скорочення безробіття йшло практично слідом за поліп­шенням економічної кон'юнктури; по-друге, нетиповою для фази пожвавлення є мляве зниження таких показників використання робочої сили, як чисельність змушених працювати неповний робочий тиждень, а також чисельність тих, хто претендують на робочі місця, але припинили активні пошуки роботи. В попередні цикли чисельність цих категорій робітників у міру виходу економіки з кризи швидко знижувалась; по-третє, ситуація на ринку праці впродовж останнього десятиліття характеризується різким звуженням можливостей для звільнених повернутися на попереднє місце роботи. Циклічна криза не тільки безпосередньо впливає на динаміку зайнятості, а й виступає каталізатором структурних змін у цій сфері, від яких дедалі більше узалежнюється функціонування рин­ку праці. Основною з таких змін є формування нової стратегії провідних фірм світу у сфері робочої сили. Тепер у центр внутрішньофірмової стратегії ставиться завдання скорочення витрат на робочу силу, які становлять значний і, що найголовніше, зростаючий елемент виробничих витрат. Один із провідних шляхів скорочення цього виду витрат підприємці вбачають у отриманні зростання заробітної плати персоналу. В середині 90-х років у США, наприклад, заро­бітна плата 18 % працюючих не досягала офіційно встановленого рівня бідності. Крім того, підприємці прагнуть знизити витрати на робочу силу шляхом збільшення тривалості робочого тижня. Середня його тривалість у США в цей період складала 41,7 год., а понад­нормові — 4,4 год. Такий високий показник був зареєстрований лише в перші повоєнні роки, за умов нестачі робочої сили. Для західних країн характерний інтенсивний процес перероз­поділу робочих місць на користь більш кваліфікованої праці за одночасного «вимивання» місць для низькокваліфікованих працівників. За розрахунками експертів ОЕСР, у цих країнах щорічно оновлюється 10—15 % усіх робочих місць Сектор кваліфікованої праці постійно зростає. Так, на менеджерів та кваліфікованих спеціалістів припадає 50—60 % усіх вакансій, що відкриваються. Причому вимоги до робочої сили підвищуються не тільки в мате­ріальному виробництві, де питома вага кваліфікованих робітників традиційно більш висока, а й у сфері послуг. Йдеться насамперед про «інтелектуальні» галузі (наприклад, фінансово-банківська сфе­ра), а також торгівлю та обслуговування. Тому сфера послуг не може слугувати пристановищем для некваліфікованої робочої сили, що виштовхується з інших галузей економіки, як це було ще в середині 80-х років. Вирішення проблеми безробіття лідери західних країн пов'язують із підвищенням гнучкості ринку праці, що передбачає розширення прав підприємців у питаннях наймання і звільнення робочої сили. Підприємець, який має можливість у будь-який час звільнити зайву робочу силу, буде з більшим бажанням наймати додаткових працівників за появи перших ознак поліпшення еко­номічної кон'юнктури. На відміну від циклічного фактора, який стимулює попит на додаткову робочу силу, більш суперечливим є вплив різнома­нітних довгострокових факторів, таких як упровадження нових інформаційних технологій, структурні зміни в економіці, посилення міждержавної та міжфірмової конкуренції. Раціоналізація і технічне переозброєння виробництва приводять до того, що еко­номічне зростання досягається головним чином за рахунок збіль­шення продуктивності праці, тим самим звужуються можливості використання додаткової робочої сили. Про це, зокрема, свідчить той факт, що темпи зростання зайнятості в останній період у фазі піднесення нижчі, ніж у попередніх циклах. Щодо країн з перехідною економікою, то проблема довгостро­кового безробіття є для них ще гострішою, ніж для розвинутих країн. Особливо серйозна ситуація склалася тут із зайнятістю жінок. Серед інших груп населення, які вразило безробіття, — малокваліфіковані робітники та молодь, особливо з початковою освітою. Зростання безробіття на тлі падіння виробництва й ви­соких темпів інфляції призвело у 90-ті роки до різкого зниження реальної зарплати у всіх цих країнах. У формуванні міжнародного ринку праці втілилися такі характерні тенденції сучасного етапу розвитку людської цивілізації, як посилення соціальної орієнтації світової економіки, демократизація трудових відносин, інтернаціоналізація вимог до відтворення робочої сили, стандартизація умов життя і праці людей у різних частинах планети, розвиток та вдосконалення особистості на основі загальнолюдських цінностей. Крім того, об'єднання національних ринків праці в один – світовий - істотно позначається на макроекономічній політиці окремих держав у галузі праці та соціально-трудових відносин, знімаючи обмеження, спричинені національними особливостями, та надаючи їй більш універсального характеру. Розвиток міжнародного ринку праці матеріалізується у зростанні масштабів та інтенсивності міжнародних міграційних процесів, які набувають дедалі глобальнішого характеру, залучаючи населення абсолютної більшості країн світу. Поглиблення науково-технологічної революції, кардинальні зміни на політичній карті світу, структурні трансформації в міжнародній економіці зумовили появу нових рис і особливостей міжнародної трудової міграції, модифікацію її закономірностей і тенденцій. Ці зміни стосуються напрямків міжнародних міграційних потоків, обсягів та географії переселенських рухів, професійно-кваліфікаційного складу мігрантів, їхньої ролі в економічних процесах. На сьогодні сформувалися й активно функціонують кілька регіональних ринків праці (Південно- та Північноамериканський, Європейський, Близькосхідний, Африканський), які являють собою арену масових міграційних процесів, усталеного міждержавного обміну трудовими ресурсами. До традиційних спонукальних мотивів та причин міжнародної міграції трудових ресурсів належать: різниця в рівнях економічного розвитку окремих країн; нерівномірність у темпах і обсягах нагромадження капіталу на різних ділянках світового господарства; наявність національних відмінностей у розмірах заробітної плати; діяльність ТНК і пов'язана з нею міжнародна мобільність капіталу; масове хронічне безробіття в слаборозвинутих країнах. До цих чинників в останнє десятиріччя долучилися: політична та економічна кризи колишньої соціалістичної системи; поглиблення регіональної та світової економічної інтеграції; зростання попиту з боку лідерів світової економіки на інтелектуальну робочу силу; стрімкий розвиток сучасних засобів зв'язку, комунікацій та транспорту; інформаційний фактор, а також чинники неекономічного характеру: воєнні та релігійні конфлікти, розвал федеративних держав, національні, сімейні та етнічні проблеми.                                         2. Масштаби, форми, напрямки сучасних міграційних процесів   Міжнародна міграція робочої сили набуває дедалі глобальні­шого характеру. Сьогодні вона охоплює абсолютну більшість країн світу. Інтенсивне переміщення трудових ресурсів відбувається між державами Європи, Північної й Південної Америки, Африкансь­кого материка, Південно-Східної й Західної Азії. Наприкінці 90-х років загальна кількість мігрантів у світі оцінювалася у 125 млн. чол., що становить близько 2 % населення планети. Ця цифра в 90-ті роки зросла насамперед за рахунок інтегрування в загальносвітовий міграційний процес країн Центральної та Східної Європи. На досить високому рівні зберігається приплив іммігрантів до США та Канади, що історично були й залишаються районами масової імміграції населення та робочої сили. Хоча в повоєнні роки в цих країнах були прийняті законодавчі заходи, що обмежують імміграцію, приплив населення туди з інших країн значно зріс порівняно з останнім передвоєнним десятиріччям. З 1946 по 1982 р. в СІЛА емігрувало 3,3 млн. чол., в Канаду — більш ніж 2 млн. тільки з європейських країн. У загальному потоці іммігрантів, що в'їжджають у СІЛА, основна частка припадає на вихідців із країн Латинської Америки, що пов'язані із США історично усталеними традиціями та географічною близькістю. Їхня кількість, з ураху­ванням як легальних, так і нелегальних емігрантів, перевищує два десятки мільйонів чоловік. Приплив іммігрантів в США і Канаду впродовж 90-х років оцінюється в 900 тис. осіб щорічно. Мігра­ційне сальдо тільки в США становить до 600 тис. на рік. Останні два десятиліття імміграція в США зростала також за рахунок вихідців з Японії, Індонезії, Філіппін, Південної Кореї, а також країн Південної і Східної Європи. Динамічним є також обмін робочою силою між самими латиноамериканськими країнами, особливо у формі сезонної та нелегальної міграцій. Найбільшу кількість іноземних робітників поглинають Аргентина та Венесуела. Загальна чисельність іноземних іммігрантів в усіх країнах Латинської Америки дорівнює понад 4 млн. чол. Зовсім новим пунктом концентрації інтернаціональних загонів робочої сили в повоєнні часи став регіон Перської затоки. Великомасштабна міжнародна міграція робочої сили почалась тут у 50-ті роки, коли внаслідок збільшення видобутку нафти потреба в робочій силі перевищила кількість місцевої. Міграція робочої сили в цей регіон швидко зростала після 1973 р., коли великі прибутки від нафти дали змогу здійснювати масштабні програми розвитку. В 1975 р. немісцеве населення шести основних центрів імміграції в регіоні (Бахрейн, Кувейт, Оман, Катар, Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати) становило 2 млн. чол., у 1980 р. — 4 млн., або 44% загальної кількості населення. Наприкін­ці 90-х років у цих шести країнах, а також у Лівії налічувалося вже 5 млн. чол. іммігрантів, частка яких становить понад 50% усієї робочої сили. Переважну частину арабської міграції забезпечують Єгипет, Ірак, Сирія, Йорданія, Палестина. Щодо Африканського континенту, то тут регіоном найактивніших міграційних рухів є країни Південної та Центральної Африки. Слідом за залученням іноземного капіталу вдалися до ім­порту робочих рук ПАР, Зімбабве, Гана, Камерун, Кенія, Ліберія, в яких у середині 90-х років працювало понад 3 млн. чол., що приїхали з сусідніх африканських країн. Загальна кількість мігрантів у всіх країнах Африки досягає 6 млн. чол. Проте найпотужнішим споживачем іноземної робочої сили стали в другій половині XX ст. країни Західної та Північної Єв­ропи. Тут працює 15 млн. іноземних працівників (ця цифра коли­вається залежно від економічної кон'юнктури). Західна Європа перетворилася з району еміграції на найбільший центр притягання іноземної робочої сили й успішно конкурує із США у сфері використання дешевих людських ресурсів слаборозвинутих країн світу. У розвитку повоєнної міждержавної міграції в даному районі можна вирізнити дві стадії, що відмінні за рівнем інтенсивності та спрямованістю міграційних потоків, а також за кількістю країн, залучених до міграційних зв'язків. Перша стадія (1945—1960 рр.) характеризується потужною європейською еміграцією за океан та відносно невисоким рівнем міждержавних пересувань робочої сили в межах західноєвропейського регіону. За цей період тільки в США виїхало 6,6 млн. європейців, утому числі 1,8 млн. — із Великої Британії, майже 1,5 млн. — з Італії, більш ніж півмільйона — з Іспанії та Португалії. Після 1960 р. настала друга стадія в розвитку сучасної трудової міграції, яку характеризують небувале зростання масштабів, темпів, економічної значущості внутрішньоконтинентального міжкраїнного обміну робочою силою та помітне скорочення міжконтинентальної міграції. За 10 років (1960—1969 рр.) із 17 млн. чол., що емігрували з європейських країн, тільки 3,5 млн. поїхали за океан, решта ж (13,5 млн.) пересувалися в межах Європи. Останні двадцять років понад 1 млн. чол. щорічно переїжджає в пошуках роботи з однієї європейської країни в іншу, загальна ж кількість мігрантів у Західній Європі в повоєнний період оцінюється в 30 млн. чол. На початку 60-х років у розвинутих країнах Західної Європи, що переживали економічне піднесення, внаслідок спри­ятливої господарської кон'юнктури та відносно високих темпів нагромадження капіталу різко зріс попит на додаткову робочу силу, задовольнити який за рахунок власних трудових ресурсів вони були неспроможні. Про бурхливе зростання імміграції в країни Західної Європи свідчать такі дані. Якщо в 1960 р. у ФРН налічувалося 276 тис. іммігрантів, то в 1965 р. їхня чисельність перевищувала 1,1 млн. чол., а в 1987 р. становила вже понад 4,1 млн. чол. Особливо посилився приплив іноземців у ФРН у 1989 р., коли він досяг 842 тис. чол. Упродовж 90-х років в імміграційне русло в Німеччину включились також вихідці з    постсоціалістичних країн — Угорщини, Чехії, Польщі, України, Росії, що довело загальну чисельність іммігрантів до 6 млн. осіб. У Франції з 1954 по 1965 р. чисельність іноземної робочої сили зросла з 790,5 тис. чол. до 3 млн. чол., на початку 90-х років вона становила вже 4,1 млн. чол., або 7,7 % усього населення країни. Тільки в 1997 р. Франція прийняла 3,6 млн. іммігрантів. Розширився імпорт робочої сили і в інші високорозвинені країни Західної Європи: Англію, Швецію, Швейцарію, Бельгію, Нідер­ланди, Люксембург. Присутність у них більш ніж 15-мільйонної армії іноземних працівників свідчить про перетворення іммігрантів на важливий чинник економічного розвитку названих країн. Постійна, або безповоротна, міграція була абсолютно переваж­ною формою аж до Першої світової війни. Значні маси європейців назавжди покидали свої країни й переселялися на постійне про­живання у США, Канаду, Австралію, поступово інтегрувалися в структуру населення цих країн, стаючи його постійною частиною. Переселення у зворотному напрямку було мізерним. Теперішня міграція набула тимчасового характеру: мігранти здебільшого мають намір по закінченні певного строку повер­нутися на батьківщину. Таким чином, відмітною рисою сучасної міжнародної трудової міграції є ротаційний характер. Така форма міграції не є новою, вона виникла ще на початку століття, але масових масштабів набрала в 60-ті роки. Ротація буває прискореною та уповільненою. У прискорену (до трьох років) потрапляє вся завербована та ретельно відібрана іноземна робоча сила, уповільнена триває довше й охоплює пра­цівників, відібраних уже в процесі виробництва. На їхню частку, як правило, припадає не більш ніж 30 % усієї чисельності пра­цівників-іноземців. Спостерігається тенденція до збільшення часу перебування мігрантів у країнах-реципієнтах. Посилюється їх прагнення до натуралізації. Певній частині іммігрантів справді вдається домогтися натуралізації, і вони стають, таким чином, постійним елементом населення країн-реципієнтів.                               3. Регулювання міжнародної міграції робочої сили   Міжнародні міграційні процеси потребують регулю­вання з боку держав, що беруть участь в обміні трудовими ресур­сами. Контролю і регулюванню підлягають соціальний, віковий та професійний склад мігрантів, рівень в'їзду та виїзду іноземних трудящих. Функції міждержавного та внутрішньодержавного роз­поділу робочої сили, регулювання обсягу та структури міграційних потоків дедалі більшою мірою виконують міністерства праці, внут­рішніх та закордонних справ, а також спеціально створені державні та міждержавні органи. Згідно з прийнятою в міжнародних відносинах практикою країни, які обмінюються робочою силою, визнають пріоритет норм міжнародного права над національним законодавством. Іноземна робоча сила вербується нині, як правило, за допомо­гою створених за кордоном державних вербувальних комісій, у функції яких входить ретельний відбір кандидатів для праці на підприємствах своєї країни з урахуванням їх віку, здоров'я, квалі­фікації. Такі вербувальні пункти засновані, зокрема, німецьким урядом в Італії, Греції, Іспанії, Туреччині, Португалії. Аналогічні вербувальні агентства за кордоном має й Франція, а також інші країни. Держава часто регулює й перевезення робітників, що завербовані за кордоном, звичайно їх доставляють до місця роботи партіями у спеціальних поїздах. Важливим елементом імміграційної політики західних дер­жав є встановлення юридичного статусу мігрантів, що визначає їхні соціально-економічні, трудові, житлові та інші права, за­кріплені як у міжнародних угодах, так і в національних законо­давствах. Цей статус позбавляє іноземних робітників політич­них прав, обмежує в більшості випадків їх участь у профспіл­ковій діяльності, регламентує строки перебування мігранта в країні зайнятості. У Швейцарії, наприклад, іммігрантам заборо­нено протягом року міняти місце роботи, протягом двох років — професію та місце проживання, заборонено брати участь у профспілковій діяльності. Подібні за змістом законодавства щодо іммігрантів діють також у Бельгії, Нідерландах, Франції, ФРН, Швеції та інших країнах. Разом з тим засоби державного регулювання імміграції в різних країнах дещо відмінні. Фран­цузький та бельгійський уряди, наприклад, заохочують сімейну інтеграцію і проводять курс на обмеження загальної кількості іноземців, що перебувають у країні. Німецький уряд установив обмежувальний кількісний ценз для іноземців у районах країни з їх надто високою питомою вагою і здійснює ротацію іно­земних працівників у цілому. Різноманітні аспекти трудової міграції та статусу іноземних працівників регулюються двосторонніми та багатосторонніми уго­дами, відповідними національними законодавчими актами та уря­довими постановами. Двосторонні угоди про обмін робочою си­лою укладені між ФРН і Туреччиною, ФРН і Італією, Марокко, між Нідерландами й Тунісом, Францією й Алжиром, Францією й Португалією. Окремі угоди регулюють міграцію в певних регіонах світу. До них належить, зокрема, укладена скандинавськими країнами угода про утворення «Скандинавського ринку праці», відпо­відно до якої між цими країнами  встановлений    вільний   обмін робочою силою. Засоби й методи реалізації міграційної політики західних країн змінюються залежно від конкретної ситуації на ринку праці. Так, в умовах дефіциту трудових ресурсів у західноєвропей­ських країнах уряди цих держав уживали заходів до заохочення імміграції, в тому числі й нелегальної. Коли ж інтереси монополій почали вимагати зниження рівня імміграції, держава поставила перешкоди новому припливові іноземної робочої сили. У 1980 р. Міжнародна організація праці розпочала здійснення Європейського регіонального проекту відносно мігрантів другого покоління. Цей проект має на меті сприяння інтеграції молодих мігрантів у життя тих країн, де працюють їхні батьки, а у випадку добровільного повернення — в життя країни походження. В ме­жах цього проекту здійснюється експериментальний проект забез­печення професійної підготовки молодих мігрантів, що мають відповідну кваліфікацію. Останнім часом у зв'язку з утворенням «єдиної Європи» у країнах ЄС гостро постало питання про можливі наслідки цього процесу на ринку робочої сили. Активно обговорюється перс­пектива припинення використання праці іммігрантів із країн «третього світу». На запровадженні найсуворіших обмежень на­полягають передусім уряди Франції, ФРН та Великої Британії, в яких переселенці із слаборозвинутих регіонів становлять абсолют­ну більшість серед іммігрантів. Державне регулювання міграційних процесів дає позитивні результати, але має дошкульні місця. Контроль за рівнем в'їзду іноземців, здійснюваний усіма урядами країн імміграції, безумов­но, сприяє дозуванню їхнього припливу залежно від виробничих потреб й ситуації на ринку праці. В такий спосіб попереджається спалах соціального напруження, який міг би виникнути за масо­вого припливу іноземців в умовах власного масового безробіття. Навіть з урахуванням існування двох ринків праці — для іммігрантів та для своїх працівників — уникнути конфронтації між ними було б важко. Регулювання надає організованого й певною мірою планомірного характеру найманню, розподілові й викорис­танню імпортованої робочої сили. Разом з тим усі закони й підзаконні акти держав—споживачів іноземної праці не надають рівних прав іммігрантам в економічній, політичній й соціальній сферах, як цього вимагає Загальна Дек­ларація прав людини й рішення МОП у справах мігрантів. У постановах урядів національні інтереси превалюють над міжна­родними нормами та інтернаціональними принципами рівності й свободи. Активну роль у регулюванні міжнародних міграційних процесів і захисті прав мігрантів відіграє Міжнародна організація з питань міграції (МОМ). Основними завданнями, які вирішує ця організація, є: • управління впорядкованою і плановою міграцією громадян з урахуванням потреб країн еміграції та імміграції; • сприяння переміщенню кваліфікованих кадрів між державами; • організація міграції біженців та переміщених осіб, змушених залишити свою батьківщину.               Список використаної літератури   1.     Авдокушин Е.Ф. Международные экономические отношения. Учеб. пособие. - М.: ИВЦ "Маркетинг", 1998. - с. 102-114. 2.     Акопов Е.С., Воронкова О.Н., Гаврилко Н.Н. Мировая економика и международные экономические отношения. Серия «Учебники, учебные пособия» Ростов-на-Дону: «Феникс», 2000. 3.     Киреев А. Международная экономика. Учеб. пособие. - М., 1997. - с. 321-340. 4.     Международные экономические отношения. Учебник. / Под общ. ред. В.Е.Рыбалкина. - М., 1998. - с. 149-164. 5.     Світова економіка: Підручник /А.С. Філіпенко, О.І. Рогач, О.І. Шнирко та ін.- К.: Либідь, 2000. 6.     Романюк М. Міграція населення України: національні орієнтири та територіальна диференціація механізму регулювання. // Економіка України, 1999. 7.     Семенов К.А. Международные экономические отношения. Курс лекций. - М.: Гардарика, 1998. - с. 104-117.

  ема 5. Міжнародна міграція робочої сили Міграція населення і міграція робочої сили. Суть і чинники міжнародної міграції робочої сили. Види міжнародної міграції робочої сили. Види міжнародної міграції: кінцева, тимчасова, сезонна, маятникова, добровільна, примусова, робочих і спеціалістів. "Відплив умів", його причини, напрямки, кількісна та якісна оцінка. Формування і розвиток світових ринків робочої сили. Регулювання міжнародних міграційних процесів. Адміністративно-правове і економічне регулювання. Одно-, двостороннє, багатостороннє регулювання в рамках інтеграційних угрупувань. Роль міжнародних організацій в регулюванні міграційних процесів. Міжнародна організація праці (МОП), її завдання, структура і напрямки діяльності. Соціальні аспекти міжнародної міграції робочої сили. Україна у світових міграційних процесах.